Symposium dedicated to St. John Paul II and Ukrainians held in Philadelphia

Year 2021 marks the 20th anniversary of Pope John Paul II’s historic visit to Ukraine. To commemorate the event, a symposium “St. John Paul II and Ukrainians” was held on April 17 in Philadelphia. The event was organized by St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., the Basilian Spirituality Center, Sisters of St. Basil the Great, in cooperation with the Ukrainian Selfreliance Federal Credit Union. Students of the Ukrainian Heritage School participated in the event via Zoom.

The opening prayer was conducted by Most Reverend Borys Gudziak, Metropolitan-Archbishop of Philadelphia, who also offered personal remarks on St. John Paul II’s visit in June 2001. “It changed the Ukrainian history. It contributed to the spirit that emerged during the Orange Revolution in 2004 and Revolution of Dignity in 2013-14. It was prophetic, and its fruits are still coming forth,” emphasized Metropolitan Borys.

In his paper “The Popes and The UGCC in America 1884-2001,” Fr. Dr. Ivan Kaszczak stated that the popes have always been a voice for the voiceless.  Specifically, they have helped the Ukrainian Catholic Church establish itself in the United States of America. From Pope Leo XIII until Pope St. John Paul II there have been examples of the papacy using its influence to speak for the Eastern Catholic Churches in the U.S.  Although this influence was not always timely or even sufficient – it was there. The Ukrainian Catholic Church in Ukraine took notice of the power of the papacy and would suggest certain structural changes for the United States. These suggestions came as early as 1903 and were addressed to Pope Leo XIII. The papacy defended the rights of Eastern Catholics in the United States when they had few other advocates. This influence was acknowledged by the Ukrainian Catholic Church in both Ukraine and the United States.

In assessing the potential impact on Ukraine of Pope St. John Paul II’s thinking, Dr. Andrew Sorokowski explored how the pontific deals in his encyclicals and other writings with three binaries (that is, dualities or dichotomies) in the areas of philosophy, socio-economic teaching, and ecumenism. These writings are generally known in Ukraine. First, John Paul demonstrates that the supposed philosophical contradiction between faith and reason is false. This has important implications for any post-Marxist society like Ukraine, as well as for today’s world in general. Second, he shows that the socio-economic opposition between communism and contemporary capitalism is best regarded from the standpoint of Catholic social teaching, which charts an alternative course. Such a course offers guidance for the development of Ukraine’s oligarchic-capitalist economy in a more humane and equitable direction. Finally, in his writings John Paul approaches the cultural aspect of the East-West church binary by affirming the value of both Eastern and Western ecclesial traditions, while he resolves the ecclesiological aspect by way of his ecumenical vision. This vision is especially applicable to contemporary Ukraine, with her ecumenically minded Orthodox and Catholic leaders. In all three areas, Pope St. John Paul II’s thinking calls for Christian humanism and a civilization of love.

Dr. Iryna Ivankovych drew parallels between John Paul II and Patriarch Josyf Slipyj. To name a few: profound faith in God; charisma; polyglotism; missionary spirit; ecumenism; fight for national independence and religious freedom; courage. Both John Paul II and Josyf Slipyj were targets of the KGB. Cardinal Slipyj spent eighteen years in GULAG camps (1945-1963); Karol Wojtyła was under surveillance of the Polish Secret Service since 1953. Last but not least, the two were connected by the bestselling novel The Shoes of the Fisherman by the Australian writer Morris West published in 1963. Although erroneously, contemporary journalists search for a prophecy of electing Karol Wojtyła in West’s novel. Letters and communication between John Paul II and Josyf Slipyj were vibrant and multifaceted. They wrote to one another in Polish, Ukrainian, Italian, or Latin. The common Slavic roots were a reason for pride of both hierarchs. John Paul II failed to recognize the patriarchate of the UGCC. He also appointed as Slipyj’s successor Myroslav Ivan Lubachivsky, not Lubomyr Husar proposed by Cardinal Slipyj. One can only suspect that this decision was heavily influenced by the Vatican nomenclature and its Ostpolitik. Yet, the most significant expression of John Paul II’s friendly predisposition towards Josyf Slipyj as for his Slavic brother can be found in the Patriarch’s funeral services. Pope John Paul II died on April 2, 2005. He was beatified on May 1, 2011, and canonized on April 27, 2014. The heroic virtues of the prisoner of the Soviet camps, Servant of God, Patriarch of the Underground Church Josyf Slipyj, as well as the virtues of his predecessor Venerable Metropolitan Andrey Sheptytsky have not yet been properly recognized by the Vatican.

Professor Leonid Rudnytzky shared his memories of several encounters with John Paul II on three continents — Australia, North America and Europe. “My brief encounters with the Holy Father left me with a great sense of satisfaction. At that time of course, I did not suspect that I had been speaking with a future Saint; but, as I recall, I savored the pleasant, rewarding experience of having talked with an erudite man, whose thoughts were both intellectually stimulating and spiritually uplifting. There was no doubt in my mind that I was in the presence of a man of God, who had successfully integrated faith with reason, experience with aspiration, and who stood on firm philosophical ground while at the same time conscious of his limitations as a human being,” concluded Prof. Rudnytzky.

Panel discussion was moderated by Dr. Jonathan Peri, President of Manor College. Bishop Andriy Rabiy closed the event with a prayer.

St. Sophia Press-Bureau

(Українська) У Філадельфії відбувся симпозіум, присвячений святому Івану Павлу ІІ та українцям

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.


У 2021 році виповнюється 20 років історичного візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. З нагоди цієї події, в суботу, 17 квітня, у Філадельфії відбувся симпозіум «Святий Іван Павло ІІ та українці», зорганізований Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США у співпраці з Василіянським духовним центром, сестрами святого Василія Великого та за підтримки Української Федеральної Кредитової Кооперативи «Самопоміч». В симпозіумі віртуально взяли участь учні Нашої української рідної школи у Філадельфії.

Вступну молитву провів Високопреосвященний Борис Ґудзяк, митрополит-архієпископ Філадельфійський. Він також прокоментував події 20-літньої давності, зазначивши: «Цей візит змінив хід української історії. Він причинився до зародження духу Помаранчевої революції в 2004 р. і Революції Гідності в 2013-14 рp. Це була пророча подія, плоди якої відчуватимемо ще тривалий час».

Симпозіум модерував д-р Джонатан Пері, Президент Менор-коледжу.

У своїй доповіді «Вселенські архієреї та УГКЦ в Америці 1884-2001 рр.» о. Доктор Іван Кащак підкреслив, що папи завжди були голосом для позбавлений права голосу. Зокрема, вони допомогли Українській Греко-Католицькій Церкві  (УГКЦ) утвердитися у Сполучених Штатах Америки. Від Папи Лева XIII до Папи Римського Івана Павла ІІ було чимало прикладів, коли понтифіки використовували свій вплив, щоб виступати за католицькі церкви східного обряду в США. І хоча цей вплив не завжди був своєчасним чи достатнім – він був. Ієрархія Української Греко-Католицької Церкви в Україні звернула увагу на впливи Апостольської столиці і запропонувала певні структурні зміни для церкви у Сполучених Штатах. Ці пропозиції надійшли ще в 1903 р. і були адресовані Папі Леву XIII. Ватикан захищав права католиків візантійського обряду у США, коли у них було мало інших прихильників. Цей факт визнала УГКЦ як в Україні, так і в США.


Оцінюючи глобальний вплив думок Папи Римського Івана Павла ІІ на Україну, д-р Андрій Сороковський говорив про те, як у своїх енцикліках та інших працях понтифік розглядає три бінарності (тобто подвійності чи дихотомії) у царинах філософії, соціяльно-економічного вчення та екуменізму. Ці праці широко відомі в Україні. Насамперед, Іван Павло ІІ демонструє, що так зване філософське протиріччя між вірою та розумом є хибним. Це має важливі наслідки для будь-якого постмарксистського суспільства, такого як Україна, а також для сучасного світу загалом. По-друге, він показує, що соціяльно-економічну опозицію між комунізмом і сучасним капіталізмом найкраще розглядати з позицій католицького соціяльного вчення, яке визначає альтернативний курс. Такий курс створює ґрунт для розвитку олігархічно-капіталістичної економіки України в більш гуманному та справедливому напрямку. І врешті, у своїх працях Іван Павло ІІ розглядає культурний аспект дихотомії Церкви Сходу і Заходу та  підтверджує цінність як східних, так і західних церковних традицій, вирішуючи еклезіологічний аспект своїм екуменічним баченням. Це бачення особливо стосується сучасної України з її екуменічно налаштованими православними та католицькими лідерами. У всіх трьох сферах мислення Папи Римського св. Івана Павла ІІ спонукає до християнського гуманізму та цивілізації любові.

Д-р Ірина Іванкович провела паралелі між Іваном Павлом ІІ та Патріярхом Йосифом Сліпим, черед яких: глибока віра в Бога; харизма; поліглотизм; місіонерський дух; екуменізм; боротьба за національну незалежність та релігійну свободу; мужність. Як Іван Павло II, так Йосиф Сліпий були об’єктами зацікавлення КДБ. Кардинал Сліпий провів вісімнадцять років у таборах ҐУЛАҐу (1945-1963); Кароль Войтила перебував під наглядом польської служб безпеки з 1953 року. Врешті, їх  пов’язав бестселер австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», опублікований у 1963 році, хоча сучасні журналісти полмилково шукають в книзі пророцтво обрання Кароля Войтили на понтифіка. Листування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було яскравим та багатогранним. Архипастирі писали польською, українською, італійською чи латиною. Спільне слов’янське коріння було приводом для гордості обох ієрархів. На жаль, Іван Павло ІІ не визнав патріярхат Української Греко-Католицької Церкви, хоча доклав чимало зусиль у цьому напрямку. Він також призначив наступником Сліпого Мирослава Івана Любачівського, а не Любомира Гузара, запропонованого кардиналом Сліпим. Можна лише підозрювати, що без втручання Ватиканської номенклатури та її Остполітік тут не обійшлося. Проте, без сумніву, обох єрархів єднала приязнь і взаємна прихильність. Папа Римський Іван Павло ІІ відійшов у вічність 2 квітня 2005 р. Він був беатифікований 1 травня 2011 р. і канонізований 27 квітня 2014 р. Героїчні чесноти в’язня радянських таборів, Слуги Божого, патріярха Підпільної церкви Йосифа Сліпого, а також чесноти його попередника Праведного митрополита Андрея Шептицького досі не були належним чином визнані Ватиканом.


Академік НАН України Леонід Рудницький поділився з присутніти спогадами про зустрічі з папою Іваном Павлом ІІ на трьох континентах: в Австралії, Північній Америці і Європі. «Ці зустрічі зі Святішим Отцем викликали у мене велике почуття задоволення. Тоді я, звичайно, не підозрював, що розмовляв із майбутнім Святим; але, пригадую, я насолоджувався приємним, корисним досвідом розмови з ерудованою людиною, думки якої одночасно були інтелектуально стимулюючими та духовно піднесеними. У мене не було сумнівів, що я був у присутності людини Божої, яка успішно поєднала віру з розумом, досвід з прагненням і яка стояла на твердій філософській основі, водночас усвідомлюючи свої людські обмеження», – зазначив Леонід Рудницький.

Подію заврешнено молитвою, яку провів Преосвященний Андрій Рабій, єпископ-помічник Філадельфійський.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

(Українська) Роман «Вічний календар» презентували у Філадельфії

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

У четвер, 15 квітня, в рамках весняного семестру викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США і Осередку праці НТШ у Філадельфії, відбулася презентація роману «Вічний календар» прозаїка, поета, есеїста з Тернопільщини Василя Махна. Книга вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» 2019 року і стала лауреатом першої Українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» та фіналістом Шевченківської премії в категорії «Література».


Роман «Вічний календар» – це своєрідна реконструкція пам’яті, прихованої у фортечних каменях, родючій чорній землі Галичини, в реальності та мітології. Події цього твору охоплюють проміжок від 17 століття до наших днів. Язлівець, Чортків, Митниця, Бучач – це головні точки, на яких тримається розповідь про часи та людей в романі. Сюжетна лінія побудована таким чином, що у ній переплітаються події як локальної, так і світової історії. Одним із таких локальних місць є Митниця, де протягом багатьох років головними учасниками подій є члени двох родів – українців Баревичів та поляків Волянських. У цьому селі, як і у інших галицьких містечках, українці живуть поряд з євреями та вірменами, а згодом і турками, котрі прибули на ці території як завойовники. У кожній частині роману окремі розділи, яких загалом є 27, присвячені місцевим євреям.

Твір складається з трьох частин. Перша з них носить назву «Земля Саламандра», а головні події розгортаються навколо військової кампанії турецького султана Мехмеда IV на Поділлі в 1672 році. Основна сюжетна лінія стосується Польсько-турецької війни 1672–1699 років у Галичині, прикордонному краї, який спочатку входив до складу Польсько-Литовського князівства, пізніше – Османської імперії та врешті Австро-Угорщини.


У другій частині під назвою «Польова кухня», сюжет якої пов’язаний із попереднім розділом, дія роману переходить до 1916 року. Війна руйнує звичайне життя Баревичів та Волянських-Коритовських, які на собі відчувають різні труднощі, спричинені війною. Незважаючи на те, що 1916 р. є важливим, тимчасовим кордоном у цій історії, автор зберігає нелінійний переказ, який починається у 1870-х роках і закінчується в 1919 р., коли Галичина стає частиною Польщі після того, як українці програють Польсько-українську війну. Саме у другій частині змальовано ​​династію Чортківських цадиків. Завдяки Фрідманам, місто стає центром європейського хасидизму.

Третя частина під назвою “Поїзд”, присвячена подіям, що відбулися після Другої світової війни. Сім’я Мехаметів, яка була насильно переселена в Митницю в 1945 році з-під Лежайська, приєднується до складу головних героїв. Нащадки Баревичів та Волянських братимуть участь у цих складних історичних подіях, як і деякі внутрішньо переміщені особи, зокрема Мехамети. У радянські часи велична історія села перетворюється на звичайне, повсякденне життя. Ближче до кінця роману нащадок Мехаметів і Баревичів, який проживав у Нью-Йорку з 1990-х років, ще раз повертається на місце своїх предків, щоб стати на стінах зруйнованої фортеці Язлівець і ввібрати в себе тужне відчуття землі і неба, пам’яті і забуття.

За словами Василя Махна, він хотів написати епічний твір про маленькі місця і зобразити усі аспекти життя. Автор підкреслив хвилеподібність роману, адже щораз дія переносить читача у минуле. Завдяки цьому, авторові вдалося скласти усі історичні пазли в єдине ціле. Письменник зазначив, що в книзі багато персонажів, натомість головними героями є час і простір. Історія натомість – це лише тло, адже роман не претендує на звання історичного. Проте, працюючи над книгою, Василь Махно півтора року збирав і вивчав історичну джерельну базу, адже книга охоплює пласт п’ятсотлітніх діянь. Під час презентації роману автор зачитав уривки з роману і відповів на запитання авдиторії.



Пресслужба Товариства «Свята Софія» США


St. Sophia Association Sponsors Virtual Poetry Recital Contest Honoring Natalka Bilotserkivets at St. Basil Academy

On Tuesday, April 13, 2021, students of St. Basil Academy in Jenkintown, PA participated in the virtual poetry recital contest honoring Ukrainian poetess Natalka Bilotserkivets, organized by the Josyf Slipyj Research Center under the aegis of St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc.

The Judges: Iryna Ivankovych, President of the St. Sophia Religious Association, and Alexandra Penkalskyj, Vice-Principal of St. Basil Academy, graded each performance on the fluency of the recital, clarity of pronunciation, intonation, artistic performance, and expression.

The winners of the contest were: 1st place – Anastasiya Bloshchynska (Gr 12); 2nd place – Madeline Zetick (Gr. 12); 3rd place – Natalie Hrytsay (Gr. 11).

In her address to the participants, Natalka Bilotserkivets stated, “I don’t know if any of today’s readers compose poetry and consider themselves poets, but I would like you to find in my poems something close and meaningful for you. Maybe it will be a feeling of the only land where we all live – a specific home, street, city; the countries of your residence – and the distant country of their ancestors, where God is greeted with pussy willows, and spring reminds some and promises others the first snowdrops and the first kisses.”

Participants were congratulated on their excellent performance. All contestants were awarded commemorative certificates and gifts. The sponsors of the event presented the winners with prizes. This is the sixth poetry recital contest organized by the St. Sophia Association for the students of the St. Basil Academy.


St. Sophia Religious Association Press-Bureau


Picture (from the St. Sophia archives): Winners of the contest.

(Українська) У Філадельфії презентували книгу Леоніда Рудницького «Трьома мовами для трьох культур».

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

8 квітня, в рамках семестральних викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США й Осередку праці Наукового Товариства ім. Шевченка у Філадельфії, відбулася предентація книги академіка НАН України Леоніда Рудницького «Трьома мовами для трьох культур». Збірник, що побачив світ у Івано-Франківському видавництві «Місто НВ», упорядкував професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Степан Хороб. Книгу присвячено ювілеєві 85-ліття Л. Рудницького книгу літературознавчих і культурологічних праць «Трьома мовами для трьох культур».

Упорядник видання С. Хороб згрупував усі його матеріали у чотири місткі розділи. Написані і видруковані Леонідом Рудницьким у різні часи, різними мовами, вони об’єднані наскрізною тематикою і проблематикою: самодостатність української культури, науки та художньої літератури. Проте такі дослідження упорядник подає за принципом різномовності: українською, англійською та німецькою і за принципом вибірковості (чимало статей американського україніста свідомо залишено за рамками книги). Власне, у такому полікультурному перехресті, в таких різномовних просторах проступає зі сторінок цього видання неперебутня постать ученого-ерудита, глибокого й різностороннього дослідника, палкого поборника національної незалежності України.

Справді, про кого б не писав професор Леонід Рудницький – чи про письменників (Тарас Шевченко, Іван Франко, Григор Лужницький, Василь Симоненко, Василь Барка, Олесь Гончар, Дмитро Павличко), чи про діячів науки і церкви (Михайло Грушевський, Йосип Сліпий, Олександр Грушевський, Вололимир Гнатюк), чи про  західноєвропейських художників слова (Ґете, Шіллер, Рільке, Ніцше, Пастернак) – робить він це ґрунтовно і переконливо, аргументуючи кожну свою позицію, кожне положення і кожен висновок. І, що найважливіше, у кожній із своїх праць Леонід Рудницький порушує і нині актуальні проблеми гуманітаристики, зокрема україністики та компаративістики. Як зауважує у своєму вступному слові ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника професор Ігор Цепенда, українство як інтелектуально-духовний і буттєво-душевний стан, як вимір людської сутності з її приналежністю до рідного народу Леонід Рудницький зберігає, немов святиню, впродовж усього свого життя.

Власне, вибрані дослідження американського українства, що вміщено на сторінках його нової книги «Трьома мовами для трьох культур», переконливо засвідчують, що він є одним із не так уже й багатьох українців, яким пощастило уникнути обох крайнощів емігрантської долі: і оборонного самозамикання в національній громаді, і самозреченої, асиміляційної інтеграції в  західні суспільства. Така думка як наскрізна проступає і  у вступній статті професора Тараса Салиги «Українське «Я» Леоніда Рудницького», і в інтерв’ю Людмили Тарнашинської з Леонідом Рудницьким, що є своєрідною післямовою до цього видання. Врешті, домінуючою така думка є і у четвертому розділі, в якому упорядник прагнув показати наукову постать Леоніда Рудницького крізь призму літературно-критичних праць про його творчість («Фундаментальне дослідження вагомої проблеми» Івана Денисюка, «Характеристика Франкового духа» Альберта Кіпи, «Нова книга франкознавця» Тараса Салиги, «Компаративістські виднокола Леоніда Рудницького» Степана Хороба та «Українсько-німецькі літературні взаємини в інтерпретації Леоніда Рудницького» Юрія Захарова).

Така продумана й логічно вибудована  структура цього видання знайшла своє відповідне якісне поліграфічне виконання. Як і попередньо видана книга Леоніда Рудницького «Світовий код українського письменства» (Івано-Франківськ, 2010, 334 с.), його нова праця «Трьома мовами для трьох культур» є ошатною і захоплюючою для широкого кола фахівців не лише в Україні, а й за кордоном. І не тільки для спеціалістів, а й української громадськості загалом. Відтак доброго слова заслуговує керівництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, зокрема його ректор професор Ігор Цепенда, за  фінансову підтримку цього видання, а також у пропаганді здобутків учених  з українського зарубіжжя, які далеко від материкової України примножують славу й самоцінність українського народу.

За словами Степана Хороба, «де б не публікувалися його статті і дослідження – в Україні, а чи за кордоном, українською,а чи іншими мовами. Я знав фундаментальну працю вченого “Іван Франко і німецька література” (з нею познайомився ще в Мюнхені, а потім перевидану у Львові). Відтак дібрані матеріали праць проф. Рудницького ми впорядкували спочатку у книжку “Світовий код українського письменства” (Івано-Франківськ, 2010, на сторінках якої вмістили суто українознавчі та компаративістські праці вченого, а зовсім недавно впорядкували ще одну книгу Почесного доктора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Трьома мовами для трьох культур”.»


На закінчення вечора, Л. Рудницький відповів на запитання присутніх.


Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Cardinal Slipyj

February 17, 1892

Josyf Slipyj was born into the family of Ivan Kobernytsky-Slipyj and Anastasiya Dychkovsky in the village of Zazdrist, Terebovlya district, Ternopil region, Ukraine.


Slipyj completed secondary education, graduating with honors from Gymnasium in Ternopil.


Slipyj entered the Lviv Greek Catholic Theological Seminary. As a promising second-year student, he was sent to Innsbruck, Austria, to study philosophy and theology at the local university.

September 30, 1917

Slipyj was ordained to the priesthood by Metropolitan Andrey Sheptytsky in the town of Univ. He continued his studies at the University of Innsbruck, where he defended his dissertation “The Concept of Eternal Life in St. John the Evangelist.”


Slipyj received his doctorate in theology. He subsequently wrote a Habilitationsschrift, a post-doctorate thesis, in German, on “The Doctrine of the Holy Trinity by the Byzantine Patriarch Photius,” which he defended at the University of Innsbruck.

November 1920

Slipyj went to Rome to continue his studies at the Gregorian University and the Pontifical Oriental Institute. He wrote in Latin the work De principo spirationis in SS. Trinitate and, after passing an additional examination, received the title of Magister aggregatus. He studied English, Italian, German, Polish, Russian, and French.


Slipyj returned from his studies in Rome as a professor of dogmatic theology and taught dogmatics at the Lviv Theological Seminary. He co-founded the Theological Scholarly Society in Lviv and began publishing the quarterly journal Богословія (Theology), serving as its editor until 1939.


Slipyj was nominated rector of the Theological Seminary.

February 22, 1928

Metropolitan Andrey Sheptytsky approved the Statute of the Academy. Slipyj became the Rector of the Lviv Theological Academy.


The Faculty of Philosophy at the Lviv Theological Academy was established. Slipyj was a сanon, metropolitan archpriest, and archdeacon of the Metropolitan Chapter. He wrote works on theological, philosophical, literary, and historical topics, as well as on art and church law. He published the series Proceedings of the Greek Catholic Academy.


On Slipyj’s initiative, a Union Congress was held in Lviv, dedicated to the 300th anniversary of the death of the Metropolitan of Kyiv Josyf Veliamyn Rutsky.

December 22, 1939

With the blessing of Pope Pius XII and at the request of Metropolitan Andrey Sheptytsky, Slipyj was ordained archbishop with the right of succession. The ordination was clandestine. Slipyj wrote: “During times of persecution, consecration is not an honor, but first and foremost a burden.”


Despite the war, Slipyj resumed the work of the Theological Academy.

November 1, 1944

Slipyj became Metropolitan following the death of Andrey Sheptytsky.

April 10, 1945

Slipyj was arrested by the NKVD.

April 11, 1945 – May 10, 1946

Slipyj was interrogated in the prison on Lontsky Street in Lviv, Lukyanivska prison in Kyiv, and Lubyanka prison in Moscow. Behind closed doors, the military tribunal sentences Slipyj to eight years in Siblag (Siberian concentration camp).

He began in Novosibirsk. Slipyj wrote: “The journey to exile can take months. If the convict survives, he is so exhausted after various train changes, different guards, hunger, cold… He comes to the camp terribly thin, exhausted, and chained to the rough boards, cold as ice. In addition to the exile, that physical torment kills a person…” (homily on the exile of St. Clement, Pope).

Slipyj was then sent to Mariinsk, Kemerovo region, where he had pneumonia and dysentery. He was denied inpatient treatment and sent to the next camp.

In Boimy, Slipyj broke his arm (“others break their ribs, and you broke only your arm,” said the doctor).

In Kirov, Russia, Slipyj was in a group of up to 40 people, including three priests and two bishops (Slipyj and Charnetsky).


At the camp in Pechora, Inta, “the Metropolitan was sitting tired on his backpack… Suddenly two young men burst into the room, sized up those present. Then, they jumped on to the Metropolitan and disappeared again. Together with them the bishop’s luggage disappeared. The Prince of the Church lay on the floor, blood dripped from his mouth and nose” (Memoirs of Prof. Grobauer, an Austrian citizen).

During the month-long travel to the camp in Kosya Komi, USSR, Potma: “His Beatitude was terribly sick, with a fever,” remembers Ferdinand Tsepihal.

August 1948-1949

Slipyj was an inmate in camp No. 23 in the Temyakov district of Mordovia.


Slipyj was made cardinal in pectore.


Slipyj was sent repeatedly to testify in court, then returned to Potma, and then to camp point No. 14.

May 15, 1953

Slipyj was summoned to the Commission, where he was pressured again to join Orthodoxy, with the promise that his titles would be restored and the possibility that he be granted the highest position in the Russian Orthodox Church. Slipyj absolutely refused, after which he was sent to a facility for the disabled.

June 1953

Slipyj was summoned to Moscow to establish contacts with the Vatican. He met with Marshal Georgy Zhukov. Slipyj wrote from memory a history of the Ukrainian Greek Catholic Church in the USSR.


After the execution of the Director of the Secret Police Lavrentiy Beria, Slipyj was sent to a settlement in the village of Maklakovo near Yeniseisk (Siberia) to a home for the disabled. He wrote from memory the history of the Ecumenical Church and Pastoral Epistles, which he transmitted through trusted people to Ukraine. The KGB intercepted the History manuscript.


On the occasion of the 40th anniversary of Slipyj’s priesthood, Pope Pius XII sent greetings to the Metropolitan in prison. The letter did not reach him, but, along with the confiscated History manuscript, became a cause of a new arrest. He was taken to Yeniseisk, later to Krasnoyarsk, then to Kyiv.

June 1959

Slipyj was sentenced to another seven years in prison. He was sent first to Kamchatka, and later to the Taishet camps.


Slipjy arrived at the Potma forced labor camp in Mordovia. Fellow prisoner Abraham Shifrin describes circumstances at Potma as follows: “Transportation is in a cattle car, packed with prisoners; [the camp is] furnished with watchtowers, machine guns, floodlights. Through a small, barred window measuring 10×10 cm one can see the vast expanses of Siberia.” Points of transit included Sverdlovsk, Chuni, and Novochunki.

December 1960

Slipyj was transferred to Kyiv. He was asked about his “maximum and minimum” demands to the government. Authorities tried to persuade him to issue a statement against the Pope and against nationalists abroad. He answered: “You persecute me and my Church, destroy everything that is, and still want me to oppose those who are with me and who defend themselves.”

October 1961

The Supreme Court of the Soviet Union determined Slipyj to be a particularly dangerous recidivist and sent him to Mordovia. He arrived in the village of Java with a case of pneumonia.

January 26, 1963

Slipyj was released by Nikita Khrushchev at the intercession of Pope John XXIII, United States President John F. Kennedy and emissary to Khrushchev Norman Cousins. In Moscow, before being deported to Rome, he demanded permission to say goodbye to his family. Posing as a member of the family, the hegumen of the Redemptorist monastery in Ternopil, Fr. Vasyl Vsevolod Velychkovsky, arrived. In a hotel room, Slipyj ordained him bishop of Lutsk and appointed him his vicar.

February 9, 1963

Slipyj arrived at the Basilian monastery of Grottaferrata in Italy. He met with Pope John XXIII and presented the Pontiff with a map of the USSR indicating the concentration camps in which he was held.

March 3, 1963

In his Easter epistle to all Ukrainians, Slipyj called upon the faithful “to preserve unity at all cost and though scattered everywhere, to remain united in the Eucharist and in the Easter faith, expressed in the words “’Christ is risen!’”

March 28, 1963

For the first time, Slipyj participated in the Conference (later Synod) of Ukrainian Bishops.

October 11, 1963

At the Second Vatican Council, in the presence of 2,500 delegates from around the world, Slipyj called for the elevation of the Ukrainian Greek Catholic Church to Patriarchal Dignity. The Council unanimously supported him.

November 25, 1963

Slipyj issued a document establishing the St. Clement Pope Ukrainian Catholic University in Rome. He renewed the Theological Scholarly Society and the publication of the journal Богословія (Theology),

December 23, 1963

Slipyj received the title of Archbishop Major, approved by Pope Paul VI.

February 22, 1965

Slipyj was formally made cardinal, becoming the fourth cardinal in the history of Ukraine. He became a member of the Congregation for the Eastern Churches.

October 1, 1965

Slipyj bestowed his blessing on the restoration of the Studite monastic charter.


Slipyj purchased and restored the Church of Ss. Sergius and Bacchus, the oldest Ukrainian Greek Catholic parish in Italy.

September 27, 1969

Slipyj consecrated St. Sophia Cathedral in Rome. He later wrote: “With the sacrifices of the entire Ukrainian people of God, in particular its laity, and my humble work, there were built: the Ukrainian Catholic University – the center of scholarship; the Hagia Sophia – the sign and symbol of the indestructibility of God’s temple on Earth, the place of prayer; the Studite monastery – the eternal flame of Eastern Christian monasticism and piety!”


Slipyj visited Ukrainian communities in the diaspora in order to restore Eucharistic communion with them and revive church and religious life. He visited Canada, USA, Colombia, Venezuela, Peru, Argentina, Paraguay, Brazil, Australia, New Zealand, Germany, Spain, Portugal, England, France, Austria, India, and Malta (14 countries in total).


Nineteen of the 21 bishops of the UGCC appealed to the Pope to confer the title of Patriarch on Josyf Slipyj.


Pope Paul VI refused.


Slipyj addressed Ukrainians in Canada: “You must remain unified by one language, one faith in Christ, one prayer, one system of worship, one rite, one national Ukrainian consciousness, one great love for our heritage of princes and warriors, for our culture, literature, art, for our traditions and customs of government, cemented by our history for many centuries. It is necessary to ‘manifest the unity of the Ukrainian nation in all countries of its settlement.’”


At the parish of Sergius and Bacchus, Slipyj founded a museum of Ukrainian art and a hotel complex.

October 23, 1971

At the Pontifical Synod of Bishops, Slipyj presented a paper, “The Church of the Martyrs,” on the persecution of the Ukrainian Church and the Ukrainian people.


Slipyj organized six branches of the Ukrainian Catholic University.

July 12, 1975

At the Divine Liturgy celebrated at St. Peter’s Basilica in Rome, Father Ivan Hryniokh, a former OUN-UPA chaplain, first proclaimed Josyf Slipyj as Patriarch in Greek. The title gradually came into common usage in Ukrainian parishes all over the world.

August 1978

Slipyj addressed all cardinals and prominent church figures from around the world accredited by the Apostolic See, informing them of the huge losses and persecution of the UGCC and asking them to resist the onslaught of communism.

March 24, 1980

Pope John Paul II convened an Extraordinary Synod of Ukrainian Bishops, which announced the election of Metropolitan Ivan Myroslav Lyubachivsky of Philadelphia as coadjutor to Patriarch Josyf Slipyj.


1970 -1981

Slipyj wrote his “Testament” in which he reflects on the future of the Church and various aspects of church and social life in Ukraine and the diaspora.

November 25 and December 2, 1980

The regular Synod of the UGCC adopted a declaration denouncing the Lviv Pseudo-Synod of 1946 which officially liquidated the UGCC.

September 7, 1984

The Patriarch of the Ukrainian Greek Catholic Church, Cardinal Josyf Slipyj died.

April 17, 1991

Slipyj was rehabilitated posthumously by the Soviet government.

August 27, 1992 (47 years after his first arrest)

Slipyj’s mortal remains were returned to his native land. He was laid to rest in the crypt of St. George’s Cathedral in Lviv.

(Українська) Релігійне Товариство українців католиків “Свята Софія” вітає усю українську громаду зі світлим Торжеством Воскресіння Господнього!

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

(Українська) “Царю Небесний” – Телеміст для інструкторів Школи англомовних християнських аніматорів (ШАХА), Курсів християнських аніматорів (м.Самбір) і молоді Саскатунської єпархії УГКЦ

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.