Любімося, люди так швидко відходять!

(о. Ян ТВАРДОВСЬКИЙ)

Ірина Іванкович
На життєвому шляху ми зустрічаємо людей, які не тільки залишають на нас «печать свого духа», але й фундаментально формують як особистостей. Для мене однією із таких визначальних постатей був бл. п. проф. Леонід Рудницький (1935-2024). Сьогодні йому виповнилося б 90.
Після його відходу у вічність я обіцяла собі, що напишу короткі спогади про цю непересічну особу, бо наукові трактати – це зовнішній вимір його спадщини, а вони не заглиблюються у закамарки душі п. Левка. Та, як виявилося, говорити kurz und bündig про майже сімнадцятилітню співпрацю нема що й починати. Бо як же вмістити на кількох холодних сторінках мудрість, інтелект, спрагу пізнання нового (оте Франкове Semper Tiro), глибину думки, щирість віри, широчінь світогляду, посвяту, Sturm und Drang, маєстат, ентузіязм, невичерпну жагу до життя, почуття гумору і чутливе, любляче серце? Тому радше не спогади, а спроба аналізу спадає на думку як доречніша форма сказати те, що досі було несказаним.
Справжній вчитель – не той, хто уміє навчити, а той, від якого вчишся. Таким для мене був пан Левко. Я завжди жартувала, що наше знайомство 11 квітня 2008 року, яке співпало з річницею ув’язнення Патріярха Йосифа Сліпого, було, мабуть, зумисно заплановане «згори» самим Блаженнішим: він колись став «добровільним в’язнем Христа», а я – «добровільним в’язнем проф. Рудницького і «Святої Софії» США (ТССА)». Він лише поблажливо усміхався, кажучи: «Та де Тобі буде так добре, як не тут».
Пригадую, як п. Левко уперше зателефонував мені і своїм глибоким голосом буркнув (так мені тоді здалося): «Тут Леонід Рудницький. Я просив би Вас про зустріч». Ця зустріч – з живчиком у 120 ударів на хвилину і упрілими долонями – стала для мене доленосною точкою неповернення (у доброму значенні цього вислову), бо упродовж усіх наступних років я мала те справжнє благословення черпати з досвіду людини, котра без перебільшення вплинула на моє подальше життя.
Молодість має те до себе, що – у її переконанні – вона все знає. Мабуть, такою «сиромудрою» в очах п. Левка я тоді виглядала, та йому вистачало справжньої мудрости тактовно доводити супротивне, і за це шліфування покори я йому особливо вдячна.
Говорячи про себе, він звик стверджувати: «Покора у моєму випадку була б лицемірством». Та насправді, попри свою маєстатичність, він умів дослухатися до думки інших. Це, очевидно, не означало капітуляції поглядів, бо у екзистенційних питаннях п. Левко залишався непохитний.
Він завжди спонукав шукати кращу версію себе, не зупинятися на досягнутому, працювати і вдосконалюватися, бо тільки так можна повноцінно служити високим ідеям. Питання завершення докторських студій було вирішене чи не одним реченням: «Будете робити докторат на УВУ (прим. – Український Вільний Університет). Продовжите добру традицію», – нав’язуючи до своїх студій на нашій спільній Alma Mater, котру він очолював у 1999-2004 рр.
Подібно вирішувалися питання конференцій, симпозіумів, наукових видань: «Що думаєш про…»? – було питанням, відповідь на яке здебільшого звучала – «Робимо». Пригадую, як навіть пізніми вечорами одне із нас, отримавши «осяйну ідею», телефонувало, щоби одразу поділитися нею з “partner in crime” (партнером у злочині, як жартівливо мовляв п. Левко).
Понеділки та суботи були завжди зарезервовані для спільної праці. Тепло і турбота, які панували в оселі Рудницьких, виявлялися у дрібних – здавалося б – речах: приготований з любов’ю дружиною п. Левка п. Іреною французький тост та свіжо заварений трав’яний чай на перерву у роботі, або ж «Скочимо на обід до Austrian Village (прим. – одна з улюблених ресторацій п. Левка у м. Рокледж, Пенсильванія).
Його позірна суворість контрастувала із м’якістю та чутливістю серця, коли йшлося про родину і тих, кого п. Левко вважав найближчими та друзями. Одним із моїх улюблених компліментів, який він звик жартівливо дарувати, було ствердження: «Ти як моя Катя (прим. – старша донька п. Рудницького). Ви, часом, не сестри?» Родина і діти були для нього найбільшим благословінням, бо часто повторював: «Яке то щастя мати добру жінку і добрих дітей».
Мене завжди до глибини зворушувала безмежна жертвенність подружжя Рудницьких, коли йшлося чи то про НТШ у Львові, чи про цінні видання, які були під загрозою потрапити «у довгу шухляду», чи про блискучих науковців, літераторів, студентів, котрі опинилися у фінансовій скруті. При нагоді кожної моєї поїздки домів п. Левко просив: «Візьми сотку (прим. долари) для п. Х. То порядна жінка, треба їй допомогти».
Йому невиліковно боліла Україна. Коли почалося повномасштабне вторгення, друга після мами людина, якій я зателефонувала був п. Рудницький. Він тоді зацитував Митрополита Андрея Шептицького: «І знову обернулася карта історії». З того дня п. Левко розпочинав будь-яку бесіду запитанням: «Як там мама?»
Коли мою родину спіткало горе втрати, проф. Рудницький був одним із перших, хто зателефонував з-за океану, і тремтячим голосом запитав: «Іринка, що трапилося? Ми з Тобою». І ми дійсно плакали згодом разом, бо він належав до тих, хто хотів і був готовий вислухати, поспівчувати і підставити батьківське плече, а п. Ірена турботливо готувала додатковий банячок зупи для нас з донькою.
У громадському вимірі життєвих координат проф. Рудницького Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» у США й у Римі десятиліттями були одним із визначальних пріоритетів. Він «вженив» (як сам про це говорив) мене зі Заздрістю, яка сьогодні залишається під опікою ТССА і є справжньої перлиною УГКЦ. Обурений, п. Левко ніколи не розумів, як окремі достойники могли вважати повернення на власність родинного обійстя Патріярха Йосифа Сліпого і спорудження Музейно-меморіяльного комплексу «Рідна хата» «фатальним потягненням п. Навроцької» (прим. – довголітньої очільниці ТСС А). Нелегкі роки світової фінансової кризи й інших адміністративних викликів, що припали на час його головства в Америці і членства у матірному Товаристві, утвердили проф. Рудницького у переконанні, що життєво необхідно забезпечити подальшу діяльність «улюбленого дитяти» Патріярха Йосифа-людини, яка без сумніву була моральним авторитетом для п. Левка. А це означало віддати провід у надійні руки. Щиро сподіваюся, що, споглядаючи на нас з дому Небесного Отця, п. Левко задоволено усміхається.
Перечитую нашу електронну кореспонденцію (у кількості подекуди десяток емайлів у день) і розумію, що його відхід залишив пустку не лише у поштовій скриньці, але насамперед у моєму серці, як і – переконана – у серцях десятків, чи навіть сотень людей, котрі мали нагоду доторкнутися до скромної величі відданого сина України і Церкви.
У американського письменника Ральфа Волдо Емерсона є вислів, що його історик Ярослав Пелікан використав для окреслення життя і діяльности Патріярха Йосифа. Гадаю, ці слова можна застосувати і до спадщини академіка Леоніда Рудницького: «Він збудував краще, аніж умів».

Любімося, люди так швидко відходять!
Вічна і світла пам’ять!