(English) From One Exile to Another Metropolitan Josyf Slipyj at Vatican II

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Dr. Karim Schelkens

Introduction

 

Upon my arrival in Moskwa Hotel, sixth floor, I identified Slipyj, who was coming from the opposite corridor, by his stature, the look of his eyes. I went to meet him and said : ‘Are you Archbishop Slipyj ?’ He answered : ‘Are you coming from Rome ? I said yes. He continued : ‘I waited eighteen years for you’.[1]

 

These words were written down by John Cardinal Willebrands in the early 1990’s, reminiscing one of the most impressive moments in his long career. Today, the moment in early february 1963, where Willebrands travelled to Moscow has its place among the list of memorable moments in twentieth century church history. This moment also marks the starting point of my contribution to the present Symposium, celebrating the 120 anniversary of Cardinal Slipyj’s birth. As a non-ukrainian, I consider myself an “amateur” of contemporary Ukrainian church history. An amateur in the best sense of the word, as one who has gradually discovered the richness, the complexity and … the often painful story of the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) throughout the late 19th and 20th centuries. It is with some feelings of awe, therefore, that I present this modest contribution, and with a sharp awarenes of its limited scope. Studying the role of Metropolitan Slipyj at Vatican II is not an easy task. First of all, other and better scholars before me – and I am naturally thinking of Jaroslav Pelikan[2] here ‑ have devoted time and pages to this, and I have no intention to challenge or redo their work. So I decided to choose a particular perspective or approach for my talk, departing from the field I am most confident with : Sources on Vatican II history, and more in particular : Diaries of Council participants. In the past decade, a vast number of council diaries have been made available to the public, and most recently, I have had the chance to be involved in two edition projects that proved to be very relevant as a background for my current contribution : first, the edition of the diaries of Card. John Willebrands[3], who played a key role in Slipyj’s departure from the USSR in early 1963 ; and second, the council notes of Ukrainian Greek Catholic Metropolitan Hermaniuk, from the Winnipeg Metropolia[4]. The combination of these two sources, with other diaries and archive documents offers one an interesting account of Slipyj’s role and activities at the Council. From there, I depart, all the while making use of other existing sources and literature. The contribution is necessarily partial therefore, and I am always open for additions and comments that may enrich the scope of this modest study.

 

 

A Balance Yet to Be Found : the First Intersession

 

Returning to the notes jotted down by the late Cardinal Willebrands we find ourselves already in the middle of the conciliar event of Vatican II. Vatican II, for Metropolitan Josyf Slipyj, spans a period of a mere two and a half year, between early spring of 1963 until the winter of 1965. For the Ukrainian Greek Catholic Community, however, the event had started already in 1960, and in particular as of October 1962 it was not void of painful moments[5]. Besides the absence of Slipyj himself – clearly mentioned in the Ukrainian Episcopate’s 1962 Pastoral Letter, under the header “Our Joy is Mixed with Sorrow”[6] –, the Ukrainian hierarchy had to cope with the ecumenically motivated presence of Russian Orthodox representatives at the Council – Vitali Borovoi and Vladimir Kotliarov. Their presence alone had marked the first council period strongly, but added to it was the change of direction taken in the Vatican Ostpolitik. These issues deserve a study of themselves, but I will not go into them in the limited framework of this contributions.

Josyf Slipyj, travelling from Moscow, via Vienna, and ultimately to the Grottaferrata Abbey near Rome, arrives there during the first intersession[7]: An “in-between” moment at which many of the fifteen Ukrainian diaspora bishops had returned home to their flock, in the US, Canada, England, Brazil, … Moreover, this early in 1963, even most of the Conciliar Commissions were not very active, its members spread over the globe to pick up what they had left behind before they come to the eternal city. So, even when the moment of “liberation” was filled with deep emotions[8], as is so well described by Fr. Stransky CSP. Even when an already very ill Pope John XXIII personnally rejoiced in the Metropolitan’s release, and had him picked up upon his arrival by his personal driver in the Pope’s car[9], the atmosphere surrounding this major moment had something awkward. Quickly the news of Slipyj’s release spread, and Ukrainian Catholics in the free world were thrilled with enthousiasm. At the same time many were surprised by the overall silence surrounding this joyful event. No front pages in Catholic newspapers, a minor article in L’Osservatore Romano. It took a while before many come to realize that the background of this silence lay in a officious agreement between the Vatican State Secretariat and Moscow’s Department for Foreign Affairs: no media coverage was be given to the event, an agreement arranged by Willebrands and Norman Cousins, and stressed by Khruthchev[10]. The unofficial diplomacy round that – also due to the help of the Russian Orthodox archpriest Vitali Borovoj[11] – led to Slipyj’s release as a personal favour from Kruthchev to the Pope, was an ungoing one. Cousins would return to Moscow as ‘informal’ envoy again in Early April, 1963[12]. To illustrate the feelings on the Ukrainian side of the story, one has but to read the notes in Met. Hermaniuk’s diary on February 20, 1963 :

 

Today I received from Ottawa, in a press communiqué of the CCC, in French, news that our Metropolitan Josyf “is resting” in the monastery of Grottaferrata near Rome, and that no one, apart from three Ukrainians from that monastery, can see him (not even anyone from our clergy in Rome). What is this supposed to mean? It’s difficult to know[13].

 

All of the above indicates the complex situation in which, after eighteen years of imprisonment, the Metropolitan landed into. He was in the free world, but still exiled from his native soil, and a subject of both geo-political stakes[14], and of the tensions between several Roman dicasteries (the Vatican State Secretariat, the Congregation for the Eastern Churches, the Secretariat for Christian Unity). Amidst this turmoil, Josyf Slipyj was to seek and regain his own place[15]. Not to mention the effect of his return on the balances within the Ukrainian Greek Catholic Hierarchy. Very rapidly so, determing the place and role of the Metropolitan became a topic of discussion with a variety of aspects being raised :  What role was the Metropolitan to play as a Council Father, now that the conciliar machinery was already well running ? Would it be thinkable to have him as a Ukrainian respresentative in the Secretariat for Christian Unity ?[16] What was to be his authority within the Ukrainian Conference of Bishops ? Would the Council provide with the momentum for the (re-)establishment of an Ukrainian Greek Catholic Patriarchate ? What attitude will the Metropolitan take in the conciliar discussions on Religious Liberty, and over against the Soviet Union ? All of these issues will come to the fore in the conciliar period, with varying intensity.

 

Although, as is convincingly shown by Jaroslav Pelikan, the Metropolitan displayed a remarkable range of activities in the first year after his release, much of the matters summed up above would only really come to the forefront by the fall of 1963. On September 26, Slipyj visited a delegation from the Secretariat for Christian Unity[17], discussing with them the conciliar approach to religious freedom. The topic was crucial for the council and engendered stark opposition, also from anti-communist-inspired sources. Slipyj’s attitude was delicate, … and wise. He would not agitate against the new turn taken in the Vatican’s Ostpolitik under John XXIII[18], and adopted by Paul VI, yet he would always remain suspicious regarding the communist authorities as well as the position of the Moscow Patriarchat under Soviet rule. On the side of the Vatican officials, an openly hostile stance against communism was no longer accepted, and the distinction between the ideology rejected and the person holding it would become central in Vatican policy.

In the course of the next days, Slipyj has other important meetings : in the late afternoon of September 27, 1963, together with Metropolitan Hermaniuk, who had led the Ukrainian Bishops Conference in recent years, the Metropolitan discussed the program of his first meeting with the Ukrainian Greek Catholic episcopate scheduled the next day. Whereas initially, Hermaniuk reports, Slipyj showed himself undecided or even reluctant to reassume leadership and act as the head of the Bishop’s conference, ultimately he conceeded. During that first meeting Slipyj immediately sought to strengthen the organization of the Episcopal Conference by imposing on its members an oath of secrecy, and installing as a rule that any decision voted by a two-third majority would henceforth be considered as binding. The concern was to preserve the unity among Ukrainian hierarchs, but at this juncture the complexity of Slipyj’s position as the “returned leader” was suddenly on the table: Metropolitan Senysyn went on to question both the need for secrecy and the binding character of voted decisions[19]. The next day, Slipyj would enter the conciliar realm…

 

 

Metropolitan Slipyj Becomes A Council Father

 

On September 29, a new episode of Vatican II starts with a solemn procession. During its tumultuous opening period, Vatican II had chosen direction in the ecclesiological field, and had been a council ruled by the episcopate.  As of this day the council fathers gathered under the governance of another Pope. For the Ukrainian faithful, the momentum was grand, with Slipyj participating in the procession, surrounded by and reunited with his colleague bishops. Yet, it was also hurtful that the television broadcast of the opening paid ample attention to the presence of Moscow’s observors, but failed to mention the highly symbolic fact of Slipyj’ presence. On the next day, the Metropolitan silently occupied his seat in St. Peter’s Basilica – n° D0022. The heroic confessor Slipyj was now one among over two thousand council fathers… and once again, on this first day of general congregation, chairman Agagianan failed to notify his presence to the fathers[20]. For the Ukrainians, the matter was clear: any utterance that might disturb Moscow was carefully avoided by the Vatican.

 

It remains difficult to asses the Metropolitan’s precise role at Vatican II. The Council’s second period alone counts a multitude of memorable moments, involving his “active participation”. On need but think of the audience Paul VI granted to some 200 Ukrainians on October 18, 1963[21], where Slipyj held a strong patriotic speech. Nevertheless, at Vatican II, he was not part of any council commission or Secretariat, and therefore did not share in much of the “official” process of drafting and revising council texts. And, having arrived only for the second council period, some of the crucial directions for Vatican II were already taken. The debate on the liturgy, so important for the UGCC was already completed, and as of the second period this already required the local bishops conferences to reflect upon their reception of Sacrosanctum Concilium. I will not go into this in detail, but time and again the Ukrainian Conference of Bishops devotes itself to the revision of the Ukrain Liturgical books and prayers.

Talking about the liturgy, one cannot forget the occasion granted to Slipyj, on October 29, 1963, to concelebrate the “byzantino-ucrainus ritus” – as the Council booklets described it – before the Council, together with Bishops Isidore Borecky and Jaroslav Gabro. And there’s more still: an event worthwile pondering is the placing of the relics of St. Josaphat in St. Peter’s Basilica, with the Pope’s participation. The event was initiated by Slipyj[22]. Met. Hermaniuk noted in his diary on November 25, 1963:

 

17:00 – the solemnity at the altar of St. Basil the Great in St. Peter’s Basilica on the occasion of the deposition, on the 22nd of this month, of the relics of St. Josafat. The Holy Father Paul VI himself participated in this unique solemnity, modo privato. Eighteen of our bishops, presided by Metropolitan Confessor Most Rev. J. Slipyj, celebrated a Moleben to St. Josafat.[23]

 

From the outset: the picture is double: many a festive occasion, but as for as influence on council texts or the council’s program is concerned, the image is much less clear. At this juncture, not much more is found than the Metropolitan’s official council speechs. That said, his major occupation during Vatican II was that of streamlining the Ukrainian Greek Catholic Conference of bishops at the Council. In what follows, we will consider both: his role as the head of the episcopal conference, and his council interventions. At the same time, a clear thread runs through the Metropolitan’s activities: his care to prevent his church from latinizing tendencies within an overall Latin Council, all the while underlining its distinct position over against the (Russian) Orthodox. In all of this, one element plays the central role: Slipyj’s hope to see the Metropolitan see raised to the rank of an Ukrainian Greek Catholic Patriarchate.

 

 

Leading the Ukrainian Conference of Bishops at Vatican II

 

The story of the Ukrainian episcopate at the Council is worth a monograph in itself, so I will merely present some points that are of importance here. First and foremost: the question of the patriarchat divided the bishops from the very first day. Metropolitan Senyshyn’s opinion, along with that of other Basilians, was clearly antipatriarchal, and on other occasions too, he was seen representing a more ‘latinizing’ tendency among the diaspora bishops. For instance, during the bishops’ meeting of October 4 1963, the episcopate discussed and rejected a letter by Senysyn contesting the aformentioned secrecy vows[24]. While such occasions already illustrate the tensions, the question of the patriarchate raised most of the objections.

 

On October 10, 1963, for the first time, Josyf Slipyj was to address the Council fathers. In fact, the Metropolitan, when being called to the speakers stance – and receiving applause even before ever uttering a word – did not have his text with him[25]. Nevertheless, he presented this initial speech on that day to the episcopal conference, which, on that evening, took some interesting decisions: For one, a Joint Pastoral Message was to be prepared, its redaction confided to Met. Hermaniuk; Second, Ukrainian bishops planning to speak on behalf of the Conference of Bishops were required to notify the secretary, Neil Savaryn, beforehand. This would streamline the actions of the episcopate[26].

Metropolitan Slipyj’s speech of October 11, 1963, consisted of four major parts[27]: it opened with an appraisal of the Council’s work, saying grace to God for the occasion of Vatican II, and then went on to sketch the history of the participation of Kyivan Metropolitans at Ecumenical Councils. Third, Slipyj entered the ecclesiological discussions. At that point, he insisted heavily on the papal prerogatives over against the college of bishops, somewhat opposing episcopal collegiality to papal primacy. The intervention, at this point, reveals something of the theological positions of the Metropolitan, linked strongly with his ideas on the identity of the Ukrainian Greek Catholic Church: however a community of its own right within Catholicism, adherence to the pope is at the heart of his church’s identity. The theological tension this causes is resolved somewhat differently by some bishops from the diaspora. In particular Met. Hermaniuk of Winnipeg revealed himself a strong advocate and even one of Vatican II’s pioneers in defining episcopal collegiality, somewhat lessing the centralist ecclesiology that had shaped Catholicism after Vatican I. Hermaniuk made the claim that precisely an emphasis on the role and importance of the bishops is closer to the Eastern tradition of synodality[28], and so ties his ecclesiological position to the identity of the UGCC in quite another way than Slipyj[29]. One is struck to see both the Vatican II minority and majority position with regard to the collegiality doctrine defended within the Ukrainian hierarchy, each with a legitimizing reference to the particular Ukrainian tradition.

Last, but certainly not least, Slipyj made an unequivocal petition to the Council to establish the Kyiv-L’viv Patriarchate[30]. His petition did not go unnoticed: Msgr Willebrands, for instance, indicated to be seeking a mandate from the Vatican to arrange for the Metropolitan to return to L’viv. Willebrands had also noticed the surprise of Russian observers Borovoj and Kotliarov[31], who though it more appropriate instead to speak about the establishment of the L’viv Patriarchate. A patriarchate of Kyiv raised objections, and from the perspective of the Moscow Patriarchate the establishment of a “uniate” patriarchate on its territory was unimaginable. And the obstacles were’nt confined to the Russian Orthodox side side. Msgr Cardinale from the Vatican State Secretariat was also informed of Slipyj’s speech. The State Secretariat made it abundantly clear to the Secretariat for Unity that there should be no more talk of establishing a Greek Catholic Kyiv patriarchate during the council meetings[32]. Clearly, both the Russian observers and the Vatican diplomats were bothered with the political implications of Slipyj’s request. Precisely these tensions gave rise to an increasing contact between the Metropolitan, exiled in Rome, with the Russian observers. It even led to a visit paid by Slipyj, accompanied by Willebrands, to the Russian embassy in Rome on November 7, 1963. Soon, negative reactions would rise from within the Episcopal Conference – reactions that would stretch far beyond the second period of Vatican II.

 

First, though, other events need to mentioned here. We will briefly mention two: First, Slipyj was also engaged in ecumenical endeavours, which are to be understood against his care for the Ukrainian faithful in a large sens. Given that another contribution at the present symposium is already devoted to the theme of Slipyj and ecumenism, I will not go into this at length. Still, one should point to the fact that hroughout the Council’s Second Period, Slipyj not only had regular contacts with the Russian Orthodox, but also made serious efforts to obtain the presence of Ukrainian Orthodox bishop Mystyslav Skrypnyk as an observer at Vatican II. This proved quite difficult, since Skrypnyk was willing to attend on his own initiative, but could not act as an official delegate from the Ukrainian Orthodox Church. On several occasions one sees Slipyj intervening with Cardinal Bea on behalf of Skrypnyk[33]. A second topic is also quite interesting: Metropolitan Slipyj, in this period of time, starts raising the idea of establishing an Ukrainian Catholic University in Rome[34]. He unfolds his plans during the bishops meeting of October 17, 1963, and there is a sense of urge to it. But here too, the Metropolitan sparked an initiative that would have consequences for the period to come. Slipyj wanted to move fast, and immediately presented the bishops with a charter for the University – much inspired by the foundations he had laid out for the Theological Academy under Szeptyckyj[35]. In all probability, he acted too fast, for upon his request to sign the charter on the spot he was unable to find a majority. Several bishops judged the initiative immature and insufficiently adapted to the notion of a university in the west. Hermaniuk, who most of the time sided with Slipyj’s initiatives, wrote in his diary:

 

In my modest opinion, the proposed plan does not correspond to the idea of a university in the Western world. Probably the name of Ukrainian Scientific Institute, or Theological Academy would better suit this draft.

I was personally very sorry that we could not fulfil the expectations of our Metropolitan-Confessor. However, I have hope that this issue nevertheless can be solved somehow. The address of Most Rev. Avhustyn Hornjak, O.S.B.M., was rather unpleasant and perhaps impolite[36].

 

This made it all the more clear that the episcopal conference was far from a monolith. Nevertheless, the Ukrainian Catholic University of Pope St. Clement would be founded in Rome in 1963 with Slipyj as its first rector. This institute was regarded by Slipyj as the continuation of the Ukrainian Catholic Church’s Theological Academy in L’viv, founded in 1928 by Šeptyc’kyj, and closed by the Soviets in 1944.

 

 

A Peculiar Council Reception:

The Patriarchate Question and the Decree Orientalium Ecclesiarum

 

From the moment he returned to the free world, Josyf Slipyj faced opposition from the Basilian Fathers. The opposition was not new, it was grounded in events long before, dating back to the period before his incarceration, and to some extent belonging to the heritage of Andrej Szeptyckyj[37]. In 1963, and partially due to Slipyj’s actions to generate a broad support campaign among the Ukrainian diaspora faithful, as well as his contacts with the Russians, the opposition grew steadily. The Metropolitan’s presence at a reception in the Russian Embassy with ambassador Kozyrev, on November 7, 1963, on the occasion of the celebration of the 1917 Communist Revolution sparked strong reactions. A week after, the Italian periodical Il Borghese reported on his presence there. This gave impetus to an antagonism that went on after the closing of the Second Council Period on December 4, a few weeks only before Slipyj was designated the title of Archbishop Major by the Pope[38].

Slipyj insisted continually on the role he would assume as patriarch, and his authority over all Ukrainian Greek Catholics. Bishops Senysyn, Martynec, and Hornjak disagreed with him over this issue.  In particular Senysyn picked up on the Embassy visit, and in the course of 1964, polarization grew, while  others bishops, such as Bukatko, Sapeljak and Hermaniuk stood behind Slipyj and his dream. To illustrate, in February 1964, upon request of the Metropolitan, Maxim Hermaniuk prepared a letter to the pope, and also approached Cardinal Bea once again on the matter:

 

Today around 18:00 – in the evening I presented to His Eminence Cardinal Bea (who as chair of the Secretariat for Christian Unity is staying with us), the matter of the necessity of granting, by the Apostolic See, our Metropolitan Confessor J. Slipyj an appropriate dignity in the Church. For example, granting him the dignity of becoming the first Ukrainian Patriarch, simultaneously establishing the Ukrainian Patriarchate. The Cardinal asked me to give him a short memorandum concerning this matter, which he will present to the Holy Father next week. I promised to do this. God grant that this plan become reality[39].

 

When in mid-September, 1964, most of the bishops have returned to Rome for the opening of the Third Council Period, the agenda of the Bishops Conference is once more determined by the patriarchate issue. The immediate background was an article in the Svoboda-issue of September 11, entitled (English trans.): “Met. Senyšyn, Before Departing for the Council in Rome, Condemned Action on a Church Matter Without the Agreement of Church Authority.[40]”  In the article, Metropolitan Senysyn stressed his deep respect for Slipyj, but also cast doubts as to the origin and true nature of the gathering of signatures for a petition to the Holy Father for the creation of a patriarchate. And more, he and warned the Ukrainian clergy and faithful not to sign such petitions. This caused quite a stir[41]. During the meeting of the bishops of September 14, it eventually came to a secret vote: 13 bishops voted in favour of further actions in view of a patriarchate, 1 voted against, and one indicated that the time was not yet ripe. Later more press statements would follow, on which we will not focus here[42].

 

All of the above played in the back of Metropolitan Slipyj’s head when, on October 16, 1964, he offered his council speech regarding the schema De ecclesiis orientalibus[43]. I want to focus briefly on this intervention at the Council, since it is more important that what has been thought up until now. It brings together some themes, and is located within a discussion in the council hall that painfully marked the tensions among the Eastern Catholic Churches[44]. Naturally, Slipyj picked up on the Decree’s art. 11, which stated that new patriarchates ought to be established where needed[45]. Next, Slipyj acted preciesly against the coercion of Eastern Catholics into the Latin rite, warning against the risk that the Union of the Greek Catholics with Rome be seen only as a bridge towards latinization, and a river into the Latin Sea…[46] In the back of Slipyj’s head clearly played the latinizing tendencies of the Basilians in the Americas. Finally, he ended his speech with the notorious words ‘Miseremini Patres Conciliares, nobis, quia sumus Orientales[47]. But apart from that, the document on which Slipyj commented here would become very important to him, indeed. On November 21, 1964, the closing day of the third Period, it was promulgated as the Decree Orientalium Ecclesiarum. Soon after the Third Period closed, Slipyj made it known to all the Ukrainian bishops that as of the Feast of Theophany 1965 the Decree would become binding. This rapid reception of the Conciliar Decree is not without a motive: In fact, Slipyj would use precisely its art. 23 as an argument in favour of his cause. Orientalium Ecclesiarum 23, a very concise text, reads:

 

It belongs to the patriarch with his synod, or to the supreme authority of each church with the council of the hierarchs, to regulate the use of languages in the sacred liturgical functions and, after reference to the Apostolic See, of approving translations of texts into the vernacular[48].

 

However short, this article conflates, with some vagueness, three elements: the role and jurisdiction of a patriarch, the right of the Eastern Churches to follow its own rite and customs, and the question of the “supreme authority” within the Eastern Churches. All three have their importance for the role Metropolitan Slipyj wished to play within the Ukrainian Greek Catholic Community at large – in particular the question whether the Metropolitan was to govern over metropolitan sees other than his own. Slipyj interpreted this very phrase as conferring equal rights to a “patriarch” as to the “supreme authority of each church”, which for him signified that he in fact had the patriarchal status, and that Rome could not refuse that status. During the third intersession and the Fourth Period of Vatican II, Slipyj would put pressure on the Pope with precisely this reference. He could use it all the more, since in early 1965, the authoritative title of the cardinalate was offered to him by Paul VI. Slipyj would be created cardinal at the consistory of February 22, 1965, and receive the red biretta on February 25, followed by an audience with the Pope, where Slipyj expressed the longing of the Ukrainian Catholics for unity with Rome throughout the centuries. Met. Hermaniuk formulated the importance of the cardinalate for Slipyj as such:

 

The Almighty has heard the petitions of our people and elevated, in the person of our heroic Confessor of the Faith, our entire Church and particularly that part which together with him has endured in the native lands all suffering, burdens and humiliations. God grant that this joyful event, so significant in the history of our Church, place an end to the disorder […]. This event is the closest step to creating our patriarchate. God grant that this happen rather soon. May there be sincere gratitude to the Almighty for this His new blessing for us.[49]

 

In fact, this attitude was well reflected in the fact that the Ukrainian bishops decided henceforth to use the title “Blažennišyj / His Beatitude” for Slipyj, a title formally given to Patriarchs. Still, the high hopes raised were not to be met. In the course of May 1965, the assessor of the Congregation for the Oriental Churches, Msgr. Giovannelli, made it known that the interpretation of Orientalium Ecclesiarum offered by Slipyj was invalid. According to the Vatican officials “Cardinal Josyf Slipyj has no jurisdictional authority at all in our Church beyond the borders of the ecclesiastical province of Halyč. In liturgical matters, he probably could, personally or through someone else, have oversight of these matters, but he must refer everything for a decision by the Oriental Congregation[50]”. On top of this restrictive interpretation, another point was made. The Apostolic See strongly demanded the Ukrainian faithful to stop sending petitions to Rome concerning the creation of the patriarchate. On top of this, Slipyj suffered personnally from the news that the Vatican had conferred to Met. Senysyn the rank of Assistant to the Papal Throne[51]. But again, one sees that the problems come from various sides, not just the Basilians, the Vatican State Secretariat or the Oriental Congregation. Msgr. Willebrands from the Secretariat for Unity also notes some doubts, in his agenda on October 20, 1965:

 

Moi-même j’ai demandé [to Msgr. Dell’Acqua] où en était la question du patriarcat pour le card. Slipyj. Cela ne se fera pas; “sarebbe un disastro”. Le vrai problème c’est que les évêques ukrainiens cherchent un point central de référence pour leur église. Cela dépend d’eux-mêmes. Veulent-ils reconnaître Slipyj en tant que tel?[52]

 

 

Towards the End of the Council

 

In September 1965, Vatican II opened its fourth and final period. By the time the Council entered its last working session, the split within the Ukrainian community went deep, even causing political effects such as a split among the Banderivci fraction of the Organization of Ukrainian Nationalists. On the other hands, when looking at the meetings of the episcopal conference, the bishops sought to collaborate more closely on important topics, devoting much of their time to the introduction of modern ukrainian in the Ukrainian liturgy, thus carrying out the Vatican II liturgical reforms in their own realm. The Metropolitan spent much time discussing the importance of the “Old Calendar”, again a way to preserve unity among his flock both in the Ukrainian home territory and the diaspora.

As a council father, Slipyj held several noted council interventions during this period. On September 16, for instance, the Metropolitan spoke in a rather appreciative way about the text on religious liberty, which was under strong attack by many of the Latin American and Spanish Bishops at Vatican II. This degree of openness from someone who had suffered personnally and deeply from the effects of intolerance and the lack of religious liberty from the side of communism – so feared by precisely the aforementioned bishops – made a deep impression, even if Slipyj speech lasted somewhat too long, and was interrupted by Cardinal Agagianian[53]. The question of Religious Liberty was tantamount to Slipyj, who had endorsed the principles laid out by John XXIII in his 1963 encyclical Pacem in Terris without any hesitation, and had even carefully translated the encyclical into Ukrainian. The importance of the topic, and above all the insistence on the “freedom of coercion”[54], only really became obvious when later during this last Council period, on November 19, 1965. On that day, Slipyj and his colleague bishops issued a “Common Letter” explaining to the council fathers the relationship between religious freedom and the public order, which precisely under communist rule, was very problematic[55].

Offering long speeches appeared to have been one of the Metropolitan’s habits, since the same thing occurred at the end of Slipyj’s next council intervention, delivered on October 1, 1965. This time, talking about the Schema On the Church in the Modern World, Slipyj expressed his concern that the text was entirely focusing on the “Western” modern world and neglecting the problems of the East[56]. But the attention of th council fathers was raised more, when Slipyj was reminded twice by the moderating Cardinal Suenens that his time was up. The Metropolitan carried on, and started citing Suenens, who in turn reacted with the quip: Gratias pro citationibus, sed velis concludere [57]. The entire event caused some laughter in the Council Hall.

Finally, before coming to some conclusions, we should mention Slipyj’s continuing initiatives to address the Ukrainian faithful as a whole. In that sense, he strongly supported the tradition of the Episcopal Conference to draft Joint Pastoral Letters, informing the flock of the council, and explaining its importance for the Ukrainian Greek Catholic Community. This is important, for more than anything, it shows the particularity of the Ukrainian episcopate within the group of the council fathers[58], but also how they insisted on taking the heritage of Vatican II at heart. In this, Slipyj shared without any reticence, as he pushed further and carefully followed each step in the process of drafting the Common Pastoral Letter on the Council. Notwithstanding some obstructions, on December 6, 1965, the Letter was signed by all members of the Ukrainian Hierarchy present in Rome[59]. With it, the delicate process of conciliar reception was to take its start, but that falls outside of the limits of this contribution[60].

 

 

Conclusions

 

By means of closing thoughts, a few things can be said: Initially, the actions of Josyf Slipyj at Vatican II may have caused some surprise among both members of the Ukrainian hierarchy and Vatican officials. The return of the Metropolitan of Kyiv-Halyč after eighteen years of confinement by the Soviets forced him to re-invent himself, and his surroundings. The combined context of Slipyj being in a “second exile” and the often fast and tumultuous evolutions at the Second Vatican Council made this all the more complex. Hence, the Metropolitan’s rapid adaptation proved to be a difficult process, both on the level of Slipyj’s pastoral endeavours and hopes – raising the Kyiv See to the rank of a patriarchate, securing seminary and university education for Ukrainian Greek Catholics, safeguarding the byzantine character of his community in the diaspora… – and the theological level. Slipyj’s theological vocabulary had not evolved sufficiently to make it fit for some of the theological battles fought at the Council[61], although he did engage in various debates, ranging from the one on religious liberty, over the ecclesiological debates, until the topic of the Eastern Churches. In much of his speeches, as prof. Jan Grootaers has pointed out, Slipyj’s perspective was politico-ecclesiastical rather than theological. On the Roman front, his concern was to keep his church out of the centralizing grip of the Vatican forces, while on the side of the Ukrainian side: he was keen on safeguarding the Eastern character of his church, steering it away from latinizing tendencies. All of this made for a difficult and at occasions personnally painful role to play. Surely, the Metropolitan’s suffering had not ended with the journey from Moscow to Rome. Looking back at all of this, one cannot but admire the force and intensity with which he acted during Vatican II.

 

 

[1] Katholiek Documentatie Centrum (Nijmegen, The Netherlands): Private papers Willebrands, 199: Notes on the release of Met. J. Slipyj, 1994, 3p. In it, Willebrands refers to the book by Sergio Trasatti, La croce e la stella (Milan, 1993).

[2] Jaroslav Pelikan, Confessor Between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (Grand Rapids MI, 1990).

[3] Leo Declerck (ed.), Les agendas conciliaires de Mgr. J. Willebrands, secrétaire du secrétariat pour l’Unité des chrétiens, (Leuven, 2009).

[4] Karim Schelkens & Jaroslav Z. Skira (ed.), The Conciliar Diary of Metropolitan Maxim Hermaniuk C.SS.R. (1911-1996). Critically Annotated Bilingual Edition, (Leuven, 2012).

[5] An interesting account of the Ukrainian Greek Catholic participation in the Second Vatican, was published shortly after Vatican II by Walter Dushnyck, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council 1962-1965 (New York NY, 1967).

[6] The only UGGC bishop to have published a full account of the council is Andrij Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva na II Vatukans’komu Sobori (Rome-Buenos Aires, 1967). On p. 72 of his book, Sapeljak accounts how the bishops felt the absence of Slipyj. In their first group picture, in Slipyj’s absence they placed a large portrait of him in the center of the photo.

[7] On Slipyj’s liberation, see Ivan Choma, Storia della liberazione del metropolita Josep Slipyi dalla prigiona sovietica, in Intrepido Pastore (Rome, 1984), pp. 323-47; Giancarlo Zizola, L’Utopia di Papa Giovanni (Assisi, 19733), pp. 205-6.

[8] For a survey, see my recent study on Slipyj’s release: Vatican Diplomacy After the Cuban Missile Crisis. New Light on the Release of Josyf Slipyj, in Catholic Historical Review 98 (2011), 680-713.

[9] The detail is not found in any source, and was told to the author by a family member of Card. Willebrands, Mrs. Lies Willebrands.

[10] The relationship between Rome and the communist world has been the subject of various excellent studies, such as those by HansJakob Stehle, Geheimdiplomatie im Vatikan: Die Päpste und die Kommunisten, (Zürich, 1993), and Andrea Riccardi, Il Vaticano e Mosca, 1940-1990, (Rome & Bari, 1992). On the Russian Orthodox Church under communist rule, see Dimitri Vladimirovich Pospielovsky, The Russian Church under the Soviet Regime 1917-1982, 2 vols. (New York, 1984); Bohdan Rostyslav Bociurkiw, The Formulation of Religious Policy in the Soviet Union, in James E. Wood (ed.) Readings on Church and State (Waco TX, 1989), pp. 303-18; and also John Anderson, Religion, State and Politics in the Soviet Union and Successor States (Cambridge MA, 1994).

[11] Schelkens, Vatican Diplomacy After the Cuban Missile Crisis; and Trasatti, La Croce e la stella, pp. 188-189.

[12] Norman Cousins, The Improbable Triumvirate: An Asterisk to the Hopeful Year 1962-1963 (New York, 1972). Also see the archive dossier in Archives Archdiocese of Mechelen-Brussels: Personal Archives Suenens, box 20: Voyage États-Unis. Papiers Cousins-Morlion.

[13] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, February 20, 1963.

[14] Cf. Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, February 25, 1963: “Today I received news from Most Rev. Ivan and Very Rev. Fr. Krajevs’kyj from Rome regarding their contacts with Met. Josyf Slipyj. Met. Josyf is keeping well, from the looks of the letter of Most Rev. Ivan Bučko, and here the game of large stakes is playing out between the Apostolic See and the Soviet regime. God grant that the freedom of our Church and of the entire Ukrainian people finally arrive. Today I decided to travel to Rome, to meet personally with Metropolitan Kyr Josyf.”

[15] Cfr. Alberto Melloni, L’Altra Roma: Politica e S. Sede durante il Concilio Vaticano II, 1959-1965 (Bologna, 2000).

[16] At that time, no Ukrainian Greek Catholics were represented in the Secretariat for Christian Unity, and Met. Hermaniuk expressed his hopes to have Slipyj appointed as a member. Instead, at the end of the Second Period, Hermaniuk himself was elected into the Secretariat. Slipyj was appointed a member to the Congregation of the Oriental Churches (not of the Conciliar Commission, however) by the Pope. See Dushnyck, The Ukrainian Rite Catholic Church, p. 46.

[17] Leo Declerck (ed.), Agendas Willebrands: September 26, 1963: “11 h 30 – 12 h 30 : Visite de Mgr Slipyj pour Arrighi, Duprey et moi-même.”

[18] On the evolution of the Vatican Ostpolitik, also see the recent book by Philippe Chenaux, L’église catholique et le communisme en Europe, 1917-1989. De Lénine à Jean-Paul II (Paris, 2009).

[19] Schelkens & Skira, Diary Hermaniuk, September 28, 1963: “When all the bishops were already gathered in the salon of the College (downstairs) I escorted in Metropolitan Kyr Josyf Slipyj, whom the bishops greeted with loud applause. After a prayer I welcomed our dear Metropolitan-Confessor in the name of our Bishops Conference and invited him to assume the leadership of our conference. Metropolitan J. Slipyj briefly expressed his thankfulness and seemingly stated, that if we desire that our Bishops Conference successfully function, we have to:

  1. Swear an oath to maintain
  2. Regard decisions of the conference having two-thirds of the votes as binding.

On this point, immediately an unpleasant discussion unfolded, led by Metropolitan Ambrosij [Senyšyn]. The oath was taken, but the second point was deferred.”

[20] For Agagianian’s opening words, see AS II/1, pp. 213-214.

[21] Reported in L’Osservatore Romano 243, October 20, 1962, under the heading “L’augurio paterno di Sua Santità al Movimento Cristiano Ucraino”, p. 1.

[22] The occasion of the martyr’s celebration and the transfer of his relics to St. Peter’s Basilica – initiated by Slipyj – caused a negative stir among the Russian Orthodox observers, who threatened to leave the Council. See Diary de Lubac, Vol. II, November 29, 1963; and also Emmanuel Lanne, La perception en Occident de la participation du Patriarcat de Moscou à Vatican II, in Alberto Melloni (ed.), Vatican II in Moscow 1959-1965 (Leuven, 1997), pp. 121-122.

[23] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, November 25, 1963.

[24] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 4, 1963: “16:30 – the second meeting of our Bishops Conference in the College of St. Josafat presided over by Metropolitan J. Slipyj. Following my advice, completely suppressed was the letter of Metropolitan Ambrosij (Senyšyn) against the oath of bishops regarding the preservation of secrecy of our deliberations”.

[25] Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II [henceforth AS], II/2, p. 393. The Council Acts indicate that Slipyj – announced as Archiepiscopus Leopolitanus Ucrainorum – was applauded by the congregation even before he attempted to speak. Also see Neophytos Edelby, Il Vaticano II nel diario di un vescovo arabo. Ed Riccardo Cannelli (Milan, 1996), p. 167: “Il presidente dell’assemblea annuncia in seguito un intervento di mons. Slipyj, metropolita ucraino di L’vov, liberato dalla prigione l’anno precedente. Ma questi, per ragioni sconosciute, si scusa. Verrà ascoltato domani. La sala nondimeno vibra di applausi commossi per questo confessore della fede.”

[26] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 10, 1963: “It was decided today:

  1. To prepare the draft of a Common Pastoral Letter (I was to take care of this issue).
  2. Bishops who would like to speak at the Council in the name of all of our bishops should notify the secretary of the Conference Most Rev. Nil’ Savaryn.
  3. Metropolitan Josyf Slipyj read for the bishops the text of his speech tomorrow at the Council.”

[27] See the speech in AS II/2, pp. 442-446. Slipyj’s speech was summarized differently by G. Caprile’s chronicle (part II, p. 86), in Il Concilio Vaticano II: Cronache del Concilio Vaticano II, V Vols., (Rome: 1966-1969). According to Caprile the highlights of the speech were: the expectation that the Council would reflect on atheism and on social issues; the statement that the Pope’s mission is directly dependent upon Christ and, therefore, the Pope supersedes the college of bishops; there are arguments in favour of, but also against, the reformation of the diaconate. Slipyj ends his speech with a plea to elevate the Metropolia of Kyiv-Halyč to patriarchal status.

[28] See the study by Bernard M. Daly, Maxim Hermaniuk: Canadian Father of Collegiality at Vatican II … and After, in Gilles Routhier (ed.), Vatican II au Canada: Enracinement et réception (Montréal, 2001), pp. 427-439.

[29] Cf. Edelby, Il Vaticano II, p. 209: “Il metropolita Slipyj ha fatto un intervento poco chiaro. Ha voluto fungere da conciliatore tra partigiani e oppositori della collegialità episcopale e di un consiglio universale di vescovi attorno al papa.”

[30] For a brief history of patriarchal movement in the Ukrainian Catholic Church, see Vasyl Markus, The Role of the Patriarchal Movement in the Ukrainian Catholic Church, in David J. Goa (ed.), The Ukrainian Religious Experience: Tradition and the Canadian Cultural Context (Edmonton, 1989), pp.157-170; Also see Thomas E. Bird & Eva Piddubcheshen (ed.) Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy (New York, 1972), as well as the article by the Basilian M. Vojnar, Projekt konstytuciï patriarchatu Ukraïns’koï cerkvy, in Bohoslovija 34 (1970), pp. 5-39.

[31] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 22, 1963: “12 h: Conversation avec Borovoj au Secrétariat. Sa crainte des développements ultérieurs en ce qui concerne Slipyj et l’attitude de celui-ci, qui a des implications politiques.”

[32] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 13, 1963: 8 h 30: “Father Long téléphone: Mgr Cardinale a téléphoné hier au sujet de l’intervention de Mgr Slipyj concernant la restauration du patriarcat de Kiev. Selon Mgr Cardinale il ne faut plus faire mention au concile du patriarcat de Kiev, sa signification étant purement historique et non politique.”

[33] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 23, 1963: “Mgr Slipyj téléphone au sujet de l’invitation à Skrypnyk. Les évêques ukrainiens lui ont demandé d’aller chez le pape. Il ne veut pas mais il me demande de faire quelque chose. Je lui en parlerai demain”; Also see on October 24: “Au Secrétariat, parlé avec Father Long au sujet d’un arrangement possible de la question Skrypnyk. Conversation avec Mgr Slipyj à Saint-Pierre; il a déjà vu le card. Bea. Il écrira lui-même à Skrypnyk. Après son arrivée à Rome, nous verrons.”

[34] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 17, 1963: “17:00 – consultation of the Ukrainian Bishops Conference at the College of St. Josafat. Most Rev. Met. J. Slipyj presented to the bishops his own plan for establishing a ‘Ukrainian Catholic University’ in Rome. Discussion ensued. A majority of bishops stated support for the idea of studying the question of establishing such a university, yet only seven declared support for the immediate signing of the founding charter. When it came to a vote there were only 9 votes in favour and 5 against.”

[35] On Slipyj’s concern for theological education, see Pelikan, Confessor Between East and West, pp. 133-140. The Theological Academy was re-established in 1994, subsequently becoming the Ukrainian Catholic University.

[36] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 17, 1963.

[37] Among some of the Basilians there was a tendency to refer to the exemptio of the Order in order to escape the authority of the bishops. This constituted a difficulty for the principle of the collegiality of bishops, one of the major issues on the conciliar agenda. As a result of a reform in 1882, the Basilian Order had become more centralised. Later on, attempts were made to retrieve less strict structures: Metropolitan Šeptyc’kyj tried in the 1920s to return to the traditional structures of monastic life in Ukraine, and he reproached the Basilians’ attempts to ‘latinize’ the liturgy. Slipyj also reacted against the influence of the Basilians, who were dissatisfied with Šeptyc’kyj’s announcement that Slipyj would be his successor. Cf. Pelikan, Confessor Between East and West, pp. 126-127, 186-188; also see Cyrille Korolevskij, Le prophète ukrainien de l’unité: Métropolite André Sheptyc’kyj (1865-1944) (Paris, 1964) [2nd edition in 2005], pp. 260-277.

[38] See the official decree conferring this title, in AAS 56 (1964), p. 214.

[39] Schelkens & Skira, Diary Hermaniuk, February 28, 1964.

[40] Cf. Svoboda, 170 (September 11, 1964).

[41] Cf. Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva, pp. 250-253.

[42] In its issue of January 8, 1965, The Ukrainian Weekly, 4/LXXII, carried the full text of an interview that Senyšyn gave on Dec. 26, 1964, to the editors from Ameryka and Svoboda, among others, in which Senyšyn affirmed that, according to Vatican II, the Ukrainian Catholic Church has the right to a patriarchal status, though he is opposed to the campaign of petitions. He also indicated that now may not be the best time for a patriarchate because a number of Ukrainian Orthodox hierarchs object to it, and because it would further divide the Ukrainian churches. He also admitted that he has had differences of opinion with Slipyj, though he still respected him. He also denied that he had aspirations of being named the Ukrainian Catholic Church’s next patriarch.

[43] AS III/5, pp. 9-43. A broader study of the relevance and importance of the Decree Orientalium Ecclesiarum for the UGCC was published by Victor J. Popishil, Orientalium Ecclesiarum: The Decree on the Eastern Catholic Churches of the II Vatican Council: Canonical and Pastoral Commentary (New York, 1965).

[44] Edelby, Il Vaticano II, p. 258: Il dibattito di questa mattina a San Pietro, sebbene in generale favorevole all’Oriente, ha anche mostrato delle divergenze abbastanza profonde tra i padri orientali su alcuni problemi. Il vescovo maronita di Sarba, mons. Doumith, ha attacatto a fondo lo schema, chiedendo il suo dislocamento e la sua ripartizione in altri schemi. Mons. Ghattas, copto, ha chiesto l’unificazione della giurisdizione, come d’altra parte mon. Doumith ha chiesto, contrariamente al suo patriarca, che si proibisca la latinizzazione dell’Oriente. Mons. Zoghby ha ugualmente fatto un importante discorso, ma di carattere piuttosto dogmatico. Il discorso più impressionante è stato quello di mons. Slipyj; che ha condotto un attacco a fondo contro la latinizzazione dell’Oriente. Pronunciato da un confessore della fede, questo discorso aveva qualcosa di veramente toccante.”

[45] In the same council period, a warm plea for the establishment of new Patriarchates was held by the German Benedictine abbot Hoeck, and highly welcomed by the majority of the Ukrainian bishops. See his intervention in AS III/5, pp. 788-805, esp. p. 793, under the header “De Patriarchis”.

[46] AS III/5, pp. 19-21, p. 21: Denique tali actione funesta timendum est ne acatholici orientales deterreantur cum ipsi sibi persuadeant, se suas Ecclesias, suos fideles, suos ritus et saepe saepius, nationem suam, se uniendo cum Ecclesia catholica, perdere posse. Quod repetunt nunc non solum fideles orthodoxi, set etiam athei autumantes nostram Unionem esse tantum pontem et tramitem ad latinizationem et evacuationem in mari latino.”

[47] AS III/5, pp. 19-21, p. 21: “Miseremini ergo nostri, venerabiles Patres, quia orientales sumus, et adiuvate nos, ut nostram missionem in Ecclesia catholica alte implere queamus.” Cf. Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva, p. 225, who simply reports Slipyj’s request for assistance for the Eastern Catholics in the Church’s mission, which he does in the context of discussing the unfortunate history of the attempts of the West’s latinization of the East.

[48] Decretum Orientalium Ecclesiarum, in AAS 57 (1965), pp. 76-89.

[49] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, January 25, 1965.

[50] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, May 11, 1965. The discussion would be carried further, when on October 16, 1965, Met. Hermaniuk visited Card. Testa at the Oriental Congregation, asking “that the Apostolic See resolve the question of the Suprema аuctoritatis in our Church, and grant His Eminence Cardinal J. Slipyj, as Major Metropolitan, the authority over all our metropolia and exarchates in Ukraine and outside of Ukraine.”

[51] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, May 13, 1965: “18:00 – a visit at Cardinal Slipyj’s. He, despite his great moral suffering and humiliation, is keeping well. He has hope for the victory of truth and justice. The elevation of Metropolitan A. Senyšyn to the dignity of Assistant to the Papal Throne does not yet end the matter.”

[52] Declerck, Agendas Willebrands, October 20, 1965.

[53] AS IV/1, pp. 236-239.

[54] See Dushnyck, The Ukrainian Rite Catholic Church, who cites Slipyj on p. 67: “Future generations will be in admiration of this phase of the work of Vatican II. It would be well to stress the opportuneness of the doctrine of religious liberty in view of present-day religious persecutions, lest the document seem to be only academic and theoretical. Freedom from coercion is necessary for the Church but it is likewise necessary for the welfare of every state, in order that its citizens not be saddled with insupportable burdens.”

[55] This letter, signed by all the Ukrainian diaspora bishops, was distributed to all Council Fathers on the eve of the Council’s vote on the Declaration on religious freedom, on November 19, 1965. The document is found in the Archivio Segreto Vaticano, Conc. Vat. II, 1450.

[56] AS IV/3, pp. 101-142.

[57] Slipyj’s speech is found in AS IV/3, pp. 106-110..

[58] On the Ukrainians at Vatican II, see the study by Myroslav Tataryn, Canada’s Ukrainian Catholics and Vatican II: A Guide for the Future or Struggling with the Past?, in Michael Attridge, Catherine Clifford & Gilles Routhier (ed.), Vatican II: Expériences canadiennes – Canadian experiences (Ottawa, 2011), pp. 239-252

[59] The original Ukrainian text is found in Blahovisnyk, 1/1 (1965), pp. 3-24.

[60] On the postconciliar reception of Vatican II reforms by the UGCC, see Peter Galadza, The Reception of the Second Vatican Council by Greco-Catholics Ukraine, in Communio: International Catholic Review, 27 (2000), pp.312-339,

[61] This was also noted already during the Council by the Melkite bishop Neophytos Edelby, in his diary. See Edelby, Il Vaticano II, p. 154: “[Slipyj] è un grande amico nostro, anche se su alcuni punti la sua teologia ecumenica resta – a nostro avviso – un po’ troppo classica. Non bisogna dimenticare che da diciassette anni è rimasto tagliato fuori da ogni contatto con la teologia moderna. Ci siamo lasciati con una totale comprensione.”

(English) Remembering Pope John Paul II

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Remembering Pope John Paul II

Leonid D. Rudnytzky

April, 2021

 

In my rather long life, I have had the good fortune to meet many extraordinary people — luminaries of scholarship, writers and poets, artists, diplomats, presidents, as well as spiritual leaders of various nations and denominations.

One of them is now a saint. That person is Karol Wojtyla, known to the world today as Saint Pope John Paul II.

I had the privilege of interacting with His Holiness on three continents — Australia, North America, and Europe — each time learning more and more about the man who was to become the Vicar of Christ. While these meetings imbued me with greater faith in God and made me – I think – a better person, they were not without humor.

In 1978, I was a professor of German and Slavic Languages and Literatures at La Salle College (later University) in Philadelphia. I was sitting in the faculty cafeteria with some colleagues when La Salle’s News Bureau Chief at that time, Bobby Lyons (1939-2013), burst into the room to announce that a new Pontiff had been elected, but nobody knew anything about him. This was before the Internet; information was less readily available than now.

My reaction to the news that it was Karol Cardinal Wojtyla was an elated “I know him!” and then things really began to happen.

My first mistake was revealing my acquaintance with the new Pope; and my second, talking indiscriminately with all the reporters sent my way. I became instantly an object of interest, almost a celebrity. My television interview was tastefully done, and Philadelphia community response to it was most favorable: a number of my colleagues congratulated me, and even La Salle’s President, Brother Patrick Ellis, F.S.C. (1928 -2013), expressed a few kind words. However, one look at the front page headlines of the Philadelphia Journal of October 17, 1978, was enough to make me want to deny the whole thing: the headline was “POLISH POPE: PHILLY’S PAL” and the pal, as I found out on page five, was I. Yes, the article on page five left no doubt about it: “La Salle prof is Papal pal.” In addition, the first paragraph made sure that the headlines were not just simply sensationalism, I quote: “La Salle Professor Dr. Leo D. Rudnytzky was stunned yesterday when he heard the news. A friend of his— Karol Cardinal Wojtyla of Poland had incredibly just been named Pope!” I was stunned all right, but more by the sensational journalism than by the fact that I really did know His Holiness, Pope John Paul II. “Papal pal” was not exactly that sort of label I would have chosen, especially when it did not apply, but some people will do anything for the sake of alliteration.

I first met His Holiness Pope John Paul II (then Karol Cardinal Wojtyla) at the Fortieth Eucharistic Congress held in Melbourne, Australia in February 1973, but I did not become acquainted with him until we met in Cambridge, Massachusetts on July 27, 1976. At that time, I was a guest professor for Ukrainian Literature at Harvard University and Cardinal Wojtyla had been invited by the administration to deliver a lecture for faculty and students. Recognizing the name from the Eucharistic Congress, I naturally decided to attend his lecture on Marxism, which was entitled “Participation or Alienation?” I remember sitting in front row and waiting for the speaker, with my paper and pencil ready to take notes. However, once the lecture began, I became so immersed in the discourse that I promptly forgot to write things down, and as a result, almost everything I retell here is from my notoriously unreliable memory. The Cardinal read in grammatically impeccable English a fascinating paper on the grave moral issues of the 20th century. In it he took to task the Marxist notion that “men are reducible to creatures of social, political, and economic structures,” explained that even some Marxists themselves “have pointed out that revolutionary transformation of society can bring about new forms of alienation,” and went on to consider these forms in greater detail. The more I listened the more I became impressed with his mastery of the Marxist dialectic and his knowledge of contemporary philosophical trends. Resonances of Max Scheler’s philosophy reverberated in his words as well as the thinking of the existentialists. But all this, I felt, was modified by the “Personalism” of a Jacques Maritain, the Christian Existentialism of a Gabriel Marcel and integrated through the Catholic Weltanschauung of the speaker himself. At all times too, there was a scholarly clarity and wholesome lucidity in his delivery which made his presentation, despite the inherent complexities of the topic, easy to follow.

Following the lecture, there was a wine and cheese reception during which some members of the audience approached the Cardinal and chatted with him briefly. I was one of those, except that my conversation with him was of a greater duration than that of other people, because I spoke to him in Polish. The Cardinal, I could sense, was delighted to hear somebody speak his native tongue (even if it was spoken rather poorly). In fact, he was so pleased, that he complimented me on my Polish, supplying a word here and there whenever I got stuck. I mentioned to him that the conclusion of his paper struck me as somewhat Thomistic, perhaps more than the arguments made in its body warranted, and he smiled gently and said: “You’re probably right.” By that time I began to feel at ease in his presence and before I knew it, we were discussing over white wine, among other things, the state of Catholicism in the world, the persecution of the Ukrainian Catholic Church in the Soviet Union and the spiritual leadership of its Patriarch Josyf Slipyj, my work as a professor, and the concept of a Catholic University. I found him to be amazingly well informed on all kinds of current issues as well as on various areas of scholarship. He expressed genuine interest in my work in German-Ukrainian literary relations and asked me if I had done any work on Polish-Ukrainian literary ties. Upon hearing that I was planning to deliver a lecture at the Catholic University of Lublin the next year (a plan which never materialized), he invited me to visit him in Cracow, and to impress upon me the fact that he meant it, he extended the invitation again, when we saw each other the next day, at the Harvard Ukrainian Research Institute.

Two years later, he became Pope John Paul II, and I could proudly proclaim urbi et orbi, I know him! This chance (or providential) meeting in Cambridge as well as my work for the Patriarch of the Ukrainian Catholic Church, Josyf Cardinal Slipyj, led to several encounters with His Holiness. I knew the Pope had a phenomenal memory, but I was most surprised and delighted when, during my first audience in the Vatican, he pointed his finger at me and said, “I know this gentleman—Harvard University, isn’t it?” This, after his seeing millions of people, was truly extraordinary. “No, Your Holiness, La Salle,” I responded, and explained: “I did have the honor of meeting Your Holiness at Harvard in 1976, where we were sort of missionaries,” which brought a smile to his face. Honores mutant mores, an old Latin proverb tells us, but this was definitely not the case with Karol Wojtyla. There was no trace of pride in him, only loving, human kindness expressed most poignantly in his message to all of us: “Do not be afraid.” If anything, he was more humble after his election to the See of Peter. His human warmth was constantly with him. When, at one general audience in St. Peter’s Square, my at-that-time teenage daughters screamed at him in Ukrainian, “Our father says hello.” He smiled, waved back, and replied: “Say hello to him from me.”

The Holy Father also was not inured to criticism. When, at one time, I thanked him for interceding on behalf of the persecuted Ukrainian Catholics in the Soviet Union, he asked with some concern, but also with a touch of satisfaction, “But did you read how the French newspapers criticized me?”

My brief encounters with the Holy Father left me with a great sense of satisfaction. At that time of course, I did not suspect that I had been speaking with a future Saint; but, as I recall, I savored the pleasant, rewarding experience of having talked with an erudite man, whose thoughts were both intellectually stimulating and spiritually uplifting. There was no doubt in my mind that I was in the presence of a man of God, who had successfully integrated faith with reason, experience with aspiration, and who stood on firm philosophical ground while at the same time conscious of his limitations as a human being.

As a man, he was, like all of us, fallible. As a Pontiff, he was awe-inspiring. His exceptional quality of character enabled him to stand firm against certain currents of our times, and yet divinely surf the tides of our common historical experience. Spanning two centuries, with a plethora of humankind’s unprecedented inventions, innovations, and confounding technological advancements, including the advent of the much-vaunted information revolution—he was uniquely in tune with both the spiritual needs and the worldly necessities of our age. He was, without doubt, the right man, at the right time. In the end, I came to think of him as a sort of “papal pal,” with an altogether different meaning than those sensational headlines intended.

“God needs good people in heaven,” says an old Ukrainian proverb. I find solace and comfort in these simple words. Having labored and suffered and having accomplished so much for the Kingdom of Heaven here on earth, John Paul II has gone to his Maker, to ensured and blessed eternal peace.

 

Sources

Rudnytzky, Leo D. “Past Encounters with a Future Pope.” La Salle Magazine 23.1 (Winter 1978-1979), 17-18.

Rudnytzky, Leo. D. “Farewell to a Pontiff.”  La Salle Magazine 49.1 (Spring 2005), 20-21.

Спомини Патріярха Йосифа

Спомини Патріярха Йосифа

Вул. Короленка 33

Коли Глава Української Католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський задумав повертатися на Україну в 1991 p., щоб обняти спадщину по своїх покійних Попередниках, Андреєві і Йосифові, просив я його, щоб він відвідав в’язницю-тюрму в Києві при вул. Короленка ч. 33.

У цій в’язниці-тюрмі НКВД і КҐБ тероризували і мучили покійного Патріярха Йосифа Сліпого двома наворотами впродовж довгих років. В ній відбувались слідство і суд над покійним Патріярхом, завершені присудом до лягерних робіт…

Як відомо, покійного Митрополита Галицького й Екзарха України, пізнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, арештовано 11 квітня 1945 р. Після однієї доби арешту у в’язниці на вул. Лонцького перевезено в’язня до Києва до НКВДівської слідчої тюрми при названій вул. Короленка ч. 33 дня 12 квітня.

По закінченні слідства, що тривало майже один рік, воєнний трибунал у складі трьох суддів і двох секретарів влітку 1946 р. видав вирок — 8 літ строгих лягерних робіт.

З приводу того, що слідчі каґебісти запротестували до Москви, аргументуючи тим, що суд, замість смертного вироку, дав «малу» кару, покійного Йосифа тримали ще два місяці після вироку в цій же тюрмі…

Москва не зареагувала на протест слідчих…

Покійного Йосифа раптово перевезено з Києва через Москву до Новосибірська і посаджено в трудовому лягері. Так почалося скитання по різних ляґерах — Маріїнськ, Боїми, В’ятка, Печора, Полярія, Інта, Потьма — 1948 рік — весна, перевезення до Москви, коротке звільнення за Берії і другий арешт та поновне заслання…

Болючою і до глибини зворушливою ілюстрацією мучеництва покійного Партріярха Йосифа є три документи, які вперше оприлюднюємо:

  1. Слідство й суд — авторизований диктат покійного Йосифа, сторінки 105-126
  2. Жалоба — січень 1961
  3. Жалоба — лютий 1961

Мова покійного Патріярха часто терпка. Його жалі до вже покійних осіб стають зрозумілі, коли подумати, які хрести ніс сам покійний Йосиф. Про ці хрести пише Покійний у своїх споминах (ст. 104): «Після похоронів (Сл. Б. Андрея — о. І. Г.) казав о канцлер Галянт, що генерал (Червоної Армії — о. І. Г.), глядячи на похоронний похід, говорив: «Але ж накидали на того молодого митрополита (Владику Йосифа — о. І. Г.) хрестів! Як він їх донесе?», бо я йшов у митрополичому поліставроні».

І мимо гірких слів у споминах покійний Патріярх виявляє до всіх зрозуміння, що свідчить про глибоке християнське милосердя для немічних людей. Наводжу без коментаря слова покійного Йосифа — ст. 115 в споминах: «Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки».

Зі споминів Блаженнішого Патріярха Йосифа

… Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливо. І так відправляв я в Отців-Василіян, Редемптористів, Студитів і по інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Все йшло в порядку. Так само і четвергові сесії продовжувались нормально дальше. Отець протоігумен редемптористів Де Вохт прийшов і тішився, кажучи, що «фіра котиться так добре», тобто, що вся адміністрація фунґує добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Один василіянин Фуртак, диригент хору, зв’язався з якоюсь дівчиною-хористкою, яка пізніше мала від нього дитину. Священики звернули мені увагу і ходили до нього, щоб його врозумити, бо більшовики лише чигали на те, щоб висувати такого як професора на якісь видні становища. Прийшли до мене о. протоігумен Градюк і о. ігумен Борса, але вони чи залякані чи що, були безрадні. Я казав, щоб його не висилати до другого манастиря, і отці навіть перетримували його в митрополичій палаті, але після мого арешту він вернув до своєї любовниці і жив з нею дальше. Цілу цю розмову на різні теми з о. протоігуменом Градюком переповів опісля о. Борса на суді, коли мене судили другий раз і він вже був відпав та обвинувачував мене як наочний свідок.

Незабаром після інтронізації прийшов до мене уповноважений (міністер) з Києва і домагався, щоби вислати до Москви делегацію, зазначуючи, що о. Костельник був призначений ще покійним митрополитом Андреєм. Я тоді назначив на провідника делегації отця архимандрита Климентія, який згодився, даючи йому також виготовлений меморіял в справі свободи і потреби нашої Церкви. Крім того був призначений ще о. Котів і о. Будзінський, студит. Я дав їм деякі вказівки, між іншим сказав, щоб відвідати католицького пароха при церкві св. Людвика — о. Бравна і Патріярха Алексія, бо я передше жодних зв’язків з ними не мав і не знаю, щоб покійний Митрополит Андрей його вітав або звертався до нього. Вони були в предсідателя Комітету для релігійних справ Карпова, який прийняв їх дуже чемно. Делегацію прийняли несподівано скоро, бо очікували її вже в Москві, і відносні органи НКВД були вже повідомлені. Голова делегації о. архимандрит Климентій предложив прохання і меморіял, він відчитав признання нашої Католицької Церкви в Радянському Союзі. Пізніше, при кінці грудня 1944 p., «Правда» — орган комуністичної партії (чи «Ізвєстія» — орган правительства) помістив звідомленя про смерть митр. Андрея і що Греко-католицьку Церкву в Радянському Союзі очолює «возглавляє» митр. Йосиф. З меморіялу Карпов був невдоволений, бо жодних звільнень з податків, релігії по школах, шпиталях і т.д. в Радянському Союзі було заборонено. Хоч о. Бравн хвалив дуже, що бодай один митрополит у Радянському Союзі підніс належні домагання Католицької Церкви в більшовицькій державі.

Делегація не могла відвідати о. Бравна, бо НКВД рішучо противилося тому, одначе о. Климентій післав білет до нього і він прийшов до готелю «Інтурист», до якого заїхала наша делегація. Вона була також і в патріярха, і він передав привіт та комплект «Журналу Московської Патріярхії». Я пізніше коротко подякував йому і більше жодних зв’язків з ним я не мав. Він запросив делегацію на Богослуження, одначе о. Климентій не пішов, а лише о. Костельник і прочих двох отців. Отцю Костельникові завернулось в голові від того, що його тоді вітали тим кадилом, бо патріярше окруження певно знало від НКВД, що йому ще за життя Митрополита Андрея пропонували єпископство.

О. Костельник побоювався, що заарештують за його статті і бундючні виступи проти більшовиків. Тим часом НКВД взяло іншу лінію. Причина, задля якої нашу делегацію приймали з такими почестями, лежала в чому іншому. А саме генеральний штаб Червоної Армії запросив делегацію до себе, і один з генералів звернувся до делегації менш-більш з такими словами: «Ми знаємо, що Ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би Ваш Митрополит вплинути на те, щоб Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх побідимо, але нам не випадає воювати за Західню Україну». На те делегати відповіли йому, що то дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву про зв’язки з УПА і за це переслідувати її. «Як Ви можете висувати таке, — сказав генерал, — ви ж говорите з генералом Червоної Армії. Хто може боятися?». А йому у відповідь делегати: «А хто не боїться в Радянському Союзі?».

І це викликало сміх, бо всі добре здавали собі справу з терору. Після перекуски і чемностей делегація сказала, що справу предложить Митрополитові. Отець Климентій був дуже повздержний, а о. Костельник знову занадто для них уляглий. Звіт делегації не дуже мене вдоволяв, і я сказав о. Климентієві, що є невказаним для мене входити у зв’язки з УПА, мимо всіх запевнень, хіба нехай він старається повідомити Шухевича. І справді дещо пізніше прийшов генерал Роман Шухевич до митрополичої палати, до о. Климентія, який йому закомунікував предложення радянського генерального штабу. Дійсно, мали відбутися стрічі представників обох армій, як я довідався з протоколів слідства і від деяких ув’язнених упівців у лягерах. Одначе, я згори знав, що УПА не схоче беззастережно капітулювати, не довіряючи більшовикам.

Після повороту делегації я дав о. канц. Галянтові кількадесят тисяч рублів, щоб він заніс до обласного, на інвалідів, який зложив це на щадничу книжку. Довідавшись про це, о. Костельник виступив на Сесії Собору, що я замало дав, бо вони так чемно прийняли нашу делегацію у Москві. Він не здавав собі справи у своїй зарозумілій наївності, з закулісів і, шукаючи нагоди примилитися для більшовиків. На це я змісця відповів, що я дав скільки була спромога та й що йому не треба з того збивати свого капіталу.

Священики зрозуміли мою відповідь і подивляли, що я так виразно, без побоювань відповів Костельникові.

В міжчасі прийшов потайки до мене пізнім вечором підполковник чи й полковник Червоної Армії — Хом’як, брат директора переплетні «Просвіта», який інформував мене про державно-церковні відносини в Радянському Союзі. Він остався на Україні після розвалу австрійсько-українських військ і вступив опісля до більшовицької армії, а в часі Другої світової війни провадив партизанку на запіллі гітлерівської армії в Західній Україні. Конкретно він нічого мені не сказав. Мав говорити з ним опісля о. Климентій, але я вже не мав часу поінформуватися.

Партія зайняла спочатку повздержливе становище у Львові до нашої Церкви, але, мабуть, вже з початком 1945 р. Ярослав Ґалан піддавав плян знищити Церкву. Можливо, що мав ще і якісь особисті урази з минулого. Партія притягнула через НКВД о. Костельника. НКВД присилало і до мене між іншим проф. Крип’якевича на розвідку, з чим він і не скривався, а я зі свого боку якнайобережніше з ним говорив. О.Климентій був дуже невдоволений з відвідин Крип’якевича. Про те все уповноважений нічого не знав, запевнюючи завжди про прихильність уряду до Церкви. Ґалан написав довгу статтю проти Церкви п.н. «З хрестом чи з ножем», що появилась у «Радянській Україні», а опісля кілька разів її читали в радіо. Пізніше почалися арешти. Вже з початком квітня 1945 р. атмосфера була дуже тяжка. У св. Юрі мешкав збіглець-професор (що остався з часів німецької окупації), який вдавав дуже прихильного, а потім виступав проти нашої Церкви, яка йому стільки помагала. Він прийшов до мене ще перед моїм арештом і сказав, що його жена дуже боліє над тим, що така квітуча Церква буде знищена. (Моє зауваження: йдеться про проф. Заїкіна).

Ще, мабуть, в березні приїхав був до мене архиєпископ Базяк і прохав інтервенювати в справі арешту луцького єпископа Шельонжка, бо приїхало двох каноніків з Луцька з таким проханням. Я, не надіючись багато, післав телеграму до Сталіна. З свого боку я зробив, що міг, щоб допомогти польському єпископові. Одначе пізніше єп. Шельонжек у своїх зізнаннях дуже неприхильно поставився до нашої Церкви. Його звільнили і вислали до Польщі.

Тим часом Я. Ґалан почав виписувати різні памфлети «Плюю на папу» і т.п., зогиджуючи нашу Церкву, і мав сказати, що він не згине своєю смертю, передчуваючи, що його за те чекає. Вже перед самим арештом я запросив єп. Будку і єп. Чарнецького, протоігумена Отців-Редемптористів о. Де Вохта і о. архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую на всякий випадок адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що немає жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре і нема ніяких побоювань. Одначе, я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву. Після появи кровожадної статті Я. Ґалана «З хрестом чи з ножем», всі побоювалися найгіршого. Вправді, о. Климентій мене потішав, що то перейде, бо от написали проти Петра Карманського, а мимо того він ходить по місті, не знаючи, що він перейшов вже на службу НКВД. Одначе, я видів, що то йде до найгіршого. Ще десь там на місті у Львові о. Котів, стрінувши уповноваженого, який був дуже здивований і стривожений статтею Я. Ґалана в «Радянській Україні» і питав його, що я на то, а він відповів, що «Митрополит зовсім спокійний». Крім цього десь там полковник Хом’як мав говорити о. Котіву, що коли я до двох тижнів не доведу до ліквідації УПА, то я буду арештований і наша Церква знищена. Годі було брати ці слова серйозно, бо о. Котів переповідав мені це як балачку. Зрештою, як було спонукувати до капітуляції УПА, коли вони самі не договорилися між собою.

І дійсно, мене арештовано 11 квітня 1945 p., приблизно о год. 19-ій вечора. Була це середа. Вже зрана св. Юр кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з міліцією. Полковник Мельников (?) приніс мені рішення від прокурора про арешт. Мене обшукали та забрали на авто і відвезли на Лонцького. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути над собою розбишацькі руки.

Після мого арешту настала страшна паніка і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорганізовано «Ініціятивну групу», яка зачала приготовляти т.зв. «Львівський собор». Арештовані опісля священики, учасники того т.зв. «собору», оповідали про жахливий терор. По «соборі» Горюн радісно кричав переді мною: «але ми вкропили Папі». На то я сказав, що 7 мільйонів — невелика кількість, щоб потрясти Католицькою Церквою, «а ви терором тільки себе компромітуєте». І справді, вони були свідомі своєї брутальности, а навіть підлости, бо звіт т.зв. «Львівського собору» мусіли видавати аж два рази і поправляти свої компромітації.

На Лонцького було дуже багато поліції. З арештованих я не пізнав там нікого, лише один наш чоловік, який служив там, мабуть, сторожем, приступив до мене і просив, щоб я оперся об стіну, бо дальші обшуки можуть тривати ще довго. Але мене незабаром, по двох таких ревізіях, відвели до тюремної келії, де я просидів цілу ніч. Ранком вивели мене під сильною ескортою до авта і відвезли до окремого вагону перед станцією, який вже був приготований заздалегідь. По дорозі я не видів нікого з людей біля Техніки, щоби було можна дати якийсь знак. Десь перед полуднем поїзд від’їхав на Київ, а в окремім переділі стерегло мене 3-4 охранники, а інші були на коридорі та в інших сусідніх переділах. Як поїзд приїхав до Києва, то я дещо ждав на станції, бо охранники телефонували, щоби вислали авто, одначе через якесь непорозуміння приїхав «чорний ворон». Мене посадили побіч шофера, немов би я не був арештований. Ще коли я стояв на станції, приступила до мене якась жінка і спитала, чи я священик, бо я був у рясі, але охранники її зараз відігнали.

Київ виглядав досить знищений, а було це 12 квітня 1945 р. вранці. Зі станції мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві, при вулиці Короленка, 33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до «одиночки», а опісля до келії, в якій сидів архиєпископ Дамаскин з Кам’янця-Подільського. Він вже мав «трохи досвіду» зі слідства, пізнав мене відразу, бо приїжджав до Львова. Хоч була пізня ніч, коли мене приводили зі слідства, то він завжди питався, чи «следователь был вежливый», бо над ним мали знущатися. Часом він виявляв розкаяння за своє попереднє життя і приймав в’язницю як кару. Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в київській тюрмі я почув себе прямо недужим. Тому архиєп. Дамаскин робив сам порядок, але в розмовах було видно його нетерпимість до Католицької Церкви. Він оповідав мені, що його арештовано за те, що він і ще один митрополит русофільської партії на Волині були приготовані після зайняття Москви гітлерівцями їхати до Москви і зайняти патріярший престіл. З його оповідань я бачив, що духовне життя там стояло низько. Оповідав цікавий епізод про диякона, що хотів завжди правити проскомидію на колінах, що до Кам’янця-Подільського приїздив о. В. Величковський, щоб зайняти якусь там церкву, але мав великі труднощі. Розповідав також і про свою агітацію в часі Першої світової війни в Західній Україні. Сам він був дуже сильної будови, курив. Його слідство вже доходило до кінця, і тому викликали його дуже рідко на допити. Незабаром його забрали. Потім чув я, що він був десь на Сибірі і там помер.

Мене водили на слідство день і ніч, так що я буквально падав, і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судці. Раз десь, вертаючи о 7 год. ранку зі слідства, бачив я єп. Григорія Хомишина, який згорблений і похилений ішов десь до умивалки. Моє слідство провадив Горюн, пізніший начальник КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. Хіба одно тільки добре, що записував менше-більше слідство без суттєвих змін і перекручень, як це робили пізніше наступні слідчі. По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоб я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську Митрополію. Був при тому полковник, який мене арештував у Львові, заступник міністра. В 1946 р. перемінили Народній комісаріят «Внутренних Дел» і запровадили назву міністра і один слідчий судця, який в 1961 р. потвердив, що мені предкладали Київську Митрополію, коли мене привезено на переговори. Але я рішуче відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім, це ослаблення зроблено умисно: вдень не давали спати, а їсти трошки зупи і 300 грамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. Неспані ночі, переведені на допитах, після того тероризування на наступних допитах. Горюн нападав на мене, чому я не згодився на таку ласку — Київську Митрополію. Опісля водили мене і до самого міністра, який, щоправда, в спокійний спосіб докоряв мені, що на слідстві не хочу нічого говорити, що якщо я не був би Митрополи­том, то я би не сидів у Київській тюрмі. І вони (міліція) хочуть мати всі дані.

В часі допитів мене водили на очні ставки з єп. Чарнецьким, який впрост заявив, що він в совісті почувається зобов’язаний, щоб виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко.

Друга така ставка була з заступником ректора Львівського Університету, що мав якесь польське ім’я, який заходив до покійного Митрополита і що Митрополит мав його питати про Радянський Союз з наміром шпіонажу і що він поручав його в час німецької окупації Галичини на працю в німецькім губернаторстві.

Ректор казав, що він був у мене і що я хотів від нього якісь дані. Все те було брехня. Він був у мене раз і я його прийняв чемно, як ректора університету і жодних розмов я не провадив. Мені було аж дивно, що на такі підлості спосібна людина на становищі ректора. Він жив у Львові з якоюсь жінкою «на віру», а в Києві мав від жінки дві дочки. Десь там натякав покійному Митрополитові про уневажнення свого подружжя. Вкінці Митрополит переконався, що то безрога.

За слідства Горюна викликав мене вночі якийсь слідчий-галичанин, який питав мене про адвоката зі Львова д-ра Біляка, що був посадником Львова і виїхав з німцями в 1944 р. Він був ув’язнений за першого побуту Совітів у Галичині і його випустили з радянської тюрми в 1941 p., здається, з призначенням, що він буде на їх службі. Я не сказав нічого про посадника Біляка, бо я його не знав. Від того слідчого я довідався, що о. Климентій старається передати мені якусь передачу, і пізніше прислали мені трохи сухарів, та й я зрозумів, що вони знають, що я голодую в тюрмі, тільки не знають, в котрій, бо цілий рік мене ізолювали і тримали в секреті. Слідчий немов би співчував з моїм голодуванням. Мене вели до нього під силенною ескортою вночі, так що я думав, що вже ведуть на розстріл.

Також за слідчого Горюна мене викликали на 2-3 години до двох інших слідчих, до великої темної залі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі почали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий почав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидячий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати, і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії.

Голодування, безсониця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав всі ті муки. Пригадую собі, як Горюн уживав усіх вивчених засобів і метод, щоб мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люті кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: «То нерви!».

КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді о. Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит Андрей помер природньою смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.

Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 р. НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні перемоги. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: «То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося».

Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони почали тоді мене обвинувачувати за статті о. Костельника в «Ниві» про Джінгісхана й інше. На то я відповів, що тоді я не був би Митрополитом, то раз. А друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статтей в «Дзвонах» і в «Меті». По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що «за ним тюрма плаче, давайте його сюди». По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: «Костельник робить для нас добру роботу». Це був знак, що він пішов вже зовсім на їх службу. Мабуть, і тоді вже мав він складати і обвинувачуючі мене зізнання. Міг я дещо виносити і з деяких натяків слідчого.

Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для Дивізії «Галичина» в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що — я католицький Митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську Митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного Митрополита Андрея, «бо він помер, і ми не можемо його карати».

Горюн водив мене ночами і до начальника слідства. Коли я прийшов там, то побачив розстелений перський диван з митрополичої палати. І начальник робив також враження дикого звіря. Він пробував спонукати мене до апостазії. Коли вкінці їм це не вдалося, стали провадити слідство в тому напрямі, щоби мене засудили сповидно, як проступника. Горюн між іншим сказав, що на мені відкрили якісь злочини і що мене жде велика кара. Пізніше мені сказали, що о. Костельник розповідав у Львові, що на брамі св. Юра вже шукають місця, щоб мене повішати.

Впадав до Горюна і Защитін, інший слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 p., що тероризував мене по-звірьски і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: «Нєльзя». Той начальник проводив слідство з єп. Чарнецьким, який зі страху порозповідав усе про екзархів, про архиєрейські свячення і що я іменував адміністраторів.

Між тим допити продовжувалися день-у-день і вночі та виснажували останні сили. Страшенно дошкулювали «обиски» до нага, підслуховування під дверима, перевірювання докладне келії і всіх шпар, чи нема десь якоїсь карточки, ножика чи голки. Горюн був десь висланий на слідство з Києва, там простудився і дістав запалення легенів.

Мене переведено до слідчого Крикуна, що не робив ніяких допитів, тільки написав свій протокол і «підписуй!». За його слідства були такі дві події. Перше, Горюн зажадав, щоби з мене зняти рясу і вбрати в якісь лахи, і це виконано за нього. Я питав о. Скальського, що сам сидів у тюрмі і розповідав мені жахливі сцени, чи арештованому ліпше в рясі, чи в світському убранні. Він порадив, що ліпше в рясі, і тому я її не скидав із себе.

Передрук з http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/spomyny-patriyarha-josyfa-2/

МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ СЛІПИЙ ЯК ПЕДАГОГ ТА НАУКОВЕЦЬ

УДК 37 (477) (092)                                                              д. і. н., доц. Скакальська І.Б. (КОГПА ім. Тараса Шевченка); Швалюк І.Б. (ТНЕУ)

 

МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ СЛІПИЙ ЯК ПЕДАГОГ ТА НАУКОВЕЦЬ

 

У статті розкрито наукові погляди Йосифа Сліпого. Окреслено коло дослідницьких інтересів митрополита: від богослов’я до філософії та історії.

Розглянуто діяльність Й. Сліпого як викладача, а згодом ректора духовної семінарії (академії). Визначено, що праця Й. Сліпого була спрямована на підняття науково-освітнього рівня греко-католицького духовенства. Проаналізовано практику реалізації основних управлінських рішень Йосифа Сліпого. Актуалізовано конструктивний досвід у розбудові богословської освіти митрополита.

Означено наукову спадщину та педагогічні ідеї Йосифа Сліпого в історико- педагогічному дискурсі емігрантського періоду.

Ключові слова: митрополит Йосиф Сліпий, греко-католицька церква, ректор, богословські студії, наука, освіта, семінарія, академія, університет.

 

In the article the scientific views of Yosyp Slipyi are disclosed. The circle of the Metropolitan’s research interests is outlined: from theology to philosophy and history.

The activities of Yosyp Slipyi as a teacher and then the rector of the seminary (academy) are reviewed. It was determined that the work of Yosyp Slipyi was aimed at raising the scientific and educational level of the Greek Catholic clergy. The practice of the basic managing decisions of the Metropolitan is analyzed. The constitutive experience of Metropolitan Yosyp Slipyi in building theological education is actualized.

The author has determined the scientific heritage and pedagogical ideas of Yosyp Slipyi in the historical and pedagogical discourse of emigrant period.

Key words: Metropolitan Yosyp Slipyi, the Greek Catholic Church, Rector, theological studies, science, education, seminary, academy, university.

 

Сучасне розуміння державотворчих процесів неможливе без глибокого вивчення історичного досвіду минулого. У сучасних умовах загострилися міжконфесійні стосунки, викликає занепокоєння стан духовної культури і моралі суспільства, тому важливим є вивчення наукової спадщини митрополита Йосифа Сліпого, щоб подолати ці негативні явища. Звідси випливає актуальність проблематики дослідження, коли відбувається трансформація ідеологічної системи освіти в напрямі європейських стандартів. Християнська стратегія виховання є домінуючою для європейської традиції і нині відіграє головну роль у культурі, відносинах на просторах Євросоюзу.

Життєдіяльність, наукова та педагогічна праця Йосифа Сліпого частково розглядалися у працях істориків, педагогів та богословів. Зокрема, писали про митрополита, Е. Бистрицька, І. Бойко, О. Гринів, В. Ленцик, О. Мишанич, Н. Опалко, В. Сергійчук, І. Хома, М. Шот та ін.

Праці, опубліковані в збірнику «Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність» (Івано- Франківськ), висвітлюють його життєвий шлях, багатогранну діяльність та внесок у духовне й національне життя України.   Серед   них   – статті   В. Кононенка,   В. Гаюк, С. Чапуги, В. Дем’янець, В. Дутчак та ін. Проте, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, окреслена нами проблематика повністю не вивчена вченими, комплексно не охоплено науково-педагогічну діяльність Йосифа Сліпого.

 

Метою статті є комплексне дослідження наукової та педагогічної праці митрополита Йосифа Сліпого.

Серед відомих постатей української історії особливе місце займає Патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. Світова спільнота його знає не лише як церковного діяча, мученика за віру, організатора освітньої справи, але як науковця і педагога. Відзначимо те, що Мирослав Іван Кардинал Любачівський так відзначив основні здобутки Блаженнішого патріарха: «По-перше, Йосиф Сліпий високо підніс українську богословську науку, як ректор Львівської духовної семінарії, засновник Українського богословського товариства і головний редактор квартальника «Богословія» [6].

Науково-педагогічну працю Йосифа Сліпого можна поділити на два періоди:

  • 1922– 1945 рр. – викладач духовної семінарії, ректор Богословської греко-католицької академії у Львові; 2) 1963 – 1984 рр. – праця в еміграції.

Особливий інтерес у контексті дослідження викликає львівський період життя і діяльності Йосифа Сліпого. Перші роки наукової та педагогічної праці Йосифа Сліпого мали таке спрямування: завершення навчання в Інсбруцькому університеті 1923 р.; написання й оприлюднення праць богословсько-догматичного змісту; педагогічна й наукова праця в семінарії, а згодом академії; перебудова згаданих навчальних закладів у європейському вимірі, написання для них правил та статутів; створення для наукової праці Богословського наукового товариства; організація видавничої роботи [12, с. 6].

У наших сучасників нині постає закономірне питання: чому саме о. Йосифа Сліпого вирішив зробити своїм наступником у 1939 р. митрополит Андрей Шептицький? Найближчі до Кир Андрея особи згодом згадували: тому, що, окрім надзвичайної талановитості й високої освіченості, великих організаторських здібностей, бачив у ньому чи не найважливішу рису для глави Церкви у присмеркову годину. Він не відступить, говорив Митрополит про Йосифа Сліпого, загине, але не відступить! І не помилився.

«Через увесь час о. Сліпий був одним з найближчих співробітників митрополита А. Шептицького. Обидвох мужів української Церкви лучила сердечна приязнь. Митрополит Андрей мав глибоку шану до працьовитого, щирого, серйозного і глибоко побожного ректора Богословської Академії. І його він поручив у Римі як свого помічника й майбутнього наслідника», – писав о. Ір. Назарко [9, с. 11].

За рекомендацією Андрея Шептицького, в 1912 р. Йосиф Сліпий продовжив свою освіту в Інсбруці в богословській колегії «Канізіянум» [5, с. 13]. Навчання в Інсбруці заклало міцний фундамент під наукову працю майбутнього Патріарха. По-перше, коло зацікавлень молодого богослова не обмежувалося богословськими науками. Він студіював класичні мови, вивчав німецьку, англійську, французьку та італійську мови. По-друге, значну увагу молодий богослов приділяв вивченню церковного мистецтва, археології, літургії та історії. По-третє, тут він мав можливість познайомитись з чужоземними науковцями та нав’язати з ними дружні взаємини [2, с. 8].

Здобувши європейську освіту та отримавши вчене звання, Йосиф Сліпий повертається до Львова і впродовж 3-х років викладає догматику в духовній семінарії. Молодий учений-теолог повністю присвятив себе освітянській та науковій праці, не шкодуючи сил та часу на педагогічну діяльність.

Як зауважує В. Гаюк, велика заслуга Й. Сліпого в тому, що він зумів внести серед професорів і студентів зацікавлення науковою працею з проблем східного богослов’я [1, с. 29]. У 1922 р. у Львові було створено Богословське наукове товариство (далі − БНТ). Свою діяльність у БНТ Й. Сліпий починав як член Ради, організатор видавництва і директор бібліотеки, починаючи з 1926 р. обирався його головою. Це було перше

 

українське товариство, що офіційно було визнане польською владою. Під час установчих зборів БНТ було окреслено завдання товариства: розвиток богословської науки, видання богословських творів, видання періодичних часописів [8, с. 101]. При БНТ було організовано чотири секції, членами яких були дійсні члени товариства. Зокрема, це біблійна, філософсько-догматична, історично-правнича та пасторальна секція [8, с. 106]. Своєю невтомною працею Йосиф Сліпий сприяв активізації діяльності товариства, яке займалося виданням літератури для семінарій, напрацювання богословської термінології, яка була латинська, організацією ювілеїв видатних духовних діячів [8, с. 107].

Весь час Й. Сліпий був незмінним редактором журналу «Богословіє». Під його керівництвом вийшло 20 томів «Богословія» та 45 наукових праць окремим виданням. Таким чином Йосиф Сліпий заснував власну українську богословську науку, цьому сприяла організація діяльності БНТ, редагування «Богослов’я» та наукова праця професора в духовній семінарії. Як редактор «Богословія» Йосиф Сліпий окремі випуски часопису присвячував визначним діячам Української греко-католицької церкви. Наприклад, випуски до 25-річчя митрополичої діяльності Андрея Шептицького та після передчасної смерті єпископа Йосифа Боцяна [2, с. 8].

Важливим для нашого розуміння сутності діяльності Й. Сліпого є його слова:

«Науковою культурною працею ми кладемо чи не найсильніші підвалини нашому національному і державному життю», які він записав у статуті БТН [13, с. 20].

Йосиф Сліпий вирішив внести певні корективи у роботу Львівської духовної семінарії. Зокрема, він про це пише так: «Я бачив, що потреба в усіх напрямках удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення» [11, с. 121]. Йосиф Сліпий для того, щоб ініціювати зміни в семінарії, вивчав досвід організації навчально-виховного процесу в аналогічних закладах Європи, здійснивши поїздку до цих установ, ознайомився з їхньою роботою [11, с. 123]. Він переробив та доповнив старі правила духовної семінарії. Й. Сліпий розумів, що варто працювати над кадровим потенціалом семінарії, збільшувати кількість викладачів із вченими званнями. Відповідно, він вирішив запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для викладачів [11, с. 123]. Завдяки таким діям Й. Сліпого зростав науково-педагогічний потенціал семінарії, а згодом академії.

Відзначимо, що у 1928 році Митрополит Андрей Шептицький затвердив Статут Греко-католицької Богословської академії, а о. доктор Йосиф Сліпий став її ректором. Офіційне відкриття Богословської Академії відбулося 6 жовтня 1929 р. [7, с. 414]. З нагоди відкриття академії її ректор о. д-р Йосиф Сліпий виступив з доповіддю «Значення і устрій Греко-католицької Академії». Він говорив про значення і роль академії в житті народу. Вказував Йосиф Сліпий на те, що найбільшим завданням академії є піднесення наукового рівня греко-католицького духовенства [1, с. 32].

Схвально, що ректор для викладання в академії залучив кращих професорів. Наприклад, о. д-р Тит Мишаковський, автор праць з біблістики, о. д-р Василь Лаба, автор з патрології і герменевтики, о. д-р Андрій Їщак, автор з ділянок догматики Сходу та канонічного права та багато інших. Між світськими вченими варто згадати, професора Миколу Чубатого, учня професора Михайла Грушевського − визначного історика церкви, д-р Івана Крип’якевича, визначного історика, також учня Грушевського, д-ра Володимира Залозецького, найкращого знавця історії українського і візантійського мистецтва, д-ра Ярослава Пастернака, відомого археолога ін. [7, с. 415]. Йосифу Сліпому вдалося згуртувати кращі наукові кадри того часу у цьому проявився його талант менеджера.

 

Зокрема, він зазначає: «Я докладав усіх сил, щоби створити наукову атмосферу і в професорів, і в слухачів, і академія зачала в богословській науці на Сході виробляти собі своє обличчя. Було для мене то великим вдоволенням, коли я на польських з’їздах я чув від визначних польських науковців, що академія вже має своє обличчя». Польське правительство, хоч офіціяльно не хотіло признати академії, то все ж таки шанувало її і числилося з нею. Запрошували мене як ректора на їхні святочні обходи, хотіли навіть, щоб кандидував до сенату…» [ 11, с. 124]. Такий приклад діяльності можуть запозичити сучасні керівники навчальних закладів, адже основними складовими, які забезпечують якість освіти, є і професійна підготовка викладачів, їхні особисті якості. Відсутність чіткої системи управління, координації впливів призводять до низької результативності в роботі. Саме тому, слід не лише модернізувати сучасний менеджмент освіти, але і залучати кращий досвід минулих років та століть. Як приклад може слугувати управлінська діяльність Йосифа Сліпого.

Як дізнаємося зі спогадів колишніх студентів Богословської академії, ректор Й. Сліпий, викладаючи у них історію християнської філософії і спеціальну догматику, вмів зацікавити їх богословськими студіями. Характерно, що в своїх оцінках і дискусіях найперше намагався наголошувати на тому, що єднає, а не на тому, що роз’єднує, підкреслюючи спільність моментів у богословській спадщині Сходу і Заходу. Найздібніших слухачів направляв на навчання за кордон. Його учнями були ієрархи Мирослав Іван Кардинал Любачівський, Ізидор Борецький, Іван Прашко [5, с. 19].

Йосиф Сліпий розумів та писав про те, що крім інтелектуальної сили, академія має також всенародне виховне значення, особливо, коли українські землі перебували в складі Другої Речі Посполитої. Духовенство − це джерело щастя народу. В його руках не тільки святі тайни, проповіді й управа Церквою, бо від праці духовенства залежить культура народу. Зрозуміло, що для такої місії священик має добре підготуватися і зробити це в контексті вимог часу [2, с. 125].

Важливо, що Йосиф Сліпий почав використовувати у своїй педагогічній практиці музейну педагогіку. При Богословській академії   було   створено   музей.   Ректор Йосиф Сліпий у своїй інавгураційній промові 9 жовтня 1932 р. промовив: «Церква клала і кладе велику вагу на духовну ділянку в життю чоловіка та з подиву гідною запопадливістю зберігала справжні твори людського духа. Нема сумніву, що з усіх установ найбільше заслужилася над збереженням пам’яток людської культури Церква… Пізнати церковну історію, мистецтво, літургіку, аскетику та загалом ціле минуле Церкви, і забезпечити її розвій та витримати на високо-культурній висоті в майбутньому, плекаючи естетичний смак, можна тільки завдяки частим оглядинам і глибоким безпосереднім студіям. Без бібліотеки і музею не може бути основної праці в Академії» [7, с. 530].

В академії були створені такі семінари: біблійний, гомілєтичний, з історії Унії, правничий. У статуті семінару з історії церковної Унії зазначалось, що його метою є не тільки дати знання з проблем, які обговорюються, а й допомогти слухачам оволодіти основами методики наукової праці. Для цього члени семінару опрацьовували реферати, обговорювали нові опубліковані роботи [2, с. 129]. Богословська академія підняла освітній рівень духовенства не лише Галичини.

Йосиф Сліпий працював не лише як педагог та управлінець, але плідно трудився як науковець. Працюючи науково чи то як молодий кандидат богословських наук, чи то пізніше як професор богослов’я у Богословській академії Йосиф Сліпий показав себе як вдумливий богослов-мислитель з власною оригінальною думкою та як талановитий ерудит у застосуванні наукового методу у дослідженні та з’ясуванні складних питань в

 

області богословських наук. У його творах домінує ясна філософська думка [1, с. 33]. Аналізуючи науковий доробок Йосифа Сліпого, дослідник О. Гринів вказує, що поважне місце посідають праці з історії філософії, зокрема, «Нарис історії середньовічної філософії», «Св. Тома з Аквіну і схолястика», «Візантинізм як форма культури», «Ювілей генія З нагоди 1500-ліття смерти св. Августина)» та інші. Так, у «Нарисі» звернення митрополита до середньовічної філософії було не випадковим. Без її визначення не можна зрозуміти сучасні філософські течії, адже схоластика дає змогу пізнати правдивий образ і зміст філософії, джерела її модерних течій, напрямів і шкіл [2, с. 83].

Напередодні Другої світової війни Йосиф Сліпий мав широкі плани розбудови Богословської академії. Зокрема, він планував відкрити магістратуру й докторантуру, а також створити окремий юридичний факультет, що давало можливість перетворити академію на Український католицький університет. Однак ворожість більшовицької влади до Української греко-католицької церкви не дали можливості втілити ці плани в життя.

У роки радянсько-німецької війни архієпископ Йосиф відновив роботу Богословської Академії та Малої семінарії. Владика видав одне число «Богословії». Проте не можна було навіть продовжувати заняття, оскільки приміщення академії було забрано. Однак Йосиф Сліпий добивається таки, аби виклади богослов’я не припинялися. У 1939 – 1941 роках йому вдалося організувати богословські курси в святоюрських приміщеннях [10, с. 5]. У таких складних умовах Й. Сліпий продовжує свою освітянську та наукову працю. Як свідчать дані статистики, під кінець гітлерівської окупації студентів у Богословській академії на всіх курсах нараховувалось близько 70 осіб. Професорський склад нараховував тоді 27 викладачів. До наукової праці він заохочував кожного, хто виявляв зацікавлення нею. Старався також дати роботу науковцям із Східної України, які почали прибувати до Львова. Тоді діяло в Академії два відділи: богословський і філософічний [10, с. 9]. Бачимо, у яких складних умовах довелося працювати Йосифу Сліпому та реалізовувати свою мрію про богословський університет, проте це не вдалося зробити на Батьківщині.

У липні 1944 р. більшовики зайняли Львів, і почався новий етап в житті Йосифа Сліпого [7, с. 363]. Це переслідування, а згодом й арешт та довгі роки заслання у таборах. Педагогічну та наукову діяльність Й. Сліпого перервало більшовицьке ув’язнення.

У 1963 р. Йосифа Сліпого звільнили від подальшого терміну ув’язнення і він переїжджає до Риму. На схилі літ митрополит прожив понад двадцять років у вільному світі. Він об’їхав майже усю планету, відвідував українські церковні громади, відправляв богослужіння, промовляв до вірних [5, с. 60].

Велику увагу Йосиф Сліпий приділяв українській католицькій освіті. Він прагнув створити за кордоном осередок української культури і науки, відродити традиції українського богослов’я, відновити діяльність вищого теологічного навчального закладу. Він заснував Український католицький університет імені св. Климентія Папи у Римі (1963 р.) з бібліотекою, видавництвом та архівом [5, с. 61]. В основу діяльності цього закладу ліг статут, розроблений митрополитом ще за часів Богословської академії у Львові, з урахуванням реалій діаспорного життя, необхідності існування потужного культурного та морально-виховного центру для пропаганди християнства, навчання і наукових досліджень [4, с. 144-145]. В університеті функціонувало п’ять факультетів (богословський, філософічно-гуманістичний, природничо-математичний, права і суспільних наук, медично-фармацевтичний) і разом із тим передбачалося створення інституту церковного співу та музики [2, с. 136]. Як назви факультетів, так і перелік кафедр переконують, що йдеться про вищу школу, яка покликана готувати фахівців не

 

лише для Церкви [2, с. 137]. Очевидно, Йосиф Сліпий розумів, що для майбутньої України потрібні будуть різні спеціалісти, головне, щоб вони були патріотами, а в незалежність своєї Батьківщини він свято вірив.

В Українському католицькому університеті імені св. Климентія Папи мали право присуджувати два академічні ступені − ліценціат і докторат, як і було в Богословській академії [2, с. 137]. Це свідчить і про організовані Йосипом Сліпим наукові традиції. Перед новоствореним університетом стояло додаткове завдання: «згуртувати розсіяних і розбитих українських католицьких науковців по цілому світу і з’єднати їх наукову творчість у виданнях Університету» [3, с. 80]. Протягом всієї діяльності за кордоном Йосиф Сліпий активно підтримував розвиток української науки і мистецтва. За його сприяння був виданий багатотомник наукових праць про українську церкву і народ [4, с. 148]. Йосиф Сліпий організував по всіх українських поселеннях філії Українського католицького університету імені св. Климентія Папи, зокрема, у Буенос-Айресі, Лондоні, Чикаго і Філадельфії [7, с. 393]. У цьому проявився його педагогічний та організаційний талант.

Отже, великий інтелектуал, вчений, громадський діяч, педагог Йосиф Сліпий розумів визначальну роль освіти та християнського виховання в умовах бездержавності свого народу. Його педагогічні настанови, ідеї втілювалися у діяльності духовної семінарії,   Богословської   академії,   Українського    католицького    університету    імені св. Климентія Папи. Йосиф Сліпий залишив нащадкам велику творчу спадщину, наповнену самобутніми думками, положеннями та висновками з актуальних проблем розвитку виховання та навчання, які не втратили своєї важливості й сьогодні в період розбудови нової системи освіти, орієнтованої на європейський досвід.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Гаюк В. Патріарх Йосиф − подвижник богословської науки в Україні / В. Гаюк

// Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 27–36.

  1. Гринів О. Иосиф Сліпий як історик, філософ і педагог / О. Гринів. − Львів,

– 158 с.

  1. Дацько І. Римський період наукової діяльності Патріярха Йосифа / І. Дацько // Патріарх Йосиф Сліпий як визначний український ієрарх, науковець та патріот. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К., 2003. – С. 79–89.
  2. Дутчак В. Діяльність кардинала Й. Сліпого в українському зарубіжжі (на матеріалах мистецького архіву Володимира Луціва)/ В. Дутчак // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 142–149.
  3. Зварич В. Життєвий шлях патріарха Йосифа / В. Зварич. − Тернопіль :

«Джура», 2011. – 72 с.

  1. Йосиф Сліпий // Бібліотека націоналіста «Бандера» [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://bandera.lviv.ua/
  2. Ленцик В. Визначні    постатті   Української   Церкви:    Митрополит    Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий / В. Ленцика. – Львів : Свічадо, 2001. – 608 с.
  3. Музичка І. Початки української богословської науки в двадцятому століттю і Блаженіший Патріярх Йосиф / І. Музичка. − Рим, − 120 с.
  4. Опалко Н. Хресний шлях Йосифа Сліпого / Н. Опалко. – Рідна школа. – № – 1998. – С. 10–14.
  5. Сергійчук В. Великий страдник за віру й Україну / Володимир Сергійчук

// Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки. 1939 – 1937. В двох томах. − Т.І. − К. : ПП Сергійчук М. І., 2012. − С. 3–20.

 

  1. Сліпий Й. Спогади / Й. Сліпий/ ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид. 2-ге./

– Львів – Рим, 2014. – 608 с.

  1. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала / Упорядн. І. Хома, Ю. Федорів. – Рим, 1971. – 422 с.
  2. Чапуга С. Кардинал Йосиф Сліпий – духовний борець за українську державність / С. Чапуга // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, – С. 20–26.

 

Рецензент : д. і. н., проф. Стронський Г.Й.

(English) Symposium dedicated to St. John Paul II and Ukrainians held in Philadelphia

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Year 2021 marks the 20th anniversary of Pope John Paul II’s historic visit to Ukraine. To commemorate the event, a symposium “St. John Paul II and Ukrainians” was held on April 17 in Philadelphia. The event was organized by St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., the Basilian Spirituality Center, Sisters of St. Basil the Great, in cooperation with the Ukrainian Selfreliance Federal Credit Union. Students of the Ukrainian Heritage School participated in the event via Zoom.

The opening prayer was conducted by Most Reverend Borys Gudziak, Metropolitan-Archbishop of Philadelphia, who also offered personal remarks on St. John Paul II’s visit in June 2001. “It changed the Ukrainian history. It contributed to the spirit that emerged during the Orange Revolution in 2004 and Revolution of Dignity in 2013-14. It was prophetic, and its fruits are still coming forth,” emphasized Metropolitan Borys.

In his paper “The Popes and The UGCC in America 1884-2001,” Fr. Dr. Ivan Kaszczak stated that the popes have always been a voice for the voiceless.  Specifically, they have helped the Ukrainian Catholic Church establish itself in the United States of America. From Pope Leo XIII until Pope St. John Paul II there have been examples of the papacy using its influence to speak for the Eastern Catholic Churches in the U.S.  Although this influence was not always timely or even sufficient – it was there. The Ukrainian Catholic Church in Ukraine took notice of the power of the papacy and would suggest certain structural changes for the United States. These suggestions came as early as 1903 and were addressed to Pope Leo XIII. The papacy defended the rights of Eastern Catholics in the United States when they had few other advocates. This influence was acknowledged by the Ukrainian Catholic Church in both Ukraine and the United States.

In assessing the potential impact on Ukraine of Pope St. John Paul II’s thinking, Dr. Andrew Sorokowski explored how the pontific deals in his encyclicals and other writings with three binaries (that is, dualities or dichotomies) in the areas of philosophy, socio-economic teaching, and ecumenism. These writings are generally known in Ukraine. First, John Paul demonstrates that the supposed philosophical contradiction between faith and reason is false. This has important implications for any post-Marxist society like Ukraine, as well as for today’s world in general. Second, he shows that the socio-economic opposition between communism and contemporary capitalism is best regarded from the standpoint of Catholic social teaching, which charts an alternative course. Such a course offers guidance for the development of Ukraine’s oligarchic-capitalist economy in a more humane and equitable direction. Finally, in his writings John Paul approaches the cultural aspect of the East-West church binary by affirming the value of both Eastern and Western ecclesial traditions, while he resolves the ecclesiological aspect by way of his ecumenical vision. This vision is especially applicable to contemporary Ukraine, with her ecumenically minded Orthodox and Catholic leaders. In all three areas, Pope St. John Paul II’s thinking calls for Christian humanism and a civilization of love.

Dr. Iryna Ivankovych drew parallels between John Paul II and Patriarch Josyf Slipyj. To name a few: profound faith in God; charisma; polyglotism; missionary spirit; ecumenism; fight for national independence and religious freedom; courage. Both John Paul II and Josyf Slipyj were targets of the KGB. Cardinal Slipyj spent eighteen years in GULAG camps (1945-1963); Karol Wojtyła was under surveillance of the Polish Secret Service since 1953. Last but not least, the two were connected by the bestselling novel The Shoes of the Fisherman by the Australian writer Morris West published in 1963. Although erroneously, contemporary journalists search for a prophecy of electing Karol Wojtyła in West’s novel. Letters and communication between John Paul II and Josyf Slipyj were vibrant and multifaceted. They wrote to one another in Polish, Ukrainian, Italian, or Latin. The common Slavic roots were a reason for pride of both hierarchs. John Paul II failed to recognize the patriarchate of the UGCC. He also appointed as Slipyj’s successor Myroslav Ivan Lubachivsky, not Lubomyr Husar proposed by Cardinal Slipyj. One can only suspect that this decision was heavily influenced by the Vatican nomenclature and its Ostpolitik. Yet, the most significant expression of John Paul II’s friendly predisposition towards Josyf Slipyj as for his Slavic brother can be found in the Patriarch’s funeral services. Pope John Paul II died on April 2, 2005. He was beatified on May 1, 2011, and canonized on April 27, 2014. The heroic virtues of the prisoner of the Soviet camps, Servant of God, Patriarch of the Underground Church Josyf Slipyj, as well as the virtues of his predecessor Venerable Metropolitan Andrey Sheptytsky have not yet been properly recognized by the Vatican.

Professor Leonid Rudnytzky shared his memories of several encounters with John Paul II on three continents — Australia, North America and Europe. “My brief encounters with the Holy Father left me with a great sense of satisfaction. At that time of course, I did not suspect that I had been speaking with a future Saint; but, as I recall, I savored the pleasant, rewarding experience of having talked with an erudite man, whose thoughts were both intellectually stimulating and spiritually uplifting. There was no doubt in my mind that I was in the presence of a man of God, who had successfully integrated faith with reason, experience with aspiration, and who stood on firm philosophical ground while at the same time conscious of his limitations as a human being,” concluded Prof. Rudnytzky.

Panel discussion was moderated by Dr. Jonathan Peri, President of Manor College. Bishop Andriy Rabiy closed the event with a prayer.

St. Sophia Press-Bureau

У Філадельфії відбувся симпозіум, присвячений святому Івану Павлу ІІ та українцям

 

У 2021 році виповнюється 20 років історичного візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. З нагоди цієї події, в суботу, 17 квітня, у Філадельфії відбувся симпозіум «Святий Іван Павло ІІ та українці», зорганізований Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США у співпраці з Василіянським духовним центром, сестрами святого Василія Великого та за підтримки Української Федеральної Кредитової Кооперативи «Самопоміч». В симпозіумі віртуально взяли участь учні Нашої української рідної школи у Філадельфії.

Вступну молитву провів Високопреосвященний Борис Ґудзяк, митрополит-архієпископ Філадельфійський. Він також прокоментував події 20-літньої давності, зазначивши: «Цей візит змінив хід української історії. Він причинився до зародження духу Помаранчевої революції в 2004 р. і Революції Гідності в 2013-14 рp. Це була пророча подія, плоди якої відчуватимемо ще тривалий час».

Симпозіум модерував д-р Джонатан Пері, Президент Менор-коледжу.

У своїй доповіді «Вселенські архієреї та УГКЦ в Америці 1884-2001 рр.» о. Доктор Іван Кащак підкреслив, що папи завжди були голосом для позбавлений права голосу. Зокрема, вони допомогли Українській Греко-Католицькій Церкві  (УГКЦ) утвердитися у Сполучених Штатах Америки. Від Папи Лева XIII до Папи Римського Івана Павла ІІ було чимало прикладів, коли понтифіки використовували свій вплив, щоб виступати за католицькі церкви східного обряду в США. І хоча цей вплив не завжди був своєчасним чи достатнім – він був. Ієрархія Української Греко-Католицької Церкви в Україні звернула увагу на впливи Апостольської столиці і запропонувала певні структурні зміни для церкви у Сполучених Штатах. Ці пропозиції надійшли ще в 1903 р. і були адресовані Папі Леву XIII. Ватикан захищав права католиків візантійського обряду у США, коли у них було мало інших прихильників. Цей факт визнала УГКЦ як в Україні, так і в США.

 

Оцінюючи глобальний вплив думок Папи Римського Івана Павла ІІ на Україну, д-р Андрій Сороковський говорив про те, як у своїх енцикліках та інших працях понтифік розглядає три бінарності (тобто подвійності чи дихотомії) у царинах філософії, соціяльно-економічного вчення та екуменізму. Ці праці широко відомі в Україні. Насамперед, Іван Павло ІІ демонструє, що так зване філософське протиріччя між вірою та розумом є хибним. Це має важливі наслідки для будь-якого постмарксистського суспільства, такого як Україна, а також для сучасного світу загалом. По-друге, він показує, що соціяльно-економічну опозицію між комунізмом і сучасним капіталізмом найкраще розглядати з позицій католицького соціяльного вчення, яке визначає альтернативний курс. Такий курс створює ґрунт для розвитку олігархічно-капіталістичної економіки України в більш гуманному та справедливому напрямку. І врешті, у своїх працях Іван Павло ІІ розглядає культурний аспект дихотомії Церкви Сходу і Заходу та  підтверджує цінність як східних, так і західних церковних традицій, вирішуючи еклезіологічний аспект своїм екуменічним баченням. Це бачення особливо стосується сучасної України з її екуменічно налаштованими православними та католицькими лідерами. У всіх трьох сферах мислення Папи Римського св. Івана Павла ІІ спонукає до християнського гуманізму та цивілізації любові.

Д-р Ірина Іванкович провела паралелі між Іваном Павлом ІІ та Патріярхом Йосифом Сліпим, черед яких: глибока віра в Бога; харизма; поліглотизм; місіонерський дух; екуменізм; боротьба за національну незалежність та релігійну свободу; мужність. Як Іван Павло II, так Йосиф Сліпий були об’єктами зацікавлення КДБ. Кардинал Сліпий провів вісімнадцять років у таборах ҐУЛАҐу (1945-1963); Кароль Войтила перебував під наглядом польської служб безпеки з 1953 року. Врешті, їх  пов’язав бестселер австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», опублікований у 1963 році, хоча сучасні журналісти полмилково шукають в книзі пророцтво обрання Кароля Войтили на понтифіка. Листування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було яскравим та багатогранним. Архипастирі писали польською, українською, італійською чи латиною. Спільне слов’янське коріння було приводом для гордості обох ієрархів. На жаль, Іван Павло ІІ не визнав патріярхат Української Греко-Католицької Церкви, хоча доклав чимало зусиль у цьому напрямку. Він також призначив наступником Сліпого Мирослава Івана Любачівського, а не Любомира Гузара, запропонованого кардиналом Сліпим. Можна лише підозрювати, що без втручання Ватиканської номенклатури та її Остполітік тут не обійшлося. Проте, без сумніву, обох єрархів єднала приязнь і взаємна прихильність. Папа Римський Іван Павло ІІ відійшов у вічність 2 квітня 2005 р. Він був беатифікований 1 травня 2011 р. і канонізований 27 квітня 2014 р. Героїчні чесноти в’язня радянських таборів, Слуги Божого, патріярха Підпільної церкви Йосифа Сліпого, а також чесноти його попередника Праведного митрополита Андрея Шептицького досі не були належним чином визнані Ватиканом.

 

Академік НАН України Леонід Рудницький поділився з присутніти спогадами про зустрічі з папою Іваном Павлом ІІ на трьох континентах: в Австралії, Північній Америці і Європі. «Ці зустрічі зі Святішим Отцем викликали у мене велике почуття задоволення. Тоді я, звичайно, не підозрював, що розмовляв із майбутнім Святим; але, пригадую, я насолоджувався приємним, корисним досвідом розмови з ерудованою людиною, думки якої одночасно були інтелектуально стимулюючими та духовно піднесеними. У мене не було сумнівів, що я був у присутності людини Божої, яка успішно поєднала віру з розумом, досвід з прагненням і яка стояла на твердій філософській основі, водночас усвідомлюючи свої людські обмеження», – зазначив Леонід Рудницький.

Подію заврешнено молитвою, яку провів Преосвященний Андрій Рабій, єпископ-помічник Філадельфійський.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Роман «Вічний календар» презентували у Філадельфії

У четвер, 15 квітня, в рамках весняного семестру викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США і Осередку праці НТШ у Філадельфії, відбулася презентація роману «Вічний календар» прозаїка, поета, есеїста з Тернопільщини Василя Махна. Книга вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» 2019 року і стала лауреатом першої Українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» та фіналістом Шевченківської премії в категорії «Література».

 

Роман «Вічний календар» – це своєрідна реконструкція пам’яті, прихованої у фортечних каменях, родючій чорній землі Галичини, в реальності та мітології. Події цього твору охоплюють проміжок від 17 століття до наших днів. Язлівець, Чортків, Митниця, Бучач – це головні точки, на яких тримається розповідь про часи та людей в романі. Сюжетна лінія побудована таким чином, що у ній переплітаються події як локальної, так і світової історії. Одним із таких локальних місць є Митниця, де протягом багатьох років головними учасниками подій є члени двох родів – українців Баревичів та поляків Волянських. У цьому селі, як і у інших галицьких містечках, українці живуть поряд з євреями та вірменами, а згодом і турками, котрі прибули на ці території як завойовники. У кожній частині роману окремі розділи, яких загалом є 27, присвячені місцевим євреям.

Твір складається з трьох частин. Перша з них носить назву «Земля Саламандра», а головні події розгортаються навколо військової кампанії турецького султана Мехмеда IV на Поділлі в 1672 році. Основна сюжетна лінія стосується Польсько-турецької війни 1672–1699 років у Галичині, прикордонному краї, який спочатку входив до складу Польсько-Литовського князівства, пізніше – Османської імперії та врешті Австро-Угорщини.

 

У другій частині під назвою «Польова кухня», сюжет якої пов’язаний із попереднім розділом, дія роману переходить до 1916 року. Війна руйнує звичайне життя Баревичів та Волянських-Коритовських, які на собі відчувають різні труднощі, спричинені війною. Незважаючи на те, що 1916 р. є важливим, тимчасовим кордоном у цій історії, автор зберігає нелінійний переказ, який починається у 1870-х роках і закінчується в 1919 р., коли Галичина стає частиною Польщі після того, як українці програють Польсько-українську війну. Саме у другій частині змальовано ​​династію Чортківських цадиків. Завдяки Фрідманам, місто стає центром європейського хасидизму.

Третя частина під назвою “Поїзд”, присвячена подіям, що відбулися після Другої світової війни. Сім’я Мехаметів, яка була насильно переселена в Митницю в 1945 році з-під Лежайська, приєднується до складу головних героїв. Нащадки Баревичів та Волянських братимуть участь у цих складних історичних подіях, як і деякі внутрішньо переміщені особи, зокрема Мехамети. У радянські часи велична історія села перетворюється на звичайне, повсякденне життя. Ближче до кінця роману нащадок Мехаметів і Баревичів, який проживав у Нью-Йорку з 1990-х років, ще раз повертається на місце своїх предків, щоб стати на стінах зруйнованої фортеці Язлівець і ввібрати в себе тужне відчуття землі і неба, пам’яті і забуття.

За словами Василя Махна, він хотів написати епічний твір про маленькі місця і зобразити усі аспекти життя. Автор підкреслив хвилеподібність роману, адже щораз дія переносить читача у минуле. Завдяки цьому, авторові вдалося скласти усі історичні пазли в єдине ціле. Письменник зазначив, що в книзі багато персонажів, натомість головними героями є час і простір. Історія натомість – це лише тло, адже роман не претендує на звання історичного. Проте, працюючи над книгою, Василь Махно півтора року збирав і вивчав історичну джерельну базу, адже книга охоплює пласт п’ятсотлітніх діянь. Під час презентації роману автор зачитав уривки з роману і відповів на запитання авдиторії.

 

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

 

В Академії св. Василія відбувся віртуальний конкурс декламації поезій Наталки Білоцерківець

 

У вівторок, 13 квітня 2021 р., в Академії св. Василія Великого у Дженкінтавн, ПА відбулося нагородження переможців віртуального конкурсу декламації на честь відомої української поетеси Наталки Білоцерківець. Поетичні змагання, у яких взяли участь учениці 9-12 кл., зорганізував Центр студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, що діє при Релігійному Товаристві українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А). Це шостий конкурс, який відбувся у Академії з ініціятиви ТСС А. Цьогоріч, з огляду на пандемію, змагання пройшли на базі відео записів, що їх подали на розгляд журі учасниці.

 

Журі у складі Ірини Іванкович, Голови ТСС А, та заступниці директора Академії Олександри Пенкальської оцінювали учасниць за наступними критеріями: плавність декламації; чіткість вимови; інтонація; артистичність виконання; драматизм декламації; постава.

У конкурсі перемогли: 1-ше місце – Анастасія Блощинська (12 кл.), 2-ге місце – Меделин Зетик (12 кл.), 3-тє місце – Наталя Грицай (11 кл.)

У своєму зверненні до конкурсанток Наталка Білоцерківець зокрема зазначила: «Я не знаю, чи хтось  із сьогоднішніх читачів-читців пише сам і уявляє себе поетом, але я б хотіла, щоб ви знайшли в моїх віршах щось своє і близьке. Може це буде відчуття єдиної землі, де ми всі живемо, – конкретного рідного дому, вулиці, міста; країни свого громадянства… – і далекої країни своїх предків, де Бога вітають  вербовими  гілочками, а  весна комусь нагадує, а комусь обіцяє перші проліски і перші поцілунки».

Під час нагородження члени журі відзначили високий рівень підготовки учасниць, яких було нагороджено грамотами та призами. Спонсори подї – Центр студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого – подбав про нагороди для переможців.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Світлина (з архівів Центру студій спадщини): Переможниці конкурсу