Митрополит Андрей

Шептицький Андрей – граф, митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський, громадський і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ.

Народився 29 липня 1865 р. у с. Прилбичі (Яворівського р-ну Львівської області) у родині графа Івана та графині Софії з родини Фредрів Шептицьких.

Рід Шептицьких – це одна з найдавніших українських боярських родин. З кінця ХVII і майже все ХVII ст. Шептицькі дали цілу плеяду найвищих церковних ієрархів української греко-католицької та польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шептицький, єпископ у Львові. Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, пізніше Києво-Галицькі митрополити. Вони є засновниками-фундаторами архикатедрального собору св. Юра у Львові. По жіночій лінії Шептицькі мали родинне коріння з королівським родом Собєських, австрійським цісарським родом Стюартів. Через Фредрів Шептицькі пов’язали свій родовід із королями Італії, Португалії, Сардинії. Мати митрополита Андрея Софія була донькою видатного польського письменника, графа Олександра Фредро. У подружжя Івана та Софії Шептицьких було семеро синів. Двоє (Стефан і Юрій) померли у дитячому віці, Леон розстріляний НКВД у 1939 р., Олександр гине від куль гестапо у 1941 р., Казимир-Климентій помирає на засланні у Володимирі над Клязьмою у 1951 р.. Найстарший Андрей при хрещенні отримав імена Роман, Марія, Олександр.

Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії св. Анни у Кракові. Після закінчення гімназії деякий час перебував на військовій службі та через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий ступінь д-ра права. У 1887 р. здійснив подорож на Велику Україну та Росію. Ось як її описав у своєму «Слові над могилою блаженної памяті Митрополита Кир Андрея» Патріярх Йосиф Сліпий: «Уже як студент права вибрався Він на Велику Україну і в Москву, щоби, як казав Його покійний батько, пізнати терен майбутньої праці. Тоді то познайомився з найвизначнійшими громадянами — професором Антоновичем в Києві, а філософом В. Соловйовим у Москві. А коли став архиєреєм, то боровся, як лев, за з’єдинення Церкви. Ні суші, ні моря не спиняли Його в починаннях і трудах. І Петроград і Київ, і Вильно, і Лондон, і Париж, і Америка, і Канада, і Аргентина, і Бразилія, і Палестина — всюди Він хотів бути, всюди щось здобути і придбати для Унії».

У 1888 р. вступив до монастиря оо. Василіян у Добромилі. В чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та філософії. У 1892 р. отримав священичі свячення у Перемишлі, згодом став магістром новиків у Добромилі, а з 1896 р. – ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Христинополі (Червоноград, Львівська область).

У 1899 р. імператор Франц-Йосиф І іменував Андрея Шептицького  Станіславівським єпископом, а Вселенський Архієрей Лев ХІІІ затвердив це рішення. Єпископська хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р. Як зазначив у згаданому «Слові над могилою блаженної памяті Митрополита Кир Андрея» Патріярх Йосиф Сліпий, «ширший горизонт розкрився Його творчому духові і знову ще більше зросла Його апостольська праця. Канонічні візитації, проповіді, пастирські посланія чергувалися у дбалого про добро душ своєї пастви єпископа. За тим пішло підготування до оснування Духовної Семінарії, створення великої бібліотеки і передусім віднова і прегарне мистецьке розмалювання катедри (Св. Юра). Ця коротка й успішна діяльність виявила Його як найкращого кандидата на митрополита».

Коротке єпископське служіння у Станіславові (сьогодні – Івано-Франківськ) Андрей Шептицький розпочав із візитацій на Гуцульщині і Буковині. Ніхто з його попередників не писав до гуцулів послання їхнім діалектом. Патріярх Йосиф так сказав про це: «Хто ж не пам’ятає, хто ж не пригадує собі Його пастирського посланія “До моїх любих гуцулів”, писаного в їх таки говорі. Та й та Його єпископська діяльність не тривала довго. Боже Провидіння піднесло Його на ще вищий щабель духовної єрархії, бо покликало Його на Галицького митрополита».

17 грудня 1900 р., після смерті митрополита Юліяна Сас-Куїловського, Андрей Шептицький  був номінований Архієпископом Львівським, Митрополитом Галицьким та єпископом Кам’янець-Подільським. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. у соборі св. Юра у Львові.

Митрополит Андрей двічі відвідав Росію та Білорусь – у 1907  та 1912 р. Сприяв розбудові Російської греко-католицької Церкви. У 1917 р. в Петербурзі було проголошено Російський греко-католицький Екзархат, а її екзархом призначено о. Леоніда-Леонтія Фьодорова. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької Церкви у Боснії, а в 1908 р. направив туди для місійної діяльності монахів-студитів. У 1907 р. Митрополит Андрея добився призначення о. Сотера Ортинського єпископом для США, а в 1912 р. – о. Никиту Будку єпископом для українських поселенців у Канаді. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду у Великій Україні. У 1910 р. брав участь у євхаристійному конгресі в Монреалі. Митрополит Андрей був ініціатором унійних Велеградських конгресів (1907–1928 рр.), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців. У 1901 р. заснував монастир Студійського Уставу, ігуменом якого був його рідний брат Казимир-Климентій, якого 27 червня 2001 року було проголошено блаженним УГКЦ. У 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли візантійський обряд. Опікувався жіночими згромадженнями: Сестер Служебниць, Пресвятої Родини, Студиток, Сестер Милосердя св. Вікентія, Сестер Йосафаток. Скликав Синоди та Собори УГКЦ у 1905 р., 1940–1944 рр.

Митрополит не залишав свого народу в часі Першої та Другої світових воєн. Усвідомлючи його міжнародний авторитет та значення праці для Української Церкви, царський російський уряд у вересні 1914 р. ув’язнив та відправив митрополита на заслання до Суздальського Спасо-Євфиміївського монастиря, де він перебував до 1917 р. У міжвоєнний період митрополит продовжував роботу з розбудови УГКЦ.

З його ініціативи засновано Львівську греко-католицьку богословську академію, ректором якої у 1928 році було призначено о. д-ра Йосифа Сліпого, а також Богословське наукове товариство, Український католицький інститут церковного з’єднання ім. Йосифа-Веніамина Рутського. Висилав на студії до Європи молодих студентів богословії. За підтримки Папи Пія ХІІ основує Українську Папську Колегію свщмч. Йосафата в Римі.

Вважаючи справу розбудови освіти й культури засобом національної оборони поневоленого народу, засновує Український Національний Музей (1905 р.), відстоює необхідність утворення українського університету у Львові, підтримує приватні народні школи ім. Б. Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім. М. Шашкевича, товариства “Просвіта”, “Рідна Школа”, Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації “Пласт”, “Луг”, “Сокіл-Батько”, “Українська Молодь Христові”, сприяє видавництву журналів для молоді “Наш Приятель”, “Поступ”, “Українське Юнацтво”. В його особі знайшли надійного покровителя і мецената молоді художники, музиканти. Дбаючи про фізичне здоров’я свого народу, відкриває Народну Лічницю (1903 р.), Порадню для матерів, дитячі садочки, сиротинці. Помагав розбудовувати економічні установи (Іпотечний банк, товариство взаємного страхування «Дністер», та ін.).

Влучно описав цю діяльність Митрополита Андрея Патріярх Йосиф, зазначивши: «Золотими буквами записав Він себе і в економічно-господарському житті. Оснування школи в Милованю, піддержування кооперативів, випосадження ботанічних заповідників і т.д. говорять самі про себе. А відомі пожертви, — це лиш стотисячна частина того, що давала правиця, а не знала лівиця. Словом, Він був у нас найбільшим громадянином, що на кожному кроці заступався за права народу і боронив покривджених у Соймі та в Палаті Панів. Боронив Він і справу університету, справу виборів та всіх інших життєвих інтересів народу. Меценатом науки і мистецтва назвав Його з вдячності народ. Нагадує Він Мойсея своєю палкістю, великим практичним розумом, провідницьким хистом. Від св. Павла перейняв Він розмах і вдумливість, оригінальні помисли. Справді перелляв на Нього Господь з великих дарувань обох Мужів св. Павла і Мойсея частину тих харизм».

На його думку зважали як тодішні лідери іноземних держав, так і провідники українського руху.

Рішуче обороняв свій народ перед окупантами. Зокрема різко виступив проти штучного голоду 1932–1933 рр. (Пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та нищення польським урядом православних церков на Великій Україні.

Передбачаючи наростання репресій проти Церкви, митрополит таємно 22 грудня 1939 р. висвятив на єпископа з правом наслідства о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єпископа Николая Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

Як Глава УГКЦ своєю наполегливою діяльністю домагався, щоб український національний рух дотримувався засад християнського патріотизму, а Церква відігравала роль духовного і морального авторитету для українського народу. Метою життя митрополита була єдність Української Церкви та побудова Української Держави, “наділеної християнською душею”.

Під час Другої світової війни Андрей Шептицький ставив питання про об’єднання всіх християн України у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів Церкви та української інтелігенції. 30 червня 1941 р. благословляє проголошення відновлення Української Держави. Злочини НКВД у 1939 р. були причиною вітання 5 липня 1941 р. німецької армії. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 р. у с. Прилбичах працівники НКВД розстріляли його рідного брата Леона з дружиною, сімейний маєток пограбовано, знищено родові документи.

Однак з плином часу ніхто з єпископів у цілій Європі не виступав так відкрито й беззастережно проти нацизму та фашизму, як робив це Митрополит Андрей. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся (грудень 1941 р., лютий 1942 р.) з протестом до Гіммлера проти нищення єврейського населення у Галичині, пише листа до папи Пія ХІІ. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалася у монастирях та митрополичій резиденції у Львові. 21 листопада 1942 р. публікує послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства. Подібні заяви та звернення призводили до частих обшуків у Соборі св. Юра та митрополичих палатах.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 р., через три місяці після зайняття радянськими військами Львова.

 

ПІДСУМКИ:

Давати характеристику такої великої ґеніальної особистості з її всебічною діяльністю надзвичайно важко. Все-таки треба підкреслити і видвигнути деякі риси і моменти, які зауважували ті, хто мав щастя в житті стрінутися з ним. Патріярх Йосиф Сліпий у «Життєписі Митрополита Андрея Шептицького», написаному в Маклаково у 15-ті роковини від дня смерті Слуги Божого, так згадував про свого Великого Попередника:

 

«2) Найперше був він глибоко віруючою людиною, котрого віра спиралася на розумові докази і волеві постанови, і вона була двигуном і нормою всіх його думок і чинів. Не любив солодкої побожності, що легко допускала переступлення Божих і церковних заповідей. Він був відданим сином Католицької Церкви, для якої посвятив усе своє життя і готов був кожної хвилини віддати його задля неї. До самої смерті думав про мучеництво, про нього молився від своєї молодості і свою смерть на ложі назвав марною. Мав великого духа молитви, робив годинні розважання перед Найсвятійшими Тайнами і довгі благодарення, в часі яких обдумував свої постанови і рішення. Передусім, пройнятий був живою вірою в Євхаристійну присутність і до Хр[ист]а звертався безпосередньо, з величезним, безмежним довірям. Раз так молився він: “Хр[ист]е, приходжу до Тебе, не як до Бога, але вже як до звичайної людини, надихни, порадь і поможи в цих преважких справах і рішеннях.” Він шукав немов в зближеній людскості Спасителя більшого зрозуміння і […]156»

Митрополит Андрей Шептицький у своїй поведінці відзначався природністю, і кожний – вбогий чи богатий, звичайний чи визначний, – мали до нього безпосередньо доступ, і завжди кожного вислухував ввічливо і співчутливо.

Мав велику набожність до Премудрості Божої і написав про неї цілу книгу та присвятив їй церкву студитів на Кайзервальді.

Дуже легко писав і проповідував. Конференції і проповіді говорив без попереднього приготування, а часом навіть exprompt. Був золотоустим проповідником.

Читав незвичайно багато і мав феноменальну пам’ять. Навіть в часі недуги брав книжку до рук. Єп[ископ] Derbigni (Дербіньї)158, сам незвичайно талановитий і працьовитий, назвав раз м[итрополита] великим робітником.

З найбільш критичних ситуацій вмів знайти найкращий вихід.

Завжди влучно, блискучо та миттєво відповідав на несподівані питання. Патріярх Йосиф згадує: «Раз, коли ми були в нього, сказав заклопотаний: “Мав я важну книжку і десь забув”. На те я завважив: “Екс[целенція] не люблять звичайно забувати книжок”, – натякаючи на його пристрасне бібліофільство. “Так”, – була скора відповідь. “Я – своїх, а ви – і чужих”. Раз, коли служачий поставив книжку з наголовком вспід, він поправив: “Ти думаєш, що Тобі було би легко, якщо Тебе би поставив стрімголов”.»

Своєю титанічною працею він успішно охопив і розбудував все церковне і народне життя в усіх його ділянках. Був носієм блискучих, а навіть геніальних ідей, але втілення їх у життя доручав іншим.

Одним із прерогативів Митрополита Андрея було вивести українську справу на світову арену. Його далекоглядність щодо майбутнього Церкви і України мала пророчий вимір. Патріярх Йосиф згадує, що котрогось разу Митрополит сказав: «“Я хочу дивитися на 500 літ наперед”. Деякі події – продовжує Сліпий – Митрополит передбачав дуже точно, а передусім – воєнні страхіття. «Коли 1914 року ми вертали з Інсбрука на вакації, треба було бути, очевидно, в покійного, щоб здати звіт про проведений рік. Казали, що він чогось нездужав, і виглядав блідий на лиці, коли вийшов на уділювання авдієнції. Вислухавши, він тільки спитав, чи є т[ак] зв[ана] Klerikalverband – посвідка приналежності до зв’язку з клиром архиєпархії, а якщо нема, щоби піти до консисторської канцелярії і прохати про її видачу. Інакше могли б були завербувати до війська». Очевидно, що перед цим Митрополит був у Відні та мав зустріч з Цісарем, під час якої правдоподібно йшлося про війну. Його сучасники стверджували, що якщо б він не був духовною особою, то був би прем’єр-міністром або принаймні міністром закордонних справ.

Будучи багатогранною, непересічною особистістю, Митрополит Андрей зазнавав чимало прикростей та неприємностей як від чужих, насамперед від поляків, що уважали його зрадником, так і не меншою мірою від своїх – світських і духовних. Безпідставні наклепи та звинувачення виходили далеко поза межі України.

В своєму особистому житті м[итрополит] А[ндрей] був незвичайно скромний. Як згадує Патріярх Йосиф, «видатки на свої потреби обмежував до крайності і числився з кожним сотиком, і то так в одежі, як і в їді. В переїздах користувався трамваями, щоби не видавати багато на машини. Особливо, коли він збирав гроші на сироти! Боже, борони нарушити їх сотик. Подібно і брат, архим[андрит] Климентій, вдоволявся тим, що приписував устав, а відома річ, що студити жили дуже вбого, обмежувалися до конечности і придержували строгі пости.

Як співчував м[итрополит] А[ндрей] з всіми, що були недужі і в потребі, слідує із одного припадкового вислову. Це було ще за Польщі. Багато зверталось до нього за порадою духовною та матеріяльною поміччю. Величезна пошта приходила щодня, і її полагодити вже вистачало на день праці. Всім хотів помогти, а тут – годі. Вичерпаний і обезсилений закликав: “Голови вже не стає і руки опадають з умучення – просвітку не видно, а потребуючих і недужих не меншає!”»

Часто в житті приготовлявся він на смерть, оскільки життя його було сповнене різними небезпеками. Видатний богослов, знавець як східного богослов’я і традицій, так і західного, аскет, Учитель Церкви, проповідник духовного життя, ще за життя визнаний українським народом “рідним Мойсеєм”. Беатифікаційний процес розпочато 5 грудня 1958 р.

 

Логічним продовженням моєї короткої доповіді є презентована сьогодні на цьому форумі фотовиставка про життя та особу Митрополита Андрея. 14 банерів поетапно охоплюють найважливіші віхи діяльности Слуги Божого. Виставку опрацьовано у Львові на базі унікальних світлин та копій документів з фондів Львівського Державного архіву й усі вони становлять фундаментальну фотохроніку однієї з найбільш непересічних постатей в історії УГКЦ. Прагну при цій нагоді висловити подяку Управі Релігійного Товариства «Свята Софія» США за те, що своєю фінансовою підримкою уможливила присутність виставки у Філадельфії і перед тим, як запрошу усіх присутніх до перегляду цих надзвичайно цінних матеріялів, хочу виконати ще один дуже приємний обов’язок.