У Школі шляхетного юнацтва St Sophia Religious Assn of Ukrainian Catholics, USA офіційно розпочався навчальний рік

Перша зустріч – духовно-патріотична – була присвячена постаті Богородиці напередодні свята Покрова, і рівночасно Дню Захисника і Захисниці🙏🏻✨✨
Разом з Ruslan Borovyi пізнавали життєвий шлях Марії – від Благовіщення до Успіння. Аналізували символіку Богородичних ікон і замислювалися над тим, як Матір Бога поєднала у собі небесне та земне 😇
Друге заняття пройшло у спілкуванні з ветеранами війни Андрієм Стасюком та Юрієм Довганом, котрі долучилися до нашої молоді за посередництвом Zoom. Говорили про досвід служби, про мотивацію вступити до лав ЗСУ, про найважчі моменти – психологічні, емоційні, фізичні, які довелося пережити на лінії вогню.
Ці світлі і загартовані захисники дали молоді настанови: не зневірюватися, памʼятати про свої корені і повертатися додому 💛💙 
На завершення  Andriy Zhyvachivskyi провів презентацію про історичну тяглість захисників України від часів Русі до сучасності. А кожен із учнів написав теплого листа захисникам🇺🇦
 
Дякуємо Богові за вдалий старт😇
 

Про караїмів говорили на форумі Товариства «Свята Софія» США

26 вересня відбувся заключний виклад осіннього семестру викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США за підтримки Осередку праці НТШ у Філадельфії. Доповідь на тему «Караїми-корінний народ України: етнос, культура, релігія» виголосив дослідник кримсько-татарської спадщини Андрій Живачівський.

За словами прелегента, корінний народ України – автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України. Караїми, разом із кримськими татарами і кримчаками, є корінним народом України. Караїми проживають на території Кримського півострова з XIII століття. Стрижнем караїмської спільноти є їхні вірування. Караїмізм — авраамічна релігія, що схожа на юдаїзм, але більш «ліберальна». Вважається, що вона виникла у VIII столітті у Багдаді (нині — столиця Іраку). Цю течію іноді ще називають ананітством (він імені її основоположника — проповідника Анана бен Давида). Він закликав відмовитись від Талмуду й інших книг-посередників та не зважати на тлумачення священників, а читати та інтерпретувати Святе Письмо самостійно. З івриту «караїм» перекладається як «читач».

Перші караїмські громади в Криму з’явились у містах Солхат (Старий Крим), Кирк-Єр (з XVII ст. — Чуфут-Кале) та Кафа (сьогодні — Феодосія): про це свідчать караїмські некрополі XIII–XIV століть. Некрополь на території печерного міста Чуфут-Кале є одним із найбільш відомих. Послідовники караїмізму мігрували на Близький Схід та до Візантії після VIII ст. з Аббасидського халіфату (Іраку). Звідти, вже у XIII ст., ця релігія потрапила до Криму, який на той час належав Хозарському каганату, і поширилася півостровом. Об’єднані спільним віросповіданням, прибічники караїмізму утворили новий етнос. Караїмський фольклор має чимало паралелей з культурою хозарів.

Основними заняттями караїмів в Криму були скотарство, торгівля, ремісництво. Також відомо, що караїми традиційно займалися військовою справою. Як вправних і сміливих воїнів, караїмів взяв до себе литовський князь Вітовт під час походу на Крим наприкінці XIV ст. Він вивів кілька десятків караїмських і татарських родин і розселив їх як у своїй столиці Тракаї, в прикордонних містах, так і в інших важливих центрах Великого князівства Литовського і Руського. Згодом караїми мешкали ще й у Вільнюсі, звідки, за однією з версій, вирушили до Галича, Луцька та Білорусі. Існує й інша версія, за якою 80 караїмських родин із Солхату, Мангупа й Кафи прибули до Галича ще у 1246 році. Вважається, що їх запросив князь Данило Галицький з дозволу хана Батия — так середньовічні правителі намагалися розвивати торгівлю між Галицько-Волинським князівством та східними князівствами, які тоді підпорядковувались Золотій Орді. У XVII столітті в Галичі мешкало 24 караїмські родини.

Перше, що караїми будували, оселяючись на нових землях — молитовний будинок — кенасу. Правління караїмських громад в будь-який історичний період складалось з трьох осіб: газзана, габая — старости, відповідального за господарську частину, та шамаша (аналог диякона у православній церкві), який допомагає двом іншим. Для караїмів, як і для юдеїв, доба від заходу сонця в п’ятницю — це шабат, тобто сьомий день творіння, протягом якого не можна працювати. Служіння традиційно відбувається тричі на тиждень. На відправі караїми мають бути без взуття, чоловіки — у фесках, жінки — теж із покритими головами. Молилися вони окремо: чоловіки в молитовному залі на ковдрах, а для жінок був окремий балкон. Календар кримських караїмів починає літочислення від створення світу (до християнського літочислення додається 3751 рік). День починається з вечора. Згідно з місячним календарем, яким користуються караїми, тривалість року становить 354 дні, 8 годин та 48 хвилин. Новий рік настає наприкінці вересня. Головним днем тижня є субота.

Караїми досить голосно заявляли про себе і в часи Російської імперії. Однак офіційно караїмів як окремий етнос оформив Микола I своїм указом у 1837 році, коли були визначені духовні управління в Євпаторії (це місто стало другим центром караїмів після Джуфут-Кале), Галичі, Тракаї (Литва). Офіційно визнано також, що керівна посада в караїмів – гахам. Гахам виконував роль і духовного наставника, й адміністративного керівника. У XIX столітті розвиток караїмських громад й їхньої культури пожвавився. У цей період кримські караїми почали вирощувати тютюн та виготовляти тютюнові вироби. У промисловому Харкові тютюнова справа караїмів стрімко розвивалася: на початку XX століття кількість працівників на цих виробництвах перевищувала 200 осіб.

Антисемітизм зламу ХІХ– початку ХХ ст. підштовхнув лідерів караїмів офіційно звернутися за експертними висновками щодо національної приналежності до єврейських учених і визнати етнічну окремішність караїмів. 5 січня 1939 р. на ім’я Семена Дувана надійшов документ з висновками.  У них доводилося, що караїми – не євреї. Ці висновки в майбутньому врятували народ від повного знищення.

Політичні процеси, спричинені Жовтневою революцією, призвели до скорочення чисельності караїмського населення і на заході, але пізніше. Традиційно західні караїмські громади були невеликими, адже майже не було мішаних шлюбів. Проте ці спільноти активно розвивали караїмську культуру: тут були свої історики, поети, письменники, вчені. Через це їх почала переслідувати радянська влада, яка отримала контроль над цими територіями у 1939 році. Тому після війни, коли відбувався переділ кордонів, багато молодих караїмів виїхали до Польщі, внаслідок чого традиційні українські караїмські громади поступово зникали. У складі Української РСР караїми не мали можливості культурного та релігійного самовираження

У підсумку, як зазначив доповідач, більшість представникі етносу мешкає у нині окупованому Криму, решта ж — у містах Галичини, Волині, Слобожанщини та Приазов’я. Сьогодні караїми є одним із найменш чисельних корінних народів України. Згідно з переписом населення 2001 року, в Україні лише 1196 осіб ідентифікували себе як караїми.

На завершення вечора, слухачам запрезентовано музичний фольклор караїмів.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Про Владику Василя Лостена і єпископів-помічників Філадельфійських говорили на форумі Товариства «Свята Софія» США

19 вересня, в рамках осіннього семестру викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США, відбулася доповідь відомого історика Української Греко-Католицької Церкви в Америці о. д-ра Івана Кащака на тему «Владика Василь Лостен і єпископи-помічники Філадельфійські».

У першій частині доповіді прелегент висвітлив канонічні передумови призначення єпископів-помічників. Він зацитував канон 212 Кодексу Канонів Східних Церков, проголошений 18 жовтня 1990 року апостольською конституцією Sacri Canones, що її видав св. Папа Іван Павло ІІ. Згаданий канон стверджує, що якщо цього вимагають пастирські потреби єпархії, то на прохання єпархіяльного Єпископа можуть бути призначені один або більше Єпископів помічників. У важливіших обставинах, в тім – персонального характеру, можна з уряду поставити Єпископа коад’ютора з правом наступності, наділеного особистими повноваженнями. За словами доповідача, бувають випадки в латинській Церкві, коли єпископ-помічник може отримати кардинальський титул, не будучи ординарієм. О. Кащак з’ясував поняття титулярного єпископа та протосинкела, останнє з яких є тотожне позиції генеального вікарія.

Відтак, о. Іван подав біографічні довідки десятьох єпископів-помічників Філадельфійських УГКЦ, серед яких Владика Іван Бучко (1891-1974, помічник в роках 1940-45), Амврозій Сенишин, ЧСВВ (1903-1976, помічник в 1942-1956 рр.), Йосиф Шмондюк (1912-1978, помічник в 1956-1961 рр.), Іван Стах (1918-1972, помічник в 1971-1972 рр.), Василь Лостен (1930-2024, помічник в 1971-1977 рр.), Роберт Москаль (1937-2022, помічник в 1981-83 р.), Михайло Кучмяк, ЧНІ (1923-2008, помічник в 1988-89); Володимир Паска (1923-2008, помічник в 1992-2000), Іван Бура (1944-2023, помічник в 2006-2009, 2014-2019), Андрій Рабій (1975-, помічник в 2017-2022). З більшістю із них доповідач був знайомий особисто, тому до біографічних даних додавав короткі спомини.

Найоб’ємніші з них – це спогади про Владику Василя Лостена, з рук якого о. Кащак прийняв дияконські (1984) та священничі свячення (1985). Прелегент підкреслив виняткові лідерські здібності Владики, який в 1977-2006 рр. очолював Стемфордську єпархію УГКЦ. За словами доповідача, це була людина, яка не боялася конфліктів, людина високої працездатності, організатор і справжній господар, відданий Церкві і Україні.

На завершення вечора о. Кащак презентував опубліковані спогади свого святителя під назвою To Be Great Is To ServeA Memoir. Книга скаладається з 26 розділів, які описують життєвий шлях Владики Лостена від дитинства до виходу на пенсію. Видання збагачено унікальними світлинами з архіву єпископа, графічну обробку підготував Олег Стецик, вступне слово написав Аскольд Лозинський. За словами о. Кащака, книга є захоплюючим чтивом, яке відкриває нові грані Владики Василя.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

У Філадельфії говорили про архів-музей Української вільної академії наук.

12 вересня на форумі Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США відбувся виклад на тему «Архів-музей УВАН у США: минуле, сучасне, майбутнє». Лекцію провела Директор архіву-музею ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук Тамара Скрипка.

Архів-музейУВАН було засновано 10 жовтня 1945 р. в Авґсбурзі (Баварія), в таборі Сомме-Казерне, на підставі мандату, виданого 12 квітня 1945 р. д-ром Володимиром Бірчаком, головою товариства Музею визвольної боротьби України у Празі. Мета створення Музею-Архіву – згромадження і збереження музейно-архівних збірок культурного та історичного значення, які в силу політичних обставин опинились поза межами материкової України. Ініціатива організації музею-архіву УВАН належала Володимиру Міяковському (1888-1972). Як досвідчений архівіст, що очолював Архівне управління і Центральний архів ім. В. Антоновича у Києві з 1920 до 29 років, В. Міяковський згуртував відданих архівній справі ентузіaстів – проф. Л. Бачинського, І. Коровицького, О. Зінкевича, В. Дорошенка, проф. А. Животка, М. Марковського. Головна мета, яку він поставив перед ними – згромадження архівних документів різних профілів. Новостворена в Авґсбурзі УВАН уважала себе продовжувачем академічних традицій  Української Академії Наук, яка була заснована у 1918 р. за підтримки Гетьмана П. Скоропадського.

З від’їздом більшої частини науковців у США, Володимир Міяковський уважав за необхідне перевезти зібрану колекцію до Нью-Йорку, що у 1952 р. було зроблено за сприяння ЗУАДК. Завдяки невтомній самовідданій праці й незаперечному авторитету В. Міяковського Архів УВАН є одним з найбільших і найбагатших архівів на еміґрації, оскільки сконцентрував у своїх сховищах документи від 1857 р. до кінця ХХ ст. Інвентаризація пам’яткових цінностей почалася у 1962 р. Тоді ж визначилося й завдання архівного відділу, який започаткував інтенсивну концентрацію рукописів. Однією з провідних функцій Архіву-музею було зібрання, збереження, систематизація та вивчення рукописної спадщини українських письменників та істориків. До цієї групи також належать документи видатних політичних і громадських діячів, що охоплюють період Першої світової війни та Української революції 1917–1920 рр.

Окрім особових фондів, архів володіє фондами організацій та установ, мистецьких об’єднань, видавництв і періодичних видань – це другий за поділом архівний підрозділ. Він включає унікальний архів Бойової Управи УСС, архів Військового історичного Інституту, Української Республіканської Капели О. Кошиця, архів Мистецького Українського Руху, Об’єднання письменників дитячої літератури, об’єднання «Слово». Т. Скрипка відмітила величезні архіви таборів ДіПі, що через світлини, документи, циклостилеву періодику відображають громадське і культурне життя політичних біженців.

Колекція фонодокументів містить понад 200 одиниць звукових записів, які охоплюють подієву історію УВАН – доповіді, конференції, концерти, які щотижня відбувалися упродовж 1950–1960 рр.

Колекція Музею нараховує майже дві тисячі предметів основного фонду  інформаційно-меморіального характеру, а також твори живопису, графіки, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва, колекції нумізматики, меморіальних предметів визначних особистостей датована другою пол. ХІХ–ХХ століттями.

Доповідачка згадала президентів УВАН, для яких архів, як наукова база матеріялів для української науки, був пріоритетною сферою діяльности академії. Це – Юрій Шевельов, Марко Антонович, Олекса Біланюк та Альберт Кіпа, які робили все необхідне для подальшого опису архівної колекції.

Як бачимо, архів УВАН у США – це праця  кількох ґенерацій учених та архівістів, що також накладає певний моральних обов’язок не лише на сучасників, а й на майбутні покоління працівників. З пошани до внеску знакових постатей архівно-музейної справи ХХ століття їх іменами названо архів – ім. Д. Антоновича, і бібліотеку – ім. В. Міяковського. За усіма характеристиками і оцінками фахівців, Архів-музей ім. Д. Антоновича – одна з найпотужніших джерелознавчих баз для дослідницької роботи і видавничої діяльності поза межами України. Зараз в архіві обліковано і частково описано 370 фондів, ще 30 чекають своєї черги.

За словами Т. Скрипки, найважливіше значення у збереженні архівних і музейних колекцій має фінансова підтримка української громади. Кожен українець, який проживає у США, повинен усвідомити, що Архів-музей УВАН є спільним національним скарбом, тому на українській громаді лежить обов’язок повсякчас підтримувати його діяльність.

На завершення, доповідачка поділилася світлина окремих музейних та архівних матеріялів з колекції УВАН.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

У Заздрості відбулося погашення конвертся зі зображенням Патріярха Йосифа Сліпого

11 вересня 2024 року, в Музейно-меморіяльному комплексі (ММК) «Рідна Хата» ім. Йосифа Сліпого в с.Заздрість що на Тернопільщині відбулася церемонія погашення власного конверта зі зображенням Слуги Божого Патріряха Йосифа Сліпого (1892-1984) з нагоди 40-вих роковин відходу у вічність.

У події взяли участь почесні гості з ТМО ВУТ «Просвіта», волонтери з Луганська, директорка місцевої гімназії Ольга Шеліга, вчителі та учні, а також представниці Клубу приятелів ММК «Рідна хата» Йосифа Сліпого «Великого Бажайте!».

Захід розпочалася з екскурсії родинним обійстям Ісповідника Віри та музейним комплексом, яку провела Голова Представництва Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» (США) в Україні Данута Іванкович. Можливість наочного споглядання багатющої колекції музейних експонатів дозволила не лише гідно вшанувати пам’ять великого провідника, але й наблизити його спадок до кожного з присутніх.

Відтак відбулася церемонія спецпогашення власного конверта зі зображенням Йосифа Сліпого. Наталя Чорна, журналістка та голова ТМО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, зазначила: «Процедура погашення конверта схожа до процедури погашення марки і ми  обіцяємо, що створимо також марку на честь Йосифа Сліпого. Я думаю, що це буде дуже визначна річ, адже поки немає такої (ред. марки) саме з Тернопільщини».

На конверті було поставлено спеціальну печатку, а також підписи директорки ММК «Рідна хата» Данути Іванкович, просвітянки, філологині Галини Шот, народного депутата України 7-го скликання, члена партії Всеукраїнське об’єднання «Свобода», Олега Сиротюка та заступника голови ТМО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, депутата Тернопільської обласної ради, фалериста Михайла Тимошика.

В рамках події, Тернопільська обласна рада відзначила Дануту Іванкович грамотою за надвагомий особистий внесок у розвиток музейної справи Тернопільської області, підкресливши її неоціненний вклад у збереження культурної спадщини та пам’яті про Патріярха Йосифа Сліпого.

За словами Мар’яни Гуменної, «сьогоднішня подія вкотре нагадала нам про важливість збереження історичної пам’яті та поширення знань про видатних діячів, зокрема таких, як Йосиф Сліпий. Спільними зусиллями ми продовжуємо будувати міст між минулим і майбутнім, вшановуючи наших національних героїв та передаючи їхній дух новим поколінням. Пам’ять про Йосифа Сліпого живе, а його приклад надихає на нові здобутки!»

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Український Вільний Університет публікує програму Міжнародного наукового колоквіуму

Український Вільний Університет публікує програму Міжнародного наукового колоквіуму «Архипастирі скитальників: роль патріярха Йосифа Сліпого та архиєпископа Івана Бучка у гуртуванні Світового українства» з нагоди ювілейних роковин відходу обох владик у кращі світи, який відбудеться у суботу, 21 вересня ц.р. Початок заплановано на 16:00 мюнхенського часу (17:00 за Києвом та 10:00 за Нью-Йорком).

ПРОГРАМА
Вітальне слово і відкриття – проф. Марія О. Пришляк, ректорка Українського Вільного Університету.
Доповідачі:
1. Кан. істор. наук Світлана Гуркіна, доцентка Інституту історії Церкви УКУ (Львів): «Стратегії митрополита Йосифа Сліпого щодо нормалізації церковного життя в умовах військового часу і радянської влади: виклики та досягнення до арешту 11 квітня 1945 року».
2. Архиєпископ і митрополит Філадельфійський, член Постійного Синоду УГКЦ, професор УВУ і президент УКУ Борис Ґудзяк: «Римський період патріярха Йосифа Сліпого і УКУ».
3. Д-р Ірина Іванкович, голова Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія»