Д-р Ірина Іванкович

Наукове Товариство ім. Шевченка в США

ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

У статті проаналізовано роль Патріярха Йосифа Сліпого в активізації життя української діаспори на базі послань, проповідей, споминів, наукових праць та листування із діячами діаспори.

Ключові слова: діяспора, патріотизм, Йосиф Сліпий, асиміляція, винародовлення, Український католицький університет ім. Климента Папи в Римі

130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984) українці відзначають в мега-складних політичних умовах війни в Україні, війни, яка закриває ґештальти історії надзвичайно дорогою ціною – ціною життя тисяч українців. У світлі цієї боротьби за незалежність держави слова, які Патріярх обрав для свого патріяршого гербу, набирають пророчого значення: Per Aspera ad Astra – Крізь терня до зірок.

«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ». Такими словами Патріярх Йосиф Сліпий звернувся до духовенства та мирян Української Греко-Католицької Церкви, зібраних на урочистості в Малій Семінарії в Римі 28 лютого 1965 року з нагоди підвищення його до кардинальської гідности.

В історії людства не раз траплялося, що увага світу зосереджувалася на одній людині, бо в її руках була доля мільйонів або вона символізувала прагнення мільйонів. Такими постатями у минулих століттях були: Олександр Македонський, Юлій Цезар, Жанна Д’Арк, Джордж Вашінґтон, Авраам Лінкольн, Махатма Ґанді та інші. Проте лише 1963 рік висунув на світову арену члена народу, що на той час не був історичною нацією, себто не був підметом, а тільки об’єктом історії. Своїм мучеництвом, нечуваною моральною міццю і глибоким патріотизмом цей син поневоленого народу привернув до себе увагу мільйонів і без найменшої допомоги свого суспільства виніс ім’я України на форум світу.

Тема патріотизму Блаженнішого Йосифа становить багатогранний обшар, а його опрацювання на даному етапі знаходиться у зародковому стані

Загалом довголітня практика в історії Української Греко-Католицької Церкви доводить, що поняття нарід, культура, мова, віра, обряд, Церква і Бог дуже тісно, майже нерозривно пов’язані між собою. Саме в такому контексті Блаженніший Йосиф розглядав мову, коли 27 червня 1971 року нагадував учасникам Конґресу Католиків Українців Канади: «….Одна мова, одна Христова віра, одна молитва, одна Служба Божа, один обряд, одна національна українська свідомість, одна велика любов свого княжого і козацького минулого, своєї культури, письменства і мистецтва, своєї державницької традиції і звичаїв, закріплення століттями історії, є твердою основою для дальших змагань!… один пастир, одно стадо. В її єдності є запевнена Спасителем непоборима могутність і для вона була, є і буде незрушимою силою» [6, 9:254].

Зауважмо, що життя Патріярха Йосифа Сліпого припадає чи в не найважчі для українського народу часи. Як зазначив Роман Лубківський, «три жорстокі окупаційні режими – польсько- шляхетський, німецько-фашистський, російсько-радянський – залишили криваві стигми на його душі»[3, c.19]. Державницьке мислення Блаженнішого випливало з декількох джерел: «національної історії й культури, християнського гуманізму, широчіні філософських і культурних засягів» [3, c.20]. Саме в цих ділянках людської думки слід розглядати підхід Патріярха до проблематики патріотизму і винародоволення.

У своєму «Заповіті» Патріярх чітко сформулював духовно-інтелектуальний імператив для українців в усіх куточках землі: «Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! (…) Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім’я своєї Святої Церкви!» [5, c. 17].

Відтак, три основи: родина, школа, Церква – були колискою національного, християнського і мовного виховання кожного українця. Тому то їх збереження, як в Україні, так і на поселеннях, було гарантом існування цілого народу: «Радію дуже, що Ви, роджені на чужині, любите свою Церкву, свій Нарід, рідну мову і рідний наш обряд, завдяки Вашим Родичам і Учителькам. Не забувайте ніколи того всього, що Ви навчились від своїх батьків, від своїх духовних Отців, бо вони передають Вам дорогі для нас всіх скарби з нашого минулого, щоб Ви здобули те, чого ми не могли здобути для нашого народу» [6, 14:431]. Ситуація, у якій довелося жити і діяти Йосифові Сліпому, була загалом відмінною для українців в Україні і «в розсіянні сущих», проте як тим, так і іншим загрожувала небезпека винародовлення та асиміляції. Тому в такому тріумвіраті – виховання в родині, освіта в рідній школі та духовна формація у Церкві – Патріярх вбачав запоруку збереження усіх елементів національної тотожности.

В першій половині ХІХ ст., Церква висунула на арену о. Маркіяна Шашкевича, якого Патріярх Йосиф назвав «будителем Галичини» [2, с. 38]. Поява на галицькому П’ємонті о. Маркіяна Шашкевича була, на думку Блаженнішого, доленосною: він прийшов розбудити зі сну і «прибите панщиною і кріпацтвом темне селянство, і малоосвічене духовенство, що мало рятувати його душу» [2, с. 38] , і «захоплену вищістю польської мови й перейняту чужими справами й гаслами нечисленну інтелігенцію, (яка) тратила своє національне обличчя і відчужувалася від свого рідного» [2, с. 40]. В другій половині ХХ ст. таким «будителем» української діаспори став і сам Патріярх Йосиф.

Встановлення совєтського режиму на Західній Україні відкрило нову сторінку знищення українства. Значна частина національно свідомого громадянства обрала еміґрацію у західний світ. Ті, що залишилися, були вимушені або прийняти нову ідеологію, або сповідувати свої погляди – релігійні та національні – у підпіллі. На довгих 18 років Митрополита Йосифа Сліпого було позбавлено можливости розвитку української науки: всі просвітницькі установи, засновані ним та його попередником Митрополитом Андреєм, було знищено. Новий режим ввів систему атеїзації, денаціоналізації та тотальної русифікації. Як писав про це Йосиф Сліпий, «постійне, цілеспрямоване вимішування людности, переселювання її поза межі України, як і пляново та послідовно здійснювана русифікація урядовими чинниками СССР, особливо в шкільництві, а також у всіх інших ділянках життя нашого народу в Україні, приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей [6, 14:339]. (…) Поховані в гробі модерних катакомб, привалені каменем забуття серед інших народів, десятки й сотки тисяч найкращих синів і дочок запроторені на засланя і в тюрми»[6, 9:234]. 18 років, що їх Йосиф Сліпий провів в ув’язненні, змінили рівно ж обличчя двомільйонної української еміґрації, яка в країнах свого поселення піддавалася процесам «деритуалізації та американізації» [4, c. 175] чи іншої етнічної асиміляції відповідно до місця проживання. «Денаціоналізація української молоді на поселеннях, яка починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження є також загрозливим явищем» [6, 14:339], – перестерігав Патріярх Йосиф.

Після звільнення з неволі та вигнання поза межі України для Йосифа Сліпого життєво важливим було «засвідчити єдність Українського Народу по всій землі» його вимушеного поселення [6, 9:241]. Тому коли Митрополита звинуватили у тому, що його турбувало тільки українське питання і ніщо інше, він одразу відповів: «Questo è giusto!» [4, c. 131].

Як людина науки Йосиф Сліпий бачив вирішення проблеми денаціоналізації та меншевартости у створенні осередків української науки: «Університет є на те, щоби запевнити національну свідомість! Скільки треба було пригадувати, що ти українець! Що ти маєш говорити по-українськи, що твоя кров і кість – українська! Слава Богу, що вже трохи забулося тієї меншевартости. Не хвались тим, що ти американець – ти маєш славнішу історію» [6, 14:154].

Тому його першим почином у вільному світі була організація у 1963 році Українського католицького університету ім. св. Климента Папи в Римі (УКУ), завданням якого було «головно доповнювати в наших слухачах те, чого не дають нам закордонні університети, зібрати наші наукові сили і водночас плекати по можливості всі галузі знання на українській мові, видавати відносну літературу та заповнювати прогалину в нашій науці» [6, 9:64].

Блаженніший швидко зрозумів, що українській діяспорі не вистачає національно свідомого, патріотично налаштованого духовенства, яке б відзначалося солідним рівнем українознавства. Отже, виховання і навчання українського священика було одним із пріоритетних місій УКУ: «Великі завдання перед Вами, майбутніми священиками нашої Помісної Церкви, на Вас ждуть з тривогою українські вірні на поселеннях і в Україні, бо важкі часи грядуть. Готуйтеся до них наполегливо і дбайливо, плекаючи рідного духа, щоб не були Ви чужинцями серед свого народу, щоб не помагали Ви йому котитись до латинізації і денаціоналізації, пам’ятаючи про слова Слуги Божого митрополита Андрея, які він сказав при нагоді ювілею М. Шашкевича: ви є з народу і для народу народу. З рідного народу Ви вийшли, для нього маєте в Христі жити» [6, 14:318].

Поряд із формацією духовенства в стінах УКУ Йосиф Сліпий передбачив плекання національно свідомої світської інтеліґенції, адже «при всіх звеличуваннях української завзятости і національної свідомости, багато-багато українців пропадає і гине в чужих морях, бо забуває себе і то, на загал, раз на завжди» [6, 7-8:143], – писав Патріярх. За основний принцип він взяв поєднання релігійного та патріотичного виховання, яке могло «забезпечити нашу молодь перед погубними впливами чужого, – мовою, обрядом і звичаями, – оточення» [1, с. 130].  Головним завданням УКУ було «з університетського і наукового становища зробити все, щоб це спинити і цьому протиставитись (асиміляції – прим. авт.). Маємо свою мову, свій обряд, що є таки могутнім чинником приналежности до своєї Церкви і української народности, свою історію і свою науку і це треба як найуважніше використати, щоб під цю пору в державах вільного світу перебути нашу недолю, коли на Україні немає свободи для нашої Церкви і не можна на полі науки робити те, що належало б. Тому за всяку ціну треба рушити цю стаґнацію в науці» [6, 7-8:143].

Географічні та політичні перешкоди залишалися неабиякою проблемою для розвитку УКУ в Римі. Відірвані від вільного світу

українці в Україні не мали доступу до християнської науки, отримуючи «викривлену науку на методах діялектичного матеріялізму, науку без Бога і без страху Божого» [6, T. ІХ, 1980. – c. 314]. Засимільовані молоді українці у вільному світі не вбачали вартости у підтримці українського університету: «значна частина цієї молоді занехує свою рідну матірну мову й свої прадідівні звичаї, зриває зв’язки зі своєю рідною українською Церквою і пропадає для свого рідного народу» [6, 9:86].

Вирішення цієї проблеми Патріярх Йосиф намагався знайти у створенні філій університету в різних країнах поселення українців.

«При такій Філії УКУ – писав Йосиф Сліпий – можна виховати ідейних і відданих свойому народові вчителів для початкових шкіл, можна згуртувати священиків, що віддали б себе вповні для праці рятунку свого поселення, можна згуртувати інтеліґентів, що могли б зайнятись молоддю, студентами і відживити в них бажання бути собою, щоб пізнати свій великий нарід і захопитись ідеєю жити для нього не тільки на своїм поселенню, але й для його долі в Україні, для його загальних потреб» [6, 9:316].

Тому 1 жовтня 1966 року в Буенос-Айресі засновано філію філософічно-гуманістичного факультету,  1973 року – філію в Чикаґо, 1976 р. – у Вашинґтоні, 1977 р. – у Філадельфії та Монреалі, 1979 р. – в Лондоні. Блаженніший прагнув, аби «основані Філії Українського  Католицького Університету [розвинулися] в самостійні університети. Свої доми, свої бібліотеки й музеї, виклади для молоді підготовлять і доповнять національне образування всіх фахівців» [6, 14:184].

На превеликий жаль, ця ініціятива не принесла бажаних результатів. У червні 1976 року Йосиф Сліпий писав: «Постало нині вже кілька Філій УКУ, хоч дуже тяжко стягати людей. Така мала свідомість наших студентів, які ходять всюди на американські чи канадійські університети, але до своєї філії вони не показуються!» [6, 14:110].

У 1970 році Йосиф Сліпий ініціює ще один проєкт, який мав на меті згуртувати у колисці християнського світу українську молодь з діяспори. Йдеться про літні курси УКУ в Римі, завданням яких було стати доповнювальними лекціями для української студентської молоді, яка у своїх Alma Mater не мала змоги набути знання, необхідні для національно свідомої української інтелігенції: «Насамперед, треба здобувати те знання з українознавчих предметів, яке не дають нашій молоді чужі університети – поглиблення рідної мови, історії, літератури, культури» » [6, 7-8:153].

Стратегічне мислення Блаженнішого, який єдиною мовою курсів визначив українську, сприяло тому, що молодь і представники монаших та чернечих спільнот мали «велику нагоду вивчити добре свою матірню мову, якої вони в обставинах свого життя і в країнах свого поселення чи народження, не могли добре опанувати» [6, 7-8:147]. Патріярх плекав надію, що літні курси в Українському католицькому університеті в Римі зможуть зупинити процес втрати української мови, однак, як ствердив Ярослав Пелікан, навіть за умови успіху вони допомагали лише невеликій групі українців. Тож іншим джерелом «українізації в розсіянні сущих» залишалися українські школи,  розвиток  яких  Йосиф  Сліпий  вважав  імперативом  доби: «Організація власного, рідного шкільництва, наука в школах рідної мови, своєї історії, культури, обряду і духа своєї Церкви, це одно з найважливіших і найпекучіших завдань» [6, 9:125.].

Питання збереження національної ідентичности було моральним та духовним імперативом для Патріярха Йосифа Сліпого та української спільноти в усіх куточках землі. Слова Блаженнішого, які прозвучали в ювілейному 1975 році у Римі, не лише не втратили своєї актуальности сьогодні, а навпаки, ще гостріше зринають перед нами у час війни в Україні: «Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здумиться перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою – і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! (…). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів». Своєю українською Церквою, організацією, своєю політичною зрілістю, своєю культурою, наукою, письменством і мистецтвом Ти вже зазначив своє становище!» [6, Том ХІV, 1981. – с. 238.]

Список використаних джерел

1. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968- 1970 у світлі чужої преси. Праці Українського Богословського Наукового Товариства. Том ХХ. Рим-Париж, 1972.
2. Іванкович І. «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Том Львів: Артос, 2016 – с. 38-46.
3. Лубківський Р. Князь неуярмленої Церкви.//Лицар нескореної Церкви. До 120-річчя від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Статті і матеріали. – Інститут релігієзнавства. Львівське відділення Інституту української   археографії   та   джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. – Львів: Лоґос, 2012. – С. 19, 20.
4. Пелікан Я. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Львів: Артос, 2015.
5. Сліпий Й. Заповіт Блаженнішого патріярха Йосифа Сліпого. – АРТОС, 2022.
6. Сліпий Й. Твори. Повне зібрання. Т. I-XVII. Рим, 1970-