Бог Ізраїля – Бог Авраама, Ісаака і Якова – перевів Батька Ізраїля Авраама з дальшого Сходу і вказав йому землю для нього між Сходом і Заходом, яку звемо сьогодні Палестиною. То був тоді відомий вузол для територіальних і морських зв’язків: торговельних, політичних, культурних і навіть релігійних впливів і формацій світоглядів. Володар Константин наслідував цей Божий помисл для ізраїльського народу і на початку IV ст. для величезної тоді імперії вибрав на столицю сьогоднішній Стамбул, чим запізно хотів врятувати первісну римську могутність, а радше поділив її з недобрими наслідками на століття, а на церковному – і досі. Творцями європейської філософії стали в історії непомітні греки, чи краще сказати по древньому – Геллада. Назву “філософія” найшов Пітагор, і вона зосталась досі і означає любов мудрости. Для синів Геллади, можливо, ця назва звучала приманниво, але над самою мудрістю застановлялися також і інші народи і находили її не в людей, а в Бога самого, в якому бачили творця всього, який “все Премудрістю сотворив” (Пс 103,24), а людина може тільки в Бога тієї мудрости просити як дару (2 Кр 1, 10), ізраїльські мужі той дар оспівували і у Бога просили, ще далеко перед вченими греками. Вислови про Мудрість, позбирали автори Святого Письма Старого Завіту в окремих книгах, і вони є великої, релігійної, виховної і навіть літургійної вартости. Служа Божий Митрополит Андрей у своїх катехитичних науках говорить часто про Божу Мудрість і її значенні у нашому житті, хоч те слово взято зі старослов’янської мови як “Премудрість” не надто добре звучить сьогодні в українській літературній мові.
В одній з книг про Мудрість – Сираха – є така наука: “Провадь свої розмови з розумними і кожна твоя бесіда-розмова хай буде про закони-заповіді Всевишнього, тії, з якими засідаєш до столу, нехай будуть праведниками” (Сир 9, 15-16). Розмови виникають при зустрічі з людьми-особами, зокрема в перших розмовах. Такі зустрічі і “перші” розмови нераз мають велике значення в нашім житті, вони можуть відкрити нам щасливі і добрі життєві дороги і напрямки, можуть бути і злі , що ведуть до згуби. Від таких зустрічей і “перших розмов” може залежати наша доля, відкриття своїх здібностей, здобуття приятеля, або й руйнування душі, про що має Христос страшін слова, якими можна погубити малу дитину (Мр 9, 42)
Організатори цьогорічного ювілею 50-ліття виходу на волю Блаженнішого Йосифа з його сімнадцятьлітньої каторги хотіли довідатись яким робом і як я став працівником Блаженнішо в його великих працях і планах пастирської діяльности для своєї Церкви в Україні, де її, викреслиної зі сторінок історії, викинено його хоч на волю, але кінчити своє життя на чужині з розсипаними дітьми тієї Церкви по всьому світі серед численних небезпек для свого буття і рідного духовного життя. Я погодився.
Як я опинився під рукою його і став його робітником чотирнядцять років, аж до його смерти? Це сталося кількома зустрічами, про значення чких я згадав у вступі. Від дитинства я любив з мамою ходити до церкви і потім в діточих забавах я все грав ролю священика з маминим хвартухом на плечах, співаючи “голо-боло”, як в церкві. Пригадую, коли я сказав батькові десь вже в четвертій клясі початкової школи, що хочу бути священиком, батько сумно відповів, що на те треба ходити до гімназії в Рогатині, а це коштує і він грошей не має. То була причина мого першого смутку, коли ходив я до церкви і все з молитовником, як це наказував о. парох в школі. Я єдиний мав маленький молитовник (батько купив!) і мої хлопчики-ровесники все питали мене шепотом, щоб показати, скільки ще карток є до кінця Служби і хитали головами, коли їх було багато… Коротко: до гімназії я пішов на стипендію Союзу кооператив а потім на таку ж стипендії… Так у мешканні о. Пароха я став близьким до його родини, почав
Не було це так просто. Приготовив мене до цього мій добрий парох, описав точно як я о год. 4 піду найперше до Митрополита Андрея, вручу йому листа, а там все піде дуже добре. Парох говорив: ”Митрополит дуже добра особа і поможе тобі говорити”. Так і було. Перший раз в житті я, хлопець села, стрінув таких великих наших осіб. Я привітався і вручив йому листа. Він справді добрим голосом спитав мене, поки взявся до листа: “Що скажеш?” Це мені додало відваги і я з тяжким віддихом сказав: “Я прийшов, щоб зголоситися до духовної семінарії. Я зі села Пукова і мене прислав о. Василь Соловій”. Митрополит зрадів: “Знаю його, знаю, добрий проповідник…” Далі пішла розмова гладко, питав про рогатинську гімназію, яку він відвідав зараз по її відкритті в 1909 році і т. д. Розмова тривала може чверть години і закінчив її: “Добре, добре, тепер іди до о. ректора”. Я пішов. Приготовив листа від пароха, і мої свідоцтва (маю тепер їх тут, зберегли мої батьки!). Отець ректор прочитав записку від Митрополита. І твердим тоном, видалось мені, наче б був докір в тих словах: “Та добре Ексцеленції тебе принимати, а що ти будеш їсти?” Я отетерів. Таких слів я не сподівався. Ректор читав листа від пароха, а я тремтів. Поглянув на мої свідоцтва “малої матури” з іспитами 9 і 10 кляси совєтської десятирічки. І знова, здавалось мені іще більшим докором, наче б я провинився в тому: “Та ти греки не знаєш!” Після реформ середнього шкільництва тоді в цілій Європі створили “новий тип” середньої школи, не вісім давніх кляс гімназії, а чотири з додатком двох років ліцею і усунули грецьку мову, осталась латинська мова. Греку дійсно усунули. Тон отця ректора був твердий і докірливий. Додав на закінчення: “Маєш доставити стільки то мішків картоплі, муки, крупи, масла” і ще там щось. Згорнув усі папери, не очікуючи від мене ніяких питань. Додав: “Добре, добре!” – і авдієнція скінчилася, може тривала з 4 хвилини і я вийшов мов опарений. Я вийшов з будинку св. Юра немов очманілий, перекидаючи з руки в руку писульку. Виглядає, що мене прийняв і я вже маю йти до семінарії, то недалеко від св. Юра, але ж я не можу так іти тільки в одягу, з яким прийшов і ще з одною паляницею, яка послужить мені за вечерю… Батьки не зможуть того дати… Що ж я наробив, чи вертатись мені ще раз і сказати, що я ще мушу вернутись додому. З тими думками я просидів у парку біля св. Юра може з годину з чимраз більщою розпаччю, що я натворив в моїй боязливості говорити, і до семінарії годі йти не готовим вже остатись, і до ректора годі повертатись. Намучився я такою розпачею і врешті таки рішився йти до о. Ректора. І я пішов. Ледве скінчив я мою просьбу і виправдання, о.-ректор відповів знова тільки двома словами, без ніякого докору: “Добре, добре…” і авдієнція закінчилася. Я втратив мій транспорт возом, впросився на вантажне авто, яке їхало до Золочева і шофер сказав, що буду мусіти на відповідному роздоріжжі вийти і шукати дальше випрошеним транспортом на Рогатин. Так і сталося, я видав усі гроші, які мав, дістався на те роздоріжжя і дальшу дорогу відбув ніччю пішком, з короткою дрімкою-відпочинком і по 10 год. вранці був я вже втомлений і невиспаний вдома. Мій звіт був короткий, обоє батьків мене вислухали і мама вибухла плачем з гірким докором: “Десь інші діти як ти найшли собі працю, а на тебе ми маємо ще далі тягнутися з останнього”. Батько мовчав. Я рішився на якийсь рік – два вчителювати, але докорам в душі не було кінця. Я зразу пішов до о. пароха, а той не докоряв, а зганив мене за моє рішення і не поміг в тому мій відклик, що мушу слухати Батьків. Аргумент о. пароха зовсі мене не переконував, а навіть видавався мені негарною хитрістю: “Та ти щоб тільки туди дістався, а того всього їм не даси, не журися, вони там мають…” Так ми розійшлися і парох став до мене холодний. Уважав, що це буде моя відмова дії Божої ласки. І мав він рацію, але я ще тоді не знав богословського трактату про Божу ласку… Я вийшов з того всього з великим тягарем у душі і чомусь мене короткі і гострі слова о. Ректора і його практичних речень мені подобалися. Коли роки пізніше в Римі я розказував про це товаришам семінаристам, тії з них, що були тоді в семінарії, а було їх дуже мало (щось понад 20), вони казали, що ректор мав рацію вимагати продуктів, бо він їздив тоді часто по селах і жебрав їх для своєї семінарії, один бувший радгосп дав був йому тоді цілий вагон чи два моркви (по совєтській господарці) і семінаристи, їли її щось пів року і пожовкли усі як морква.
Мене не минали життєві пригоди. Я по першім році вчителювання і то вже в Рогатині у школі при Педагогічнім Інституті, в якому я вчив теорії музики і гри на скрипці, дістався до нашої Дивізії “Галичина”, яку організував тодішній наш провід під німецькою окупацією, а в Рогатині відомий Усусус проф. Микола Угрин-Безгрішний, бувший мій вчитель гімназії, з яким я став тоді вчителем у педшколі і він потрактував тоді Дивізію як нове народження Усусусів. Як поет написав він марш Дивізії і дав мені підложити-скомпанувати мелодію і наказ зголоситись також (як і він) до Дивізії і він зорганізує знова “пресову кватиру”, як у 1915 році і я в ній буду вже першим членом… Золоті мрії, якими жив той вроджений Усусус… Відмовити йому було неможливо. Може і за відмову був би він присудив мені за дизерцію “розстріл”. Сьогодні моїм словам не будуть вірити, так я дістався тоді до Дивізії “Галичина”, по рекрутськім вишколі при кінці 1943 року мене несподівано призначили до дивізійного оркестру, в якому я грав тільки більше пів року, захворів, дали мені категорію КV (“Ка” “Фав” – “bedingt KV” – умовно боєздатний) і по Бродах взяв мене до нового зорганізованого дивізійного шпитала його хірург д-р Герберт Ґюнтер, з яким я по санітарнім вишколі закінчив мою війну у Дивізії, попав у полон і з полону дістався до Риму до нашої семінарії, став священиком в 1951 році і в 1963 році по виході Блаженнішого Йосифа зі заслання стрінувся з ним у Римі в 1969 році, він мене забрав з Англії в 1975 році до праці в нього. Покількох зустрічах я в тій праці перебуваю вже 38 років. Опишу коротко тії перші зустрічі, які дали мені тії 38 років. На вступі скажу, що я не хотів іти на цю працю до Блаженнішого Йосифа і по сьогодні вважаю це моєю помилкою і я піддався натискові обставин, що я з трудом погодився лишати душпастирську працю в Англії. ВВажаю цей мій крок помилкою і мої описи тих зустрічей з Блаженнішим Йосифом можуть бути надто особистими, чого уникатиму як зможу, і організатори цієї конференції і учасники доповідей можуть зі мною не погодитися. Перша зустріч з ним як з Ректором у Львові, хоч створила в мені почування остраху чи й малої розпачі, не обіцювала “золотих гір”, вона була одверта, вказувала на труднощі, які треба долати і про них подумати, щоб їх подолати, усунути, не лякатись їх, не захитатись перед ними.
Особисту зустріч попередила зустріч з вісткою про приїзд Блаженнішого Йосифа до Риму. Він ступив на італійську землю у Венеції, звідки вечером в суботу 9 лютого 1963 року приїхав до Риму. Щоб оминути свій приїзд, сенсеційної події для журналістів, він зі своїм супутником вийшов з поїзду на станції перед Римом і звідти автом привезли його вечером біля 11 год. До Ґроттаферрата. Його приїзд берегли перед розголосом зі зрозумілих і оправданих причин. Але в неділю 10 лютого увесь світ знав про подію і з нею з пошаною великою до особи зацікавився. Можна би сказати, що Рим з велим напруженням чекав на велику і важну особу. Я отримав вістку в неділю 10 лютого в Англії, коли втомлений по Службах у трьох громадах вернувся додому у Волвергамптоні. Десь біля год 9-ої вечором прийшов несподіваний телефон від мого приятеля – отця А. Михальського і він зі захопленим тоном сказав про велику вістку, що до Риму приїхав сьогодні зі своїх тюрем і заслань Митрополит Йосиф. Моєю схвильованою відповіддю було: “Ви певні того?” “Та певно, Папа (Іван ХХІІІ) про те вже сказав нема сумніву” – була відповідь о. Антонія, але подробиць про приїзд отець Антоній нічого не міг сказати, бо вістка прийшла несподівано. Отець Антоній на мою настирливість відповів лише, що про все будемо знати вже завтра з преси, але все те дуже дивно сталося, чи не криється в цім факті якась хитрість совєтських “вождів”, чи не підступ який, на що учні Лєніна дуже здібні. Я перемінився в призадуму і журбу і скінчили ми розмову, що побачимо, але важне є те, що він на волі і між нами, щоб тільки не мав знівеченого здоров’я. У висліді була недоспана ніч із захопленням, що ще наша Церква буде вільна і ще побачу Київ… Ось стільки про зустріч з вісткою!
Перша справжня моя зустріч з Блаженнішим відбулася аж у вересні 1969 року. Шість повних років його особа була окутана тільки короткими згадками подій, в яких він знайомився з вільним світом, зі своїми поселеннями в світі, в першім році волі він зразу захворів. Виступив на Вселенськім Соборі, стрінувся в день Св. Йосафата з нашим єпископатом в Римі, в 1964 році був на Євхаристійнім Конґресі в Індії, рік пізніше був вибраний Кардиналом (хоч передше був ним “in pectore” від 1960 року), почав шукати терену, де б побудувати свій храм і планований Університет, якого устав зладив уже в 1965 році, купив великий будинок біля Риму для монастиря монахів Студитів, які, розсипані по світі, тинялися по різних монастирях, привернув на власність великий будинок в центрі Риму, який Папа подарував в 1636 році для нашої Церкви і почав його ремонтувати. Почав будову на окраїнах Риму, який мав би стати нашим церковним центром поза межами нашої рідної землі, в якій наша церква опинилась в катакомбах. Але серед тих несподіваних коротких вісток, яким усі дивувалися і почали ставитись з недовір’ям з різними прихованими пересудами, сумнівами, а й злобними коментарями почалась ворожість до Блаженнішого Йосифа і то серед великої частини єпископів і інших духовних осіб. Не хочу про те писати в цій доповіді, архіви про те ще не відкриті і майбутній історик дасть нам позитивну оцінку. Про це є одинокий документ з 1968 року у листі “До Єпископів”, який вміщений в Opera Omnia, що нам взяли за зле як редаторів збірок творів Блаженнішого. Про перші шість років волі Блаженнішого дасть оцінку історик, що матиме доступ до архівних документів того часу. Я тих 6 років провів на організації мого душпастирства на великім терені Англії в трьох областях. В такій самій праці опинилися і інші священики з великим числом перших громад, які почали творитись з полонених Дивізії “Галичина”, які прибули до Британії в 1947 році зі своїми кількома священиками-капеланами. Всі українські греко-католики організувались у вільних краях Європи з духовним пастирським проводом єпископа кир Івана Бучка з титулом “апостольського візитатора”. Перші громади примістились у таборах і в 1951 році першим вікарієм єпископа Бучка став о.-мітрат Олександр Малиновський, по його смерті в 1957 році таким став о. Павло Малюґа до року 1962, а від 1963 року поселення в Британії стало Екзархатом з єпископом Августином Горняком. Склалось так, що ми в Англії про діяльність Блаженнішого Йосифа в римі майже нічого не знали тих майже 6 років. Він ніякого розголосу про свої плани і діяльність не робив. Наші єпископи несміливо і серед своїх чималих труднощах у праці не виявляли ініціятиви для якоїсь співпраці зі своїм Главою і Батьком на чужині, де зібралося велике число “нової” еміграції по ІІ Світовій війні. Блаженніший Йосиф почав будувати в Римі світовий центр для своєї Церкви, будуючи в Римі храм Святої Софії і організуючи Український Католицький Університет з великою першою ціллю: його Церкву безбожний комунізм в Україні викреслив зі списка помісних Церков з’єдинених з Апостольським Престолом, її славний собор Святої Софії в Києві перемінили в музей, її вірні мусіли свій захист шукати у підпіллі і в катакомбах, як колись перші християни, але тая Церква живе, житиме і повернеться, прийде час, до своїх святинь в злуці з Петровою скалою. Так бачив свою діяльність в Римі Блаженніший Йосиф. То була ціль храму Святої Софії в Римі і біля неї університет ім. Святого Климента, який як четвертий папа згинув мученичою смертю на наших землях на побережжі Чорного моря. Багато з нас побоялися тієї сміливости і боротьби з нею звязаною, а й найшлися такі, що вважали за небезпечну і непотрібну війну зі сильним ворогом, не сподіваючись, що велика і “могутня” держава світового пролетаріату розлетиться без проливу крови і наша Церква розпічне свою працю на сході Європи і про неї один з папів ХVII століття сказав: “що вами, мої русичі, я сподіюсь навернути Схід”. Не говорив того той папа легкодушно. Не поступав легкодушно і Блаженніший Йосиф своїми стараннями по виході на волю. Хотів робити це в поспіху, бо не знав, скільки йому Господь подарує часу після проведених у твердих роках тюрем і заслань. Помер у 1984 році, а його Церква воскресла на диво всім за 6 років. Ми мали чим привітати той радісний день усім тим, що Блаженніший здобув, побудував і створив в Римі, щоб світ і ворог знав, що ми живемо, жити хочемо і жити в Бозі будемо! То слова з його розмов. Короткі.
У 1969 році восени відбулося посвячення собору Святої Софії в Римі і був це великий день для нас усіх, хоч не всі ми тим днем раділи. Тоді відбулася моя друга зустріч з Блаженнішим. Багато народу з усіх майже поселень зібралось тоді. Прибув і гурт паломників з Англії. Я не співслужив враз з іншими священиками і єписопами, бо не був здоровий але вибрав ролю спостерігача в радості, спостерігаючи все, що діялося в тім великім торжестві. Не ціль моя все це описувати. Я був щасливий турист серед усіх тих торжеств. Котрогось другого чи третього дня наша група з Франції під проводом п. Дратвінської просили, щоб Блаженніший відслужив для їхньої групи окрему Святу Літургію при гробі св. Йосафата. Зібралась чимала група паломників і всі хотіли разом з групою п. Дратвінської співати, але воно в просторі великої базиліки зі співом людей з різних сторін широкого світу не виходило з рук делікатної і знаменитої рогатинської співачки і я, стоючи збоку, рішився рятувати ситуацію і долучитись до тієї співацької різноманітности. Спів вийшов краще. Це очевидно спостеріг Блаженніший і зразу по Службі сказав, щоб я прийшов до нього до його ватиканського помешкання на снідання. Так відбулась моя друга зустріч з ним. Він снідав і говорив у поспіху, нас було лиш кілька гостей, але Блаженніший не бавився ніякими чемностями чи милими словами. Він все говорив, як кажуть галичани “впрост”. Ось приблизно його слова: “От ви бачили, що я тут збудував, приходьте тут і працюйте, я для себе того не будував, чого вам там сидіти в тій Англії”… Мене легко вхопив малий морозець за шкірою і я не відповів нічого. Блаженніший мабуть вгадав, що я не спішуся з якимсь рішенням і додав: “Не думайте, не думайте, нам треба відбудувати втрачене, збурене…” Він все вживав твердих слів. Він спішився, бо чекав на зустріч ще з якоюсь групою. Розмова при столі була у формі питань, що я роблю, яка там праця в Англії. Через день чи два він ще раз хотів зі мною стрінутися, я прийшов з дуже ніяковою міною і я знова був заскочений його дуже дивною увагою: ”Наша розмова дуже важна, Вам треба присягнути, що збережете її в тайні”. Такого щось мені не траплялося. Я відповів холодно: ”Не хочу знати ніяких секретів і присягати не буду”. Блаженніший теж мабуть був заскочений, може вперше так йому хтось відповів. Виглядає, що хтось йому мене рекомендував, могли це бути о. Марусин і о. Хома, які були першими його співробітниками тоді. Він легко сердито відповів мені: “Ви зхлопіли і не знаєте, що я хочу. Підемо до базиліки”. Я, очевидно, присягнув, але то виглядало так, що я поцілував його нагрудний хрест і то була вся присяга. Я такого і не знав. (Пізніше ще повторялася така його вимога, я знова відмовлявся, хоч знову годився, але більше потім присяг не вимагав. То був його спосіб здобувати собі осіб до співпраці.) Секрет був якийсь, як пригадую собі, невиразний: нашу Церкву на чужині (він же частично, головно за океаном, деякі поселення віддав) треба зібрати в цілість, він хоче це зробити на окремім Синоді всього єпископату на волі, а йому ставлять тут в Римі інаші владики перешкоди Синоду не визнають. Не багато я в тому зрозумів, був заскоченим, але не бачив в тому потреби якогось секрету. Я старався приймати його слова мовчанкою. Наша розмова продовжувалася і при гробівцях папів, похоронених в підземеллі базиліки, Блаженніший коло кожного з них висловлював свою увагу, що ось такі-то папи чимось не помагали нашій Церкві існувати своїми правами і ми навіть не всі знали, що можемо бути патріярхатом, а думку цю пригадав нам Митрополит Андрей в 30-роках і Блаженніший цей задум Митрополита Андрея хоче здійснити. На Андрея він все покликався. Виглядало з його слів, що нам подобався латинський обряд більше як свій рідний і Митрополит єдино вмів погодити цей напрямок в нашій Церкві, розвиваючи це наукою, літургією, і старанням до з’єдинення наших Церков в одну помісну цілість. Я мовчки слухав, не багато з того розумів, бо виховували нас в Римі не в тому, як тоді почали називати, “восточному” дусі, зі схильністю до “латиського духа”, що почалося стараннями Митрополита реформувати наш обряд в часі між війнами, і коли йому це не вдалося, через спротив більшости священиків Галичини і потім закордоном, він віддав справу реформи Літургії до Риму, і тут справу краще зрозуміли чим ми самі, справою зайнявся французький Кардинал Тіссеран і Блаженніший почав в дусі Митрополита Андрея цю реформу здійснювати і з нею ми стрінули волю нашої Церкви по відзисканні нашої державности, усувати латинізми, привернути обряд київський. Сьогодні латинський дух майже заникнув, але Блаженніший Йосиф в своїм приспішенім темпі потерпів багато, бо поширив свої старання позалітургійні “чищення” обяду, перейнов на канонічні і еклезіяльні обнови, у праві, помісності і патріярхаті, в чому чимало в латинській і нашій Церкві поміг ІІ Ватиканський Собор, на якому Блаженніший Йосиф взяв участь з відважною, але не нереальною заявою про потребу створити згідно зі Східним Церковним правом український Патріярхат Києва-Галича. В Римі це добре зрозуміли і не заперечували, чи не вважали це неможливим, але в боязні перед закріпленням східного розколу в 1054 році уважали “принаймі на якийсь час” підождати і дати тій справі доволі часу для її реалізації. Блаженнішому однак таки свої браття закинули (і я не видумую!), що він веде нашу Церкву до схизми. Це було неправдою, це було кривдяче, це свідчило про нашу неграмотність багатьох відповідальних осіб. Зріст сили і впливу на світ зі сторони Московського патріархату, відзискання державности нашої по сотнях років справжньої неволі і національного невільництва, поставили перед нами велику правду для життя, яку Блаженніший Йосиф висловлював, мабуть, перший в нашій історії, і повторяв це дуже часто: “Бути собою!” То одна з найважливіших його наук, які лишив нам і своїм словом, і своєю працею і своєю ініціативою в неодній великій справі нашого церковного і національного життя.
Я не хотів іти до праці в Римі біля нього, хоч він цього дуже вимагав і різними способами про це старався. Сталося це так, що в цьому йому помогли тії, що може найсильніше проти нього діяли і тому хотіли мене з Англії позбутися, я виходу не мав і тільки тому мусів іти до нього на працю, до якої і вповні не надавався. І вибрав працю видавничо-дидактичну, на скільки це було в мене сили. Від Блаженнішого я ніколи не почув твердого слова, якого він ніколи не щадив для інших, хоч в неодній справі я не був згідний з ним, а то й діяв інакше і він мовчки це сприймав, хоч без злоби висловлював свою увагу: “Ви думаєте, що Ви краще знаєте”. Моя відповідь все була спокійна: “Нехай буде так”. І різно можна це пояснити і стосувати. І все мав його сократичну відповідь: “Ну, то нащо я Вас тут взяв, та це ж коштувало мене мільйони, що я здобув тут”. І це можна було різно інтерпретувати. І ми жили у великім мирі і згоді. Його противники і вороги його праці й ідей не знали його і не хотіли знати, а це у великих справах і важних працях недобре. В тих недавніх часах слово “патріархат” в декого стало зненавидженим словом і дивуватись треба – чому! – а інші прийняли його з почуттям, що ми не посмітюхи історії, а є ми такими, що Петровий наслідник міг сказати: “Per vos orientem convertentendum spero”. З моїх спостережень і моїх недовгих зустрічей з Блаженнішим Йосифом можу твердити, що від папи Пія ХІ до папи Івана Павла ІІ всі вони до нього ставилися з пошаною, з розумінням, і бажанням реалізувати його діла, а не так воно, на жаль, було від його народу, для якого він працював, терпів і боровся. Знаючи бодай частинно особу Блаженнішого зі зустрічей з ним і розмов, можу вложити в його уста слова Мойсея Івана Франка: “Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав у незломнім завзяттю, – підеш ти у мандрівку століть мого духа печаттю…”