St. John Paul II and the Servant of God Patriarch Josyf Slipyj: Modern Apostles of the Slavic Peoples

Iryna IVANKOVYCH

Honoring Pope John Paul II

On May 18, 1920, in Wadowice near Krakow, lieutenant of the Polish Army Karol Wojtyła (1879-1941) and a schoolteacher Emilia Kaczorowska (1884-1929) welcomed their youngest son. He was baptized Karol Józef Wotyła. At the same time, a 28-year-old priest of the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) Josyf Slipyj published an excellent research
“Die Trinitätslehre des byzantinischen Patriarchen Photios” (The Teaching on the Holy Trinity by Byzantine Patriarch Photius). It appeared in French, German, and English scholarly publications. In November of the same year, Fr. Josyf Slipyj continued his studies at the Gregorian University and the Pontifical Oriental Institute in Rome. He studied English, Italian, German, French, and Polish. It is in Rome that the paths of the two sons of the Slavic peoples would cross for the first time during the Second Vatican Council. It is here, in the cradle of Western Christianity, that Pope John Paul II would bid final farewell to Cardinal Josyf Slipyj in 1984.

There are numerous parallels between the two hierarchs: profound faith in God; charisma; polyglotism; missionary spirit; ecumenism; fight for national independence and religious freedom; courage. Before the historic visit of John Paul II to Ukraine in 2001, there was another parallel that media would discuss—his ethnic background. “In his multi-volume study Istoriya Rymskyh Vselenskyh Arhiyereyiv (History of the Roman Pontiffs – published in Rome, and reprinted in Ivano-Frankivsk in 1999), Fr. Isidore Nahayewsky says, ‘Cardinal Wojtyła, while visiting the USA, stopped at the Ukrainian Institute of Harvard University. In his speech, he mentioned that his mother Emilia of blessed memory was ‘Ruthenian’, that is Ukrainian. It was she who taught Wojtyła to speak Ukrainian, which he uses in his addresses to the Synod of Ukrainian Bishops and the Ukrainians when visiting our churches,” as stated in one of many articles[1]. Both John Paul II and Josyf Slipyj were targets of the KGB. Cardinal Slipyj spent eighteen years in GULAG camps; Karol Wojtyła was under surveillance of the Polish Secret Service since 1953.

Last but not least, the two were connected by literature. When the bestselling novel The Shoes of the Fisherman by the Australian writer Morris West was published in 1963, the Ukrainian diaspora recognized the prisoner of the Siberian camps Josyf Slipyj in West’s Pope Kiril Lakota. When in 1978 Karol Wojtyła was elected pope, the world remembered the novel itself and its 1968 movie adaptation by Michael Anderson. This was due to the fact that, according to the novel, for the first time, a Slav becomes pope. Although erroneously, contemporary journalists search for a prophecy of electing Karol Wojtyła in West’s novel.  As an example, John J. Hopkins says, “In 1968, 10 years before the election of John Paul II, Anthony Quinn starred in the film, The Shoes of a Fisherman. […]  In an eerie segment of life imitating art, 10 years later, Karol Wojtyla, the Cardinal from Poland whose life was tempered by the bitter occupation of Nazism and Communism, was elected the first non-Italian Pope in more than 400 years.”[2]

Dr. Andrew Kania, Director of Spirituality at Aquinas College, Manning in Western Australia, argues, “Since the election of Karol Cardinal Wojtyla as Pope John Paul II, the central character of Morris West’s 1963 novel The Shoes of the Fisherman, has become confused with the person of the late Pope from Krakow. Such a comparison however, loses much of the poignancy of Morris West’s story of the Archbishop-Major of L’viv, becoming the Head of the Universal Church, and the dilemma that this would, had it occurred, have posed the Catholic Church.”[3]

Albeit the relationships between the two men of faith were not free of difficulties and misunderstandings, undeniable is the fact of mutual respect, “constant benevolence”[4], “fraternal…kindness”[5] between John Paul II and Cardinal Slipyj.

On October 11, 1963, Karol Wojtyła and Josyf Slipyj participated in the 46th general meeting of the Second Vatican Council. Cardinal Slipyj was one of the speakers. Each speaker was assigned ten minutes. “Metropolitan Josyf Slipyj spoke for about twenty minutes in exceptional attention of those present. His address was marked by the clarity of ideas and depth of theological argumentations. He spoke in a clear, resonant, and firm voice. The fathers of the Council saw not only the heroic Confessor of Faith, but an outstanding theologian and a great Shepherd who is aware of contemporary problems of Christ’s Church. He puts them in the light of the suffering Ukrainian Church and all those who suffer with it. (…) A proposal was made to elevate the Metropolia of Kyiv and Galicia to patriarchate,”[6] recalled Bishop Andriy Sapeliak. He observed that a number of bishops considered it an honor to personally express their gratitude to the prisoner of the Soviet camps, to take a picture with him, or even to kiss his hand. Speaking of “the mountains of corpses and the rivers of blood” sacrificed by the Ukrainian people for their fidelity to the Apostolic See, Josyf Slipyj drew attention of the auxiliary bishop of Krakow Karol Wojtyła, who would cite the Cardinal’s words on a number of occasions.

Outside of the Vatican, Cardinal Karol Wojtyła, Archbishop of Krakow, and His Beatitude Josyf Slipyj met in February 1973 at the Eucharistic Congress in Melbourne, Australia. It was in 1973 that for the very first time Fr. Ivan Hryniokh remembered Josyf Slipyj as Patriarch during the Divine Liturgy at St. Peter Basilica in Rome[7]. In 1975, both Cardinal Wojtyła and Cardinal Slipyj supported the initiative of Fr. Feliks Bednarski, OP, to establish cooperation between the Ukrainian and Polish theologians within the Society of Friends of the Christian Philosophy[8]. Beginning in 1975, His Beatitude Josyf Slipyj signed all documents as Patriarch. While the Ukrainian Greek Catholic has a patriarchate pro domo sua, regretfully, for Rome the question of patriarchate has remained unresolved even until present time.

Then, October 21, 1978, St. Peter’s square in Rome, inauguration of pope John Paul II. Cardinals are paying homage to the new pontiff. Suddenly, the world witnesses an unexpected scene: one of the first cardinals in the procession is the Primate of Poland, Cardinal Stefan Wyszyński. The pope stands up, raises Wyszyński from his knees, and embraces him. The unprecedented event in the history of the pontificate caused tremendous resonance, overshadowing an identical gesture John Paul II bestowed on a hierarch dressed in gold-stitched vestments of the Eastern Churches. “This hierarch was Cardinal Josyf Slipyj, head of the Greek Catholic Church, released from the Soviet camps with the efforts of Pope John XXIII [as well as President John Kennedy-ed.] Raising Cardinal Slipyj, John Paul II paid respect not only to the heroic hierarch who declined the offer of the Soviet authorities to head the Moscow Patriarchate in return for betrayal of the Apostolic See. It was also a sign of respect for all underground priests and millions of faithful, for the entire unbreakable Ukrainian Greek Catholic Church suffering in the catacombs after the 1946 pseudo-synod of Lviv”[9]. Years later, during his visit to Ukraine in 2001, Pope John Paul II would again pay homage to the UGCC when beatifying twenty-eight new martyrs for faith—bishops, priests, monks, nuns, and laity.

In the meantime, the pontificate of the Slavic pope brought the wind of change and the wind of hope. Letters and communication between John Paul II and Josyf Slipyj were vibrant and multifaceted. The Patriarch urged the Vatican to change the use of the term Rus’ with reference to Ukraine, not Russia. John Paul II was one of the first to respond. As Jaroslav Pelikan stated, “an interesting example of such usage can be found in two letters written to Josyf Slipyj on 19 March 1979 by Pope John Paul II, who before his election as pope had been Karol Cardinal Wojtyła, archbishop of Kraków. In the first letter the term “Rus’” appears in quotes throughout, but the second letter consistently refers to “Rus’” (Ucraina).”[10]

In general, letters between John Paul II and Josyf Slipyj present an interesting phenomenon. They wrote to one another in Polish, Ukrainian, Italian, or Latin. As Pelikan emphasizes, “Slipyj took obvious glee at being able to append a postscript in Polish to an official letter for the pope that he had written “in the languages of the members of the Roman curia,” that is in Italian.[11] On other occasions he would write to the pope in Ukrainian and then send along an official Italian version for the files.[12] Such polyglotism is interesting and important not only because each of them was an accomplished linguist—though that was, of course, eminently true—but because each of them belonged to what Slipyj called “the great family of Slavic nations”[13] and had a Slavic language as his mother tongue.”[14]

The common Slavic roots were a reason for pride of both hierarchs. As an example, when in 1978 Karol Cardinal Wojtyła was elected pope, Josyf Slipyj sent a letter to Pope John Paul II in Polish, stating, “This has happened precisely at the time when the Polish nation is observing the millennium of its Christianity and when the Ukrainian nation is also preparing to commemorate a similar event in its history. An additional reason for our happiness is this, that in your person, Holy Father, the Slavic East [Wschód słowiański] and in a personal way the Ukrainian Church and nation obtained a firm defender… Who can better succeed in understanding the Slavic soul than a son of the nation, the great family of nations, which had its apostles Cyril and Methodius, who found understanding and aid for their work only in the successor of Peter in Rome?”[15] The letter was acknowledged in cordial terms by Pope John Paul II[16]. In his Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj,  Pelikan[17] noted that in another letter to Pope John Paul II (this time in Italian), Slipyj pointed to an interesting fact, recalling that “Cyril and Methodius had been pupils of the “schismatic” patriarch of Constantinople, Photius—about whose trinitarian theology, in contrast with Western Augustinian and Thomistic trinitarianism, Slipyj had written at considerable length in 1920/1921[18]–and were “sons of the East and of Byzantine culture,” but that they had manifested “the true Catholicity of the church.” Thus, they were “the precursors of authentic ecumenism.”[19]

This ecumenism and universality of the Church was again emphasized by Pope John Paul II on the Sunday of Pentecost, June 3, 1979, during his first visit to his homeland after being elected pope: “These languages cannot fail to be heard especially by the first Slav Pope in the history of the Church. Perhaps that is why Christ has chosen him, perhaps that is why the Holy Spirit has led him… Is it not Christ’s will, is it not what the Holy Spirit disposes, that this Polish Pope, this Slav Pope, should at this precise moment manifest the spiritual unity of Christian Europe? Although there are two great traditions, that of the West and that of the East…, our lands were hospitable [also] to those wonderful traditions which have origin in the new Rome, at Constantinople.[20] The Pope’s first visit to his homeland would subsequently bring considerable political changes not only in Poland, but in all of Central and Eastern Europe.

In the Pope’s biographical sketchbook Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu (The Unknown Face of the Pontificate. Crumbs from the Pope’s Table), Grzegorz Polak wrote, “Upon electing Karol Wojtyła pope, the head of the Greek Catholics issued an address stating that “a Slavic pope would understand better his neighbors,” referring to John Paul II’s predecessors. He [Slipyj] expressed hope that the new pontiff would support the Ukrainians’ quest for freedom, as he himself was “a courageous fighter in a battle with godless doctrine” and “he knows what the fight for the rights of his people is, and understands the feelings of those oppressed.”[21] Slipyj renewed his plea to Pope John Paul II, not to sacrifice the Ukrainian Church in the dialogue with Moscow:  «nihil de nobis sine nobis!» (nothing about us without us).[22]

Pelikan shares this view, stating, “When Karol Cardinal Wojtyła was elected pope as John Paul II, with his bishops joining in the appeal, almost immediately seized the occasion to request that, in accordance with Cleri sanctitati, he, as “patriarch or major archbishop,” be declared to have authority over the Ukrainian Church both within and beyond Ukrainian territory.[23] And when Pope John Paul II on 19 March 1979 wrote to Slipyj (in Italian) about the need “to create a stable canonical form for the unity of the hierarchy of your church,” Slipyj wrote back (in Polish) to say that “these words of Your Holiness implicitly contain the envisagement of a recognition [przewidziane wyznanie] of our patriarchate, and for this we are thankful from the bottom of our hearts.” He enclosed copies of all his letters on the subject to the Holy See since 1963[24]. Implicit or not (and certainly not explicit), recognition of the Ukrainian patriarchate by Rome remained a vain hope to the end of Slipyj’s life; and Pope John Paul II, in his eloquent memorial tribute to Slipyj, avoided any reference—explicit or implicit—to the entire matter of the Ukrainian patriarchate.”[25]

In one of the interviews, Cardinal Slipyj’s personal secretary Fr. Iwan Dacko stated that “in 1990, John Paul II recalled that Patriarch Josyf told him once that he would be the greatest pope if he recognized our patriarchate. The Pope did not do it, although he contributed considerably to the cause.”[26]

Not only did John Paul II fail to recognize the patriarchate; he also appointed as Slipyj’s successor Myroslav Ivan Lubachivsky, not Lubomyr Husar proposed by Cardinal Slipyj. One can only suspect that this decision was heavily influenced by the Vatican nomenclature and its Ostpolitik. Only years later, in 1996, did the pope recognize the canonicity of Husar’s ordination. On January 26, 2001, he confirmed Lubomyr Husar’s election as Major Archbishop of Lviv and the head of the Ukrainian Greek Catholic Church. The fact of pope’s favorable predisposition towards the UGCC is, however, undeniable: John Paul II personally convened the Synod of the Ukrainian bishops on March 24, 1980.[27]

Let us briefly go back to Patriarch Slipyj’s address at the deliberations of the Second Vatican Council which touched the Ukrainians in the diaspora, and undoubtedly, served as a signal to the Vatican circles: this elderly hierarch would not sit still; changes are on the way. If John Paul II is considered the catalyst of political changes in Central and Eastern Europe, Josyf Slipyj undoubtedly performed a similar role amidst the Ukrainian people. During the Second Vatican Council, both hierarchs spoken openly about religious freedom and its restrictions, especially in totalitarian states.[28] In the above-mentioned letter to Cardinal Slipyj from March 19, 1979, the Pope quoted the General Declaration of Human Rights with its “principle of religious freedom,” of which the faithful of the Greek Catholic Church in the Ukrainian Soviet Socialist Republic were deprived.[29] Each of the hierarchs monitored closely political and religious situations in their respective homelands and neighboring countries. John Paul II’s first visit as a pope to Poland on June 2-10, 1979, became fateful for the Polish nation. The birth of Solidarity would not have been possible without it.[30] Leszek Biernacki, one of the Solidarity activists, claims that “the idea of solidarity was in the center of his [John Paul’s] attention. The strikes of 1980 and, as a result, the birth of the Solidarity trade union, were close to his heart. In those protests, the Pope saw more than merely the rebellion against the authorities in search of better living conditions or the fight for freedom and democracy. He made Solidarity the symbol of positive changes that was supposed to change not only “the face of this land,” but the face of entire world. Solidarity became a symbol because it pursued peaceful methods of opposition, and promoted the idea of cooperation for the sake of human dignity and justice. The Pope was the patron of Solidarity since its inception, and therefore, did not spare critical remarks.”[31]

When martial law was imposed in Poland on December 13, 1981, Patriarch Josyf Slipyj sent special Christmas greetings to John Paul II, saying, “Regretfully, today our mutual joy is filled with uneasiness that was experienced by the guardian of God’s Child “for Herod is going to search for the child to kill him (Mt. 2,13). Your Holiness’ anxiety and that of the Polish people are my anxiety and that of the Ukrainian people. Similar, your joy is our joy in the face of a great mission we were entrusted with by the Redeemer of Man in the eastern borders of threatened Europe, so that a man could find in Him his own grandeur, dignity, and value of the humanity. (“Redemptor Hominis”) […] Let the festive joy of the Nativity of Our Lord bring peace, strength, and victory to the Church and nations who are fighting in the name of Christ’s truth on the Vistula River.”[32]

Yet, the most significant expression of John Paul II’s friendly predisposition towards Josyf Slipyj as for his Slavic brother can be found in the Patriarch’s funeral services. When Josyf Slipyj died on September 7, 1984, “John Paul II had already planned a visit to Canada, which he postponed to pay homage to the Patriarch Josyf Slipyj. Having arrived by helicopter to the seminary (currently, the Patronage of Our Lady collegium in Rome), the Pope entered the St. Sophia cathedral, prayed on his knees, sprinkled the body with the holy water, and then kissed Josyf Slipyj’s hand. This was an expression of extraordinary respect.”[33]. In his telegram to Cardinal Władysław Rubin, prefect of the Congregation for the Oriental Churches, on the Patriarch’s death, the Holy Father expressed sadness caused by the death of “a good and faithful servant who in the course of his long life as a priest and a bishop of God’s people gave an exceptional and bright witness of Christ’s faith, even amidst hardship and suffering which he endured with exemplary dignity and evangelical strength, always in unity with the Apostolic See. Remembering with deep sadness this extraordinary person who glorified the Church and the College of Cardinals, I send to all Ukrainian faithful living in their homeland and scattered throughout the world my comforting apostolic blessing.”[34]

In condolences to Myroslav Cardinal Ivan Lubachivsky, John Paul II noted, “we have admired the resolute steadfastness in faith and faithfulness to St. Peter’s See of our Beloved Brother Josyf Cardinal Slipyj, Archbishop Major of Lviv for the Ukrainians, even amidst hardship, persecution and suffering. We hasten to publicly attest to the Ukrainian community our sincere grief and partaking in mourning of his death.”[35]

During his visit to Ss. Volodymyr and Olha Ukrainian Catholic Cathedral in Winnipeg, Canada, on September 16, 1984, John Paul II remembered “that great man, the Confessor of Faith, Major Archbishop and Cardinal Josyf Slipyj, whom the Lord has called into eternity.”[36].

John Paul II participated in the commemorative Divine Liturgy on the fortieth day after Josyf Slipyj’s death. In his sermon, the Pope spoke about major periods of the Patriarch’s life, emphasizing the beloved Major Archbishop’s heroic virtues: “We know of hardships and persecutions he endured. But we also know that he never lacked Christ’s comfort. At times of imprisonment and, eventually, exile, he found comfort and support in the words of our Divine Teacher: ‘Come to meall you who are weary and burdened, and I will give you rest!’ Cardinal Slipyj always found strength in Christ to become a man of unwavering faith, a fearless shepherd, a witness of heroic faithfulness, a prominent person in the Church.”[37] In conclusion, the Holy Father prayed for “persecuted Christians in modern society, for our Ukrainian brothers who are in their homeland and those scattered throughout the world.”[38]

Karol Wojtyła/John Paul II was always in touch with his country. After his election as pope on October 16, 1978, he made nine pastoral visits to Poland. Arrested on April 10, 1945, Josyf Slipyj returned to Ukraine only posthumously. In accordance with an agreement between the Vatican and the Soviet Union, he was exiled from the USSR without the right to return. In accordance with his testament, Slipyj was reburied in the crypts of St. George’s cathedral in Lviv, next to Metropolitan Andrey Sheptytsky. The solemn ceremony took place on August 27-29, 1992. It was in Lviv during his pastoral visit to Ukraine on June 27, 2002, that Pope John Paul II beatified twenty-eight new martyrs of the Ukrainian Greek Catholic Church. Not only was it one of the largest group beatifications conducted by the Holy Father, but it was also a recognition of the heroic deeds of the Ukrainian Greek Catholic Church in the 20th century, its church leaders and laity. In his sermon during the Divine Liturgy of St. John Chrysostom, the Holy Father remembered “heroic Cardinal Josyf Slipyj”: “This land of Galicia, which has seen the development of the Ukrainian Greek Catholic Church over the centuries, was covered with ‘mountains of corpses and rivers of blood,” using the words of the unforgettable Metropolitan Josyf Slipyj.[39]

Pope John Paul II died on April 2, 2005. He was beatified on May 1, 2011, and canonized on April 27, 2014. The heroic virtues of the prisoner of the Soviet camps, Servant of God, Patriarch of the Underground Church Josyf Slipyj, as well as the virtues of his predecessor Venerable Metropolitan Andrey Sheptytsky have not yet been properly recognized by the Vatican.

There have been many writings published about Pope John Paul II and Patriarch Josyf Slipyj—scholarly, critical, panegyric texts. As a summary of this analysis, we would like to quote the thoughts of two contemporaries of the new apostles of the Slavic people. Josyf Slipyj’s long-term devotee Leonid Rudnytzky was also personally acquainted with John Paul II; Rudnytzky wrote about John Paul II in his essay “Farewell to a Pontiff”: “As a man, he was, like all of us, fallible. As a Pontiff, he was awe-inspiring. His exceptional quality of character enabled him to stand firm against certain currents of our times, and yet divinely surf the tides of our common historical experience. Spanning two centuries, with a plethora of humankind’s unprecedented inventions, innovations, and confounding technological advancement, including the advent of the much vaunted information revolution—he was uniquely in tune with both the spiritual needs and the worldly necessities of our age.”[40]  The most accurate analysis of Patriarch Josyf Slipyj was given by Jaroslav Pelikan, who said, “‘He builded [sic] better than he knew.’ All of Christendom, East and West, continued to stand in his debt.”[41]

 

 

BIBLIOGRAPHY.

1. Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html

2. Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm

3. John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman

4.Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990.

5.Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011.

6.Leo D. Rudnytzky. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.

7.Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011.

8. Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze

9. Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4. (Blahovisnyk Patriyarkha Josyfa Slipoho. Castelgandolfo, Year XVI-XX, 1980-84, Vol. 1-4).

10. Джордж Вайґель. Свідок надії: життєпис Папи Івана-Павла ІІ. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2012. (George Weigel. Svidok nadiyi: zhyttiepys Papy Ivana-Pavla II. – Lviv: Vydavnyctvo Ukrayinskoho katolytskoho universytetu, 2012).

11. Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/ (Halyna Levytska. Maty Karola Wojtyly Emilia Kaczorowska// https://lysty.net.ua/popevisitua/)

12. Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим– Буенос-Айрес, 1967. (Preosv. Andriy Sapeliak. Ukrayinska Tserkva na Druhomu Vatykanskomu sobori. – Saleziyanske vydavnytstvo: Rym-1967-Buenos Aires)

13. Йосиф Сліпий. Твори. – Український католицький університет ім. св. Климентія Папи, Рим. (Josyf Slipyj. Tvory. – Ukrayinskyy katolytskyy universitet im. sv. Klymentiya Papy, Rym).

14. Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон. – АРТОС: Львів, 2014. (Shliakh u bezsmertia. Do 30-richchia vidhodu u vichnist Blazhennishoho Patriyarkha Josyfa Slipoho (1892-1984). Materiyaly pro smert ta pokhoron. – ARTOS: Lviv, 2014.)

15. «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію (“U Josyfa Slipoho bula dalekohliadnist Andreya Sheptytskoho.” Osobystyy sekretar Hlavy UGCC o. Iwan Dacko – pro Patriyarkha i pro suchasnu relihiynu sytuatsiyu) https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

16. https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print

17. http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

18. http://www.catholica.com.au/andrewstake2/133_akphp

 

[1] Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/

[2] John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 // https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman

[3] http://www.catholica.com.au/andrewstake2/133_ak_040809.php

[4] Іменинові привіти Блаженнішому Патріярхові Йосифові від Папи Івана Павла ІІ, 19 березня 1984 року//Благовісник, Рік XVI-ХХ, 1980-84, с. 250. (Imenynovi pryvity Blazhennishomu Patriyarkhovi Josyfovi vid Papy Ivana Pavla II, 19 bereznia 1984)

[5] Привітання Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ Главі УКЦеркви, відчитане Кард. В. Рубіном у соборі Святої Софії в Римі, 17 лютого 1982 р. (Pryvitannia Sviatishoho Otsia Papy Ivana Pavla II Hlavi UCTserkvy, vidchytane Kard. W. Rubinom u sobori Sviatoyi Sofiyi v Rymi, 17 liuotoho 1982)

[6] Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим – 1967 – Буенос-Айрес, с. 152 (Preosv. Andriy Sapeliak. Ukrayinska Tserkva na Druhomu Vatykanskomu sobori. – Saleziyanske vydavnytstvo: Rym-1967-Buenos Aires, p. 152).

[7] Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011

[8] https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print

[9] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77. – translation ours.

[10] Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. – p. 11.

[11] Slipyj to John Paul II, 23.хі.1983, Arch. Pat. 118:292-93.

[12] Slipyj to John Paul II, 3.vi.1979, Arch. Pat. 118:99-100 (Ukrainian); Slipyj to John Paul II, 15.vi.1979, Arch. Pat. 118:102-5 (Italian).

[13] Slipyj to Władysław Rubin, 15.vi.1979, Slipyj, Tvory 14:374.

[14]Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. – p. 11.

[15] Slipyj to John Paul ІІ, 19.х.1978, Arch. Pat. 118:51.

[16] John Paul ІІ to Slipyj, 12.хi.1978, Arch. Pat. 118:51.

[17] Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. – p. 28.

[18] Slipyj, Tvory 1:91-158.

[19] Slipyj to John Paul II, 10.іі.1981, Arch. Pat. 118:200-201.

[20] Virgilio Levi, Ed. The Common Christian Roots of the European Nations. qtd. in Ibid, p. 12.

[21] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77.

[22] «Riservata personale per il Santo Padre», 29.vi.1981, Arch. Pat. 118:223-27; see also: Slipyj,  Tvory  14:295.

[23] Slipyj and the Ukrainian Catholic bishops to John Paul II, 20.хі.1978, Arch. Pat. 40:204-7.

[24] Slipyj to John Paul II, 7.іі.1980, Arch. Pat. 118:125-26.

[25] Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. – p. 206.

[26] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію (U Josyfa Slipoho bula dalekohliadnist Andreya Sheptytskoho.” Osobystyy sekretar Hlavy UGCC o. Iwan Dacko – pro Patriyarkha i pro suchasnu relihiynu sytuatsiyu) https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[27] John Paul II to the Major Archbishop and Bishops of the Ukrainian Church, 1.ііі.1980, Arch. Pat. 118:131.

[28] Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze

[29] Джордж Вайґель. Свідок надії: життєпис Папи Івана-Павла ІІ. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2012. – с. 291. (George Weigel. Svidok nadiyi: zhyttiepys Papy Ivana-Pavla II. – Lviv: Vydavnyctvo Ukrayinskoho katolytskoho universytetu, 2012. – p. 291).

[30] The history of Solidarity (Polish: Solidarność), a Polish non-governmental trade union, began on August 14, 1980, at the Lenin Shipyards (now Gdańsk Shipyards) at its founding by Lech Wałęsa and others. In the early 1980s, it became the first independent labor union in a Soviet-bloc country. Solidarity gave rise to a broad, non-violent, anti-communist social movement that, at its height, claimed some 9.4 million members. It is considered to have contributed greatly to the fall of communism.

[31] Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html

[32] Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4, с. 176 (Blahovisnyk Patriyarkha Josyfa Slipho. Castelgandolfo, Year XVI-XX, Vol. 1-4, p. 176)

[33] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію (U Josyfa Slipoho bula dalekohliadnist Andreya Sheptytskoho.” Osobystyy sekretar Hlavy UGCC o. Iwan Dacko – pro Patriyarkha i pro suchasnu relihiynu sytuatsiyu) https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[34] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с. 10 (Shliakh u bezsmertia. Do 30-richchia vidhodu u vichnist Blazhennishoho Patriyarkha Josyfa Slipoho (1892-1984). Materiyaly pro smert’ ta pokhoron. – ARTOS: Lviv, 2014. – p. 10)

[35] Ibid, p. 11.

[36] Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. – p. vi.

[37] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с. 12 (Shliakh u bezsmertia. Do 30-richchia vidhodu u vichnist Blazhennishoho Patriyarkha Josyfa Slipoho (1892-1984). Materiyaly pro smert ta pokhoron. – ARTOS: Lviv, 2014. – p. 12)

[38] Ibid, p. 16.

[39] http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

[40] Leo D. Rudnytzky. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.

[41] Jaroslav Pelikan. Confessor between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – William B. Eerdman’s Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1990. –с. 231.

 

Іван Павло ІІ біля тіла Патріарха Йосифа

(Українська) «Поет націоналіст-патріот»: патріярх Йосиф про Івана Франка

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

У контексті ідеалів патріярха Йосифа, впливів україн- ської літератури на формування його світогляду та замилування красним письменством не можна обминути увагою і поглядів та думок Блаженнішого про творчість Івана Франка (1856–1916). Кир Йосиф не залишив окремої розвідки про творчість Каменяра, проте згадки про І. Франка та цитати з його творів присутні й у «Спогадах», і у статтях, і у проповідях патріярха. Понад те він прагнув, аби в українському літературознавстві з’явилась об’єктивна та вичерпна праця про І. Франка, позбавлена будь-якого політичного й ідеологічного забарвлення, – праця, яка би зосередила увагу на релігійному боці особистости поета. З цією пропозицією він звернувся до Леоніда Рудницького, який 1974 року видав книгу «Іван Франко і німецька література». Після виходу цієї праці патріярх Йосиф покликав професора працювати в Українському Католицькому Університеті св. Климента папи в Римі, де Л. Рудницький читав лекції з української літератури та порівняльного літературознавства на літніх курсах. Ось як згадує про цей період Л. Рудницький: «Ректор УКУ, Йосиф Сліпий, дуже любив літературу й особливо цінив творчість І. Франка… Впродовж наших частих розмов він декілька разів мене заохочував написати працю про Франка і християнство. «Ви не здаєте собі справи, яка то цікава і вдячна тема, – говорив він мені. – Ось напишіть щось таке про Франка, як Бучинський написав про Шевченка»121. Я обіцяв тоді Блаженнішому щось колись написати. Від часу наших розмов у Римі минуло вже більше, ніж 30 років, і до певної міри ця моя праця є мотивована тими розмовами і тою, не дуже певною, обіцянкою, яку я тоді склав покійному патріярхові»122. Як підсумовує автор, зацікавлення Блаженнішого І. Франком «було не ідеологічно мотивоване, а радше науково-культурно»123.

Знайомство Йосифа Сліпого з творчістю Івана Франка розпочалось у гімназії: «В VI-ій клясі, в нас у гімназії, існував

«тайний кружок», який займався самоосвітою, і там відбувалися відчити. Панував там дух ліберальний… Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком, польським професором університету Нусбаумом-Гіляровичем»124. Згаду- ючи випускні іспити (матуру), Блаженніший писав: «На основі задач я був звільнений з деяких предметів і пригадую собі, що з української мови мав я «Пролог» Франка до «Мойсея»125.

Роками пізніше, у своїй праці «Шляхом обнови», що побачила світ 1928 року у Львові, кир Йосиф не раз звертався до цієї поеми в розділах «Св. Письмо» та «Самота», а також цитував її, листуючись із українськими діяспорними мистцями слова126. Ось що писав патріярх про друге видання «Мойсея»:

«Коли Іван Франко видав «Мойсея», многі критики присвячували цій поемі багато уваги, аналізували її, порівнювали і вказували на різні поеми і джерела, полишаючи на боці Святе Письмо. З тої причини автор у другім виданню зробив їм гіркий, але слушний докір: «Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже, що ж природніше для кождого критика, як пошукати тих джерел у Біблії та порівняти їх із тим, що я зробив із них? Це якраз досі не прийшло на думку ні одному з критиків моєї теми. Знак, що Біблія лежить далеко поза кругом їх духовних інтересів» (Мойсей, Львів, 1913, Вступ)»127.

Вибрані фраґменти з поеми «Мойсей» Йосиф Сліпий використав у своєму аналізі самоти. Як глибокий психолог І. Франко відчув силу самоти, «коли представив душевний стан Мойсея:

Обгорнула мене самота, Як те море безкрає,

І мій дух, мов вітрило, її Подих в себе вбирає»128.

Розважаючи над цілющою силою самоти, патріярх стверджував, що в тиші «голос совісти стає сильніший і воля набирає твердости й рівноваги. На самоті людина мимохіть мусить призадуматися над своїми ділами і вчинками, провірити свої наміри і рішення, як виповнила заповіді Божі й людські, словом, чи задоволений Бог і люди з нього і він сам зі себе:

І ворушиться в серці грижа:

Може, я тому винен? Може, я заповіді Твої

Не справляв, як повинен?

І ось сумнів у душу мені Тисне жало студене.

О, Всесильний, озвися, чи ти Задоволений з мене?»129

Аналізуючи сприятливі для голосу совісти умови, Йосиф Сліпий навів старозавітний образ пророка Іллі, «що на горі Хорив не серед вихру і бурі, блискавок і грому, але в леготі вітру мав дослухуватися Господньої мови»130. Для поетичного змалювання цієї картини автор знову використав цитату з «Мойсея»:

«Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, – Ні, не чути ще серцю його

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді… та ні, Не Єгови це голос.

Поміж скелі завили вітри, Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю;

З теплим леготом запах потяг З теребінт і миґдалю –

І в тім леготі теплім була Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей, Це говорить Єгова»131.

Знаємо, що з огляду на нестійкість і певну антиклерикальність поглядів Івана Франка для деяких представників духо- венства – його сучасників та наступників – він був persona non grata. Наприклад, 1926 року апостольський екзарх для українців у США і майбутній митрополит Костянтин Богачевський звернувся з листом до митрополита Андрея Шептиць- кого, прохаючи заборонити святкування ювілею Івана Франка, на що слуга Божий відповів: «У творчості Івана Франка атеїзм, матеріялізм займають тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають… національні й патріотичні теми»132. Підкреслюючи енциклопедичність мислення І. Франка, наявність у творчій спадщині творів атеїстичного та матеріялістичного спрямування, митрополит Андрей зумів побачити марну силу останніх і пророчо зазначив, що «Іван Франко остане в будучності пам’ятний лише як поет націоналіст патріот»133. Можемо припускати, що погляди митрополита Андрея на творчість Івана Франка мали вплив на формування відповідного ставлення до творчого доробку Каменяра з боку Йосифа Сліпого.

Коли 1976 року світова українська громадськість святкувала ювілеї «Вічного революціонера», слухачі сьомого вакаційного курсу Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи в Римі вшанували пам’ять поета під час інавґураційного викладу проф. Василя Лева «Село І. Франка – Нагуєвичі». З тієї нагоди патріярх Йосиф свою проповідь нав’язав до псевдоатеїзму Франкових творів, стверджуючи, що поет був віруючою людиною: «Нині підносяться сильні голоси, і не без рації, що з Франка зробили атеїста! Зробили з нього безбожника, який він у дійсності не був! Були в нього періоди, як усюди тоді, та й не дивуватися не раз і в тих молодих, але кінець кінцем писав він поезії повні віри, та і його го- ловний твір «Мойсей» свідчить усетаки про глибоку віру!»134 Слід зазначити, що патріярх висловив цю думку всупереч загальноприйнятому в той час в українському (совєтському) літературознавстві переконанню щодо безапеляційного атеїзму І. Франка. Позицію Й. Сліпого підтримав і Леонід Рудницький, який зазначив, що «абсурдно є говорити про якийсь «атеїзм» поета, твори якого наскрізь пронизані новозавітними християнськими мотивами і який величезну частину своїх сил та енергії віддав студіям над давньохристиянськими леґендами»135. Автор цих слів, зокрема, вказав на нові дослідження релігійности І. Франка, які з’явилися в останні двадцять років незалежної України 136, а як доказ свого переконання навів вірші І. Франка «Хрест» (1875) і «Як там у небі» (1906), спогади Франкового племінника Василя (сина Онуфрія), а також відомі слова самого І. Франка, які він сказав Зоні Монджейовській-Гончар у відповідь на її запитання, чи правда, що поет не вірить у Бога: «Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірю в Бога не так, як ви всі. Ой, люди, люди, ви мене не розумієте, й це найбільше болить!»137

Чимало думок, що для них патріярх Йосиф шукав поетичного оформлення в І. Франка, стосувалися передусім націє- творчих і патріотичних ідеалів, які полум’яніли у великій кількості патріярхових проповідей. Уже на схилі  віку,  аналізуючи 90 літ свого життя, Й. Сліпий уболівав за долю рідного народу, гнобленого на власній землі та розпорошеного по світі. У своєму слові в день 90-ліття 138 з великою тугою та з батьківською любов’ю звертався патріярх до свого народу словами  Каменяра: «Мій дорогий Народе, «замучений, розбитий, мов паралі`тик той на роздоріжжю»139…» Цю любов Йосиф Сліпий заповів українській молоді, надсилаючи привіт випускникам «Рідної школи» у Філядельфії 1983 року: «Коли  закінчують свою рідну українську школу, мене зворушує, це мені додає сил і нових надій на майбутність нашого Народу, бо з Франком повторяю завжди: «Твоїм будущим душу я тривожу»140.

121 Мова про працю Д. Бучинського «Християнсько-філософська думка Т. Г. Шевченка» (Лондон-Мадрид, 1962).

123 Там само. – С. 55.122 Рудницький Л. Іван Франко й Андрей Шептицький: до історії взаємопізнання двох велетнів духа // Іван Франко: дух, наука, думка, воля. Матеріяли Міжнародного наукового конґресу, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка (Львів, 27 вересня –  1 жовтня 2006 р.). – Т. 1. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – С. 54–66.

124 Спогади. – С. 39.

125 Там само. – С. 44–45.

126 Див. листування з Іваном Керницьким і Зоєю Когут.

127 Шляхом обнови // Твори патріярха і кардинала Йосифа. – Т. ІІІ–IV. – Цит. видання. – С. 133.

128 Там само. – С. 137–138.127 Шляхом обнови // Твори патріярха і кардинала Йосифа. – Т. ІІІ–IV. – Цит. видання. – С. 133.

129 Там само. – С. 138.

130    Там само.

131    Там само.

132 Лист митрополита Андрея Шептицького до єпископа Костянтина Богачевського (Львів, 21 грудня 1926 року) // Владика Ігор (Возьняк) про Івана Франка (http://charnetskyj.org.ua/articles/vladyka-ihor- voznyak-pro-ivana-franka)

133 Там само.

135 Рудницький Л. «Я вірив і вірю в Бога, та не так, як ви всі»: релігія в житті і творчості Івана Франка // Бюлетень Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» (ЗСА). – 2012 (осінь). – Ч. 21. – С. 37.134 Проповідь блаженнішого патріярха Йосифа в Неділю всіх святих і з нагоди інавґурації VII вакаційного курсу УКУ в Соборі св. Софії // Вісті з Рима. – Ч. 15–18 (294–297). – Рим, 30 червня 1976 року. – С. 12.

136 Як промовистий приклад Л. Рудницький навів книгу проф. д-ра Яро- слави Мельник «Іван Франко й Biblia Apocrypha» (Львів, 2006).

137 Луців Л. Іван Франко – борець за національну і соціяльну справедливість. – Ню-Йорк – Джерзі-Ситі: Видавництво «Свобода», 1967. – С. 603

138 Слово блаженнішого патріярха Йосифа в Соборі святої Софії з нагоди 90-ліття 17 лютого 1982 року // Твори патріярха і кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома й о. д-р Іван Музичка. – Т. ХІV. – Цит. видання. – С. 208.

139 З «Прологу» до Франкової поеми «Мойсей».

140 Привіт блаженнішого патріярха Йосифа випускникам- ґрадуантам «Рідної школи» у Філядельфії, ПА, ЗСА, Рим, 5 червня 1983 року // Твори патріярха і кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома й о. д-р Іван Музичка. – Т. ХІV. – Цит. видання. – С. 433.

 

 

(Українська) Образ Митрополита Андрея Шептицького в літературі

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

Ірина Іванкович

 

Кого українці надзвичайно люблять і шанують, того обезсмертнюють в піснях, віршах, літературі. Ніщо інше не віддзеркалює так величі даної людини, бодай в українському контексті, як її увіковічнення в світі мистецтва. Прикладом цього може послужити Патріярх Йосиф Сліпий (1892-1984), про якого вже втретє перевидано антологію поезій «Серця живе джерело» (2013). Про Слугу Божого Митрополита Андрея, якого також прославили українські і неукраїнські поети і письменники, ще досі немає такої студії, а її безумовно варто зробити. Ці наші два провідники Церкви мають багато спільного. Обидва вони посвятили ціле своє життя для своєї Церкви і народу, обидва терпіли муки заслання, обидва мужньо і з великою стійкостю були свідками зруйнування їхньої Церкви та спустошення їхньої батьківщини і обидва не зламалися під жорстоким тиском фізичних і психічних тортур. Обидва увійшли в історію нашої Церкви, нашого народу, як і в історію Вселенської Церкви. Факт, що діла і терпіння цих двох мужів Церкви знайшли відгук серед поетів і письменників не тільки українських, але теж й інших народів, чи не найбільш яскраво висвітлює їхню велич, їхню святість.

 

Митропополит Андрей мав визначний вплив як на письменників сучасної йому доби, так і на нанступні покоління мистців слова. Іван Франко так говорив про нього: «Єпископ Митрополит Андрей Шептицький від самого свого вступання на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм, іншого характеру, який панує в його посланнях. Він не промовляє так, як його попередники: звисока, авторитетно, напущеним і ніби статичним тоном. Не возвіщає. А говорить попросту як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами з життя, фактами з власної обсервації. І це все дає його посланням те живе дихання, без якого всяка моралізація залишається мертвою»[1]. Рівнож Василь Стефаник був великим шанувальником Слуги Божого, який відіграв важливу роль у становлення духовного світу письменника. У своїх спогадах небіж Стефаника Михайло закарбував у пям’яті слова свого дядька, який з невимовною пошаною так говорив про Митрополита: «Я так добре чуюся, коли виджу переж собою таку велику білу голову, що журиться не тільки за якусь частину, але за цілий нарід. Бо не знаєте, як тяжко бути свідомим, що довкола вас вже нікогісенько нема, хто думав би за вас, на чиї плечі звалювалися би тягарі»[2]. У поглядах Митрополита Андрея Ірина Калинець шукала натхнення до боротьби за права української мови, посилаючись на переконання Слуги Божого, що «всі, що по-українськи говорять, або що ВВАЖАЮТЬ українську мову рідну, будуть становити український нарід»[3]

 

Літературознавчу аналізу образу Патріярха Йосифа ґрунтовно представлено у вище згаданій антології у вступних статтях Леоніда Рудницького та Ірини Іванкович. Натомість сьогодні перед нами стоїть завдання зібрати важливіші літературні твори про Слугу Божого Митрополита Андрея, про якого між іншими писали Богдан Лепкий, Василь Барка, Василь Пачовський, Остап Грицай, Леся Храплива, Роман Завадович та інші. У цих творах кристалізується образ Великого Митрополита у всій багатогранності його особистості. Для Лепкого, наприклад, Митрополит Андрей – це спаситель народу в часі загрози його культурного одичіння. Ось слова поета:

 

Поклін Тобі, поклін!

З рук Твоїх, немов долоні мами

Любовний дотик до болючих ран,

За те, що Ти добрячими руками

Благословив на працю рідний лан,

Що все був там, де помочі взивали

І помагав нам, щоб не ми не пропали.

І добре діло так робив – як Він

Спаситель наш, – поклін Тобі, поклін!

 

А у поемі під загловком «В храмі св. Юра», Лепкий передає нам заповіт великого Пастиря, його слова потіхи, розради, перестороги, слова теплі і милі, як і слова грізні, скзані до ворога во врем’я люте, коли виглядало, що пропаде усе.

Подібно Василь Пачовський у поемі «Поклін Владиці» підкреслює важливість князя Церкви Андрея для скріплення української  ідентичности, для формування та росту української нації:

 

Хто з нас не памятає Твого слова,

Як нації Ти в дар підніс музей:

«Ось вам минувшість наша пречудова

І джерело до творчости ідей»!

 

Як його праведне життя, так і мученицька смерть Слуги Божого Андрея викликала чимало віршів та поем в українському народі. Ось як це представляє Остап Грицай у вірші під заголовком «Тіням Архипастиря»:

 

Вмер Архипастир…ти, владико України,

Духовний князю всіх земель-країн вітчизни,

Кагане Галича в час горя і руїни,

Сяйво спасенне всім, кому у тьмі заблисне.

 

Ти вмер? Та ні, ах ні, владико-благотворче.

Бо велетні, як ти, не гинуть усеціло…

 

Ця безсмертність духа Великого Митрополита віддзеркалена також у вірші Теодора Курпіти, у якому мотив розпуки і відчаю переходить у переконання, що Слуга Божий – вічний: «Такі ж як Ти ніколи не вмирають,/ Виходять з тіл, щоб в душах вічно жить».

 

Мотиви Божої ласки, заслуженої для українського народу праведним життям Слуги Божого – це провідна думка, підкреслюють її підкреслили у своїй поезії про Митрополита Андрея Іванна Савицька, Ірина Вацлавів, Леся Храплива,  о. Єремія Онуферко, Володимир Масляк, о. Василь Прийма, Роман Завадович та інші.

 

Василь Барка у епічній поемі «Судний степ» присвячує чимало рядків Митрополитові Андреєві. Вже самі заголовки поодиноких розділів твору, що відносяться до Митрополита, подають нам його образ. Ось епітети, якими Барка описує Слугу Божого: «Високий Ієрарх» (десять пісень мають цей заголовок), «Святитель всіх», «Постійно-Доброчинець», «Митрополит-Рятівник Приречених» (три пісні під таким заголовком) і «Провісник єдности». У Барки Слуга Божий справді Божа людина, наповнена любовю до усіх своїх ближніх. Його люблять однаково і католики, і православні, і євреї, бо він постіно є тим доброчинцем і рятівником всіх приречених, який не боїться ні ґестапо, ні самого Гітлера. Він той з владик, як каже Барка, «який відомий в Европі тим що осуди підносить на повний голос преміцний проти погромів… коли єврейська бідота гинула в ровах пекельства, чи в піч кацету гнав /її/ нацизм», він героїчно став в обороні всіх.

 

Тут слід згадати, що образ Митрополита Шептицього змальовано рівнож у творах не-українських поетів, серед яких австрійка Кароліна Ляйб із віршем “Dem getreuen Oberhirten” (Вірному Архипастиреві, 1918); поляк Юзеф Лободовський, який присвятив йому другий вірш у своєму «Триптику про замучену Церкву» (1954); австралієць Морріс Вест змалював його образ у повісті The Shoes of the Fisherman (Постоли рибалки, 1963).

 

Навіть більше ніж у поезії Мирополит Андрей живе у прозових творах. Згайдаймо тут нарис ескізів Романа Купчинського під заголовком «Три моменти» (1948), оповідання Дарії Ярославської «Покликаний» (1982) і повість Меріяма-Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до Матері» (1982), англомовний переклад (авторства Романа Ореста Татчина) якої побачив світ 1983 року в США.

 

«Три моменти» Купчинського – це три зворушливі епізоди з життя автора. Перший – це зустріч з Митрополитом у селі Підлисся на Золочівщині, коли письменник був ще малим хлопцем і тут прекрасно схоплено психологію дитини, яка стає віч-на-віч з велетнем духа; другий – це розмова Купчинського з православним Митрополитом Липківським у Києві в Соборі св. Софії про Шептицького; третій – це авдієнція у Папи Пія ХІ, де – вже в похилому віці – присутній також Митрополит Андрей.
В оповіданні «Покликаний» Дарія Ярославська підхоплює один чи не найважливіший момент у житті Андрея Шептицького, а саме хвилину, коли він вирішує перейти на український обряд. Дія відбувається у прекрасному латинському костелі, у якому молодий Шептицький усвідомлює собі «красу, могутність та силу латинського» обряду і відчуває, що «новий обряд [себто український] наложить на нього хрест, якого він не в силі буде нести».

 

Останній твір, що тут його згадаємо, це повість Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до Матері», які своєю появою викликали маленьку контроверсію. Річ в тім, що на титульній сторінці книжки було відсутнє імя автора твору, тому помилково авторство було приписане Митрополитові Андреєві. До того ж, Григор Лужницький зумів так добре підхопити стиль і манеру Митрополита, що деякі читачі (між ними священики) повірили в те, що перед ними книжка, яку написав сам Митрополит. Повість «Дванадцять листів» побудована на синтезі, а радше на мистецькому поєднанні творчої уяви та наукової методології. Письменник-науковець втілив не тільки свою концепцію Великого Митрополита та свою велику побожність і любов до нього, а й своє ознайомлення з особою Слуги Божого та історією його доби. Йдеться тут не тільки про мистецьке охоплення постаті української людини ХХ-го століття, а й про її містичне значення для Божого люду. Автор по-мистецькому вживає думки та слова з творів Митрополита, з його промов, послань, проповідей, а з уваги на факт, що він особисто добре знав Слугу Божого, можливо, й з приватних розмов. Автор був свого часу редактором (1926-1930) місячника «Поступ», що його якийсь час фінансував Митрополит Андрей, і тому мав часто можливість бувати в Митрополита. Це й надало творові духу автентичности. У повісті Г. Лужницький заглиблюється в містичне значення Слуги Божого для українського люду. Автор зосереджується на цих моментах життя Митрополита, що не знайшли свого висвітлення у монографіях про нього. Таким способом, письменник доповнює своєю мистецькою візією прогалини у біографії нашого святого. Як зазначив у передмові до англомовного видання «Дванадцяти листів» тогочасний єпископ-помічник Філядельфійський Преосвященний Роберт Москаль, у цих листах до Матері виявляється його велика любов до Бога, до матері, до свого народу і ця любов переносить читача у надземний світ містики, чуда та надприроднього буття.

Вже цей короткий і дуже поверховий огляд образу Митрополита Андрея Шептицького в літературі вказує на потребу глибшої аналізи, а навіть антології творчости, присвяченої Слузі Божому. Було б доцільно видати таку працю з нагоди ювілею 150-ліття від дня його народження, що його відзначатимемо наступного, 2015 року.

 

 

[1] В Україні триває рік Шептицького. Упорядник архіву Митрополита Оксана ГАЙОВА: Сироти називали його «найкращий мій татусь»// «День», 19 лютого 2015 р. – http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/v-ukrayini-tryvaye-rik-andriya-sheptyckogo

 

[2] Стефаник Юрій. Роздуми про батька— К., 1999. — с. 72

[3] Калинець Ірина. «Митрополит Андрей-духовний будівничий нації»// «Америка», 7 травня 1991 р. – с. 1

(Українська) Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосифа Сліпого

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

о. Андрій Солецький

Перш ніж говорити про екуменічну думку та екуменічну діяльність двох визначних постатей української церкви митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, спробуємо відповісти на питання: що таке екуменізм? Найбільш загально це явище можна визначити так: екуменізм – це рух за зближення і порозуміння між християнами різних конфесій, кінцевою метою якого є відновлення єдності Христової Церкви при збереженні помістності й самобутності кожної християнської деномінації.

Екуменізм у такому визначенні – це явище ХХ століття, його початки виводять від 1910 року, коли  в англійському місті Единбурзі відбулася Світова місіонерська конференція, на якій чи не вперше прозвучали екуменічні ідеї. Позаяк ця конференція була організована Англіканською церквою, то загально вважається, що родоначальниками екуменізму були протестанти. І справді, впродовж першої половини ХХ століття речниками екуменізму, принаймні на Заході, виступали, як правило, протестантські теологи і проповідники. Що стосується Католицької церкви, то вона щойно з початком Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965) активно включилася в цей процес.

Однак, як переконливо показав кардинал Любомир Гузар, одна із східних гілок Католицької церкви, а саме Українська Греко-Католицька Церква, почала культивувати і розвивати ідеї екуменізму вже на самому початку ХХ століття, ще до Единбурзької Світової місіонерської конференції 1910 року, що яскраво проявилося в екуменічній діяльності її тогочасного глави – Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького[1].

 

Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького

Тема «Шептицький і екуменізм» складна та багатовекторна, вона заторкує широкий спектр не лише богословсько-догматичних, еклезіяльних, а й суспільно-політичних питань. Любомир Гузар, аналізуючи генезу поглядів Шептицького на церковну єдність, у своїй книзі “Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму” не боїться називати їх екуменічними, а Митрополита – провісником сучасного екуменізму, хоча деякі науковці, досліджуючи подібну діяльність Митрополитових сучасників, уживають на її означення поняття на кшталт «Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity»[2]. Проводячи паралелі між ученням Митрополита в першій половині ХХ ст. й рішеннями Другого Ватиканського собору, відображеними в документах про східні католицькі Церкви та про екуменізм, Гузар, однак, виявляє паростки ідей останніх у творах Галицького митрополита.

Відразу після свого вступу на митрополичий престіл греко-католицької церкви, митрополит Андрей взявся до унійної праці та всі свої сили докладав для єдності Церков. Свою екуменічну, або як її тоді називали унійну працю митрополит провадив на основі надзвичайних повноважень наданих йому папою Пієм Х. З цією метою він інкогніто їздив до Білорусії та Російської Імперії, де наводив контакти з прихильниками з’єднання і допомагав їм наводити контакти з Апостольською Столицею та висилав, наприклад, білоруських студентів на навчання до Львова, Рима чи Інсбрука[3].

Митрополит Андрей формував свої екуменічні плани, виходячи з реальної та історично необхідної потреби національної консолідації українського народу. Головною умовою єдності народу він вважав об’єднання Церков на Заході і Сході України, а вже саму ідею об’єднання поєднував із процесом вселенського об’єднання всіх Церков. Тут важливо також зазначити, що Митрополит не вживав терміну «екуменічний», а лише саме слово «рух»[4].

У 1905 р. та 1907 р.  Митрополит Андрей таємно перебував у Росії. Він відвідав Москву, Петербург та Київ та намагався з’ясувати перспективи унійної діяльності на території імперії, водночас встановлюючи зв’язки з православними українцями та росіянами, які схилялися до об’єднання Церков[5].

Варто зазаначити, що виступаючи за права українських громадян в різних країнах та імперіях, митрополит Андрей не робив різниці між західними та східними українцями, проте дуже добре розумів, що вони належать до різних церковних конфесій. Його праця в ділянці церковного об’єднання була спрямована як на православних, так і на католиків. Сам він дуже чітко виявив свою позицію щодо екуменічних процесів: «Сутність будь-якої праці для церковного об’єднання повинна полягати в наступному: зробити все, щоб загальна думка наших братів – східних християн – змінилася таким чином, аби вони самі прагнули і добровільно шукали возз’єднання з центром католицької Церкви»[6].

Ще далекого 1907 року у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький пророче писав: “Зближаються часи, в котрих, без сумніву, будемо покликані до преважливої, але й трудної праці над возз’єднанням східних Церков. Праця та єсть для нас правдивим ідеалом, вона відповідає найгарячішим нашим бажанням. На поширену у нас загальну думку, духовенство нашої провінції, відповідаючи покликові Божого провидіння, може і повинно в тій справі віддати Христовій Обручниці, Вселенській Церкві, многоважні услуги. Само наше положення поміж Заходом і Сходом того вимагає. Злучені із Заходом вірою, а обрядом із Сходом, більше, чим хто-небудь інший, можемо колись працювати над великим ділом відновлення церковної єдності…”[7].

Наведені слова Андрея Шептицького виразно свідчать про глибоке розуміння ним історичної місії Греко-Католицької Церкви в справі порозуміння і зближення між християнським Сходом і християнським Заходом. Цю місію УГКЦ, на думку Великого Митрополита, визначив геополітичний чинник. Від самих початків поширення і прийняття християнства Русь-Україна духовно розвивалася між двома центрами християнського світу – греко-візантійського і латино-римського. Прийнявши східний варіант християнства з Візантії, і водночас, розвиваючись під боком латинської Європи, Русь-Україна просто природно стала мостом між Сходом і Заходом. Заслугою Андрея Шептицького є те, що звернувши увагу на цей феномен, він висунув і обґрунтував ідею про історичне призначення Української Церкви, яке полягає не тільки в тому, щоб поєднувати в собі духовні багатства цих двох християнських цивілізацій і бути водночас пасивним об’єктом їхніх впливів та інтересів, але, насамперед, –  стати активним чинником в церковних відносинах між ними.

Але не тільки геополітичний фактор зумовлював характер українського греко-католицизму як природного посередника між православним Сходом і католицьким Заходом. Був ще один чинник, який націлював Андрея Шептицького на пошуки шляхів для примирення і зближення між католиками і православними, а саме – бездержавність українського народу і наростання національно-визвольного руху. Великий Митрополит прекрасно розумів, що в боротьбі за відновлення самостійної української держави необхідна передусім братня єдність греко-католиків і православних, інакше кажучи – подолання розколу історичної Київської Церкви. Він, зокрема, писав: “Справа з’єдинення церков має велике значення для українського народу. Єдність віросповідання є, може, конечною умовою і до національної солідарності, і може стати основою моральної злуки, глибокої єдності усіх, що почуваються українцями”.

Осягнення віросповідної єдності в “рідній хаті”, на переконання Андрея Шептицького, може стати дороговказом для реалізації великої екуменічної ідеї у вселенському масштабі. Торжеству цих двох великих ідей Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький присвятив свою теоретично-богословську і практичну діяльність.

Як екуменіст Андрей Шептицький прагнув підтримувати зв’язок із православними, вивчаючи їхні історію, богослов’я, канонічне право, обрядову

дисципліну, а також підтримуючи з ними особисті стосунки. З цього спілкування Митрополит виніс кілька цінних уроків щодо того, що православні можуть приймати Унію, тільки не у формі Берестейської. Першим уроком стало розуміння, що для того, щоб Унія була цінною для екуменічної діяльности, її потрібно реформувати так, аби вона відповідала своїм первинним намірам. Відтак Шептицький боровся з так званим «уніятизмом», який постулював: аби бути католиком, людина повинна бодай частково перейняти елементи латинського обряду. З плином часу погляди Шептицького розвивалися й удосконалювалися через діялог із православними, й він зробив висновок, що від ідеї Унії як уніятизму потрібно відмовитися на користь ліпшого – більш екуменічного – рішення. І саме це він учинив у випадку з Російською католицькою Церквою, не маючи таких обмежень, як у своїй власній Церкві. А в 1941–1942 рр., продовжуючи діялог із православними духовенством та інтеліґенцією, він із характерною для нього гнучкістю виразно говорив про можливість пошуку іншого – можливо, ліпшого – рішення[8].

Говорячи про екуменічну діяльність Великого Митрополита, не можна оминути увагою Велиградські Конгреси. Він став їх справжнім натхненником та першим предсідником. Перший такий Конгрес відбувся у 1907 році і відбувався кожних два роки аж до Першої Світової війни. Вони обгрунтували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдності, і поставили цей рух на твердих богословсько-догматичних основах.

Варто зазначити, що у дусі єдності митрополит завжди звертався до православної ієрархії та інтелігенції в справі об’єднання, наголошуючи на тому, що він не є кандидатом на Патріарха України, а ним повинен стати хтось зі Східної України, який визнає юрисдикцію Папи Римського[9]. А поєднання зовсім не означає, що потрібно підпорядковуватися Папі як Патріархові Заходу, а «означає визнання його найвищого авторитету як Отця і Пастиря Вселенської Церкви»[10].

Вже навіть в своєму першому посланні  1901 р. Митрополит закликає духовенство «бути готовими до жертви крови за святу віру». Саме це самопосвятне життя Митрополита для єдності Церков, готовність на самопожертву за Христа та свій нарід стали причинами, щоб розпочати його беатифікаційний процес.

Для того, щоб показати наскільки сильно Митрополит прагнув присвятити себе справі церковного єднання, процитуємо частину його листа до Кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 року:

Повторюю ще раз прохання, яке я представив Святішому Отцеві через доброзичливе посередництво Вашої Еміненції. Я просив і знову прошу, щоби Святіший Отець своїм апостольським і вітцівським благословенням зволив призначити, настановити й уповноважити мене померти заради віри і заради єдності Церкви[11]

 

Екуменічна діяльність патріарха Йосифа Сліпого

Великим учнем Великого учителя став Йосиф Сліпий.  Може скластися вреження, що Йосиф Сліпий наче стояв у тіні Шептицького в екуменічних питаннях, як це досліджував істрик Ярослав Пелікан. Одначе, коли він прибув до Риму у 1963 р. у його словах до Папи Івана ХХІІІ, сьогодні святого, відчувалося настанову примирення між Східною та Західною Церквами. Глибоке знання унійного питання привело його до висновку, що обидві сторони (Схід та Захід) мають взяти на свої плечі історичну відповідальність за поділ християнства. Не бракувало в цій настанові критичности до Римо-католицького екуменізму, “який хоче дійти до єдности, але не хоче вести діялогу”. Патріарх Йосиф покликувався на Папу Івана ХХІІІ як на мужа з “героїчною смиренністю”, що оскаржив Захід за розкол (схизму) між Сходом та Заходом. “Вина за роз’єднання спочиває на наших плечах”. Щоб змінити цю ситуацію, згідно з Папою Іваном ХХІІІ, “потрібно вести з ними діялог” замість засуджувати їх і відштовхувати їх від себе. Ось нове відношення і настанова Йосифа Сліпого після прибуття з неволі до Риму.

Екуменізм – праця для єдности Церков, як у його попередника Шептицького, стає рушійною силою його життя як священика та архиєрея. Хоча академічна формація Сліпого була схоластичною, проте екуменічне, чи як тоді звали, унійне питання його постійно цікавило. Навчаючись ще у Римі в Папському Григоріянському Університеті, у 1922 р. він їде до Велеграду і пише статтю в місячнику для духовенства Нива. Ця праця є важливою для нас, адже у ній, на основі вражень о. д-ра Йосифа можемо побачити як зароджувався екуменічний рух[12]. Він пише, що у Велеграді, – в цій, колишній столиці могутньої Моравської держави та на землі слов’янських апостолів Кирила й Методія панувала дружня атмосфера та  «мирне, ідеальне співжиття обох обрядів». У процесі роботи змінювалась психологія і мислення, а на питання церковної єдності проливався новий світ. Можна сміливо стверджувати, що Велеградські конгреси порушили ті проблеми, які потім розглядались на ІІ Ватиканському соборі[13]. Також у своїх статтях з приводу Конгресів о. Йосиф не замовчував конфронтаційних моментів на них[14].

У 1924 р. (31.07.-3.08.) о. Йосиф Сліпий бере участь в 4-тому Унійному Конгресі у Велеграді. Виступає з доповіддю «Значення святого Томи для справи зєднання». В цій праці він ставить питання богословсько-ідеологічних розходжень між Сходом і Заходом. Окрім цього Унійного Конгресу він ще взяв участь у Конгресах у Празі та Пинську[15].

Як і Митрополит Андрей, Йосиф Сліпий не займає позиції за будь-яку ціну досягти єдності Православної і Католицької Церков. Він обидві Церкви вважав рівноправними. Екуменічним проблемам Й. Сліпий присвятив фундаментальну працю «Византизм як форма культури», основні положення якої були апробовані на 4-ій Пинській конференції, що розглядала саме цю тематику. Й. Сліпий показував як сильні, так і слабкі сторони обох церковних конфесій і відповідно оцінював східний византизм та західну схоластику[16].

У висновках до цієї праці автор чітко формулює свій екуменічний принцип:

«Ніяка річ і загалом ніяка творчість не може вповні виявити силу, красу і всебічність Божого розуму та безмежної глибини Божого об’явлення. І чим більше форм і культур, тим кращий і повніший вияв ділань Церкви. З тої точки зору візантійська культура має право на існування, допомогу і розквіт у католицькій Церкві»[17].

У 1936 році, з нагоди 300-ліття смерти Митрополита Йосифа Рутського о. Йосиф, з доручення Митрополита Андрея, організовує у Львові Унійний З’їзд[18]. У ньому взяло участь понад 200 учасників та виголошено 12 доповідей. Блаженніший там виголосив доповідь на тему: «Погляд на зєдинені та незєдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними».

Крім цікавих думок, які стосуються екуменічного руху в цілій Церкві, автор доповіді дав проекцію унійної програми, яку повинна здійснювати Українська Церква, живий свідок змагань за єдність Христової Церкви впродовж століть своєї історії. Авторові йшлося про те, щоб Українська Церква, як твір унійних змагань в минулому перестала бути об’єктом чи експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виборола для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях і, що ця Церква повинна домогтися тих автономних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу[19].

Тут також подаємо назви доповідей Блаженнішого на різних Унійних З’їздах:

  • De valore S. Thomae Aquinatis eiusque influx in theologiam orientalem – 1924;
  • De septenario numero sacramentorum apud Orientales uti vincula Unionis et conservationis fidei – 1933;
  • De cultu SS. Cyrilli et Methodii in Ucraina – 1936.

Отець-доктор Іван Дацько, говорячи про Патріярха Йосифа зазначає, що його

богословське знання, сформоване у Львові, Інсбруці та Римі було неосхоластичним, домінуючим серед богословів перших десятиліть двадцятого століття. В такому дусі писані його богословські праці і підручник догматики про Святі Тайни, і так він сприймав науку про Церкву до свого ув’язнення у 1945 р. Вісімнадцятирічне ув’язнення і заслання, як це парадоксально не звучить, було для нього і часом глибокої застанови, переосмислення поглядів і вивчення духовости, богослов’я і розуміння Церкви на Сході, в якому він жив, страждав і яке він вивчав[20].

Після 18-річного заслання

11 жовтня 1963 р., на п’ятому засіданні ІІ Ватиканського Вселенського Собору, кардинал Агаджанян, який головував, надав слово митрополиту Йосифу, якого Отці Собору зустріли спонтанними оплесками, адже всім було цікаво: що ж зможе сказати Митрополит, який 18 років був ізольований від культурного світу, про сучасні проблеми церковного життя? На Соборі було визначено, щоб промовці виступали не більше 10 хвилин, проте, промова Митрополита-Ісповідника тривала 20 хв. і була вислухана з великою увагою. Вона відзначалася ясністю ідей, глибиною богословських аргументів та звучним голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але й глибокого богослова та великого пастиря, який відчуває всі проблеми Христової Церкви, осяюючи їх світлом Української мученицької Церкви та всіх тих, що страждають разом із нею. Наприкінці своєї промови Митрополит Йосиф передав Отцям Собору проект створення Києво-Галицького Патріярхату[21].

Другу промову Митрополит Йосиф виголосив на третій сесії Собору в обороні Східних Церков перед латинізацією. Він промовляв від імені всіх українських владик і в його промові відчувалось, що Ісповідник Віри  «говорить про щось надзвичайно важливе для всієї Церкви і водночас про щось болісне для Східніх Церков: «Йдеться про те, чи бути чи не бути Східним Церквам» – заявив Митрополит Йосиф, маючи на увазі латинізацію християнського Сходу»[22].

Українські владики з радістю відзначили те, що на ІІ Ватиканський собор прибули представники від православних українців зі США. Також, Владики Української Католицької Церкви надіслали з ІІ Ватиканського собору привіт єрархії Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоєрархів православної і католицької Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві»[23].

Блаженніший висловлює своє занепокоєння тим, що східні католики втрачають знамена й індивідуальні властивості обряду, дисципліни й богословської науки та механічно присвоюють собі латинські елементи, які порушують одноцільність їхнього обряду.

Як і великий Митрополит Андрей, Блаженніший Йосиф віддавав усі свої сили для наближення християнського Сходу, насамперед з нашими нез’єдиненими братами на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватися з Апостольським Престолом, зберегли свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан в Церкві, коли то обидві Церкви, визнавали ті самі догми віри і признавали рівність обрядів, з яких кожний самостійно і рівноправно розвивався[24].

У підході до обнови східної традиції Йосиф Сліпий ставить на перше місце не вишукування різниці та відчуження, а плекання взаємозв’язків, пошани та любові, адже не можна забувати й того, що вплив західної і східної Церкви був взаємний. Розмежування східної і західної теології завдавало би шкоди як першій, так і другій. Опора східних теологів на своїх традиціях має поєднуватися з засвоєнням досягнень західних теологів. Водночас він вважає за доконечну потребу літургічної однаковості. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність, хоч однаковості вимагає українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку та нез’єдинену). Утвердження обрядової однаковості тісно поєднується з прагненням до національної соборності і може мати на неї лише позитивний вплив. Прагнення до богослужбової однаковості схвалив Унійний з’їзд (1936 р.), і воно відповідає потребам широких верств людей. Але Йосиф Сліпий застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні. За основу такої обрядовості потрібно брати початок XVII століття, тобто перші часи Унії, і «відповідно до того приймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає за змістом або бодай за формою духові обряду». Такий підхід обгрунтовується вже тим, що українці прийняли Христову віру в Візантії і не втрачали з нею зв’язку. До перших десятиріч XVII століття український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменш чужим постороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», «був наскрізь нашим і природним життєвим твором Церкви»[25].

У науковій спадщині Йосифа Сліпого є низка праць присвячених славним іменам християнської Церкви. Серед них: продовжувач праці святого апостола Андрія патрон Українського Католицького Університету св. Климентій Папа, з яким християнство на українських землях пов’язує своє розповсюдження. Ще одним проповідником церковної єдності на землях наших предків став папа Мартин І, якого після вислання з Риму катували в Константинополі і засудили на кару смерті та згодом його заслали в Крим, де він помер як мученик 655 році. З тими папами Йосиф Сліпий пов’язує святого Максима Ісповідника, якого після Лятеранського синоду заслали на береги Чорного моря до Лазіки. Блаженніший підкреслив, що «та трійця піддержала церковну єдність, яка пізніше ще затіснилася і ще розвинулася за Володимира»[26].

Він також пише праці про св. Йосафата, Митрополита Йосифа (Рутського), свого Великого Попередника Праведного Митрополита Андрея, які все своє життя віддали на працю задля єдності Церков. «Праця про святого Йосафата закінчується словами «І як Унія творами св. Йосафата відразу засвідчила, що вона народові і нашій історії не чужа, що опирається на наших народних переданнях і культурі, так зазначила вона твердо, що їй також лежить на серці соборність України». Українці будуть завжди вдячні милосердному Богові за те, що вибрав з нашого народу такого великого і невтомного борця за здійснення Христового бажання: «Щоб усі були одно»[27].

Під час тризни в 30-і роковини смерті Митрополита Андрея Блаженніший Йосиф сказав: «Сьогодні ми звеличуємо пам’ять Великого Митрополита, ісповідника віри, аристократичної крови й динамічного духа. Величаємо того мужа молитви й глибокої мислі, якого також високо цінили православні як піонера діалогу з нашими православними й англіканськими братами. Він був генієм безмежної величі й проникливости. Його покірне святе життя, його відданість, повна змагань проти противників, стали причиною беатифікаційного процесу, який вже напівзавершений». Блаженніший написав окрему статтю про участь Митрополита Андрея в утвердженні католицької Церкви в Росії. Зразу після свого визволення в 1917 році Митрополит провів у Петрограді синод, який називався Єпархіальним Собором Греко-Католицької Церкви в Росії. Учасники синоду визнали першість папи римського при збереженні свого греко-східного обряду. Синод зобов’язав священиків «видвигати позитивну сторону католицької науки, а рідко запускатись в полеміку». Визнавались усі святі, яких канонізувала Католицька Церква, особливо «небесний покровитель святого Зєдинення» священомученик Йосафат, архиєпископ Полоцький»[28].

Блаженніший Йосиф як соратник Митрополита Андрея і продовжувач його справи пішов тим же шляхом. Він віддавав всі свої сили для зближення християнського Сходу з Католицькою Церквою. З цією метою проводить багато заходів: «реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці тощо»[29].

У своєму «Заповіті» Патріарх Йосиф, будучи пристрасним прихильником вселенського екуменізму, заповідав насамперед молитися, працювати і боротися за збереження «християнської душі кожної людини українського роду і за весь український рід» та просити Всемогутнього Бога, щоб «він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріархату Української Церкви»»[30].

[1] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. – 496 с.

[2] Tretjakewitsch L. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia. A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity // Das Östliche Christentum. – Bd. 39. – Würzburg, 1990.

[3] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 450.

[4] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 47.

[5] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 78; Я. Москалик, Ідея об’єднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[6] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 34; Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[7] Цит. за: Шептицький А. Пастирське послання до духовенства «Зближаються часи…» від 26. ХІ, 1907 р. // Шептицький А. Пастирські послання 1899 – 1914 рр. – Львів: АРТОС, 2007. – Т. 1. – С. 64.

[8] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. –  С. 481.

[9] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 453.

[10] Я. Москалик, Ідея обєднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[11] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 39.

[12] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 24.

[13] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 27.

[14] Там само, с. 27.

[15] О. Мишанич, Митрополит Йосиф Сліпий перед «судом» КГБ (За архівними джерелами), Київ 1993, с. 5.

[16] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 80.

[17] Там само, с. 81.

[18] Унійний З’їзд у Львові, Львів 1937; Унійний З’їзд у Львові // Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала (Opera Omnia Kyr Josephi Slipyj-Kobernyckyj-Dyčkovskyj Archiepiscopi Maioris et Cardinalis). Зібрали о. проф. д-р Іван Хома і о. д-р Юрій Федорів (Collegerunt Presb. Prof. Dr. Joannes Choma et Presb. Dr. Georgius Fedoriw). Том V Vol. Рим 1971 Romae, с. 95-106.

[19] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 25.

[20] І. Дацько, Екуменічна й еклезіологічна мисль Патріярха Йосифа // http://www.ecumenicalstudies.org.ua/sites/default/files/docs/Ekklesiologia_Slipoho.pdf.

[21] W. Dushnyk, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council, 1962-1965. A collection of articles, book reviews, editorials, reports, and commentaries with special emphasis on Ukrainian-Rite and other Eastern Churches, New York-Winnipeg-Paris 1967, pp. 46-47; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 196-197; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 99; The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965). Translated by Jaroslav Z. Skira; annotated by Karim Schelkens, Leuven-Paris-Walpole, MA 2012, pp. 131-132.

[22] За Рідну Церкву. Офіційний Бюлетень Централі Комітетів оборони Обрядів, традицій і мови Української Католицької Церкви у США і Канаді. Рік ІІІ. 1968. Ч. 3-4 (21-22). Маємо Блаженнішого Верховного Архиєпископа. Частина третя. З нагоди приїзду їх Блаженства Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа до Канади в червні Р. Б. 1968, Торонто 1968, с. 5; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 195; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 98. Більше про Митрополита Йосифа та питання Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі див. у: Л. Геник, Митрополит Й. Сліпий і проблеми Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції на пошанування 110-ї річниці від дня народження Глави Української Греко-Католицької Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого (11-12 жовтня 2002 р.), Івано-Франківськ 2002, сс. 72-76.

[23] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 64.

[24] Там само, с. 21.

[25] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 24.

[26] Там само, с. 35, 37.

[27] Там само, с. 48, 52.

[28] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 60.

[29] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[30] Заповіт для духовенства та вірних Патріарха Йосифа Сліпого // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 163-182.

(Українська) Св. Іван Павло ІІ та Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий: новітні апостоли слов’янських народів

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

До 100-річчя від дня народження Папи Івана Павла ІІ (1920-2005)

 

18 травня 1920 року, у Вадовиці біля Кракова, в родині поручника польської армії Кароля Войтили (1879-1941) та вчительки Емілії з Качоровських (1884-1929) народилася третя дитина – син, якого охрестили Кароль Юзеф Войтила. В той же час, у світ виходить блискуче дослідження 28-річного о. Йосифа Сліпого “Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріярха Фотія”, яке друкується у французьких, німецьких та англійських виданнях. В листопаді того ж 1920 року о. Йосиф Сліпий продовжив навчання в Римі в університетах Григоріянум (дворічні богословські курси), Анджелікум та Орієнтальному інституті, де вивчає поглиблено німецьку, французьку, італійську, російську, польську та англійську мови. Саме тут, у Римі, стежки цих двох синів слов’янських народів вперше перетнуться під час Другого Ватиканського собору. Саме тут, у колисці західного християнства, роками пізніше, він – уже як папа Іван Павло ІІ, проведе Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого у вічну путь.

Їх єднало чимало: глибока віра в Бога; поліглотизм; жага до науки; патріотизм; місіонерство; екуменізм; боротьба за незалежність та релігійну свободу; безстрашність. Напередодні візиту Івана Павла ІІ до України 2001 року усе частіше говорили іще про один зв’язок: кровну спорідненість папи з українською землею. «Як пише доктор Ісидор Нагаєвський у багатотомній праці «Історія Римських Вселенських Архиреїв», яка була видана спочатку в Римі, а згодом – 1999 року – в Івано-Франківську, «Кардинал Войтила, (ще до обрання Папою. – Ред.), перебуваючи у ЗСА (США. – Ред.), вступив до Українського Інституту в Гарварді і в час своєї доповіді сказав, що його св. п. мама Емілія була «русинкою», тобто українкою. Своїй мамі він завдячує знанням української мови, якою виголошує свої бесіди на Синодах Українських Владик, промови до Українського народу в час відвідування наших Церков»[1], – читаємо в одній із газетних статтей. Як папу, так і патріярха намагалися нейтралізувати служби безпеки совєтської системи. Йосиф Сліпий перейшов через горнило ҐУЛАҐу; Кароля Войтилу з 1953 року польські СБ тримали під пильним оком.

Врешті, їх поєднала література. Коли 1963 року побачив світ роман австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», українська діяспора одразу упізнала в папі Кирилі Лакоті в’язня сибірських лаґерів Йосифа Сліпого. Коли ж 1978 року на Апостольський престіл було обрано Кароля Войтилу, світ згадав і сам роман, і його екранізацію Майкла Андерсона з 1968 року. А все тому що за сюжетом книги вперше в історії Церкви папою стає слов’янин. Ще й досі журналісти шукають у Мориса Веста слів пророцтва про обрання Кароля Войтили на намісника св. Петра. Джон Дж. Гопкинс пише, що «у 1968 році, 10 років перед обранням папи Івана Павла ІІ, Ентоні Квін зіграв у фільмі «Черевики рибалки» […] Дивним збігом обставин, 10 років потому і вперше за чотириста років в історії Церкви, неіталієць Кароль Войтила з Польщі, життя якого гартувалося в умовах нацизму та комунізму, був обраний на Апостольський престіл»[2]. Зрозуміло, що такі інтерпретації є помилкові, адже, за словами д-ра Андрія Кані, «з часу вибору польського Кардинала Кароля Войтили, Краківського архієпископа, на Вселенський Престіл, головного героя повісти Мориса Веста «Черевики рибака», яка побачила світ 1963 року, помилково ототожнювали із особою нині бл. Івана Павла ІІ. Однак таке порівняння втрачає усю гостроту життєвої історії Верховного Архієпископа Львова, який стає керманичем Вселенської Церкви, а також дилему, яку цей вибір міг би створити в лоні Католицької Церкви».[3]

І хоча взаємини між цими мужами віри не були позбавлені труднощів чи непорозумінь, незаперечним залишається факт глибокої взаємоповаги, «постійної зичливости»[4], «братньої…прихильности»[5] між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим.

Отже, Кароль Войтила і Йосиф Сліпий брали участь у 46 загальному засіданні Другого Ватиканського собору 11 жовтня 1963 року. Того дня Блаженніший доповідав і за регламентом, усім належало 10 хвилин.  «Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських арґументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею (…) Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до патріярхальної гідності»,[6] – писав Владика Андрій Сапеляк. Він зазначив, що чимало з присутніх єпископів вважали за честь особисто подякувати в’язневі совєтських таборів, зробити з ним спільне фото, а навіть поцілувати руку. Виступом про «гори трупів та ріки крові», що їх український народ пожертвував на вірність Апостольському Престолові, Йосиф Сліпий звернув увагу і єпископа-помічника Краківського Кароля Войтили, який згодом неодноразово цитував ці слова Блаженнішого.

Поза межами Ватикану кардинал Кароль Войтила і Блаженніший Йосиф Сліпий зустрілися в лютому 1973 року на Евхаристійному конґресі в Канберрі, Австралія. Саме того року під час Божественної літургії в храмі святого Петра в Римі о. Іван Гриньох вперше згадав Блаженішого Йосифа як Патріярха[7]. 1975 року обидва ієрархи підтримали ініціятиву о. Фелікса Беднарського, ОР про нав’язання співпраці між українськими та польськими богословами в рамках Товариства приятелів християнської філософії[8]. Починаючи з 1975 року, Блаженіший Йосиф підписує документи як Патріярх. Питання визнанння патріярхату залишиться болючим і невирішеним до кінця життя Йосифа Сліпого.

Далі – 21 жовтня 1978 року, площа св. Петра, інавгурація понтифікату Івана Павла ІІ. Кардинали складають дань поваги папі. Раптом увагу світу звернув неочікуваний жест: одним із перших іде примас Польщі кардинал Стефан Вишинський; папа встає, підносить його з колін і обіймає. Ця безпрецедента сцена в історії понтифікату викликала настільки великий резонанс, що поза увагою спостерігачів залишився подібний жест Івана Павла ІІ по відношенню до ієрарха, одягнутого у вигаптувані золотом літургічні шати східних церков. «Цим ієрархом був кардинал Йосиф Сліпий, очільник Греко-католицької церкви, звільнений з совєтських таборів завдяки старанням папи Івана ХХІІІ.                                     Підносячи з колін кардинала Сліпого, Іван Павло ІІ виявив повагу не лише героїчному ієрархові, який відкинув пропозицію совєтської влади очолити Московський патріярхат за зраду Апостольській столиці. Це був також акт поваги для всіх підпільних священників і мільйонів вірних, для цілої незламної Греко-католицької церкви, яку загнано у катакомби після Львівського псевдособору 1946 року»[9]. Роками пізніше, під час свого візиту в Україну 2001 року, папа Івано Павло ІІ знову засвідчить цю повагу до УГКЦ, беатифікуючи 28 новомучеників за віру – єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян.

А тим часом понтифікат папи-слов’янина приніс вітер змін і вітер надії. Листування і спілкування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було активне і багатогранне. Патріярх доклав максимум зусиль, аби у Ватикані відповідно використовували термін «Русь» на позначення України, не Росії. Здібним учнем виявився Іван Павло ІІ, адже, як свідчить Ярослав Пелікан, «цікавим прикладом може послужити використання цього терміну у двох листах, що їх 19 березня 1979 року надіслав Йосифові Сліпому Папа Іван Павло ІІ, відомий колись як Кароль Кардинал Войтила, архієпископ Краківський. У першому листі назва Русь з’являється в усіх цитатах, однак у другому листі послідовно вживається «Русь (Україна)»[10]. Загалом листування між обома єрархами становить цікавий феномен. Іван Павло ІІ та Йосиф Сліпий писали польською, українською, італійською та латинською мовами. Пелікан зазначає: «Йосиф Сліпий черпав неабияку радість із можливости додати коротке післяслово польською мовою під офіційним листом до Папи, написаним мовою членів Римської курії, себто італійською[11]. При інших нагодах Митрополит писав українською, а опісля надсилав для реєстру офіційну версію документа італійською мовою[12]. Такий поліглотизм цікавий і важливий не лише тому, що як Іван Павло ІІ, так і Йосиф Сліпий були визначними мовознавцями, що очевидно залишається фактом, але й тому, що за словами Митрополита кожен із них належав «до великої сім’ї слов’янських народів»[13], а слов’янська мова була їхньою рідною»[14].

Цей спільний слов’янський корінь неодноразово ставав предметом гордости обох священнослужителів. Так,  1978 р., коли Кароля Кардинала Войтилу обрано на намісника св. Петра, Йосиф Сліпий написав (вже до Папи Івана Павла ІІ) польською мовою наступне: «Все це відбувається точно в той час, коли польський народ відзначає тисячоліття християнства і коли український народ також приготовляється до вшанування такої ж події своєї історії. Додатковим приводом до нашої радости, Ваша Святосте, є те, що у Вашій особі слов’янський Схід, а в особливий спосіб українська Церква і народ, отримав вірного захисника…Хто ж краще може пізнати слов’янську душу, аніж син нації, великої родини народів, що їх апостолами були Кирило і Методій, котрі зрозуміння та допомогу у своїй праці знайшли тільки у наступника св. Петра в Римі?»[15] Папа Іван Павло ІІ сердечно прийняв цей лист.                                                                                                        Я. Пелікан зазначив, що в іншому листі до Папи Івана Павла ІІ (тим разом італійською), Йосиф Сліпий звернув увагу на цікавий факт: «Кирило і Методій були учнями «схизматика» – патріярха Константинопольського Фотія  (820890), про тринітарне вчення якого Митрополит написав ґрунтовну працю 1920-1921 рр[16]. Вони були також «синами Сходу та візантійської культури», однак засвідчили «справжню вселенськість Церкви» і тому стали «провісниками автентичного екуменізму»[17].

Цей мотив екуменізму та вселенськости Церкви Іван Павло ІІ озвучив 3 червня 1979 року, в неділю Зіслання Святого Духа в Ґнєзно, під час свого першого візиту на батьківщину після обрання на Вселенського Архієрея, зазначивши: «Не може не чути цих мов перший в історії Церкви Папа-слов’янин. Мабуть для цього вибрав його Христос, мабуть для цього вів його Святий Дух. … Хіба ж Христос цього не прагне, хіба Святий Дух цього не наказує, аби отой Папа-поляк, Папа-слов’янин саме зараз відкрив духовну єдність християнської Европи, яка складається з двох великих традицій Заходу і Сходу?.. Наші землі були гостинні для тих традицій, що сягають своїх коренів в Новому Римі – в Константинополі»[18]. Цей перший візит папи на батьківщину матиме далекосяжні політичні зміни не лише у Польщі, але в цілому регіоні Центральної та Східної Европи. Про це далі.

Як пише Ґжеґож Поляк, «після вибору кард. Кароля Войтили на папу, очільник греко-католиків видав заяву, у якій висловив переконання в тому, що «папа-слов’янин повинен краще розуміти своїх сусідів», натякаючи тим самим на попередників Івана Павла ІІ. Він також висловив надію на те, що новий папа підтримуватиме стремління українців до свободи, адже він був «сміливим борцем у боротьбі з безбожною доктриною» і «знає, що означає боротьба за права свого народу, розуміє почуття пригноблених»[19]. Перед Папою Іваном Павлом ІІ Блаженніший знову повторив свій заклик не пожертвувати українською Церквою в справі зняття напруження у відносинах з Москвою: «nihil de nobis sine nobis!» (ніщо про нас не вирішується без нас).[20]

Подібної думки притримувався і Я. Пелікан: «Коли Кароль Войтила став Папою Іваном Павлом ІІ, Кир Йосиф разом з іншими єпископами одразу скористались нагодою, аби згідно з «Сleri sanctitati» прохати визнання влади «патріярха та верховного архиєпископа» над українською Церквою на рідних землях та поза їх межами[21]. Коли ж 19 березня 1979 року Папа Іван Павло ІІ написав (італійською) Кир Йосифу про потребу «створення постійної канонічної форми єдности ієрархії Вашої Церкви», Блаженніший відповів (польською), що «у цих словах Вашої Святости чітко прослідковується передбачене визнання (przewidziane wyznanie)  нашого патріярхату, і за це ми з глибини наших сердець дякуємо Вам»; до цього Патріярх Йосиф долучив копії усіх листів в цій справі до Апостольської столиці, почавши з 1963 року[22]. Так чи інакше, визнання Римом українського патріярхату залишилося марною надією Кир Йосифа до кінця його життя, і у своєму красномовному поминальному слові на честь Блаженнішого Папа Іван Павло ІІ уникав будь-якого – явного чи прихованого – відношення до усієї справи українського патріярхату»[23]. В одному з інтерв’ю особистий секретар Патріярха Йосифа Сліпого о. Іван Дацько зазначив, що «в 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв»[24]. Окрім невизнання патріярхату, Іван Павло ІІ вибрав на його наступника Мирослава Івана Любачівського, а не, як бажав Йосиф Сліпий, Любомира Гузара. Можна лише здогадуватися, що без втручання ватиканської номенклатури і марева Ostpolitk тут не обійшлося. Лише роками пізніше, 1996 року, папа визнав канонічність його свячень, а 26 січня 2001 р. затвердив вибір Любомира Гузара на Архієпископа Львівського та Главу Української Греко-католицької церкви. Проте не можна заперечити прихильного ставлення папи до УГКЦ, доказом чого є хоча б той факт, що Іван Павло ІІ особисто скликав Синод українських єпископів 24 березня 1980 року[25].

Повернімося на хвилину до виступу Патріярха Йосифа на нарадах Другого Ватиканського собору, який сколихнув українців в діяспорі і без сумніву послужив сигналом для ватиканських кіл: цей сивоголовий ієрарх не сидітиме спокійно – очікуйте змін. Якщо Івана Павла ІІ прийнято вважати каталізатором політичних змін у Центральній і Східній Европі, то Йосиф Сліпий безперечно став будитилем українського народу. Під час Собору обидва ієрархи відкрито говорили про релігійну свободу та її обмеження, особливо в тоталітарних державах[26]. Кожен з них уважно стежив за політичною та релігійною ситуацією на своїй батьківщині та у сусідній країні. Перший візит Івана Павла ІІ до Польщі 2-10 червня 1979 року став доленосним для польського народу. Без нього не було б можливе повстання «Солідарности»[27]. Як зазначив один із членів «Солідарности» Лешек Бєрнацкі, «ідея солідарности була в центрі його (Івана Павла ІІ – прим. Авт.) зацікавлення. Страйки 1980 року і те, що відбувалося потому – зародження незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність», було дуже близьке його серцю. В протестах робітників він бачив щось більше, ніж тільки бунт проти влади з метою покращення умов життя, ніж тільки боротьбу за свободу і демократію. Він зробив з «Солідарности» символ позитивних змін, який повинен був змінити не лише «обличчя цієї землі», але й цілого світу. «Солідарність» стала символом, тому що сповідувала мирні методи боротьби і проголошувала ідею співпраці задля пошанування людської гідности й справедливости. Від народження «Солідарности» папа був її покровителем і тому не шкодував критичних зауважень»[28].

Коли 13 грудня 1981 року в Польщі було введено воєнний стан, Патріярх Йосиф надіслав до папи особливі Різдвяні вітання, зазначивши: «На жаль, наша спільна радість наповнена в цій хвилині тривогою, що її пережив Опікун Божої Дитинки св. Йосиф – «бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити» (Мат. 2,13). Тривога Вашої Святости і польського Народу є моєю тривогою і тривогою українського Народу, так як радість Ваша є нашою радістю в обличчі великої місії, яку спільно нам дав сповнити на Сході загроженої Европи Спаситель Людини, щоб «людина віднайшла в нім свою властиву велич, гідність і вартість своєї людськости» (“Redemptor Hominis”) (…)

Нехай святочна радість Різдва Христового принесе мир, сили і перемогу Церкві, Народам і тим, що боряться в ім’я Христової правди на Вислою»[29].

Та чи не найвимовнішим свідченням прихильности Івана Павла ІІ до Патріярха Йосифа як до свого слов’янського побратима були похоронні відправи за Блаженнішим. Відомо, що коли Патріярх помер 7 вересня 1984 року, «Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани»[30]. У телеграмі їх Еміненції Кардиналові Владиславові Рубінові, Префектові Св. Конґреґації для Східніх Церков з приводу смерти Блаженнішого, Святіший Отець висловив смуток з приводу відходу у вічність «доброго і вірного слуги, який впродовж свого довгого життя як священик і єпископ Божого люду дав особливе і світле свідчення віри Христової навіть серед труднощів і терпінь, які він переносив з прикладною гідністю та євангельською силою завжди у єдності із Апостольським Престолом. Згадуючи із глибоким зворушенням цю незвичайну постать, що звеличала собою Церкву й Колегію Кардиналів, пересилаю усім українським вірним, тим, що живуть у батьківщині, й розсіяним по цілому світі, потішаюче Апостольське Благословення»[31].

У співчуттях Мирославові Іванові Любачівському Іван Павло ІІ зокрема зазначив: «Впродовж довгого часу ми подивляли рішучу стійкість у вірі і вірності Престолові Петра нашого Достойного Брата Йосифа Кардинала Сліпого, Верховного Архиєпископа Львова для українців, навіть посеред труднощів, переслідувань і терпінь, і спішимо прилюдно засвідчити українській спільноті наш справжній жаль і співучасть у жалобі з приводу його смерти»[32]. Перебуваючи в Канаді, в промові до українців у митрополичій катедрі свв. Володимира і Ольги у Вінніпезі 16 вересня папа знову згадав про «Великого мужа, Ісповідника Віри, Верховного Архиєпископа Кардинала Йоси­фа Сліпого, якого Господь покликав до вічности»[33].

Іван Павло ІІ брав участь у Божественній Літургії в сороковий день по смерті Патріярха Йосифа. У проповіді він не лише наглосив на головних етапах життя Блаженнішого, але й підкреслив геройські чесноти «дорогого Верховного Архиєпископа. Знаємо бо, скільки довелось йому зазнати труднощів і переслідувань. Але знаємо також і те, що ніколи не бракувало йому Христової потіхи. Протягом довгих невигод каторжника, згодом і вигнання, постійною потіхою і піддержкою були для нього слова Божественного Учителя: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені!» Кардинал Сліпий завжди і єдино знаходив у Христі покріплення, щоб стати людиною неподоланої віри, пастирем безстрашним, свідком геройської вірности, визначною особистістю в Церкві»[34]. На завершення проповіді Святіший Отець заніс молитву «за переслідуваних християн в сучасному суспільстві, за наших братів українців, що в своїй Батьківщині, і за тих, що в розсіянні по світі»[35].

Кароль Войтила/Іван Павло ІІ не був відірваний від своєї батьківщини. З моменту обрання на Вселенського Архієрея 16 жовтня 1978 року, він відбув 9 пастирських візитів до Польщі. Заарештований 10 квітня 1945 року, Патріярх Йосиф повернувся в Україну посмертно. Відповідно до домовленостей між Ватиканом та Совєтським Союзом, Йосиф Сліпий покинув СССР у 1963 році без права повернення. Згідно з заповітом, його було перепоховано в криптах собору св. Юра у Львові поряд з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Урочистості перепоховання відбулися 27-29 серпня 1992 року. Саме у Львові під час пастирського візиту в Україну 27 червня 2001 року папа Іван Павло ІІ беатифікував 28 новомучеників УГКЦ. Це була не лише одна з найчисельніших беатифікацій, яку провів Святіший Отець; це було визнання подвигу Української греко-католицької церкви ХХ століття, її проводу та мирян. У своїй проповіді під час Божественної Літургії візантійського обряду Святіший Отець згадав «героїчного Кардинала Йосифа Сліпого», зокрема зазначивши: «Ця Галицька Земля, що протягом історії бачила розвиток Української Греко-Католицької Церкви, була вкрита, як казав незабутній Митрополит Йосиф Сліпий, “горою трупів і ріками крові”»[36].

Папа Іван Павло ІІ упокоївся 2 квітня 2005 року. 1 травня 2011 року був беатифікований, а 27 квітня 2014 року – канонізований. Чесноти Слуги Божого Патріярха Катакомбної Церкви Йосифа Сліпого, в’язня лаґерів за вірність Апостольській Столиці, як і його попередника Праведного Митрополита Андрея Шептицького, усе ще не знайшли належної оцінки у Ватиканських колах.

Про Івана Павла ІІ і Патріярха Йосифа Сліпого досі написано чимало: наукових, критичних, панегіричних текстів. У підсумку цієї аналізи наведемо думки двох сучасників цих великих новітніх апостолів слов’янських народів. Академік Леонід Рудницький, довголітній співпрацівник Патріярха Йосифа, який особисто знав й Івана Павла ІІ, так оцінив понтифіка:  «Як людина, він був схильний до помилок, зрештою, як кожен із нас. Як папа, він був захоплюючий. Виняткові риси характеру давали йому змогу протистояти течіям сучасности і водночас дивовижним чином насолоджуватися припливами нашого спільного історичного досвіду. […] Без сумніву, це була відповідна людина у відповідний час»[37]. Щодо оцінки Патріярха Йосифа, то, на нашу думку, найвлучніше зробив це Ярослав Пелікан у біографії Блаженнішого: «Слова, які свого часу Ральф Волдо Емерсон (Ralph Waldo Emerson) сказав про Мікеланджело, можна сказати і про Патріярха Йосифа Сліпого: «Він збудував краще, аніж вмів». Увесь християнський світ — на Сході і на Заході — стоїть у боргу перед ним»[38].

 

 

Список використаних джерел.

  1. Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html
  2. Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm
  3. 3. John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman
  4. 4. Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stoł – Kraków, Wydawnictwo M, 2011.
  5. 5. Leo D. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.
  6. 6. Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011.
  7. 7. Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze
  8. 8. Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4.
  9. Д-р Андрій Томас Каня. В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX) //Обіжник Центру студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, ч. 5, зима 2014.
  10. Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/
  11. Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015.
  12. Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим– Буенос-Айрес, 1967.
  13. Йосиф Сліпий. Твори. – Український католицький університет ім. св. Климентія Папи, Рим.
  14. Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон. – АРТОС: Львів, 2014.

15. «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

  1. https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print
  2. http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

 

[1] Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/

[2] John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 // https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman

[3] Д-р Андрій Томас КАНЯ, В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX) //Обіжник Центру студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, ч. 5, зима 2014.

[4] Іменинові привіти Блаженнішому Патріярхові Йосифові від Папи Івана Павла ІІ, 19 березня 1984 року//Благовісник, Рік XVI-ХХ, 1980-84, с. 250.

[5] Привітання Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ Главі УКЦеркви, відчитане Кард. В. Рубіном у соборі Святої Софії в Римі, 17 лютого 1982 р.

[6] Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим – 1967 – Буенос-Айрес, с. 152

[7] Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011

[8] https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print

[9] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77. – переклад авт.

[10] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.

[11] Cліпий до Івана Павла ІІ, 23.хі.1983, Arch. Pat. 118:292-93.

[12] Cліпий до Івана Павла ІІ, 3.vi.1979, Arch. Pat. 118:99-100 (українська); Cліпий до Івана Павла ІІ, 15.vi.1979, Arch. Pat. 118:102-5 (італійська).

[13] Сліпий до Владислава Рубіна (Władysław Rubin), 15.vi.1979, Сліпий, Твори 14:374.

[14] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.

[15] Сліпий до Івана Павла ІІ, 19.х.1978, Arch. Pat. 118:51.

[16] Сліпий, Твори 1:91-158.

[17] Сліпий до Івана Павла ІІ, 10.іі.1981, Arch. Pat. 118:200-201.

[18] Україномовний переклад нашого авторства зроблено з польського оригіналу: Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm

[19] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77.

[20] «Riservata personale per il Santo Padre», 29.vi.1981, Arch. Pat. 118:223-27; див. також Сліпий, Твори  14:295.

[21] Сліпий та українські католицькі єпископи до Івана Павла ІІ, 20.хі.1978, Arch. Pat. 40:204-7.

[22] Сліпий до Івана Павла ІІ, 7.іі.1980, Arch. Pat. 118:125-26.

[23] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 203.

[24] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[25] Іван Павло ІІ до Верховного Архієпископа та єпископів української Церкви, 1.ііі.1980, Arch. Pat. 118:131.

[26] Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze

[27] Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність»

[28] Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html

[29] Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4, с. 176

[30] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[31] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с. 10

[32] Там само, с. 11.

[33] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 5.

[34] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с.12.

[35] Там само, с. 16.

[36] http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

[37] Leo D. Rudnytzky. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.

[38] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 224.

(Українська) «Черевики рибалки» – роман про папу-українця.

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

«Черевики рибалки» – роман про папу-українця.

1963 рік повернув свободу в’язневі совєтських таборів Патріярхові Йосифові Сліпому. 1963 рік назнаменував вихід у світ книги австралійського письменника Мориса Веста (1916-1999) «Черевики рибалки» (“The Shoes of the Fisherman”). Попри те, що поява першої частини Ватиканської трилогії викликала у багатьох літературних критиків відчуття «мілкого сюжету», книжка здобула всесвітню популярність. Понад 12 мільйонів проданих примірників впродовж кільканадцяти тижнів утримували «Черевики рибалки» на першому місці бестселерів журналу The New York Times 1963 року.

Задум перекласти книгу українською мовою зродився уже кілька років тому, після перегляду фільму за однойменною назвою. Доцільність такого проєкту особливо загострилася під час праці над двотомником «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Понад 55 років український читач чекав на появу книги, яка de facto прямо та посередньо торкається української історії, культури, духовности та менталітету. Символічно, що саме тут, у Римі, де відбувається головна дія роману, вперше презентуємо цей твір для українців «в розсіянні сущих», для членів Товариств «Свята Софія» та усіх небайдужих до особи Патріярха Йосифа Сліпого, 35-ті роковини відходу у вічність якого у Вічному Місті відзначатимемо 7 вересня

Повість розпочинається звісткою про смерть Папи та приготування до конклаву, під час якого буде обрано нового Понтифіка. Події розгортаються навколо українця Кирила Лакоти – католицького священика візантійського обряду в Совєтському Союзі під час Другої світової війни. Наприкінці війни, його висвячено на єпископа Львівського і незадовго після цього заарештовано та заслано в Сибір на 17 років. Його головний слідчий, Каменєв, відчуваючи тиск з боку міжнародної спільноти, зорганізував втечу Лакоти з СССР, який, прибувши до Ватикану, довідується про те, що Папа іменував його кардиналом. Під час конклаву саме Лакоту номіновано та обрано на нового Наступника св. Петра завдяки сприянню двох впливових кардиналів – Рінальді та Леоне, які переконані в тому, що прийшов час на вибір Папи неіталійського походження.

Мабуть, найкраще окреслення роману Моріса Веста «Черевики рибалки» подав ніхто инший, як сам Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий, одним англійським словом – fiction (художня література). Було це на летовищі в Мельбурні в лютому 1973 року, коли він прибув на 40-ий Евхаристійний конґрес. Відповідаючи на запитання одного з численних австралійських журналістів, як він дивиться на цей твір, Блаженніший махнув рукою і, сказавши це слово, додав: «I am not Pope» (Я –не Папа). Кілька хвилин пізніше, на запитання иншого репортера: «Чи Вас там, у Сибіру, дуже мучили?», Патріярх із легкою усмішкою відповів: «Читайте роман Моріса Веста, там все написано».

Після появи роману 1963 року, в час Другого Ватиканського собору і виходу з неволі Патріярха Йосифа, українські читачі в діяспорі були захоплені тим фактом, що український Ісповідник Віри став героєм роману письменника світової слави. Вони були особливо вражені часом публікації книги, який збігся з приїздом Блаженнішого у тогочасний вільний світ. Роман зараз же набрав майже віщого характеру і спровокував зацікавлення загадковою візією автора-письменника, яке триває до сьогодні. Навіть зараз знаходимо відгуки читачів в інтернеті, у яких дехто із них інтерпретує Кирила Лакоту як віщування приходу Папи Івана Павла ІІ. Тут слід додати, що до такого універсального зацікавлення твором причинився популярний голлівудський фільм, яким, до слова, Моріс Вест не був вдоволений. Роль Кирила Лакоти зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн (1915-2001). Було невдоволене також велике число українців, які читали або принаймні чули, що у романі протагоніст Кирило Лакота подвійно представлений як українець і як росіянин. Це особливо негативно вражало (і слід додати, ще й досі вражає) українського читача: в часі Совєтського Союзу на Заході панувало помилкове ототожнення Союзу з Росією, проти якого боролися всі свідомі українці діяспори. Автора за це змішування критикували, закидаючи йому невігластво і неісторичність[1].

Без сумніву, Кирило Лакота побудований на історичній постаті[2], але він сам не є історичною постаттю, хоч єпископ Григорій Лакота (1893-1950) був одним із мучеників за віру. Подібно й инші характери роману віддзеркалюють риси славних мислителів, богословів, державних мужів, але усі вони є творіннями автора, тобто Моріса Веста. Це стосується також таких історичних постатей, як Зіґмунд Фрейд (1856-1939) і Карл Ґустав Юнґ (1975-1961) у його романі “The World is Made of Glass” [Світ, зроблений зі скла] (1983). Головні герої «Черевиків рибалки», такі як Жан Телемонд, Каменєв, кардинал Потоцький, кардинал Леоне, мали своїх прототипів: П’єр Теяр де Шарден (1881-1955), єзуїт, геолог, палеонтолог; Микита Хрущов (1894-1971), про якого часто говорилося, що він українець; польський кардинал Стефан Вишиньський (1901-1981); кардинал Йозеф Алоїс Ратцингер (нар. 1927), нині Папа-емерит[3], і швейцарський богослов Ганс Кюнґ (нар. 1928). Всі згадані реформатори, до слова, є духовними нащадками Ґалілео Ґалілея (1564-1642), а Zeitgeist[4], дух часу тих бурхливих десятиліть ХХ-го століття, вказує на основні тоді революційні зміни, започатковані Папою Іваном ХХІІІ. Підстави цих далекосяжних змін життя Церкви і світу віддзеркалюють динамічні процеси і події, такі як: холодна війна, «Остполітік» («східна політика») Ватикану, китайсько-совєтські стосунки, реформи Другого Ватиканського собору. Ці та инші історичні події діють також як фон щоденного життя поодиноких постатей роману з вершин і низин людського роду. Слід підкреслити, що як великі, потрясаючі події світового масштабу, так і щоденні турботи пересічних людей, автор змальовує реалістично, і це надає високої якості твору.

«Черевики рибалки» – це перша, і можна сміло ствердити, найкраща частина Ватиканської трилогії, що включає також “The Clowns of God” [Клоуни Бога] (1981) і “Lazarus” [Лазар] (1990). У романі домінує реалізм, хоч він написаний у руслі царини, що її німці називають Heilsgeschichte, себто історії спасіння людства, і прошитий ідеалістичними темами і мотивами: гідність людини, любов у різних іпостасях, невловима містерія зла, авторитет Церкви у секулярній добі, спроба гармонійного порозуміння між вірою і наукою, сутність місії Церкві в сучасному світі. Персонажі роману, головні і другорядні, людські відносини між ними, психічні процеси та емоційні кризи й пов’язані з ними екзистенціяльні межові ситуації – все це подано об’єктивно збалансованим способом, інколи лапідарною, майже реалістичною манерою, природно, подекуди з забарвленням гумору, легкої іронії та символізму, але завжди без надмірного патосу. В особливих випадках нарація не позбавлена поетичного етосу, як-от в уривках з таємного щоденника Папи Кирила І.

 

Українець у Ватикані

Кирило Лакота – «українець, якого ніхто не знав, позаяк його ім’я спочивало в грудях останнього Понтифіка і було оприлюднене лише на декілька днів перед його смертю» (с. 3). Дивним збігом обставин можна вважати той факт, що у повісті Архиєпископа Лакоту було номіновано кардиналом з титулом церкви св. Атанасія: два роки після публікації книги, у 1965 році, Йосифа Сліпого було проголошено кардиналом з титулом церкви Сант Атанасіо.

Вест наводить біографічні дані Лакоти, які не залишають сумніву щодо його прототипа:

«Шлях його власного паломництва, як червона стрічка, простягнувся на відстань чотирьох тисяч миль зі Львова в Україні до Ніколаєвська на Охотському морі.

Коли закінчилася війна із гітлерівцями, його, попри молодий вік, призначено Митрополитом Львівським, наступником великого і святого Андрея Шептицького, керманича усіх католиків-рутенців. Невдовзі його заарештовано разом із шістьма іншими єпископами та заслано на східні кордони Сибіру. Ті шість відійшли у вічність; він залишився сам, Пастир втраченої пастви, щоби нести Хрест на власних раменах» (с. 15).

Після смерти Митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, Йосиф Сліпий вступив в права Митрополита Львівського; а вже 10 квітня 1945 року його разом з іншими єпископами Української Греко-Католицької Церкви було заарештовано та перевезено до Київської в’язниці НКВС/МВС. Слідство над владиками з Галичини тривало один рік. В результаті військовий трибунал в складі трьох суддів та двох секретарів відбувся 3 червня 1946 року. Обвинуваченого у «анти-революційній пропаганді» та «зраді вітчизни», Митрополита Йосифа Сліпого було визнано винним і засуджено на 8 років примусових робіт та три роки позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. «Ті шість, що відійшли до вічности», про яких пише у книзі Вест, були: Владика Миколай Чарнецький, Владика Іван Лятишевський, Владика Григорій Хомишин, Владика Йосафат Коциловський, Владика Никита Будка, Владика Григорій Лакота.

Вестівський Кирило Лакота очолив Церкву-Страдницю, загнану на довгі десятиліття в катакомби, заслану в Сибір, розпорошену по цілому світу, переслідувану червоним терором совєтського режиму. У своїй розмові з польським Кардиналом Потоцьким, Кирило з вдячністю та пошаною говорить про свого святого попередника: «Для мене – це пам’ять про великого Андрея Шептицького, Митрополита Галицького. Я любив його як батька. Я не міг змиритися з тим, що йому заподіяли. Пригадую його напередодні смерти: потужний чоловік, спаралізований, виснажений болем, дивився він на руйнацію того, що сам побудував: будинків освіти, семінарій, древньої культури, яку він так гаряче намагався врятувати і зберегти» (с. 45-46).

При кожній відповідній нагоді Патріярх Йосиф висловлював свою повагу та подив для Митрополита Шептицького, а на схилі життя заповів бути похованим поруч із своїм вчителем.

Зовнішність Кирила схожа із зовнішністю Патріярха Йосифа: високого зросту («Калітрі також підвівся і відчув себе карликом перед високою, домінуючою постаттю Понтифіка» (с. 282), Лакота, за традицією східних Церков, носить бороду, а під час конклаву, як представник візантійського обряду, постає перед зібраними не лише із нагрудним хрестом, але із панагією «візантійської Мадонни і Дитяти. Хрестячись, він робив знак хреста справа до ліва, на слов’янський манер» (с. 11).

Понтифік-слов’янин символічно, патріотично і всупереч традиції вирішив не змінювати імени після вибору на намісника св. Петра, тому «що так називався й Апостол слов’ян, який, як кажуть, винайшов сучасну кириличну абетку і був ревним захисником права людей сповідувати віру у рідній мові. Я також пояснив їм, що притримуватимуся слов’янської форми мого імени як свідчення універсальности Церкви» (с. 30).

Ще вимовніше Кирило Лакота підкреслює цей універсальний характер Церкви на своєму гербі: «…схрещені ключі святого Петра, здиблений ведмідь на білому фоні, над ним – голуб, дух-Утішитель, а внизу – гасло: Ex Oriente Lux… Світло зі Сходу. Він одразу затвердив цей герб, який промовляв до його уяви та почуття гумору. З допомогою Святого Духа, який провадитиме його, він зможе чимало зробити для Церкви. І, можливо, Схід тому так довго перебував у темряві, що Захід надав надто локального виміру вселенському Євангелію» (с. 37).

 

В’язень за віру Христову.

Ісповідництво Віри Патріярха Йосифа, його 18-літнє ув’язнення та мучеництво покладено в основу життєвого шляху Вестівського героя. У своїй промові до зібраних на конклав Кардиналів Кирило Лакота говорить: «Для більшости з Вас я – чужинець, адже мій нарід розпорошений, а я провів сімнадцять років в ув’язненні» (с. 12). Ця цифра повторюватиметься у ході повісті неодноразово. Хронологічні рамки ув’язнення Кирила Лакоти співпадають із термінами ув’язнення Патріярха Йосифа: якщо взяти до уваги той факт, що книгу було закінчено у 1962 році, то сімнадцятирічне ув’язнення Лакоти розпочалося 1945 року. Саме того року, 10 квітня, було вперше заарештовано Митрополита Сліпого, тюремна Голгота якого тривала до 27 січня 1963 року. В цей час, як свідчить Ярослав Пелікан, «він перебував у різних тюрмах, в’язницях, концентраційних таборах і на примусових роботах. Згодом Сліпий згадував, що в історії його життя совєтський період розпочав окрему, до того ж сумну сторінку»[5].

Цілком імовірно, що Вест не знав усіх деталей ув’язнення Патріярха Йосифа, проте ситуація переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви і її очільників непокоїла представників політичних та релігійних кіл у західному світі. Одразу після перших арештів та судових процесів над єрархами УГКЦ, «в сумний період української історії, навечір’я Різдва 1945 року, папа Пій ХІІ виступив на захист зневаженої Греко-Католицької Церкви своєю енциклікою «Усіх Східних Церков», у третій частині якої Понтифік описав сучасні лихоліття.

Отже, головні факти ув’язнення Патріярха Сліпого були відомі світовій громадськості, яка апелювала до совєтських властей звільнити Блаженнішого.

Велику роль у звільненні Патріярха відіграв всесвітньо відомий біохімік, журналіст та громадський діяч Норман Казенс (1915-1990), який особисто брав участь у цьому політичному процесі. У своїх спогадах він розповідає про його деталі та обставини,  а зокрема подорож до Риму в грудні 1962 року та про зустріч із кардиналом Августином Беа (1881-1968). Він був чудово поінформований про те, що «уже багато років у Радянському Союзі нидіють за ґратами багато віруючих (…) У той час на території Радянського Союзі годі було дістати Біблію, релігійна освіта була під забороною, семінарії закриті»[6].

17-літнє ув’язнення Лакоти неодноразово згадується у творі. Так, два дні перед інтронізацією новообраний Понтифік Кирило без попередження скликав приватну зустріч із кардиналами у Ватикані. Звертаючись до них як до «братів та помічників у справі Христовій», він говорить про довгі роки позбавлення волі: «Напротивагу Вам, я не є людиною свого часу, адже сімнадцять років свого життя я провів в ув’язненні і час пройшов повз мене» (с. 39).

Тортури і знущання залишили незатертий слід на особистості Кирила. Мандруючи в думках до тих часів, він немовби заново переживає ті муки: «холодний піт виступав на обличчі і на долонях, кінцівки тремтіли, кожен нерв на обличчі спазмував, панічний страх огортав його, що кімната, немовби замикаючись, причавлювала його. Двічі за своє життя він був замкнений у бункері підземної в’язниці. Впродовж чотирьох місяців він зносив жах темряви, холоду, самотности практично на межі голоду, так що стрижні здорового глузду хиталися від напруження. Навіть наступні роки сибірського вигнанання не залишили такого докучливо болючого, глибокого сліду у його пам’яті. Ніщо ніколи не доводило його так близько до межі відступництва і апостазії» (с. 13).

Надзвичайно цікавим є співставлення описів допитів, які знаходимо у Веста й у Сліпого, особливо психологічний тиск, що його совєтська каральна система застосовувала на підсудних. Так, Лакота згадує: «Коли я був у в’язниці, під час довгогодинних виснажливих допитів, я пізнав чимало заплутаних деталей функціонування людської психіки» (с. 79). А ось як насправді виглядала ситуація словами Йосифа Сліпого: «Опісля при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще Богу дякувати з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий почав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії».[7]

Тіло Кирила рівно ж закарбувало сліди фізичної наруги: «Його часто били, однак час загоїв синці. Його допитували аж кожен нерв починав кричати і його свідомість розчинялася у благому запамороченні. […] Його виснажене тортурами тіло дивним чином зміцніло на невільницьких роботах в шахтах та при будівництві доріг, так що навіть Каменєв не міг більше глузувати з нього, а лише чудувався дивом того, що Кирило вижив» (с. 16).

Фіктивний герой Веста Папа Кирило Лакота став для світу посланцем, який промовляв голосом переслідуваної Церкви. Свідомо чи несвідомо, Морис Вест розширив обмежені рамки Вселенської Церкви поза кордони римо-католицького світу. Він був не лише літописцем свого часу, але й уважним та вдумливим аналітиком, майстром людських душ. Покликавши до життя Папу Кирила, автор обезсмертив силу незламного духа одного із найбільших Ісповідників Віри ХХ-го століття Патріярха Йосифа Сліпого.

 

 

 

 

 

Про автора

Моріс Ланґло Вест народився 26 квітня 1916 року у Сент-Кілді, околиці Мельбурна, Австралія. У 1937 році закінчив Мельбурнський університет, потому вчителював у Новому Південному Уельсі і Тасманії. У цей час М. Вест належав до Згромадження християнських братів[8], але через дванадцять років вийшов із спільноти. У часи Другої світової війни працював шифрувальником у Дарвіні, був особистим секретарем прем’єр-міністра Австралії Вільяма Морріса Г’юза (1862-1952).

На момент виходу у світ у 1945 році його першого роману «Місяць у моїй кишені», Вест працював на Мельбурнському радіо, а через два роки перейшов на посаду менеджера Австралійського радіо. У 1955 році виїхав з Австралії, щоби продовжити свою письменницьку кар’єру. Жив у Австрії, Італії, Англії та США, а 1980 року повернуся до Австралії.

Морріс Вест – автор понад тридцяти романів і численних театральних п’єс. Деякі з його творів було екранізовано. Помер за письмовим столом 9 жовтня 1999 року.

Роман «Черевики Рибалки» – перша частина «Ватиканської трилогії» – побачив світ у 1963 році. Книжка стала у США бестселером  року на першій позиції. Через п’ять років її було екранізовано. Роль Кирила Лакоти в однойменному фільмі зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн. Також у фільми знялися такі світові зірки, як один з найвизначніших акторів ХХ ст. Лоуренс Олів’є та славнозвісний італійський режисер і актор Вітторіо де Сіка. Фільм номіновано на дві премії Оскар.

 

[1] Роками пізніше, після епізоду в Мельбурні, де, до речі, я безуспішно старався навести контакт з Морісом Вестом, мені вдалося висловити авторові застереження українських читатів щодо роману, як і поставити йому питання про те, звідки він мав інформацію про ув’язнення Патріярха Йосифа. Це було під час передачі на хвилях однієї філадельфійської радіостанції про його тоді найновіший твір. На моє питання письменник відповів досить загально, вживаючи слово “research” (дослідження). Не вдалося нам, на жаль, продискутувати детально це питання, бо ведучий програми закликав нас повернутися головної теми.

[2] Див. Ірина Іванкович. «Образ Патріярха Йосифа Сліпого в літературі // Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство. Львів: АРТОС, 2016, Том 1, с. 111-135.

[3] Мається на увазі Папа Бенедикт XVI (2005-2013).

[4] Zeitgeist (з нім. «дух часу») – загальний інтелектуальний, моральний та культурний клімат певної епохи. – Прим. ред.

[5] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015. – с. 150.

[6] Норман Казенс. «Неймовірний тріюмвірат: Джон Ф. Кеннеді, папа Іван ХІІІ, Микита Хрущов. Причинок до історії року, сповненого надій (1962-1963)»// Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим: 2014. – с. 524.

[7] Там само, с. 114-115

[8] Орден братів християнських шкіл (або ласаліани) – освітянський орден, заснований 1684 року.  Головною харизмою цього чину були освіта і виховання дітей із найбідніших верств суспільства. Його статус релігійної громади затвердив Папа Бенедикт XIII у 1725 р.

(Українська) Уривок із спогадів про Патріярха

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

 

Уривок із спогадів про Патріярха

Звичайно так буває в житті, що чим старший чоловік, тим більше він живе минулим, згадуючи часи, коли був молодим. Пам’ять про роки молодости наповнює життя старшого віку і дає нагоду втекти від немилого, а то й важкого сучасного в далекі, часто ідеалізовані дні молодости. У літературі є багато прикладів того роду ескапізму, себто втечі з сучасности. „А згадаймо, може серце хоч трохи спочине”, каже Тарас Шевченко і лине думкою у славну добу гетьманів, а Микола Зеров, пишучи про дванадцять Евангелій у вірші „Чистий четвер”, сприймає їх як алегорію „про наші підлі і скупі часи”.

Згадуючи минуле, ми часто ідеалізуємо тих людей, які тоді були з нами і які вже відійшли у вічність. „De mortuis nil nisi bene”, – каже старинна приповідка, і це мабуть головна причина цього нам притаманного наставлення до того, що було колись.

Боже Провидіння дало, що з сибірської тундри, по вісімнадцяти роках заслання та каторги, прийшов року Божого 1963 до столиці первоверховного апостола Петра, український ісповідник віри Йосиф Сліпий, і став совістю Ватикану та розпочав новий етап в історії нашої Церкви.

І так, як колись він із нетрів Казахстану, чи каторжних таборів Колими своїми посланнями закликав до бою свою Церкву й свій нарід проти червоного антихриста, та своїми словами навіть найбільш зневіреному давав нову силу і віру, так і після його звільнення (завдяки зусиллям Папи Івана XXIII і Президента США Джона Ф. Кеннеді), його виступи та промови на світовій арені, вказували цілому християнському світові на небезпеки угодовства з цим же червоним антихристом.

Твердий і незламний був його дух на засланні: „Бог з Вами” – писав він з нагоди Різдва Христового 1947-го року. „Бог є і буде всюди з Вами, дорогі Браття і Сестри. Бог є у Ваших хатах, в містах, у селах. Бог є з Вами на важкій колгоспній панщині. Бог є з Вами у Ваших землянках і підпільних сховищах. Бог є з Вами в тюрмах і засланнях. Бог є з Вами в час Ваших мук, тортур і розстрілів. Бог є і з нашими стрільцями-повстанцями. Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многостраждальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить Вашу боротьбу проти антихриста та винагородить щедро всі Ваші муки і кривди. Віруйте Йому одному. Тримайтесь своєї віри батьківської, своєї рідної землі батьківської, своїх хат, своєї мови і Божої правди. Не бійтеся гонення, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа й Бога-Отця нашого”. Ця жахлива дійсність, що виповнювала тоді щоденне життя нашого ісповідника віри і яка випробовувала його вірність Христові та Його Церкві, що гартувала до подільших випробувань, ще досі не досліджена як слідю

Тут, до певної міри, «завинив» сам  Патріярх Йосиф. Він не дуже охоче розповідав про тортури і насилля. У його автобіографії, написаній (подаємо за автографом) «під час ферій 1963 ш 1964 р. в Монастирі отців пасіоністів в Неттуно», дуже мало сказано про фізичне переслідування його. Ось один з нечисленних описів допиту:

«Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника, який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, в яких він тамм небагато довідавя. На однім з таких допитів, він розлючений казав, що кости мені поломить, якщо я не скажу всього і казав секретарці за братися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його, і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого ґабінету і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити».

В його автобіографії ці згадки про тортури дуже епізодичні, губляться серед іншого. Читаючи, мимоволі відчуваєш, що автор не хоче про них писати. Ці тортури слідчі часто намагалися замінити на спокуси. Знаємо, що Блаженнішого ще в 1960-му році завезлии із Сибіру в Київ, де йому зроблено ряд «пропозицій». Совєтський уряд дуже хотів, щоб глава УГКЦ відрікся Риму і Святішого Отця і за це обіцяли йому сан Патріярха Росії. Блаженніший рішуче відкинув ці пропозиції. Ось одна з його згадок про такий епізод його тюремного життя (ст. 192): «В Києві на стації чекало дві машини і завезли мене до тюрми на вулиці Короленка 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо вязнів возять «чорним вороном», а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився ю працювати в Академії Наук, як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познакомитимя з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною».

За такі відмови його карали. Ось як про це йдеться у статті Владики І. Хоми (ст. 34-35): «Там, у київській тюрмі, в ізоляторі, Блаж. Йосиф, маючи 70-тий рік життя, виснажений до краю 16-літньою каторгою та допитами, написав на самі свої уродини 17 лютого 1961 року два довгі письма-оскарження совєтської влади на україні. Одне було заадресоване до першого секретаря комуінстичної партії в Україні, а друге до українського уряду.

Мабуть за те кинули його на найтяжчий етап з Києва до Мордовії, куди приїхав в жовтні 1961 року. 12-ть жахливих пересилок, з найгіршими бандитами, в голоді і нічних холодах Десь над Волгою, думав, що згине, сів коло «параші» і тоді якісь незнайомі прийшли і взяли його ближче вікна. Дуже тяжко хворий доїхав д о Мордовії, дістав запалення легенів і лікар положив його до стаціонаря, але «опер» викинув його зі стаціонаря з гарячкою 39-40°Ц. Мусів лежати в бараку і литовський священик о. Сваринскас-фельчер врятував його піґулками пеніциліни, але ослабло серце. Найтяжче було йти в «уборною» поза табір на холоді, у пурґу, при 40°Ц морозу.

По місяці-півтора відіслали Блаженнішого назад до ляґру «вєрующих». Раз вигнали Блаженнішого вночі на якусь роботу і начальство думало, що він не вийде і впродовж 2 годин було 3-4 контролі, від найвищої до найнижчої влади, щоб провірити чи він вийшрв вночі на роботу».

Твердий і незламний був його дух і після вісімнадцятилітнього заслання. Дня 23 жовтня 1971 року на двадцять шостому засіданні третього Папського Синоду, в присутності Святішого Отця Папи Павла VI, тодішній наш Верховний Архиєпископ сказав такі незабутні потрясаючі слова: „Українці-Католики жертвували гори трупів та ріки крови за католицьку віру і за вірність Апостольській столиці. І тепер вони терплять жахливі переслідування, і що гірше, ніхто не стає в їх обороні. Тепер внаслідок дипльоматичних переговорів, українців католиків, які так багато страждали як мученики й віросповідники, усунено як незручних свідків минулих страхіть. Ватикан став в обороні католиків латинського обряду, але він забув 6 міліонів українських вірних, які страждали релігійні переслідування”.

Ці слова справді потрясли світом. Ісповідник віри Кир Йосиф Сліпий став тоді для українців, а особливо для моєї ґенерації, уособлення всіх тих християнських чеснот, які були вже дещо призабуті у часи добробуту і спокою. Він пригадував нам і цілій Вселенній, що сутність Христової Церкви не є зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитра дипломатична гра. Ми усі тоді зрозуміли, що правдива сила і велич Церкви – це гідна поведінка Божого люду – ієрархів, священнослужителів і мирян, оперта на мужнім зносенні страждань, непохитній вірі у Божу справедливість і невтомній боротьбі за Божу правду.

Вплив Патріярха Йосифа особливо на людей моєї ґенерації був величезним. У ці негеройські, можна навіть сказати, угодницькі часи т.зв. Ostpolitik  Ватикану, ми, члени УКЦ, об’єднані у Патріярхальному Русі, стали творити свого роду ecclesia militans – воюючу Церкву у найкращому розумінні цього слова. Завдяки нашому Патріярхові, ми почали почувати себе членами могутньої духової спільноти, яка під його проводом мобілізувала не тільки українських християн (для об’єктивности, мушу додати, що нажаль не всіх), але і також мала стати важливим чинником у лоні Вселенської Церкви і її дороговказом на шляху до правдивого екуменізму. Ми були наснажені духом величі нашого Патріярха. Ми захоплювалися його словами і ділами. Він був для нас будівничим духової держави, а ми – його лицарі-слуги. Нагадаю лиш коротко деякі його конкретні почини:

  1. Патріярх Йосиф відкупив і відновив найстаршу українську парохію поза етнічними межами України Храм Святих Сергія і Вакха у серці вічного міста;
  2. Він заснував Український Католицький Університет і велів зорганізувати його філії по цілому світі;
  3. Він збудував прекрасний храм Св. Софії у Римі;
  4. Він відновив студитський устав і закупив монастир Студіон на периферіях Риму;
  5. Він допоміг закупити будинок, де сьогодні міститься УВУ в Мюнхені;
  6. Він об’їхав усі українські поселення у світі, зміцнив нашу громадськість, надаючи їй почуття єдности і сукупности, а нам, його молодим воїнам, почуття причетности до великого діла і охоти до жертвенної праці. Він заохочував нас  до  неї ділом  і  словом,   інколи  дуже  простим  і  всім зрозумілим. Наприклад, у Римі, підчас торжественної літургії у день 80-річчя його народин, він сказав: „Кожний з нас мусить сповнити свій обов’язок. Історія наші діла оцінить, а Бог нас винагородить”. Які прості та легко зрозумілі ці слова, яка у них глибока істина.

Я особисто буду завжди вдячний Божому Провидінню, що я мав нагоду жити в той час, коли він був фізично тут між нами і служити йому. Я йому завдячую дуже багато щодо свого особистого розвитку, як людина і науковець. Через нього я глибше збагнув сутність життя і природу людини. Про це можна би говорити годинами. Але це було б не на місці. Сьогодні я хочу тільки поділитися з Вами трьома епізодами з мого життя, які дали мені змогу дещо вглибитися в особистість і характер Патріярха Йосифа, краще зрозуміти його, як людину, і бодай дещо збагнути це йому притаманне таїнство ісповідництва віри.

Перший епізод взятий із Евхаристійного конґресу, що відбувся у місяці лютому 1973 року у Мельбурні, Австралія. Блаженніший Патріярх Иосиф летів з Риму до Мельбурну 32 години. Зараз після приземлення літака обступили його журналісти і відбулася доволі імпромпту пресова конференція. Блаженніший виглядав свіжим і цілком невтомленим, він жваво і бистро відповідав на різні запити репортерів. Один із них спитав його, чи він читав тоді дуже популярний роман “The Shoes of the Fisherman” австралійського новеліста Морріса Веста, який свого героя, Папу Кирила Першого побудував на особі Патріярха Йосифа, і що він про цю книжку думає. Патріярх махнув рукою і відповів: «Та що я можу про це сказати, книжка Веста це є фантазія», – він ужив англійське слово fiction. Репортери сипали дальше питаннями й врешті впало це, що їх найбільше цікавило: „А чи Вас там, у Сибірі, дуже мучили?” Патріярх легко усміхнувся і відповів: „Читайте книжку пана Веста, там все написано”. Цей, німці кажуть schlagfertig, спосіб відповіді на неприємне питання викликав веселий і подивляючий сміх між журналістами і рівночасно продемонстрував почуття гумору Патріярха і його дотепність; а у нас, українців, знову ж, певну гордість, як легко і вміло, таким невимушеним простим способом наш Патріярх дає собі раду із запитаннями від міжнародної преси. Цю шляхетну простоту Патріярха мали особливу нагоду пізнати ці люди,  які з ним співпрацювали і які йому служили. Ще до сьогодні ходять про нього різні анекдоти – автентичні й фіктивні – у Римі і різних містах світу, де він бував.

Варта би їх зібрати, бо вони є також свідоцтвом його величі та гуманності. Саме ці його прикмети і його благородний вплив на нас, „малих” людей, схопила в одному із своїх віршів поетеса Зоя Когут, який дозволю собі тут навести в цілості:

 

Бредеш життям – байдуже і безкрило,

Десь в натовпі розтоптана пилина…

І раптом – відчуваєш дивну силу!

І раптом – розправляєш гордо спину,

І голову підносиш:

Ти – Людина!

 

Ти – частка вічности!                                                                                     Тобі дано любити,                                                                                               Тобі дано – дивитися на небо!

Тобі дано – твій клаптик твого світу

Світлішим залишити після себе!

 

Тобі дано боротись і горіти!

Тобі дано!.. А ти бродив безсило.

Хто ж міг в тобі надії воскресити?

Хто поглядом підніс твій зір від пилу?

 

Лиш сильний духом міг малу людину

Так сколихнути!..

Усміх Ваш… Обличчя…

Хто зрозумів, що в день той, в ту хвилину

Ходив між нами

Велетень сторіччя

І Син Великий – України?!

 

Цей вірш, заголовок якого „Хто зрозумів”, може найкраще схоплює ту людську велич нашого Патріярха і його вплив на таких людей, як ми, у яких він зумів запалити ту іскру любови до своєї Церкви і свого народу.

Другий епізод, який доволі чітко залишився мені у пам’яті, підкреслює інший вимір людськости нашого святця: Гаряче римське пообіддя. Навколо УКУ повна тиша. Всі відпочивають – панує глибока ненарушима своїм маєстатичним спокоєм santa siesta. Тільки я чогось не витримав у кімнаті, вийшов на двір і став при воротах університету між статуями Котляревського і Шашкевича та покурював цигарку. Раптом тишу порушив гуркіт мотору. На площу Св. Софії в’їхало елегантне авто, з якого висипались чотири монахині і, побачивши мене, відразу попрямували до входу університетського будинку. Вони мені представились: сестри з Голяндії, які на рекомендацію Кардинала Віллібрандса приїхали сюди запізнатися з російською Церквою і російською культурою. Я їх чемно, але, признаюся, без великого ентузіязму, привітав і зараз же поправив їх ляпсус; мовляв – це українська Церква, український університет і російську культуру тут годі шукати. Попровадив я їх у бібліотеку, де вони, оглядаючи фонди, почали дивуватися, як багато тут російських книг. Я знову доволі здержано звернув їм увагу, що це не russische, a ukrainische Bucher. Говорили ми, до речі, по-німецьки. Але коли вже одна з сестер защебетала мені щось про російського кардинала Сліпого, з яким вони хотіли б мати авдієнцію, то мені урвася терпець і я з коротким arrivederci залишив їх у бібліотеці і вийшов на двір, щоб з досади закурити. У дверях зустрів я Патріярха у камелявці із жезлом, у доброму настрою, він відразу побачив монахинь і зараз же дав мені вказівки: „Пане професоре [він дуже цінив професорів і любив вживати цей титул], маємо гостей, не лишайте їх самих, підіть до них, займіться ними, розкажіть їм про нас, про нашу культуру…” Я трохи зімнявся, адже як сказати Патріярхови, які то мудрі ці наші гості, але таки ляпнув так просто з моста: „Та я вже пробував, Ваше Блаженство, але вони Вас називають росіянином”. „Що Ви кажете”,- скрикнув Блаженніший, – „от дурні баби! Лишіть їх в спокою”. На мене ці слова зробили дуже велике вражіння. Перший раз у моєму житті, я відчув себе майже на такому самому рівні, як Патріярх і з великою насолодою пішов у бібліотечну салю і здивованим монахиням, які, побачивши постать кардинала вже були рушили до нього, сказав з великою насолодою слова: Seine Seeligkeit der ukrainische Patriarch Josyf Slipyj erteilt heute keine Audienz.

Третій епізод, яким кінчаю це коротке своє слово, відбувся також у Римі. Був це час дуже важкий для Патріярха Йосифа. Східна Конгрегація і деякі з наших владик спричинили йому тоді велику прикрість. Він нічого не говорив нам, але по нім було пізнати, що він дуже страждав. Ми усі професори і студенти, котрі були на курсах в Римі, відчували це. Нам жаль було нашого Патріярха, але ми не могли його потішити, ми ж не були йому рівними. Він був сам у своїй екзистенціяльній самотності. Ми його майже цілими днями не бачили  я також почувався погано, хотілося щось зробити, але не знав що. І от якось під вечір я пішов до сутеренної каплиці, (яка до речі вже не існує -перетворено її на склад книжок), щоб трохи знайти душевного спокою. У каплиці панували сутінки, блимало світло свічад, а перед престолом стояв Патріярх. Я перехрестився і став при дверях щоб змовити молитву, але мимоволі моя увага зосередилася на постаті Патріярха. Він стояв звернений обличчям до престола і молився, але це не була молитва у звичайному розумінню цього слова. Він підносив руки, здвигав раменами, він розмовляв з своїм Творцем. Мені стало якось ніяково. Я чув як він жалується Богови, як вибачаєтеся перед ним. Мабуть так колись у сибірських казематах він говорив із Всевишнім, коли доводилося зносити фізичні муки і тортури, а тепер духове терпіння. Я перехрестився ще раз і тихо відійшов, відчувши, що я є небажаним свідком інтимної розмови ісповідника віри з Богом. Образ цієї зворушливої молитви Патріярха залишиться у моїй пам’яті до кінця життя.

Святочна громадо, ми, що жили у 20 столітті помимо усіх трагедій і страждань, мали неабияку ласку Божу. Боже провидіння дало нам двох великих святих мужів, які зуміли зберегти нашу Церкву і наш нарід у часи жахливого лихоліття: слуг Божих Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Що більше: ми живемо у часах, коли сповняються їх візії. Наша Церква вільна в Україні і сильна на поселеннях, її главою є той муж, що його назначив Патріярх Йосиф – Блаженніший Любомир Гузар.

Сьогодні, у цей святочний день і у майбутньому, впродовж нашого цілого життя, дякуймо молитвою і ділами Всевишньому за цю велику ласку і жиймо згідно із словами „Заповіту Блаженнішого Патріярха Иосифа”, сказаних до нас усіх: „…Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!”

 

Роздуми над картинами Юрія Гури присвяченими Йосифу Сліпому.

Роздуми над картинами Юрія Гури присвяченими Йосифу Сліпому.

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожді, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій„бунтів і повстань ” .

 

Ці слова Василя Симоненка звернені до України, приходять  на думку, коли вдивляємося на картини-портрети Блаженнійшого Йосифа Сліпого авторства Юрія Гури. Бувають на світі люди, велич і святість яких не вдаетья схопити і висловити науковцям-історикам. Вони ж; бо мусять триматися сухих фактів і писати про них повсякденною прозою, зрозумілою усім.

З уваги на те, правдива сутність величі людини їм часто стає недоступною, і тим самим невимовною,бо І справді важдо ЇЇ висловити. Вони обмежені детайлями, подіями і їх сухим аналізом, що робиться діловою науковою мовою. Цілком інакший знову ж є підхід поетів і художників, особливо майстрів фарби, таких як Юрій Гура.

Їхнім Богом даним талантом вони, необмежені тількі до історичних фактів, й тому можуть (і навіть можна сказати – мусять) багато глибше, ніж, вчені, сягнути в глибінь душі даної людини і зробити конкретним те, що для звичайних смертних залишаєтся тільки якимсь не вповні зрозумілим відчуттям. У цьому й полягає свого роду перевага людей мистецтва над науковцями.

При пильному розгляді художніх творів, присвячених багатограному, важкому та бурхливому життю й творчости Ісповідника Віри Блаженнішото Патріярха Йосифа, кристалізується постать великого Пастиря українського народу, його святість і його людськсть.

Ми, особливо ті між, нами, котрі (так як Юрій Гура) мали можливість пізнати Патріярха Йосифа особисто, й навіть перебувати деякий час в його довкіллі, перефразовуючи слова поетеси Зої Когут, розуміємо, що колись ходив між, нами велетень 20-го сторіччя і син великий України. Саме тут, в художньому мистецтві, чи ненайбільше увиразнюється апотеоз величі й людяності Патріярха України Йосифа Сліпого і таїнство його Ісповідництва Віри. Постать цієї унікальної людини, яку завдяки її силі духа й потузі характеру, не можна було ані зломити, ані купити, ні за рублі ні за доляри, залишиться на віки у свідомості українського народу та в аналах історії христіянської Церкви. Він і справді був незломний в’язнем Христа ради; він витримав усі приниження, муки й тортури нелюдського режиму, котрий всією своєю потугою намагався знищити його, як пастиря своєї церкви.

Він відстояв, усе пережив, але ніколи не був гордий за свою витривалість та ненарушимість характеру; він завжди виказував глибоке вирорузуміння до тих, що були слабші духом від нього. Ось папус із його спогадів про ці часи переслідування:

Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безуміння. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні  зізнання та наклепи або пристає до шпионажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі,, як Горюн [слідчий-каґебіст у процесі Блаженнішого] уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував все, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи кричав: то нерви “.

Як перший Києво – Галицькй Патріярх, Йосип Сліпий незаперечно і послідовно сприяв розвитку Української Греко-Католицької Церкви й українського народу саме в ту жахливу пору, коли їх буття перебувало під загрозою знищення тоталітарною атеїстичною системою, що запанувала на рідних землях. Як Кардинал, і як один із найвизначніших мужів Вселенської Церкви XX-го століття, він став чи не найяскравішим її уособленням. Як мученик-Ісповідник Віри Христа ради й як людина, він став однією із улюблених особистостей для поетів і художників нашого часу, у твочості яких він знайшов туземне безсмертя.

Його листи-послання до україннського народу, писані потайки під загрозою кари і тортур у келіях різних в’язниць Совєтського Союзу, у казаматах карних таборів Сибіру, Камчатки  та Казахстану й передані тайком на Захід, підтримували на дусі український нарід, розкиданий по всьому світі. Їхня головна тема стисло подана у його Заповіті. Ось як він закликав свою паству до боротьби із злом:

«Будьте свідками Христа в Україні і на землях вашого вільного й невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і лагерах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я “Святої Церкви”».

Його виступ на форумі Другого Ватиканського Собору, після його повороту на Захід 1963 року, коли він сміло і безкомпромісово заговорив про ці “гори трупів рікі крови”, що їх Українська Греко-Католицька Церква принесла у жертву за віру Христову і за вірність Апостольській Столиці, здвигнув цілим світом, звернувши його увагу на Мовчазну Українську Церкву в Катакомбах.

І тому то й не диво, що численні українські й деякі не-українські поети й  художники почувалися надхненими його мужністю, прямолінійністю та безкомпромісністю в герці із злом. Він став для них владикою вбитих, незнаних, ізгноєних в’язнів у казаматах, патріярхом Катакомбної Церкви мучеників, яка відмовилася іти на угоду з царством  зла.

Але Йосиф Сліпий, помимо усіх мук І тортур, помимо численних побід і перемог, та помимо всіх почестей і прикростей, що їх він зазнав від своїх і чужих вже після приїзду на Захід, залишився перш усього шляхетною людиною, якій була притаманна щира, непохитна, майже дитяча віра до Бога і ненарушима відданість Церкві Христовій.

Великий німецький вчений, Йоганн Йоахім Вінкельманн, який написав першу обширну історію мистецтва старинної Греції ствердив,  що головною характеристикою грецької душі, що її відзеркалює древнє грецьке мистецтво, є “шляхетна простота й тиха велич” .

Саме ці прикмети були притаманні також Патріярхови Йосифу, і їх неповторно схопив у своїх живописах Юрій Гура .

Леонід   Рудницький

Академік НАН України