Третій англомовний телеміст поєднав молодь України й Канади

В суботу, 12 червня, відбувся англомовний телеміст «Царю Небесний» для інструкторів Школи англомовних аніматорів (ШАХА), Військово-морського ліцею ім. В. Безкоровайного м. Одеси, Курсів Християнських аніматорів (КХА) м. Самбора та молоді Саскатунської єпархії (Канада) за участі Преосвященного Браєна Байди, єпарха Саскатунського і апостольського адміністратора Торонтонської єпархії. У віртуальній події взяли участь молодиі люди з різних куточків України та провінції Саскачеван. Це третій спільний проєкт Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А), молодіжної комісії Саскатунської єпархії та КХА м. Самбора.

Метою телемарафону було заглибитися у діяння та дари Святого Духа: мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий на життєвих прикладах новомучеників УГКЦ. Організатори зробили акцент на мовній практиці, адже подія була наскрізь англомовною. Учасники мали неповторну нагоду послухати реколекційну науку, яку провів Владика Браєн Байда. Він зокрема наголосив на ролі Святого Духа в житті Пресвятої Богородиці. Попри турбулентність ситуації, у якій вона опинилася, в серці Пречистої Діви панував спокій, а через воплочення її Сина Святий Дух проявився у видимий спосіб. Під час П’ятидесятниці апостоли також відчули цей спокій, а блаженні новомученики свідчили про нього своїм життям. Музичним акцентом місійної науки стала пісня Go Announce (Ідіть та проповідуйте) у виконанні Владики Браєна

Кожна група учасників підготувала презентацію про дари Святого Духа та його діяння у житті бл. свщмч. Йосафати Гордашевської, бл. свщмч. Миколи Конрада, бл. свщмч. Климентія Шептицького, бл. свщмч. Миколая Чарнецького, бл. свщмч. Омеляна Ковча, бл. свщмч. Василя Величковського та бл. свщмч. Никити Будки. Молодь також взяла участь у підсумковому тесті.

Владика Браєн та брати семінаристи відповіли на запитання аудиторіх З нагоди прийдешньої річниці єпископської хіротоної учасники телемосту надіслали вітання Владиці Браєнові.  На завершення події, владика уділив благословення усім учасникам.

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Випуск у Школі шляхетних панянок на батьківщині Патріярха Йосифа Сліпого

В неділю, 30 травня, в Музейно-меморіяльному комплексі «Рідна хата» ім. Патріярха Йосифа що у Заздрості, відбувся урочистий випуск першої на Тернопільщині Школи шляхетних панянок (ШШП).

Молебен до Пресвятої Богородиці відслужили о. Андрій Козак, парох Заздрістської громади УГКЦ, і о. Іван Коляса, священник УПЦ КП, котрі поблагословили всіх присутніх та привітали панянок з успішним закінченням школи. Вони відзначили непересічність події у Заздрості, побажали панянкам успіхів в науці, доброї долі, шляхетного життя, а викладачам – натхнення до подальшої творчої плідної праці.

З вітальним словом до присутніх звернулась Директорка школи Данута Іванкович, яка розповіла про задум створення цього просвітницького проєкту. «Мрія заснувати Школу шляхетних панянок зродилась близько 15 років тому, а з Божим благословенням знайшла своє втілення тут, у Заздрості, в жовтні 2020 року. Кажуть, що найбільша перешкода у реалізації будь-якої справи – страх, але найбільша опора-віра. Страху не було, лише віра: віра, що Богом все вдасться,  віра в мудрих  людей, котрі  щиро відгукнулись на реалізацію цього проєкту», – зазначила Д. Іванкович. Вона подякувала усім причетним до успіху школи, серед них:  Шеліга Ольга Павлівна, Директорка Заздрістської школи  I-II cт. ім Йосифа Сліпого; Виннічик Микола Іванович, колишній директор Теребовлянського фахового коледжу культури і мистецтва (ТФККМ); Краківська Ірина Валентинівна, викладачка хореографії ТФККМ; викладачки відділу народного мистецтва і культури (НМК ТФККМ) Холод Наталія Зіновіївна, Семців Надія Петрівна, Ткачук Олена Петрівна. Упродовж шести місяців ці безінтересовні, віддані педагогічній справі люди ділились з дівчатками своїми знаннями і вміннями.

Звертаючись до панянок, Д. Іванкович подякувала їм за бажання і прагнення вчитись, бути вільними, шляхетними людьми. Вона заохотила дівчат нести у світ красу України, пишатися нею, а своїм навчанням і працею збагачувати її. «Грамотне мовлення, доглянутий вигляд, вихованість завжди будуть в моді», – наголосила Директорка ШШП.

У своєму слові до присутніх заступниця голови Микулинецької  селищної громади Марія Петрівна Шурко підтримала проєкт і подякувала організаторам за незабутнє свято та позитивні емоції. Вона висловила сподівання, що ШШП матиме подальший розвиток.

З вітальним словом виступив уродженець Заздрості, колишній директор Теребовлянського фахового коледжу культури і мистецтва Микола Виннічик. «Будьте гідними послідовниками нашого шляхетного гуманіста-науковця-патріота Патріярха Йосифа Сліпого», – наголосив п. Виннічик.

Вітаючи випускниць, Директорка Заздрістської школи I-II ст. ім Йосифа Сліпого Ольга Павлівна Шеліга висловила вдячність за чудове свято, співпрацю, високий рівень підготовки випускниць ШШП.

З нагоди випуску вихованки ШШП підготували святкову програму, до якої ввійшли декламації віршів, пісенні композиції, виконання вальсу, показ чотирьох стилів моди. На закінчення події всім панянкам було вручено дипломи про закінчення навчання з присвоєнням титулу «Шляхетна Панянка».

Нагадаємо, що Музейно-меморіяльний комплекс «Рідна хата» ім. Патріярха Йосифа Сліпого знаходиться під кураторством Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) та під щоденною опікою Представництва ТСС А Україні. У музейному комплексі проводяться екскурсії для відвідувачів, катехизації дітей, літні табори, вишколи та реколекції для чернечих спільнот і молодіжних організацій «Обнова», ПЛАСТ, СУМ, «Іскра Любові» та інших, надаються приміщення для проведення реабілітації алкогольнозалежних, зустрічей родин загиблих воїнів, святкування, симпозіуми, круглі столи, конференції, пропам’ятні заходи на честь Патріярха. З 2015 року проводиться благодійна літня школа англійської мови для молоді пільгових категорій. На її базі у липні 2017 р. було створено Школу англомовних християнських аніматорів (ШАХА). Того ж року Товариство “Свята Софія” США започаткувало реколекційно-методичні семінарі для вчителів англійської мови. З 2018 року діє проєкт ESLforONL – англійська для ліцеїстів Військово-морського ліцею ім. В. Безкоровайного (м. Одеса), з 2020 р. – благодійний англомовний театр “Josyf”. Усі ці лінгвістичні проєкти об’єднадні під благодійною платформою ESL.Ukraine. З жовтня 2020 р. при ММК діє Школа шляхетних панянок.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Осередок Праці Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці (НТШ-А) у Філядельфії у співпраці з Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» у США запрошують на презентацію 4-тої Книги ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЯСПОРИ (ЕУД)

Осередок Праці Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці (НТШ-А) у Філядельфії у співпраці з Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» у США
Запрошують Вас на презентацію
4-тої Книги ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЯСПОРИ (ЕУД),
яка відбудеться на “Zoom”
в неділю, 23 травня 2021
о 1 год. пополудни
4-та Книга ЕУД містить понад 100 нових гасел в додатку до великих статтей про організоване українське життя у США в періоді 1884-2020 та доповнень і поправок до попередніх трьох Книг.
4-та Книга завершує проєкт ЕУД, над яким Філядельфійський Реґіональний Комітет під проводом св.п. д-ра Олександра Лужницького працював 27 років.
Безкоштовне запрошення на цей “Zoom” можете одержати, телефонуючи до Уляни Процюк: 267.312.2309, або на “email” ulana2@verizon.net, не пізніше як о 5-ті пополудни, у четвер, 20 травня 2021
Пропонуємо Вам купити комплект усіх 4-ох Книг ЕУД за зниженою ціною 120 дол., а одну Книгу # 4 – за 20 дол.
У презентації виступить Головний редактор ЕУД д-р Орест Попович, професор хемії (Brooklyn College of CUNY), Президент-емерит НТШ-А 2006-2012 та інші доповідачі.

«Сьогодні небесний мир і радість приходять до нас крізь замкнені двері карантинів і локдаунів», – Глава УГКЦ у Великодньому привітанні

 

Воскреслий бере нас за руку, як ми бачимо на іконі «Зішестя в ад», Христос подає руку нашому прабатькові Адамові і виводить його з гробу. Так само Він подає сьогодні свою життєдайну десницю тобі і мені, для того щоб радісно, з надією на добре майбутнє, повести нас дорогами сучасного світу. Про це сказав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у Великодньому привітанні.

«Христос воскрес! Ця радісна вістка, яку ми сьогодні чуємо в наших храмах, родинах, у наших серцях є співом неба і землі. Всесвіт оспівує вихід із гробу свого воскреслого Творця і Спасителя. Христос воскрес – і падають демони; Христос воскрес – і співають ангели; Христос воскрес – і життя радісно і світло витікає із порожнього Христового гробу», – зазначив Предстоятель на початку свого привітання.

Відтак Глава Церкви привітав усіх з найбільшим християнським святом і наголосив: «Сьогодні, коли нас питають, чому ми в сучасних обставинах все ж маємо надію, звідки беремо силу, щоб пережити війну, пандемію, соціальні лиха, ми, як християни, відповідаємо: ми черпаємо нашу силу, радість і оптимізм від воскреслого Спасителя».

Бо Він, – продовжує думку Отець і Глава УГКЦ, – воскрес для нас. Він воскрес для того, щоб подати нам свою рятівну і життєдайну десницю і перевести нас через усі негаразди, болі, сльози, страждання нашого земного життя.

На переконання Предстоятеля УГКЦ, перед обличчям воскреслого Спасителя всі наші земні клопоти, печалі, турботи, які обмежуються часом і простором, видаються тимчасовими і відносними. Перед вічністю вони втрачають свою грізність, свою над нами силу.

«Вітаю всіх християн, які святкують це величне свято, а особливо – синів і дочок Української Греко-Католицької Церкви в Україні і на поселеннях. Всюди, де б’ється українське серце, нехай сьогодні радісно лунає великодній спів. Усім вам зичу веселих свят Великодня. Зичу смачного пасхального яйця, веселих гаївок, небесного миру і радості, які сьогодні приходять до нас крізь замкнені двері карантинів і локдаунів. Приходять для того, щоб оживити надію у нашому людському серці. Христос воскрес! Воістину воскрес!» – сказав на завершення Блаженніший Святослав.

 

Департамент інформації УГКЦ

http://ugcc.tv/ua/media/93151.html

Еклезіологія «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа»

Еклезіологія «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа»

о. Мирон Бендик, ректор

З падінням комунізму в Україні багато життєво важливих тем, що заторкували буття народу, перестали бути забороненими. Предметом відвертих суспільних дискусій стала низка національно-культурних і суспільно-політичних питань. Особливе місце зайняла справа духовно-релігійного відродження, зокрема, Української Церкви як запоруки християнського оновлення й оцерковлення народу. Без перебільшення можна сказати, що після десятиліть духовної спраги цілий народ потягнувся до релігії і Церкви. Шукаючи своєї Церкви, тобто Церкви дідів і прадідів, широкі верстви народу з подивом відкривали розмаїття Церков, культів і релігійних течій, що ними сповнилась Україна в умовах релігійної свободи. Це розмаїття було настільки вражаючим, що людина без духовного досвіду відчувала себе дезорієнтованою й безсилою самотужки розшукати своє рідне, корінне.

 

Така ситуація зберігається й досі. З одного боку, відродилися Церкви, які декларують свій зв’язок із тисячолітньою християнською історією народу. Однак, посилаючись на спільну київську традицію, вони все ж не є однією Церквою. Часто відносини між Церквами київської традиції, м’яко кажучи, залишають бажати кращого. Взаємна нехіть, амбіційність лідерів, політизація, пошуки конфесійних привілеїв і державної підтримки тільки компрометують ідею єдиної Церкви і важким тягарем відповідальності перед Богом лягають на історичні Церкви України.

 

З другого боку, Україну наповнили представники нетрадиційних для неї релігій Заходу і Сходу – займатися серед українського народу місіонерською діяльністю. їхнє ставлення до традиційних Церков осцилює між пасивним і активним неприйняттям. Подібним є й їхнє ставлення до національної культури: місіонери, як правило, нічого про неї не знають, а їхні поняття про Україну навіть не наближаються до елементарних. Однак для обґрунтування необхідності цих новітніх течій і рухів в Україні їхні лідери апелюють до міжнародних правових норм щодо свободи совісті і прав людини. У підсумку, для народу, який шукає Церкви предків, власних культурно-історичних підстав, виникає неймовірно складна ситуація конфесії, що на них будуються, компрометують ці підстави, а новітні рухи ігнорують і народ, і древню культуру, приносячи зовсім іншу систему вартостей. А коли український народ унаслідок цього ще більше ділиться, витлумачують таке явище позитивно – як вияв плюралізму багатокультурності тощо.

На тлі таких неоднозначних релігійних процесів в українському суспільстві тим більшої ваги набирає презентація позитивного образу Української Церкви – історичної Матері духовного обличчя народу, могутнього інтеграційного чинника у творенні сучасної української нації. Таким образом Церкви, на наш погляд, сповнене «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа» (далі – Завіщання), геніального церковного діяча XX ст. Ідеї, висловлені в Завіщанні, заслуговують найпильнішої уваги. Ознайомлення з ними, очевидно, допоможе багатьом із тих, хто шукає Бога, Його правда й волі, знову віднайти рідну Церкву, відчути власне коріння серед розмаїття химерних та екзотичних релігійних «рослин», що своїм корінням намагаються обплести й заглушити рідне, Яка ж вона, ця Церква Христова, котра від понад тисячі років стала й нашою, українською?

Говорячи про місце української землі, в якому воплотилася Христова Церква, патріарх Йосиф без вагання називає Київ. Він не заглиблюється в різні теорії християнізації (апостольську – від Андрія Первозванного, тмутороканську – з Криму, кирило-методіївську – з Центральної Європи). Лише принагідно згадуючи про «двотисячолітню християнську культуру»1 України, Сліпий дає зрозуміти, що вважає присутність християнства на землях України набагато давнішою від офіційно вказаної дати масового охрещення киян 988 р. Підкреслення центрального місця Києва має для патріарха еклезіологічне значення, Адже «Київська митрополія» – це те «ім’я», яким стали називати Церкву в Україні. Саме її він називає «Матір’ю» всіх українців.2 Цей вираз надзвичайно вагомий у контексті пошуків народом свого духовного і церковного коріння. Застосовувався він до Церкви з давніх часів. Церква була і є Матір’ю християн у тому сенсі, що «народжувала і народжує» їх до вічного життя у водах хрещення. Про потребу Церкви для спасіння один із Святих Отців, Кипріян Картагенський, каже: «Не може мати Бога за Батька той, хто не має Церкви за Матір». Мислення про Церкву як Матір Йосиф Сліпий застосовує до Київської Церкви. Матір не вибирають. Ситуацію, в якій діти Церкви-Матері відійшли від неї чи пов’язали себе з іншими Церквами, патріарх називає «розгубленістю» під впливом обставин: «На історичному шляху вони розгубилися в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!»3 Звідси й завдання сучасного моменту – допомогти дітям, що погубилися, віднайти матір. Адже вони, як діти Матері, генетично й історично несуть на собі риси «спадкової» схожості з Церквою-Матір’ю і тим духовної спорідненості між собою.

З особливим пієтетом Сліпий ставиться до Києва як своєрідного серця Матері-Митрополії. Для українського християнина Київ – це «наш Єрусалим».4 Він є свідком як хрещення 1000 років тому, так і Голгофи й воскресіння українського Народу Божого в XX ст. Водночас Київ – це «колиска християнства на Європейському Сході»5. Папа Іван Павло II розвинув цю думку під час паломництва в Україну, назвавши Київ «предтечею» охрещення інших народів.6 За еклезіологічним окресленням, Київська митрополія – Мати всіх українців – «народила» через євангелізацію митрополії інших народів східного слов’янства. Через те церковна роль Києва виходить поза суто національні межі і сягає всіх, хто завдячує своє охрещення Київській Церкві. До Києва Йосиф Сліпий має глибокий особистий сентимент: у підвалах київської в’язниці він карався, у підземеллях Софії Київської заповідав скласти свої тлінні останки у вільній Україні.7

Зростання і розвиток Київської митрополії з часом були нею усвідомлені, вираженням чого стала назва «Митрополія Києво-Галицька і всієї Руси». Саме так уперше було названо Церкву на Віленському Синоді 1509 р., і її згадує в Завіщанні Йосиф Сліпий.8 Київ і Галич протягом історії оберігали й примножували «Русь». Коли падав Київ, його роль – «серця» митрополії «всієї Руси» – продовжував княжий Галич. Так було в XIV ст., після спустошень монголо-татарської навали, так було і в XIX ст., коли Російська імперія знищила Київську митрополію. Йосиф Сліпий сим-волічно говорить про києво-галицький характер Церкви, згадуючи про два катедральні собори – Святої Софії в Києві і св. Юрія у Львові.9 Ці два собори у єдності – це вираз помісності Церкви і соборності єдиного народу. Від себе додамо, що Галицька митрополія з XIX ст. прийняла від-повідальність за збереження київської традиції й відіграла величезну роль у її відродженні в 90-х роках XX ст. Адже і греко-католики, і православні українці розпочали церковне відродження саме з Галичини, яку люблять називати П’ємонтом України.

Окресливши значення Києва й Галича як осідків Київської Церкви, патріарх Йосиф багато уваги присвячує такому виявові помісності, як форма правління. Главою і батьком Церкви від початків був київський митрополит. Очолював він митрополію, як пише в Завіщанні патріарх, «по взору інших Східних Церков».10 Глави помісних Церков Сходу мали різні єрархічні титули – патріархи, католикоси, митрополити, архиєпископи. Незалежно від титулу, всі вони в очолюванні своїх Церков мали рівні права. Йосиф Сліпий уточнює, що права київських митрополитів були «на зразок патріарших»11, тобто повноваження митрополитів у митрополії були рівнозначні повноваженням патріархів у патріархаті. Ще й нині глави Східних Церков мають різні титули: патріарх (Константинополя – Нового Риму), католикос (Грузії), митрополит (Еллади – Греції), архиєпископ (Кіпру). Проте як глави Церков усі вони патріархорівні.

Починаючи від середньовіччя, і на Сході, і на Заході чинилися спроби ввести дещо іншу еклезіологію, згідно з якою окремим Церквам належить більша влада у Вселенській Церкві (монархічна еклезіологія). Особливо багато зусиль у цьому напрямку приклали Константинопольська та Римська Церкви. їхні тези були дуже схожі: нема Церков у множині, а є одна Церква на чолі з одним Главою. Тому всі «глави» Церков на місцях є, по суті, вікаріями одного Глави, яким він уділяє частину своїх повноважень, а кожен титул (митрополит, архиєпископ) вказує на більшу чи меншу частину повноважень, що ними ділиться Глава Церкви. На християнському Заході митрополит чи єпископ вершили своє служіння «іменем Апостоль-ського престолу» (тобто Римського). На Сході було інакше. Київські митрополити не були «вікаріями Царгородських патріархів» і тому звершували свою владу як глави незалежно від Царгорода. Обрані з-поміж єпископів, свою владу вони черпали від Собору єпископів. Практиковане в митрополії благословення Царгородського патріарха новообраному митрополитові еклезіологічно було формою визнання вибору. Звичайно, Царгородський патріархат, змагаючись за «особливі права», намагався, як уже згадувалося, надати церковному благословенню характеру юридичного затвердження. Однак підставою таких намагань була не еклезіологія, а політичні претензії. І хоч би як там було з процедурою обрання, визнаний Київський митрополит реалізовував свою владу через творення нових єпархій, поставлення нових єпископів. Саме ці права були «на зразок патріарших».

Йосиф Сліпий був свідомий спадщини Київських митрополитів. Апостольське за суттю, служіння Київських митрополитів мало за собою тисячолітню традицію. Через історичні обставини, з XIX ст. це служіння перейшло до митрополитів Галицьких, котрі продовжували бути місцеблюстителями Київських. У цьому сенсі попередником Йосифа Сліпого був митрополит Шептицький, а себе патріарх Йосиф називає в Завіщанні «переємцем його заповітів»12. Ці «заповіти» щодо помісних прав Київських митрополитів становлять давнє право Київської Церкви. Кодекс канонів Східних Церков 1991 р. стверджує, що канони Кодексу треба оцінювати (інтерпретувати) «головним чином на підставі цього права» (ККСЦ, кан. 2).13 Це знаменне твердження. Згідно з ним, не канони Кодексу визначають право, а давнє право визначає канони. Це дозволяє стверджувати, що права київських митрополитів, які існують «з незапам’ятних часів»14, не можна усунути чи обмежити канонами Кодексу. Ці права Йосиф Сліпий реалізовував як у тодішньому Радянському Союзі (хіротонія о. Василя Величковського в Москві 1963 р. на місцеблюстителя Глави Церкви в Україні «для забезпечення апостольського наступства»), так і за його межами (хіротонії оо. І. Хоми, Л. Гузара і С. Чміля в Римі). Ці хіротонії були визнані Римським Апостольським Престолом.

Коли внаслідок переслідувань із боку радянського режиму очолювана Сліпим Церква стала гнаною, підпільною і через те «мовчазною», патріарх розглядав це лихоліття як нагоду свідчити віру Церкви перед «родом цим»15. І ця віра виявилася напрочуд зрілою, а репресії послужили очищенню й згуртуванню Церкви в Україні. Опиняючись у XX ст. під різними окупаційними режимами й потрапляючи в ситуацію «небажаних» і «другорядних» на власній землі, багато українців емігрувало і створювало поселення на різних континентах. Рідна Церква приходила до нових місць проживання українців і розвивалася там. На час вимушеної еміграції Йосифа Сліпого УГКЦ на поселеннях організаційно структурувалася в єпархії і митрополії, чому сприяла позитивна позиція Римського Апостольського Престолу. Разом із тим, українські єпархії в різних країнах поселень існували наче самі по собі, не було задовільної еклезіологічної моделі зв’язку між ними. Країни поселень українців уважалися територією Латинської Церкви, а єпархії УГКЦ – залежними від латинської юрисдикції обрядовими видозмінами. Такий стан мислення зберігся й досі: єпископів для єпархій УГКЦ в діаспорі призначає патріарх Заходу, а не Глава УГКЦ. Подібні проблеми, до речі, виникають зараз у східній діаспорі (в Росії, Казахстані) з відродженням там парафій УГКЦ: єпископ УГКЦ в Казахстані має статус «апостольського візитатора», тобто уповноваженого представника патріарха Заходу. Влучну характеристику такого стану дав нині покійний Максим Германюк, митрополит Канади:

Згідно з рішенням цього Собору (II Ватиканського), Східні Католицькі Церкви… повинні мати ту саму гідність і користуватись тими самими правами, що їх має латинський обряд. Але в дійсності… католицька Церква латинського обряду далі панує над усіма Східними Католицькими Церквами й не виявляє найменшого бажання змінити це своє панування над ними… Поза своїми територіями… вірні різних східних обрядів є сьогодні підчинені або прямо місцевим єпископам латинського обряду, або через своїх Апостольських екзархів чи єпархів – Священній Конгрегації для Східних Церков, що… так своєю структурою, як і проводом є частиною правління латинського обряду.16

Безперечно, такий устрій УГКЦ, коли вона існує як сукупність окремо взятих єпархій, не мав під собою еклезіологічних підстав. На цьому спекулювали неприхильні до Церкви кола, які заперечували еклезіологічну обґрунтованість існування УГКЦ. Ці ж заперечення лежали в основі згадуваних у Завіщанні переговорів між Римським Апостольським Престолом і Російською Православною Церквою.17 Успіх Цих переговорів мав стати «присудом смерті» для Української Церкви.

Перед обличчям небезпек, які нависли над УГКЦ як в Україні, так ї на поселеннях, Йосиф Сліпий висунув і здійснив позитивну програму розбудови й зміцнення УГКЦ, тобто – висловлюючись еклезіологічною термінологією – розбудови її помісності. Як перший елемент цієї програми, еклезіологічна модель УГКЦ покликана виразити тогочасний стан її розвитку. Основними складовими є поняття Церкви-Матері, що нею в Київська митрополія, і Церков-Доньок, тобто митрополій і єпархій УГКЦ на поселеннях.18 Така модель не є новим винаходом. Старовинна еклезіологія сопричастя саме так розуміла процес євангелізації народів. Місіонери готували ґрунт для охрещення, і коли воно ставалося, то еклезіологічно Церква-Мати, від якої прийшли місіонери, народжувала Церкву-Доньку – зародок майбутньої помісної (дорослої) Церкви. У такому сенсі Константинопольська Церква 988 р. стала Церквою-Матір’ю Київської. Своєю чергою, Київська Церква стала Матір’ю Московської.

Метафора «мати – донька», вжита в еклезіології, добре відображає динаміку розвитку церковного сопричастя: «донька» ще є під проводом «матері», причому материнська опіка не тотожна юридичній владі й пануванню. Разом із тим, «донька» ростиме й ставатиме дедалі самостійнішою, що викликатиме з боку «матері» законну радість. Застосовуючи цю модель динамічного сопричастя до відносин в УГКЦ, Йосиф Сліпий чітко називає Матерню Церкву: нею об’єктивно є не Римська чи Царгородська, а Київська. Церкви-Доньки, розсіяні у світі, спілкуючись із Матір’ю, розвиваються кожна у власному контексті. Це спілкування завжди наснажуватиме почуття ідентичності, а власний розвиток надаватиме кожній Церкві-Доньці її неповторного обличчя й можливості включення та інтегрування в культуру корінного народу. Церква-Донька не замикається в собі й не асимілюється, а свідомо дарує скарби київської традиції, водночас приймаючи вартості місцевої традиції. Вона стає чинником місцевого культурного життя, збагачуючи його. У перспективі Церква-Донька може дуже відрізнятися від Церкви-Матері, однак це зовсім не є підставою переривати спілкування.

Крім окреслення еклезіологічних підвалин УГКЦ в Україні та діаспорі, Сліпий уводить практичний інструмент реалізації такої церковної моделі – інституцію Синоду єпископів. Під його проводом у 60-70-х роках XX ст. проводилися регулярні Синоди, які послужили координації зусиль і спільним діям на благо цілої Церкви. При цьому Йосиф Сліпий, як Глава Церкви, був водночас голосом «мовчазної» Церкви в Україні, визнаним репрезентантом Києво-Галицької митрополії. Завдяки його особистій присутності Синод, єпископів, хоча й відбувався на поселеннях, мав усецерковний статус.

До праці над структуруванням Церкви Сліпий додає невтомні зусилля щодо все більшого розвитку в Церкві її київської ідентичності. У Завіщанні він називає декілька напрямків реалізації цих зусиль: побудова в Римі храму Святої Софії – Премудрості Божої, відкриття Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи, відновлення монастиря Студійського уставу – або розвиток літургійного, богословського і духовного аспектів помісності УГКЦ.19

Київський характер цих аспектів очевидний. Храм Святої Софії будувався як копія Софії Київської. Він мав символічно вказувати на місце осідку Глави Церкви. Адже титул Глави Церкви мав не суто географічний, а й літургійний сенс. Він окреслював, у якому місці знаходився престол, на якому Предстоятель звершував Літургію помісної Церкви. Звершуючи Євхаристію, він разом із Божим Людом творив і являв Церкву Христову в даному місці. Римська Софія в ситуації гоніння, безперечно, символічно виражала Софію Київську. Монашество Студійського уставу притягнуло увагу Сліпого тому, що воно, як він пише в Завіщанні, відображало духовність Києво-Печерської лаври.20 Тут патріарх знову прагне наблизити Церкву до її київських духовних джерел. І, врешті, присвячуючи УКУ папі св. Клименту, Сліпий скеровує богослов’я Церкви до джерел нерозділеного християнства І тисячоліття, до часів, коли зв’язок Церкви на українських землях із Римським Апостольським Престолом існував на рівні свідчення віри й вірності в переслідуваннях. Служіння папи Климента як ісповідництво віри в Христа стало служінням УГКЦ в Україні. На цьому найглибшому рівні, «аж до пролиття крові», існував зв’язок Київської Церкви з Церквою Римською, звідси мало б черпати сили богослов’я сопричастя Церков – один із найголовніших пріоритетів київського богослов’я.

Згадані дії Сліпого в еміграції – символічні й водночас профетичні. Вони мали характер пророчих знаків, повний сенс яких починає відкриватися щойно зараз. Ці знаки творилися в діаспорі, проте їх справжнє значення розкрилось у вільній Україні. Найвиразнішим із них було проголошення патріаршого статусу Київської Церкви, вчинене під час Літургії в соборі св. Петра в Римі 1975 р.21 Відтоді Сліпий прийняв титул патріарха.

Питанню патріаршого статусу Церкви в Завіщанні присвячено багато уваги. Автор посилається на історію, показуючи, що вже в XVII ст. це питання стояло на порядку дня життя Церкви.22 Отже, піднімаючи його на Другому Ватиканському Соборі, Й. Сліпий діяв цілком у дусі київської традиції. За оцінкою патріарха, питання про патріархат природно постає в помісній Церкві з досягненням нею еклезіальної зрілості.23 Ознаками такої зрілості Сліпий називає наявність у Церкві власної традиції, яка проявляється в духовності, богослов’ї, літургії. Свідченням зрілості Церкви є також її мученики та ісповідники віри. Крім того, безперечним виявом церковної зрілості є здатність Церкви бути Матір’ю Церков-Доньок. Адже духовне «материнство» не відбулося б у незрілій, внутрішньо закритій Церквіі. Тому, з точки зору об’єктивних фактів, готовність Церкви бути патріархатом ні в кого не викликає сумнівів. Разом із тим, осмислення цього статусу самою Церквою, як і готовність інших Церков сприймати цей новий статус, є динамічним процесом, що потребує часу. Помісна еклезіологія розглядає розвиток якоїсь Церкви зсередини неї самої: помісна Церква, в міру внутрішньої готовності, ініціює певні процеси та розвиває їх, а тоді інші помісні Церкви-Сестри з радістю визнають зростання своєї Сестри. Ці міркування справедливі також щодо розвитку канонічного статусу – наприклад, від митрополичого до патріаршого. Уживемо порівняння: дитина стає дорослою через свій вік, а не тому, що її назвали чи проголосили дорослою батьки або вчителі. Подібно було з проголошенням патріархату 1975 р., вчиненим літургійно – через поминання патріарха. У Завіщанні патріарх наголошує на важливості такого поминання, яке має стати «правилом молитви» Київської Церкви.24 Спільна літургійна молитва розвиває й поглиблює церковну свідомість Божого Люду. Літургія являє в знаках дійсність, повнота якої відкривається в майбутньому. Патріарша свідомість Церкви, як і особа патріарха, є профетичними знаками для дозрівання Божого Люду до повної дійсності – не тільки називатись, але й бути патріаршою Церквою. Тепер, коли минуло вже понад чверть століття від проголошення, ми бачимо реальний розвиток патріаршої ідентичності Церкви; зроблене в символі-знакові дедалі більше стає реальністю.

Труднощі розвитку помісної свідомості всередині нашої Церкви помножилися на труднощі сприймання цього розвитку іншими Церквами-Сестрами. Найбільшою об’єктивною перешкодою на шляху сприймання (визнання) нашої Церкви патріаршою було і є те, що вони [Церкви-Сестри] практикують іншу, згадувану вже монархічну еклезіологію. Для її прихильників основна риса міжцерковних відносин – не партнерське сопричастя, а домінування одних і підпорядкування інших. Часом в еклезіології такий тип відносин називають уніатизмом. Природно, що ті Церкви-Сестри, котрі застосовували до Київської Церкви монархічну еклезіологію, зводили Київську Церкву до ролі підпорядкованої. Звідси випливала й позиція, що питання патріархату можуть вирішити тільки вони й у той час, який вважатимуть сприятливим. Патріарх Йосиф ніколи не погоджувався з таким трактуванням Київської Церкви:

Доводив я бл. п. папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні папи, и навіть Вселенські Собори не встановляли Патріархатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді… Тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, ще входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для патріархату.25

Можна сказати, що й у наш час ставлення до проголошення патриархату 1975 p. залежить від прийнятої еклезіології. Для монархічної еклезіології це клопіт: чому не запитали дозволу в старших? Для еклезіології сопричастя – радість: ще одна помісна Церква стала дорослою. Коли Й. Сліпий називає в Завіщанні Церкву «Вселенською християнською родиною»26, то ця чудова еклезіологічна метафора відкриває Церкву як родину Церков-Сестер, сопричасних у єдиній родинній любові. Повноліттю якоїсь Сестри є родинною радістю. Заслуга патріарха Йосифа в тому, ЩО він не побоявся сказати про повноліття Київської Церкви.

«Буття патріархатом» як вираз помісного «буття собою», а також сопричасне визнання цього «буття» Церквами-Сестрами не є завершенням шляху і здійсненням цілей. Розвиток помісності продовжуватиметься. Згідно з думкою Сліпого, патріархат, започаткований УГКЦ, за своєю еклезіальною суттю виводить її поза межі дотеперішньої конфесійної свідомості. Він створює ширші рамки для досягнення єдності цілої Київської Церкви як Ті основа. Ще раз підкреслимо: основою об’єднання є не УГКЦ, а «патріархат Києво-Галицький і всієї Руси» 27 Тут думка Сліпого розходиться з підходом до об’єднання Церков київської традиції в сучасній Україні, згідно з яким кожна Церква усвідомлює себе конфесійно й об’єднання всіх розуміє як приєднання до своєї конфесії. Знову оживає монархічна еклезіологія: наша конфесія – домінуюча, інші – підпорядковані. Про нереальність такого «об’єднання» годі й говорити. Згідно зі Сліпим, об’єднання можливе на підставі партнерського сопричастя всіх Церков київської традиції через їхнє спільне стремління до церковної Повноти. Підставами для такого стремління є спільне минуле єдиної Київської Церкви, а також розвиток помісної свідомості в конфесійно поділених Церквах – від конфесійної до еклезіальної: «Ми, Церкви: греко-католицька, православна, – є одночасно Церквою». Свідомість єдиної Київської Церкви базуватиметься на еклезіології сопричастя Церков. Це створить передумови для соборної реалізації сопричастя через Собор Українського Божого Люду, про який Сліпий згадує в Завіщанні.28 Цей Собор духовенства і мирян обере єдиного патріарха Київської Церкви. Себе Йосиф Сліпий бачить лише профетичним символом такого патріарха, зднак твердить, що прийде час і Бог дасть його Церкві – ту особистість, навколо якої об’єднається Церква й увесь віруючий Божий Люд.29

У цьому місці Завіщання Сліпий знову подає «видіння» майбутнього Церкви.30 Реальна картина, котру бачимо ми, дуже далека від того, що іобачив Сліпий. Однак можемо припустити, що патріарх Йосиф, подібно до старця Йоана Богослова з Патмосу, на якого покликається, бачив далі від нас. Тим більше, що багато елементів його «апокаліпсису» вже стали дійсністю. Підійнявся з рабства народ, стала вільною держава… Зараз цей акт, але 1981 р., коли Сліпий закінчив писати Завіщання, ніхто так не думав. Зараз уже говоримо про нього не «мрійник, відірвався від життя», а «звідки він про це знав?»

Як видно з цього еклезіологічного аналізу, Й. Сліпий у Завіщанні зробив велику справу для українського народу. Наче передчуваючи наш час, – час великого духовного голоду, пошуків Бога і власного церковно-національного коріння, патріарх показав могутнє дерево Христової Церкви, що зиросло на Українській землі, в тіні якого знайшов своє місце наш народ: у цього дерева візантійсько-київське коріння і могутній стовбур Київської митрополії. Іноді дерево хворіло і тоді втрачало у своїй величі й красі, інколи його намагалися зрубати чи посадити на його місце якесь інше. Дехто, як ми згадували на початку, чинить спроби висадити в український ґрунт поруч із деревом Київської Церкви екзотичні рослини різних релігійних духів, котрі, по суті, паразитують на цьому 1000-літньому дереві. Йосиф Сліпий натхненно говорить про чудові перспективи зростання Христової Церкви в Україні, бачачи їх у єдиному патріархаті Києво-Галицькому і всієї Руси. Він стверджує, що дерево Церкви давно вже доросло до цього. Гілками його стали Церкви-Доньки по всьому світу. Христос, як садівник дерева-Церкви, подбає про формування крони, даючи Церкві патріарха. Київська Церква стала деревом життя народу, в його тіні народ просвітився. подібно як патріарх Авраам під дубом Мамре. І зараз, долаючи труднощі та перешкоди, це древнє дерево з юною силою притягає у свою тінь нові покоління українців. Завіщання патріарха є дороговказом до Церкви, з якої народ уже понад 1000 років черпає сили до життя, тривання в історії й розвитку. Ми вдячні Богові і патріархові Йосифу за такий дороговказ.

1. Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого // В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. – Львів, 2001. (Далі – Завіщання). – С. 593.

2 Там само. – С. 595.

3 Там само.

4 Там само. – С. 596.

5 Там само. – С. 591.

6 Пор.: Бюлетень АРІ. – 2001. -№ 6 (307). – С. 23.

7 Завіщання, див. прим. 1. – С. 597.

8 Пор.: Там само. – С. 590.

9 Пор.: Там само. – С. 589.

10 Завіщання, див. прим. 1. – С. 590.

11 Там само.

12 Там само. – С. 586.

13 Кодекс Канонів Східних Церков. – Мукачево, 1993. – С. 1.

14 Там само.

15 Завіщання, див. прим. 1. – С. 586.

16 М. Германюк. Слово на Синоді Єпископів у Римі 01.10.1974 // Благовісник Верховного Архиепископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) Обряду. – Рік. X. – Кастельґандольфо, 1974. – С. 18нн.

17 Завіщання, див. прим. 1. – С. 592.

18 Див.: Там само. – С. 595

19 Див.: Завіщання, див. прим. 1. – С. 589.

20 Див.: Там само. – С. 590.

21 Див.: Там само. – С. 593. –

22 Див.: Там само. – С. 590.

23 Див.: Там само. – С. 591.

24 Там само. – С. 593.

25 Завіщання, див. прим. 1. – С. 591.

26 Там само. – С. 584.

27 Там само. – С. 590.

28 Там само. С. 589.

29 Там само. С. 593.

30 Там само. С. 595.

 

ДІЯЛЬНІСТЬ ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО ЩОДО ЛЕГАЛІЗАЦІЇ УГКЦ У СВІТЛІ РАДЯНСЬКИХ ДОКУМЕНТІВ (1960–1980і роки)

Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
152
УДК 271.4-726.1 Й.Сліпий: 2-85(47+57)

Т. Т. Бублик

ДІЯЛЬНІСТЬ ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО ЩОДО ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
УГКЦ У СВІТЛІ РАДЯНСЬКИХ ДОКУМЕНТІВ (1960–1980-і роки)
У статті розглянуто діяльність глави УГКЦ патріарха Йосифа Сліпого після його звільнення з
радянських таборів в 1963 р. в середовищі української діаспори. Автор проаналізував основні кроки
патріарха у справі повернення прав на легальне існування греко-католиків у СРСР, а також простежив
залежність між заходами української католицької діаспори у справі легалізації УГКЦ, використанням
ними політичної кон’юнктури, і змін в церковно-державних стосунках та контрзаходами радянських
органів влади в 1960-1980-х рр.
Ключові слова: греко-католики, Йосиф Сліпий, легалізація, українська діаспора.
Друга половина XX століття була для Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) періодом важких
випробувань, коли тоталітарний комуністичний режим спробував позбавити її найважливішого – права на
існування. Атеїстична радянська держава не бажала толерувати Церкву, котра була «українською
католицькою духовною спільнотою» [1, с. ix], однак її ієрархія, духовенство і вірні не змирилися із насиллям
влади. Протягом чотирьох, найдраматичніших і найтрагічніших у минулому столітті, десятиліть очолював
УГКЦ Йосиф Сліпий (1944-1984 рр.), довголітній ректор Духовної семінарії та Богословської академії у
Львові, який обійняв митрополичий престол у важкий для Церкви та України воєнний час. Згодом були 18
років сталінських таборів і виїзд на Захід без можливості повернутися в Україну. Від 1963 р. митрополит
Йосиф, отримавши згодом титул верховного архиєпископа і кардинала, прагнув здобути для своєї Церкви
статус патріархату (почав використовувати титул патріарх в 1975 р.), який би об’єднав всіх українцівкатоликів в Україні й діаспорі. Його життя і діяльність на Заході була сповнена турботою про віруючих в
Україні. Тому дослідження греко-католицького підпілля і боротьби за права своєї Церкви в Радянському
Союзу не буде повноцінним без представлення ролі та участі української діаспори, а особливо – патріарха
Йосифа, у легалізаційних процесах.
Постать Йосифа Сліпого достатньо широко досліджена в історіографії. Уваги заслуговують дослідження
присвячені «діаспорному» періоду його життя (1963-1984 рр.), серед яких слід згадати праці Василя Ленцика
[2], Ярослава Пелікана [3], Мілени Рудницької [4], о. Івана Хоми [5] та ін. Серед сучасних науковців, які
аналізують життя Катакомбної Церкви крізь призму діяльності патріарха Йосифа Сліпого і української
діаспори на загал, слід згадати о. Івана Дацька [6] та Ю. Недужко [7]. Вказана проблематика також
розглядається в працях таких науковців, як Б. Боцюрків [8, с. 123-164], В. Пащенко [9], Я. Стоцький [10] та ін.
Важливою джерельною базою для висвітлення проблематики, яка аналізується у статті, є документи з
архівів радянських органів влади Української РСР: фонд уповноваженого по Львівській області (ФР-1332) і
документи партійного архіву (ФП-3) з Державного архіву Львівської області, також архівні матеріали з фонду
Компартії України з Центрального державного архіву громадських об’єднань України (Ф. 1).
Багатотисячна українська діаспора на Заході, яка збільшилася в час і після ІІ Світової війни як кількісно,
так і якісно (серед емігрантів велику частку складали представники інтелігенції, духовенства, молоді),
постійно тримала в полі зору події в Україні. Однак, за словами о. Івана Дацька, її не оминула «солодка
спокуса» вигідного зматеріалізованого життя і стрімкої асиміляції. Звільнення зі сталінських таборів і приїзд
до Риму 9 лютого 1963 р. митрополита Йосифа Сліпого уможливили великий поштовх до розвитку релігійноцерковного життя українців. Постать ісповідника віри стала об’єднуючим фактором, голосом «мовчазної
Церкви» у вільному світі і її речником перед авторитетними міжнародними інституціями [7, с. 14]. Важливо,
що для Заходу патріарх Йосиф став символом Церкви-мучениці, вірні якої терплять за прив’язаність до
Римського апостольського престолу. Таку думку проголосив хорватський кардинал Франьо Шепер, префект
конгрегації доктрини віри, на святкуваннях з нагоди 50-ліття священства Йосифа Сліпого [9, с. 258].
В роки ІІ Світової війни радянський уряд на чолі з Й. Сталіним дещо змінив своє ставлення до релігії
загалом, що особливо стосувалося Російської Православної Церкви (РПЦ), яка в час «богоборства» 1920-
1930-х рр. зазнала нищівних втрат. Радянські комуністи почали розглядати лояльні конфесії як один з
важливих елементів внутрішньої і зовнішньої політики. Один з чиновників Ради у справах РПЦ ще у 1957 р.
наголошував, що: «Імперіалісти релігійні організації в СРСР розглядають як легальні організації, які можна
використовувати у своїх цілях…Саме тому необхідна наша праця з духовенством, щоб імперіалісти не
могли використовувати церкву у своїх цілях» [11, арк. 201].
У 1960-х рр. радянський уряд і Ватикан вперше у своїй історії зуміли налагодити дипломатичні стосунки.
Однак серед невирішених питань залишалося «уніатське». З іншого боку, українська греко-католицька
діаспора з болем спостерігала за «потеплінням» взаємин між Римським престолом і СРСР та РПЦ,
звинувачуючи ватиканську дипломатію у замовчуванні проблеми переслідування греко-католиків [12, с. 54].
Саме своєю активною діяльністю патріарх Йосиф Сліпий не давав можливості оминати ватиканським
дипломатам питання УГКЦ. За словами о. Івана Дацька, приїзд до Риму в’язня сталінських таборів зумовив
на Заході розмови не лише про особу Йосифа Сліпого, але й про цілу Церкву [6, с. 14].
У 1964 р. голова Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР О. Пузин у доповіді «Про
політику папи Павла VI» представив зрушення у відносинах між Ватиканом і СРСР та наголосив на певному
прогресі у ставленні католицьких єпископів до комунізму. Він, зокрема, вказав на відсутність
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
153
антикомуністичних заяв у доповідях на засіданнях ІІ Ватиканського собору. Однак О. Пузин принагідно
зауважив, що важливою проблемою для радянського керівництва залишилося т. зв. «уніатське питання» в
середині держави, а на Заході – «Українська Католицька Церква» (УКЦ), яку підживлює активна діяльність
української діаспори на чолі з верховним архиєпископом Йосифом Сліпим. За словами радянського
чиновника, «антирадянщик Сліпий» поставив собі за ціль відродити УГКЦ і добитися проголошення
Київського патріархату з визнанням за ним титулу патріарха, а також він не покинув надії на повернення в
УРСР, про що свідчать його щоденні відвідини радянського посольства. У своїй доповіді О. Пузин
критикував «толерантне» ставлення папи Павла VI до антирадянської діяльності представників української
діаспори і УКЦ. Тому як відповідь на таку позицію папи римського радянській стороні слід, по-перше,
призупинити налагодження дипломатичних взаємовідносин з Ватиканом, а по-друге, провести потужну
кампанію релігійної контрпропаганди, яка полягатиме в контролі за «главарями» української діаспори та
розвінчанні міфу про т. зв. «Мовчазну Церкву» завдяки книгам і матеріалам про релігійне становище в
СРСР. «Уніатську» проблему він підсумував однозначно: «Це питання не може бут предметом для
переговорів» [13, арк. 110-117].
У середині 1960-х рр., одразу після приїзду митрополита Йосифа Сліпого до Риму, особливий вплив на
УГКЦ в СРСР мали надії на його повернення в Україну. У своїх звітах уповноважений Ради у справах РПЦ по
Львівській області М. Винниченко доповідав республіканському керівництву, що в середовищі греко-католиків
ширилися чутки про повернення Йосифа Сліпого. Так, у звіті від 2 квітня 1964 р. він стверджував про
виявлення пересилки листів з Риму однодумцям з обіцянками швидкого приїзду в Україну [14, арк. 93]. Згодом
він писав, що туристи зі Заходу, а найчастіше – духовні особи, шукають контактів з підпільними грекокатоликами, поширюючи чутки про повернення Йосифа Сліпого і тим самим даючи їм надії на відродження
«уніатської Церкви». М. Винниченко відзначив активну діяльність «лідера уніатів Величковського», який
зустрічався з предстоятелем УГКЦ у Москві перед виїздом останнього закордон [15, арк. 27].
Ідея кир Йосифа Сліпого повернутися в Україну ніколи не залишалася поза увагою радянських органів
влади. Після поїздки делегації Українського екзархату РПЦ в США і Канаду в грудні 1968 р. митрополит
Філарет (Денисенко) у звіті стверджував, що кардинал Сліпий в час перебування у Північній Америці не
допускав у своїх промовах антирадянських заяв. За свідченням православного ієрарха, «уніатський
предстоятель» спростовував викривлення журналістами його промов і проповідей в антирадянському дусі,
мабуть, прагнучи тим самим зберегти шанс на повернення в СРСР і відродження УГКЦ [9, с. 277].
Слід зауважити, що контакт між греко-католиками в СРСР і в діаспорі практично ніколи не переривався.
Наприклад, підпільний владика Василь Величковський та інші таємні греко-католицькі єпископи
підтримували зв’язок з патріархом Йосифом Сліпим через монахинь (сестру Володимиру зі Згромадження
сестер милосердя св. Вінкентія, сестер-василіянок Анастасію Пітку і Тересу Сапун) [6, с. 14-15], через
Польщу (о. Мирослава Ріпецького, о. Василя Гриника) та Прибалтику (о. Альфонсаса Сваринскаса) [6,
с. 18]. Такі «туристичні візити» духовенства і монашества з «вільного світу» продовжувалися практично до
виходу Церкви з катакомб, про що писали у своїх звітах партійні чиновники [16, арк. 44], і мали важливе для
греко-католиків молитовне, канонічно-церковне, інформаційне та фінансово-матеріальне значення.
Приїзд митрополита Йосифа на Захід співпав із хрущовською антирелігійною кампанією, яка найбільше
позначилася на становищі РПЦ в Західній Україні. «Возз’єднане» духовенство (греко-католицькі священики,
які після «Львівського собору 1946 р.» перейшли в юрисдикцію РПЦ) опинилося в складній ситуації, оскільки
нівелювалася надія зберегти церковні структури в Західній Україні. В таких умовах підпільне духовенство
отримало нагоду активізувати свою діяльність. Поряд з цим православні священики, прагнучи не втратити
свого впливу на населення, почали шукати можливі і допустимі форми діяльності [15, арк. 1-2]. Зокрема,
ієрархія РПЦ пропонувала допомогу у вирішенні «уніатської проблеми» в Західній Україні, взамін на
лояльність держави. Представники Московського Патріархату мали зосередитися над усуненням грекокатолицьких обрядових традицій в парафіях та активно працювати в населених пунктах, в яких діяли
«уніати» [10, с. 298-300]. Таку «взаємовигідну» співпрацю описував уповноважений Ради у справах РПЦ по
Львівській області у доповідній записці від 7 вересня 1965 р. обкому Компартії стосовно скорочення кількості
громад РПЦ в області. Незважаючи на хвилю закриття храмів, чиновник пропонував у місцях зосередження
«уніатів» не тільки не закривати культові споруди, але за відсутності в селі священика, туди їх призначати
[15, арк. 119-120]. Слід зауважити, що радянська влада, пропагуючи атеїстичну ідеологію в суспільстві, всетаки в західноукраїнському регіоні для подолання «уніатських пережитків» використовувала православне
духовенство практично до кінця 1980-х рр. [17, арк. 19-21].
Перевага греко-католицького духовенства над православним у 1960-х рр., на думку радянських
чиновників, була, знову ж таки, пов’язана з особою митрополита Йосифа Сліпого. Саме його «надзвичайні
права»1 стосовно душпастирства в умовах переслідування, які отримали священики ще у 1939 р.,
дозволяли працювати ефективно на нелегальному становищі [18, арк. 69-71]. Також зміни у релігійній
політиці СРСР, чутки про можливу легалізацію УГКЦ і повернення Йосифа Сліпого приводили до замішання
в середовищі «возз’єднаних», абсолютна більшість з яких пішли в лоно РПЦ не з власного переконання.
Тому греко-католицькі активісти на чолі з владикою Величковським почали пропонувати їм повернення в
1 Тут, очевидно, йшлося про «Головні правила сучасного душпастирства», автором яких був Блаженніший
Йосиф. «Правила» були видані в 1941 р. з метою визначити душпастирську діяльність священиків в умовах
заборони церковної діяльності, переслідування, ув’язнення, за відсутності єпископа, не можливості
контактувати з Римським Архиєреєм тощо (авт.)
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
154
УГКЦ через особисте покаяння, декому навіть дозволяючи і надалі душпастирювати в православних
парафіях [19, арк. 24].
Легалізація ГКЦ в Чехословаччині (1968 р.) також мала великий вплив на життя Церкви в катакомбах.
Митрополит Філарет (Денисенко) у листі до уповноваженого Ради у справах РПЦ К. Литвина, говорячи про
релігійний контекст подій в ЧССР, а саме відновлення греко-католицьких структур, застерігав про можливий
занепад православ’я в країні. Такий поворот подій, на думку представника РПЦ, впливав на підвищення
«проуніатських» настроїв віруючих Західної України. З огляду на це митрополит Філарет пропонував владі
ще активніше боротися з «рештками унії» і підтримати православ’я в регіоні [9, с. 258-259]. Слід зауважити,
що легалізація ГКЦ в Чехословаччині викликала велике піднесення серед греко-католиків в УРСР. За
спостереженнями уповноваженого М. Винниченко, уніати протягом 1968 р. почали частіше використовувати
закриті храми для відправляння своїх богослужінь, подавати заяви на реєстрацію греко-католицьких громад,
переконувати православних священиків до зміни церковної юрисдикції [20, арк. 33-34].
Очевидно, що патріарх Йосиф Сліпий, який ніколи не втрачав надії на легалізацію УГКЦ, намагався
використати події в ЧСФР з користю для своєї Церкви. Так, у своєму листі до Голови Президії Верховної
Ради УРСР Д. Коротченка він, апелюючи до чехословацьких подій, просив про відновлення структур УГКЦ в
УРСР, оскільки її ліквідація була виключно адміністративним актом. На його думку, якщо навіть і була вина
окремих священиків перед радянською владою, то за це не можуть відповідати всі, а відмова у легалізації
УГКЦ – порушення прав українців на свободу віросповідання [9, с. 277].
Православне духовенство в Західній Україні відзначало відчутність впливу греко-католицької діаспори
на чолі з патріархом Йосифом на життя і діяльність УГКЦ в СРСР. «Возз’єднаний» священик о. Іван
Миронюк у своїй аналітичній записці «Еволюція уніатської церкви в роки радянської влади» з кін. 1960-х рр.
наголосив, що фактично для «уніатів єдиним авторитетом залишився Сліпий», який стоїть на твердих
позиціях відновлення УГКЦ в СРСР і не сприймає нових віянь у Ватикані. За його спостереженнями,
діяльність пап Івана XXIII і Павла IV викликала чимало запитань в середовищі греко-католиків, зокрема,
переговори з Московським патріархатом, налагодження дипломатичних взаємин з країнами соцтабору.
Поворот у політиці Римського престолу зумовив нові хвилі протистоянь і конфліктів у їхньому середовищі.
Так, наприклад, радикально настроєні віруючі, які не сприйняли рішень ІІ Ватиканського собору та змін у
Католицькій Церкві, відійшли до секти покутників. З іншого боку, в Сліпого, незважаючи на його «образ
мученика», є чимало опонентів – василіяни і частина єпископів у діаспорі. Його противники, особливо з
діаспорних, натякали, що Йосиф Сліпий «відстав від життя політичного і церковного», і так поводиться ніби
не помічає всіх тих змін, які сталися навколо тощо. Автор аналітичної записки підкреслював, що з огляду на
таку ситуацію (в діаспорі і в Україні) можна було говорити про протистояння в середовищі греко-католиків.
Але необхідно брати до уваги той факт, що Ватикан підтримує Сліпого і про це свідчить надання титулів
верховного архиєпископа і кардинала. У своїх висновках о. Миронюк наполягав на близькому «кінці»
уніатства в Радянському Союзі, що, на його думку, відчули самі греко-католики і тому стали дуже
небезпечними. Цей колишній студент ректора Йосифа Сліпого як протидію «уніатській загрозі» пропонував
радянській владі традиційний засіб – ефективніше підтримувати православних у регіоні, відкриваючи храми
в місцях активності уніатів [19, арк. 35-41].
З приїздом митрополита Йосифа Сліпого до Риму українці в діаспорі активізували свою інформаційну
діяльність. Слід зауважити, що для греко-католиків в Україні було важливо отримувати інформацію про події
у «вільному світі». Релігійні новини віруючі Катакомбної Церкви черпали в основному через західні
радіостанції, зокрема, «Радіо Ватикан», «Радіо Свобода», «Голос Америки» та ін. У звіті для союзної і
республіканської Рад у справах релігій про діяльність «уніатів» від 9 грудня 1969 р. М. Винниченко зауважив,
що більшість греко-католиків регулярно слухає радіопередачі української служби «Радіо Ватикан», в
окремих селах роблячи це навіть організованими групами. Чимало ефірного часу у цих передачах
присвячується діяльності кардинала Йосифа Сліпого: пропагуються плани про створення Українського
Католицького Університету та відкриття собору Св. Софії в Римі [20, арк. 261-265]. Ці «ворожі голоси»
залишалися ефективним способом інформування віруючих у цілком інформаційно-контрольованому
суспільстві за «залізною завісою». Наприклад, Л. Кравчук, керівник відділу ідеології та агітації ЦК Компартії
України, в аналітичній записці від 26 грудня 1984 р. інформував партійних керівників про 14 «клерикальнобуржуазних» радіостанцій, які транслюються в Україні і мають своїх постійних слухачів [21, арк. 60-61].
Митрополит Йосиф від початку свого перебування в Римі звернув особливу увагу на видавництво
української релігійної літератури, завжди залишаючи частину виданих книг для Церкви в Україні. Очевидно, що
в умовах радянського режиму не йшлося про розповсюдження літератури в УРСР, але окремі видання
потрапляли за «залізну завісу». Партійні чиновники у Львівській області згадували про поширення в
середовищі підпільних греко-католиків брошури про «Мовчазну Церкву». У звіті про релігійну ситуацію на
Львівщині М. Винниченко наголосив на важливості постійно відстежувати канали потрапляння «уніатської
літератури і атрибутики» в СРСР, відзначаючи невтомну працю радянських прикордонників з «релігійними
контрабандистами» [18, арк. 10]. Слід зауважити, що боротьба з релігійною літературою і атрибутикою,
виданою нелегально в Україні чи закордоном велася практично до кінця 1980-х рр. і була важливою підставою
для адміністративного і навіть кримінального покарання видавців і поширювачів. Справа «уніатської
літератури» була пов’язана також із прагненням радянських чиновників і вищого православного духовенства в
регіоні вилучити з обігу як привезену із-закордону, так і видану в Галичині до 1946 р. Тому актуальним
завданням для РПЦ в регіоні стало видання православних богослужбових книг, зокрема, молитвослова. Навіть
М. Винниченко в 1969 р. давав схвальні пропозиції щодо видання православного молитвослова, оскільки це,
на його думку, дозволить зменшити вплив уніатської літератури [20, арк. 259-260].
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
155
Згідно з дослідженням українського науковця Ю. Недужко, вже у 1970-1980-х рр. діаспора все активніше
намагалася привернути увагу країн Заходу до проблеми недотримання релігійної свободи в СРСР та
активізувати з цією метою українську громаду в світі [7, с. 270]. Основою для критики радянського
керівництва було питання права людини на свободу віросповідання. Генеральний секретар ЦК КПРС
Л. Брежнєв 1 серпня 1975 р. підписав «Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі», відомий
як Гельсінкські угоди. Підписання цього юридичного акту для Радянського Союзу де-юре означало усунення
усіх порушень в гуманітарній сфері. Після підписання Гельсінкських угод радянська влада опинилася у
вкрай суперечливій ситуації: з одного боку, нові обставини вимагали розширення свободи в діях релігійних
організацій, а з іншого – комуністична ідеологія була спрямована на боротьбу з релігією (засуджувалося
«інакомисліє», в освітніх закладах пропагувався атеїзм, численні групи віруючих перебували поза законом).
Тому українська діаспора, оперуючи новинами і фактами отриманими з України, представляла в засобах
масової інформації радянську владу як порушника міжнародних угод.
Партійні аналітики після підписання міжнародних угод підкреслювали, що антирадянська пропаганда
«клерикалів з УКЦ» базується на тезі про порушення СРСР міжнародних договорів про права людини на
свободу віросповідання [21, арк. 88-92]. Ю. Недужко цілком слушно виокремив дві великомасштабні
інформаційні кампанії української діаспори в 1970-1980-х рр. Перша мала місце після підписання
Гельсінкських угод (1975-1978 рр.), а друга була пов’язана зі святкуванням 1000-ліття Хрещення РусиУкраїни (кін. 1970-х – 1990 рр.) [7, с. 270-271].
Церква в діаспорі устами Блаженнішого Йосифа наголошувала на важливості «постійної пам’яті» про
братів і сестер у катакомбах. Греко-католицька ієрархія в діаспорі неодноразово стверджувала, що
допомога Церкві в Україні – пріоритетне завдання [5, с. 132-139]. За переконанням патріарха і його
однодумців інформування світової спільноти та політикуму про правдивий стан УГКЦ в СРСР було
необхідне, оскільки на Заході все частіше чулися голоси радянської пропаганди про добровільність рішень
т.зв. «Львівського собору 1946 р.», звинувачення єпископів і священиків у колабораціонізмі в роки ІІ Світової
війни, безпідставність звинувачень стосовно релігійних переслідувань у Радянському Союзі тощо [9, с. 283].
Патріарх Йосиф, окрім інформаційної підтримки, зумів налагодити матеріальну допомогу для
підпільного духовенства і мирян в Україні. Так, у 1978 р. на його прохання засновник організації «Церква в
потребі» о. Веренфрід ван Страатен виділив окремий фонд для висилання посилок в Україну [6, с. 24].
Також у систему фінансової і матеріальної допомоги були включені численні релігійні і мирянські організації
української діаспори та католицького світу. Зокрема, предстоятель УГКЦ у 1970 р. заснував Товариство
Св. Софії з метою об’єднати мирянський рух і надати йому відповідальності за долю Церкви в Україні і на
поселеннях [22].
З кінця 1970-х рр. розпочалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення України-Русі. Ювілей
був використаний українською діаспорою для розгортання великомасштабної кампанії з нагоди цієї важливої
історичної події, спрямованої, разом з тим, на консолідацію в середовищі української еміграції, підвищення
рівня національної самосвідомості її членів, пропаганду і поширення серед громадськості й офіційних осіб
країн Заходу інформації про історію і культуру України, прагнення її народу до волі й незалежності та
боротьбу за свободу совісті [7, с. 270].
Святкування 1000-ліття Хрещення було тісно пов’язане з обранням 17 жовтня 1978 р. на папський
престол польського кардинала Кароля Войтили (Іван Павло ІІ). Греко-католики, а особливо патріарх Йосиф,
покладали особливу надію на папу-слов’янина, який на особистому досвіді знав, що таке «безбожний
комунізм» [6, с. 22]. Свою позицію щодо УГКЦ новий понтифік представив у двох листах до патріарха
Йосифа Сліпого в березні 1979 р., в яких підкреслив необхідність «забезпечити право існування,
громадянство, українцям католикам у їх батьківській землі» [23, с. 1-2]; за його словами, «мовчазна Церква
промовлятиме устами Петра» [6, с. 32]. І справді, Іван Павло ІІ дозволив скликати синоди єпископів УГКЦ на
поселеннях, що не зробили до нього Іван XXIII та Павло VI. Ці кроки папи викликали негативну реакцію
Московського патріархату: в листі від 22 грудня 1980 р. патріарх Пімен (Ізвєков) пригрозив зупинити
екуменічні переговори [24, арк. 1-2]. Проте Іван Павло ІІ і надалі намагався дбати про два важливих для
Католицької Церкви аспекти: продовження діалогу з Православними Церквами та захист прав католиків
(обох обрядів) у Східній Європі [24, арк. 3-4, 8-10]. У посланні з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі-України
(лист «Euntes in mundum» від 25 січня 1988 р. і послання «Magnum baptismi donum» від 14 лютого 1988 р.)
він наголосив на важливості цієї дати в історії християнства Східної Європи, тим ще раз підкреслюючи свою
підтримку греко-католицькій спільноті в діаспорі і Україні [24, с. 7-11].
Радянські чиновники в 1979 р. відзначали, що в середовищі уніатів «відчувалася атмосфера
вичікування якихось змін, надії на те, що новий Папа допоможе їм відновити ГКЦ» [9, с. 338-339]. Особливо
таку активізацію вони пов’язували з посланням папи до патріарха Йосифа Сліпого і тому рекомендували
органам влади в Західній Україні зосередитися на боротьбі з «рештками уніатства», вивчаючи вплив
Ватикану і діаспори на їхню діяльність [9, с. 340-341].
Наприкінці 1979 р. інспектор республіканської Ради у справах релігій М. Божко в результаті поїздки в
західноукраїнський регіон підготував доповідну записку про діяльність уніатів. Він стверджував, що
наприкінці 1970-х рр. зі стихійної і неорганізованої маси тепер сформувалася організаційна структура, яка
веде планомірну роботу, єпископи підтримують зв’язок з Йосифом Сліпим через його емісарів, отримуючи
значну матеріальну підтримку [9, с. 341-342].
7 вересня 1984 р. патріарх Йосиф Сліпий відійшов у вічність. Його смерть стала важкою втратою для
греко-католиків у цілому світі. Однак, його наступник – Мирослав Іван Любачівський активно продовжував
кампанію за повернення прав греко-католикам в Україні. Смерть знакової особи для греко-католиків
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
156
знайшла відгук в документах партійних органів влади. Так наприкінці 1984 р. на постанову «Про протидію
антикомуністичним акціям Ватикану, його підривної роботи проти соціалістичних країн, національновизвольного і антивоєнного рухів» міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму при ЦК КПРС
видав орієнтування, в якому звернув увагу на «Заповіт патріарха Йосифа Сліпого». На думку професійних
атеїстів, головною метою документу стало вболівання за відродження греко-католицизму і «бредова» ідея
Києво-Галицького патріархату. У своєму творі «запеклий антирадянщик» залишився вірний своїм поглядам,
засуджуючи комуністичні і атеїстичні погляди та соціалістичний устрій правління. Сліпий у «Заповіті» ще раз
згадав т. зв. «екуменізм переслідуваних», тобто, за радянським трактуванням – об’єднання всіх
«отщепенцев» проти радянської влади, та наголосив на «боговибраності» українського народу,
протиставляючи його тим самим іншим, а особливо російському [21, арк. 79-86].
За «оглядом основних напрямків зарубіжної католицьких і уніатських радіопрограм українською мовою
за липень-вересень 1984 р.» смерть Сліпого, хоч і сприймалася як велика втрата для української діаспори,
але послужила ще одним потужним інформаційним приводом для антирадянської кампанії під гаслом «за
права Українських Церков у СРСР» [20, арк. 39-44]. Таким чином навіть смерть патріарха Йосифа стала
приводом для ще однієї хвилі антирелігійної і антиуніатської демагогії радянських очільників.
Головний напрям діяльності патріарха Йосифа Сліпого після його приїзду до Риму в 1963 р. був
зосереджений на проблемі відродження УГКЦ в СРСР. Від перших днів свого перебування у «вільному
світі» він декларував свою єдність з «братами і сестрами, які терплять» і робив усі можливі заходи для
полегшення їхньої долі у співпраці з українцями у діаспорі, представниками Католицької Церкви і світового
політикуму. У відповідь радянська влада прагнула у будь-який спосіб обмежити вплив патріарха і діаспори
на віруючих у Західній Україні, вбачаючи в цьому одну з важливих перепон до подолання «уніатства» в
регіоні. На жаль, кир Йосифу не судилося побачити відродження Церкви в Україні, але його невтомна і
жертвенна праця стала основою для легалізації і розвитку УГКЦ в незалежній українській державі.
Джерела та література
1. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / Б. Боцюрків. – Львів, 2005. – 265 с.
2. Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий / В. Ленцик. –
Львів: Свічадо, 2001. – 608 с.
3. Пелікан Я. Ісповідник віри між Сходом і Заходом: портрет українського кардинала Йосифа Сліпого / Я. Пелікан. – К.:
Варта, 1994. – 304 с.
4. Рудницька М. Невидимі стигмати / М. Рудницька. – Рим, 1971. – 538 с.
5. Хома І. Патріярх Йосиф / І. Хома. – Львів: Вид-во «Дон Боско», 2009. – 171 с.
6. Дацько І. Передмова / І. Дацько // Християнський голос. Збірник пам’яток самвидаву Комітету захисту Української
Католицької Церкви. – Львів: в-во УКУ, 2007. – С. 11-51.
7. Недужко Ю. Боротьба української діаспори за релігійну свободу в Україні (друга половина 70-х – 80-ті рр. XX ст.) /
Ю. Недужко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей). – К.: Ін-т історії України НАН
України, 2008. – Вип. 35. – С. 264-287: Режим доступу до журн.: http://histans.com/JournALL/histname/35/19.pdf
8. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) / Б. Боцюрків // Ковчег. Збірник статей з
церковної історії. – Львів, 1993. – № 1. – С. 123-164.
9. Пащенко В. Греко-католики в Україні (від 40-х років XX століття до наших днів) / В. Пащенко – Полтава, 2002. – 616 с.
10. Стоцький Я. Держава і релігії в Західних областях України: конфесійні трансформації в контексті державної політики
1944-1964 років / Я. Стоцький. – К.: ФАДА, ЛТД, 2008. – 510 с.
11. Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф Р-1332. – Оп. 2. – Спр. 25. – Арк. 195-230.
12. Sorokovsky A. Vatican diplomacy and Ukrainian Greek Catholic Church / A. Sorokovsky // Logos: A Journal of Eastern
Christian Studies. – Ottava, 1995. – № 36. – С. 47-66.
13. ДАЛО – Ф Р-1332. – Оп. 2. – Спр. 36. – Арк. 107-128.
14. ДАЛО. – Ф Р-1332. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 92-95
15. ДАЛО. – Ф Р-1332. – Оп. 2. – Спр. 35. – Арк. 3-35
16. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 3143. – Арк. 40-45.
17. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 3330. – Арк. 19-21.
18. ДАЛО. – ФР-1332. – Оп. 2. – Спр. 34. – Арк. 64-78.
19. ДАЛО. – ФР-1332. – Оп. 2. – Спр. 41. – Арк. 15-34.
20. ДАЛО. – ФР-1332. – Оп. 2. – Спр. 42. – Арк. 20-42.
21. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 2720. – Арк. 60-67.
22. Рудницький Л. До історії товариств «Свята Софія» / Л. Рудницький. – Режим доступу:
http://stsophia.us/St_Sophia/Istorija.htm
23. Вісті з Риму. – 1987. – № 2. – С. 1-2.
24. ДАЛО. – ФП-3. – Оп. 59. – Спр. 539. – Арк. 3-4, 8-10.
25. Слово Святішого Отця Івана Павла ІІ до України. – Львів: «Свічадо», 2001. – 204 с.
Бублик Т. Т. Деятельность Патриарха Иосифа Слипого в отношении легализации УГКЦ в
свете советских документов (1960-е – 1980-е годы)
В статье представляется деятельность Главы УГКЦ патриарха Иосифа Слепого после его
освобождения из советских лагерей в 1963 г. в среде украинской диаспоры. Автор проанализировал
основные шаги патриарха в деле возвращения прав на легальное существование греко-католиков в
СССР. Также проследил зависимость между принятыми мерами украинской католической диаспоры в
деле легализации УГКЦ, использовании ими политической конъюнктуры, а также перемен в церковногосударственных отношениях и контрмерами советских органов власти в 1960-1980-х гг.
Ключевые слова: греко-католики, легализация, Иосиф Слипый, украинская диаспора
Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету, 2013, вип. XXXVII
157
Bublyk T. T. The activities of Patriarch Josyph Slipyi concerning the legalization of UGCC in the light of
Soviet documents (1960-th – 1980-th)
This paper presents the activities of the UGCC’s leader, the Patriarch Joseph Slypy, within the Ukrainian
diaspora, after his releasing from the Soviet camps in 1963. The author has analyzed the patriarch’s basic
actions in restoring the rights of a legal existence of the Greek Catholics in the USSR. Also, the relationship of
the measures of the Ukrainian Catholic diaspora in the case of UGCC’s legalization has been traced, how they
used the political situation and changes in the church – state relations and countermeasures of the Soviet
authorities in 1960-1980’s
Keywords: Greek Catholics, legalization, Josyph Slipyi, Ukrainian Diaspora .

Тюремна хронологія і географія Митрополита Йосифа Сліпого

70 років тому, 11 квітня 1945 року, офіційно розпочалася репресивна кампанія совєтського режиму проти Української Греко-Католицької Церкви: заарештовано її очільника Митрополита Йосифа Сліпого та усіх єрархів Церкви.

До 70-ліття арешту Патріярха Йосифа Сліпого та єрархів УГКЦ

70 років тому, 11 квітня 1945 року, офіційно розпочалася репресивна кампанія совєтського режиму проти Української Греко-Католицької Церкви: заарештовано її очільника Митрополита Йосифа Сліпого та усіх єрархів Церкви. Небагато однак знаємо про ті роки каторжних робіт, поневірянь, тортур та переслідувань. Лише останніми часами почали з’являтись публікації, які відкривають архівні матеріяли, пов’язані із цим періодом життя Блаженнішого, як наприклад двотомне видання за редакцією проф. Володимира Сергійчука “Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939— 1987” (Київ, 2012). Проте найбільшу цінність завжди мають спогади самих учасників подій: «Спомини», що їх Патріярх Йосиф Сліпий написав під час відпочинку 1963-64 рр. у монастирі Отців Пасіоністів в Неттуно, вийшли друком восени 2014 року у Львові. Відстежуючи пресові повідомлення 1968-1970 рр. про пастирські подорожі Блаженнішого до українських громад на поселеннях, що їх зібрала Ольга Вітошинська у книзі “Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968-1970” (Праці Українського Богословського Наукового Товариства, Том ХХ, Рим-Париж, 1972) та вибравши окремі фрагменти із копії його “Спогминів”, яка зберігається у файлах Товариства “Свята Софія”, подаємо тут хронологію ув’язнення цього великого Ісповідника Віри. Ця спроба створити принаймні загальний фон поневірянь Блаженнішого впродовж 1945-1963 рр. є лише мізерним вкладом у змалювання трагедії Глави Катакомбної Церк ви, який — завдяки непохитній вірі та нескореності духа — золотими літерами вписав своє ім’я в історію мартирології Христової Церкви.

Патріярх неохоче говорив привселюдно про цей тернистий шлях. Однак навіть скупі свідчення вражають читача глибиною страждання: «Тридцять сім разів був я засуджений большевиками на смерть і це нервозне чекання на екзекуцію було часом таке велике, що коли я клав руку на голову, то жмутками рвав волосся» («ТheCatholicStandardandTimes», Філядельфія, 26 липня 1968 р.).

«Та хоч які жорстокі були умовини життя у совєтських тюрмах, — кардинал згадує понад 100 великих хворіб, які перебув у час ув’язнення у таборах Сибіру – то все ж був здатний правити кожного дня Службу Божу. З того часу знає молитви Служби Божої напам’ять і потребував тільки малого куска хліба та кілька крапель «медицини» у бляшаній чаші, щоб правити Богослужбу без ніяких приготувань. Не зважаючи на те, що самотність була неможлива від коли був часто ув’язнений у бараках із більш як 30 особами і мусів спати в один бік скорченим учетверо, — то його ще постійно переносили з однієї тюрми в іншу, бо вони не хотіли, щоб він заприязнився з іншими в’язнями або з’єднав собі сторожу. І так, як ніколи не знав про перенесення, так і не знав про час своєї екзекуції. «У тюрмі я був часткою з іншими в’язнями – від різання дров до чищення лятрин. Зазначую, що я був часто предметом піклування збоку ближніх — в’язнів, але ніколи з боку наставників табору» («ТheCatholicStandardandTimes», Філядельфія, 26 липня 1968 р.).

Отож, 22 грудня 1939 р., з благословення Папи Пія ХІІ і на прохання митрополита Андрея (Шептицького), о.ректор Йосиф Сліпий був хіротонізований архиєпископом з правами наслідства. Хіротонія відбувалася таємно: “… B час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем”, – згадував він згодом. Відтак, 1 листопада 1944 р. він вступив у права митрополита після смерти свого великого попередника. Слід зазначити, що навіть у воєнний час, 1941-1944 рр., Йосиф Сліпий відновив працю Богословської Академії у Львові.

11 квітня в 1945 р. — арештований НКВД. «Мене арештовано 11-го квітня 1945р., приблизно о год. 19-тій вечером. Була це середа. Вже зрана св. Юра кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з поліцією. Полковник Мельников приніс мені рішення від прокурора про арешт. Мене обшукали та забрали в авто і відвезли на Лонцкого. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути на собі розбишацькі руки. Після мого арешту настала страшна паніка і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорґанізовано “Ініціятивну Ґрупу”, яка зачала приготовляти т.зв. “Львівський Собор”. Арештовані опісля священики, учасники того т.зв. “Собору”, оповідали про жахливий терор. По “Соборі”, Горюн радісно кричав переді мною: “Але ми вкропили Папі”. На то я сказав, що 7 мільйонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, “а ви терором тільки себе компромітуєте» (Спогади, ст. 110).

11 квітня 1945 – 10 травня 1946 р. — слідство в тюрмі на вулиці Лонцького у Львові, Київська Лук’янівська тюрма, Московська Луб’янка. «Київ виглядав досить знищений, а було це 12-го квітня 1945 р., рано. Зі стації мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві, при вулиці Короленка ч.33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до «одиночки», а опісля до келії (…) Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в київській тюрмі я почував себе прямо недужим. (….) Мене виводили на слідство день і ніч так, що я буквально падав з ніг і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді (…) Моє слідство провадив Горюн, пізніший начальний КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. (…) По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоб я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську Митрополію (…) Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім це ослаблення зроблено умисно: вдень не давали спати, а їсти трошки зупи і 300 грамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. (….) Також за слідчого Горюна мене викликали на 2-3 години до двох інших слідчих, до великої темної салі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Катол[ицької] Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще Богу дякувати з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії. Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки» (Спогади, ст. 128).

Вирок військового трибуналу за закритими дверима – 8 років Сиблагу. Етапи: Новосибірськ “…їдуть на заслання..то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений; при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод… Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину…“ – Й. Сліпий в гомілії про заслання св. Климентія, папи.

Маріїнське Кемеровської області — тут мав запалення легенів і дизентерію. «В Маріїнську мене призначили до найбільш бандитського бараку, але там був фельдшером якийсь білорусин-учитель і якийсь фельчер-литовець, які мене берегли як могли перед бандитами і давали найконечніші лікарства. Мене знову обікрали, але на то не було ради. (…) По місяці, коли я трохи обзнайомився в ляґрі, при помочі кравця і інших, мене перевели до робочого бараку, де вже були ліпші люди. Лікар навіть призначив мені трохи дієтичного харчу, але «опер» заборонив мені давати. Мене призначили до трикотажного відділу. Хлопці помагали мені виконувати норму, а я їм знова робив інші прислуги» (Спогади, ст. 130).

Лютий 1947 року — Боїми – тут зламав собі руку: “Іншим ламають ребра, а вам зломили тільки руку”, – сказав лікар. (…) Мене відвели до шпиталя. Там мені зв’язали руку і вона якось загоїлася» (Спогади, ст. 135).

м. Кіров у Росії: «По кількох днях нас знову кинули на етап. Серед зливного дощу ми йшли під гору на стацію залізничну з 3— 5 км, а потім «заквагонами» дальше на Печору. В дорозі дали мені тільки горячої води (…) Етапи – це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи. З такими самими пригодами нас привезено вкінці на Печору. Цілу дорогу від Вятки до Інти по одній і другій стороні рейок було видно лягри» (Спогади, ст. 139). В групі на етап нараховувалось до 40 чоловік, серед них три священики і два єпископи – Сліпий та Чарнецький.

1947 р. — лагер в Печорі, Інті: «Печора це найгірший лагер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч» (Спогади, ст. 138).“Митрополит сидів втомлений на своєму наплечнику… Несподівано до кімнати ввірвалися два парубійки, очима розглянулись по присутніх. В одну мить прискочили до митрополита і знову щезли. Разом з ними щез багаж владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і носа сочилася кров”, – спогади проф. Гробауера, австрійського громадянина.

Лагер в Косью Комі АРСР, Потьма – “Майже місяць добирались до цього лагеру, Блаженніший був страшний – хворий, в гарячці,“ – згадує Фердінанд Цеппіхаль.

Серпень 1948 р. – 1949 р. — табір № 23 в Темяковському районі Мордовії. “Я там лежав в шпиталі, як недужий на легені з +38С горячки, хоч мене кілька разів викидали з нього на приказ “опер-а”, але була добра начальниця шпиталя і вона скликала на консіліюм 7-8 лікарів, які спільно рішили, щоби мене положити назад до шпиталя, так що начальниця була крита, і “опер” мусів уступити. Десь всюди траплялися добрі люди. Мене положили до туберколів і я там пролежав цілу зиму 1948-1949 р. Але не знати чому мене перевели до другого лагеря, до того самого назад, задля підозрінь, що мені помагає “надзор” пересилати листи” (Спогади, ст. 146— 147).

1950 р. — відправляють етапом свідчити в суді в Києві, згодом повертають знову в Потьму, а потім у 14 лагпункт.

15 травня 1953 р. — виклик до Комісії, де знову пропонують приєднатися до православ’я, обіцяють відновлення титулів і можливе надання найвищих духовних посад у Російській Православній Церкві. Митрополит Йосиф рішуче відмовився, після чого його відправляють у будинок інвалідів.

Червень 1953 р. — виклик до Москви в справі налагодження контактів з Ватиканом. Зустріч з маршалом Жуковим. Запропоновано написати працю про історію УГКЦ в СРСР. «Генерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви, я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за мною, і в науковім світі повно шпіонів і «стукачів». Поводилися дуже чемно, але коли я зажадав історії Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть, вона питалася, чи можна дати і заборонили. Все ж таки, я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940-1953 р. і ходив там майже щодня. У відділі журналістів я провірив, що не було жодного закону заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД». (Спогади, ст. 168)

Slipyj_archiv3.jpg

1954— 1956 рр. — після ліквідації Берії знову відправляють на поселення в с. Маклаково біля Єнісейська (Сибір) до будинку інвалідів. «Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити, відметений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км. віддалі» (Спогади, ст. 173). Писав з пам’яті історію Вселенської Церкви і Пастирські послання, котрі передавав через довірених людей в Україну. КДБ перехопило рукопис “Історії“. «Життя було там справді дуже тяжке, морози доходили до 45. Треба було собі самому зварити, підлогу помити, постаратися про опал. КҐБ заборонило мені прати білля. Літом знова страшно дошкулювали комарі і мушка, маленька, що залізала всіма шпарами і пекла. Без сітки не можна була вийти, а на руки треба було затягати якісь ґумові операційні рукавиці, бо не годен було обігнатися від них» (Спогади, ст. 181).

Slipyj_archiv2.jpg

1957 р. — з нагоди 40— ліття священства Папа Пій ХІІ надіслав привітання митрополитові на заслання. Лист не дійшов, але він і конфіскований рукопис “Історії“ стали причиною нового арешту. Блаженнішого відвезли до Єнісейська, згодом до Красноярська, потім до Києва. «1957 р. прийшов з Ватикану лист Папи Пія ХІІ з приводу 40— вих роковин священства Й. Сліпого. Листа перехопила московська поліція і зразу засудила нанового за «важку зраду». Про його терпіння з цього приводу говорить уривок з листа зпоза залізної заслони: «Дядя Йосифа важко переслуховували впродовж трьох днів у Києві. Він жахливо страждав. Засудили його на нових сім років тюрми, за виконування таємно релігійних практик Мовчазної Церкви. Сильно побитий, він посивів: його волосся і борода зовсім білі…» («Норте», Резістенція –Чако, Арґентіна, 13 вересня 1968 р.)

Червень 1959 р. — чергове ув’язнення на 7 років. Етапом відправили на Камчатку, згодом в Тайшетські табори. “Коли переїжджав через Сибір американський віцепрезидент Рідчард Ніксон з своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до лаґрів жодного заг— вагону, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув” (Спогади, ст. 188).

1960 р. — Потьма: “Переїзд – це худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке заґратоване вікно розміром 10х10 см видно безкраї простори Сибіру”. – Авраам Шифрін, Мюнхен). Пересильні пункти Свердловська, Чуни, Новочунки.

Грудень 1960 р. — етапований до Києва. Запитували про його вимоги “максимум і мінімум“ до уряду. Намовляли виступити з відозвою проти Папи і проти націоналістів за кордоном. – “Ви знущаєтесь наді мною і над моєю Церквою, нищите, руйнуєте все, що є, і ще хочете, щоб я виступав проти тих, які всі чувають зі мною і бороняться, “ – відповідь Блаженнішого.

Жовтень 1961 р. — Верховний суд визнав Йосифа Сліпого за особливо небезпечного злочинця— рецидивіста і відправив до Мордовії. Табір у Мордовії, пос. Явас. Туди прибув хворий на запалення легенів. «Тоді кинули мене на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема в ночі. Десь над Волгою, в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежі. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там серед жахливих умовин пропадав елемент неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет ви работали туніядцем (дармоїдом)? (…) Пів мертвий приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 р.» (Спогади, ст. 195). «У 1962-му році я був в одному з мордовських таборів уже такий ослаблений, що думав: швидко помру. Одного разу, коли я лежав на столі, який служив рівночасно і за постелю, підійшов до мене наглядач і запитав майже чемно:

— Діду, як чуєтеся, як маєтеся?

Тон його голосу і саме запитання було таке неймовірне і незвичне за весь час мойого 18-річного побуту в таборах, що воно викликало у мене глибоке враження. Все ж таки я здобувся на байдужу відповідь:

— Так, як може бути у тюрмі…

— Добре, діду, — відповів він – швидко все це минеться…

Після цього принесли мені миску юшки, але справжньої теплої юшки. Ніколи у житті не видалася мені юшка більше смаковита! А далі перенесли до іншого бараку, дали мені ліжко з сінником. Чи уявляєте собі? Ліжко з сінником! Справжнє ліжко!…Дозволили мені відпочивати і віддали моє давне священиче убрання. А тому, що моє здоров’я все ще було дуже слабе, то мене перенесли до шпиталя. Але не до шпиталя для в’язнів, а для вільних людей. Усі були зі мною чемні й добре мене годували. І так мене вилікували. («Ескю», Буенос— Айрес, 29 вересня 1968 р.) «Дехто з надзору кричав: «Його Римський освобождает». Я навіть дістав по— зволення піти до бібліотеки» (Спогади, ст. 199).

Slipyj_archiv1.jpg

26 січня 1963 р. — звільнений за клопотанням Папи Івана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді.

— І як дізналися про ваше звільнення?

— Зпочатку нічого не знав. Я був ізольований. Думав, що не проживу більше року. І раптом, одного дня, один із таборових наставників запитав мене уперше за 18 років:

— Як маєтеся?

— А як можна матися у тюрмі? – відповів я.

Тоді вони принесли мені ліжко – що було вже великим щастям, а за деякий час звільнили.

Кардинал заявив, що допомогли у його звільненні президенти Айзенгавер і Кеннеді, за посередництвом п. Казенса «одного американського ліберала, але чудової людини, лицаря» (видавець “Saturday Review”).

— І як відбулося це звільнення?

— О, це рідкісна історія. Одного дня Хрущов запитав його:

— Який жест доброї волі міг би я виконати для Папи? (тоді Івана ХХІІІ).

А Казенс відповів:

— Є один український митрополит, ув’язнений від 18-ти років. Звільніть його!

— Але ж він уже напевно помер! – відповів Хрущов.

— Ні, він живе! – ствердив Казенс. Вони обговорили цю справу і Хрущов вислав наказ, щоб його повідомити чи я живий, чи помер. Виявилося, що я був живий, і Хрущов особисто зажадав від парляменту моє звільнення. Це був винятковий випадок, бо ж я був засуджений найвищими інстанціями. Очевидно, у цьому моменті я нічого про це не знав. Тільки запитання «Як маєтеся?» та ліжко, — вказували мені, що щось діється» («Ля насіон» Буенос-Айрес, неділя 8 вересня 1968 р.) “Тоді переслали мене до Москви і залишили на короткий час у палаті московського патріярха. А звідтам перейшов я до готелю, де мене чекав монс. Вілебрандс, спеціяльний висланник Папи Івана ХХІІІ. Він сказав мені, що приїхав, щоб мене завезти до Риму. Зпочатку я відповів йому, що я волів би залишитися між своїми вірними в УРСР, але коли він вияснив мені, що це було бажання Св. Отця, щоб я був присутний на Ватиканському Соборі, то ж я мусів погодитися». («Ескю», Буенос— Айрес, 29 вересня 1968 р.)

У Москві, перед висилкою до Риму, вимагає дозволу попрощатися з родиною. Під виглядом родини приїхав ігумен ЧНІ, настоятель монастиря в Тернополі о. Василь Всеволод Величковський. У готельному номері Йосиф (Сліпий) висвятив його на єпископа Луцького і назначив своїм місцеблюстителем. «Я написав по о. Василя Величковського, він приїхав забрав мої річи і 4 січня 1963 р. я висвятив його на єпископа. В міжчасі приїхав монс. Іван Віллебрандс і якийсь урядник припровадив його до готелю, до мене. Я предложив йому свої сумніви щодо положення нашої Церкви. Ми так дебатували цілий день, він думав не спавши цілу ніч, і остаточно переконав мене, щоби їхати до Риму, бо таке є бажання Папи і в тій справі він вручив мені автограф папи Івана ХХІІІ.

На другий день прийшов протоєрей Боровой, який супроводжав нас на залізничний двірець. Шеф протоколу приніс паспорт і візи, а передтим протоєрей Боровой остерігав перед всякими підслухуваннями. При переїзді кордону до Польщі нас основно перевірило КҐБ, хоч монс. Віллебрандс запевнював, що ніякої провірки не буде» (Спогади, ст. 200).

9 лютого 1963 р. — прибув до василіянського монастиря Ґротаферрата в Італії. Зустріч з Папою Іваном ХХІІІ. Дарує Папі карту СРСР з позначенням тих концтаборів, в яких він перебував.

Slipyj_archiv4.jpg

Ірина Іванкович,

д-р, Товариство Свята Софія

(English) Ecumenical Activity of Metropolitan Archbishop Andrey Sheptytsky and Patriarch Josyf Slipyj

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

By Father Andrij Soletsky

Before addressing the topic, ecumenical thought and ecumenical activity of the two leaders of the Ukrainian Church, Metropolitan Sheptytsky and Patriarch Slipyj, we shall attempt to answer the basic question: what is ecumenism? Generally speaking, the definition can be the following: ecumenism is a movement toward a greater understanding among Christians of various confessions, the final goal of which is the renewal of unity of Christ’s Church while retaining the autonomy and individuality of each Christian denomination.

 

According to this definition, ecumenism is a phenomenon of the XX century. Its beginnings reach back to the year 1910, when in the Scottish metropolis of Edinburgh a world missionary conference took place during which ecumenical ideas were espoused. Inasmuch as this conference was organized by the Anglican Church, it is assumed that the Protestants gave birth to ecumenism. Indeed, during the first half of the XX century, the advocators of ecumenism, at least in the West, were as a rule, Protestant theologians and preachers. Regarding the Catholic Church, it actively joined this movement only at the end of the Second Vatican Council (1962 – 1965).

 

However, as it was convincingly demonstrated by Cardinal Lubomyr Husar, one of the Eastern branches of the Catholic Church, specifically the Ukrainian Greek Catholic Church, began to develop the idea of ecumenism at the beginning of the XX century, well before the conference in Edinburgh in 1910, which was manifested most clearly in the ecumenical activities of the primate of that time, Servant of God, Metropolitan Andrey Sheptytsky.[1]

 

The topic Sheptytsky and ecumenism is complex and multi-faceted. It touches on a broad spectrum of not only theological and dogmatic ecclesiastical questions, but also on the social and political aspects. In analyzing the genesis of Sheptytsky’s views on Church unity, Husar does not hesitate in calling them ecumenical and in calling the Metropolitan a forerunner of contemporary ecumenism. On the other hand, other scholars in analyzing the activities of the Metropolitan’s contemporaries use other terminology, as for example, “The Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity.”[2]  In pointing out the parallels between the teachings of the Metropolitan in the first half of the XX century and the resolutions of the Second Vatican Council as manifested in the documents concerning the Eastern Catholic Churches and ecumenism, Husar points out the beginnings of these ideas in the letter works of the Metropolitan.

 

Immediately after occupying the Metropolitan See of the Greek Catholic Church, Archbishop Andrew began his ecumenical work and marshalled all his energies and efforts on the unity of the Churches. His ecumenical, or as it was known at that time ‘Uniate’ work, was performed specially authorized by Pope Pius X. It is in this matter that he went incognito to Belarus and the Russian Empire where he developed contacts with supporters of unity and helped them to make contacts with the Apostolic See. For example, he sent Belarusian students to study in Lviv, Rome and Innsbruck[3].

 

Metropolitan Andrew formed his ecumenical plans based on a real historical need for the consolidation of the Ukrainian people. He considered the unity of Churches in East and West Ukraine a basic condition for the unification of the people, and the very idea of unity he saw within the context of the unity of all Christian Churches. It is important to note here that the Metropolitan did not use the term ‘ecumenism,’ but simply the word “РУХ”[4] – (movement). In the years 1905 and 1907, Metropolitan Andrew went clandestinely to Russia; he visited Moscow and St. Petersburg as well as Kyiv and attempted to come to terms with the perspectives of union activities on the territory of the Empire while making contacts with Orthodox Ukrainians and Russians who leaned toward the unity of Churches.[5]

 

It is important to note that while defending the rights of Ukrainian citizens in various parts of the Russian Empire, the Metropolitan did not discriminate between Western and Eastern Ukrainians, although he understood very well that they had different Church affiliations. His work toward the unity of Churches was focused on the Orthodox as well as on the Catholics. He made his position concerning the ecumenical process very clear: “The essence of any kind of activity for Church unity must be as follows: it must do everything to change the thinking of our brothers, the eastern Christians, in such a manner that they themselves would, of their own free will, seek a unity with the center of the Catholic Church.”[6]

 

Long ago, in the year 1907, in his pastoral letter to the clergy, Andrey Sheptytsky wrote the following prophetic words, “the times are nigh in which we, without doubt, shall be called to a most important, but also most difficult task – the unity of the Eastern Churches. This work is a real idealistic goal and it is the answer to our most fervent prayer. According to prevalent thought, the clergy of our province, in response to divine Providence, is able and should place this matter under the protection of the Universal Church of Christ. Our position between East and West demands this. United with the West in our faith and with the East in our rite, more than anyone else, we shall be able to work on the great renewal of Church unity….”[7]

 

These words of Andrey Sheptytsky are an eloquent testimony to his profound understanding of the historical mission of the Greek-Catholic Church in the matter of mutual understanding and the eventual unity of the Christian East and the Christian West. This mission of the Greek-Catholic Church, according to the great Metropolitan, is also determined by a geopolitical factor. From the very beginnings of acceptance and spread of Christianity in Rus’-Ukraine, Ukraine quite naturally became a bridge between the East and the West. The great achievement of the Metropolitan is the fact that he focused the attention on this phenomenon, crystallized and documented the idea regarding the historic mission of the Ukrainian Church which is not only to unite within itself the spiritual riches of these two Christian civilizations and be at the same time a passive object of their influences and interests, but also, and most of all, to become an active factor in ecclesiastical relations between them.

 

But the geopolitical condition is not the only factor that determines the character of Ukrainian Greek-Catholicism. As a natural mediator between the Orthodox East and the Catholic West, there was another factor which inspired Andrey Sheptytsky to seek ways toward peace and eventual unity for Catholics and Orthodox.  That factor was the Ukrainian people’s lack of statehood and the growth of the national liberation movement. The great Metropolitan knew well that in the battle for the renewal of independence of the Ukrainian state there was first and foremost a necessity for brotherly unity of the Catholics and the Orthodox – to put it bluntly, the liquidation of the historic Kyivan Church. He wrote as follows, “The matter of unity of the churches is of great importance for the Ukrainian people. The unity of religion is perhaps the essential condition for a national solidarity and can become the basis of a moral unity and profound foundation for all people who believe themselves to be Ukrainian.” The achievement of unity of religion in “our native home,” according to Andrey Sheptytsky, might point the way to the realization of the ecumenical idea within the framework of the Universal Church. Championing these two great ideas was the Servant of God, Metropolitan Andrey Sheptytsky, dedicating his theoretical, theological and practical activity.

 

As an ecumenist, Andrey Sheptytsky desired to maintain contact with the Orthodox: he studied their history, their theology, their canon law, their rite and he also maintained personal contacts with them. From these contacts, the Metropolitan learned several valuable lessons: how the Orthodox could receive the Union, but not in the form of the Union of Brest. The first lesson was the understanding that for the union to be effective for ecumenical activity, it had to be reformed in such a manner so that it could agree with its original purpose. Then Sheptytsky fought against so called “Uniatism,” which insisted that to be Catholic the faithful had, at least partially, to take some elements from the Latin rite. With the passing of time, Sheptytsky’s views developed and perfected themselves through a dialogue with the Orthodox and he came to the conclusion that the idea of the Union as Uniatism had to be rejected in favor of a better, more ecumenical, process. And this is exactly what he did with the Russian Catholic Church, not being limited as he was in his own Church. In the years 1941-1942, he continued this dialogue with the Orthodox clergy and intelligentsia and with considerable diplomatic talent, he clearly spoke about the possibility of seeking another solution[8].

 

In speaking about the ecumenical activities of the great Metropolitan we should not omit the mention of the Visegrád Congress. He was their real inspiration and their first chairman. The first of these congresses took place in 1907 and it continued to take place every two years until the First World War. These congresses documented the theses about the equality of rites in the Universal Church, created a strong nucleus of the ecumenical movement, one that sincerely desired Church unity, and placed this movement on a solid theological/dogmatic foundation.

It should be mentioned that in the spirit of ecumenism, the Metropolitan always turned to the Orthodox hierarchy and intelligentsia in matters of Church unity, stressing that he was not a candidate for Patriarch of Ukraine and that the Patriarch had to be someone from Eastern Ukraine who recognizes the jurisdiction of the Roman Pontiff.[9] This kind of unity did not mean that the person needed to be under the Pope as Patriarch of the West, it rather means, “the recognition of the highest authority as a father and pastor of the Universal Church.”[10]

 

Already in his first pastoral letter in 1901, the Metropolitan calls on the clergy, “to be ready to sacrifice blood for holy faith.”  This very sacrificial life of the Metropolitan for the sake of Church unity, his readiness to sacrifice himself for the sake of Christ and his people, became the reasons to open the process of his beatification.

 

In order to show how fervently the Metropolitan desired and dedicated himself to the matter of Church unity, we are quoting a part of his letter (December 26, 1939) to Cardinal Tisseran:

“I repeat once more my plea, which I send to the Holy Father through the good offices of Your Eminence. And I asked again that the Holy Father, by means of his Apostolic and Paternal Blessing, would allow, appoint and authorize me to die for the sake of faith and unity of the Church.”[11]

 

 

The Ecumenical Activity of Patriarch Josyf Slipyj

 

A great disciple of the great teacher was Josyf Slipyj. One could possibly have the impression that in questions of ecumenism Slipyj was in the shadow of Sheptytsky as indicated by Jaroslav Pelikan. Nevertheless, when Slipyj came to Rome in 1963, in his words to Pope John XXIII (today a saint,) one could hear a certain attitude of peace between the Church of the East and the Church of the West. A profound knowledge of the question of unity brought Slipyj to the conclusion that both sides (East and West) must shoulder historical responsibility for the division of Christianity. This attitude was not without its criticisms to ecumenism Catholic style (which wants to arrive at unity, but does not want to conduct a dialogue.) Patriarch Josyf cited John XXIII as a man of “heroic humility” who accused the West of the Schism between East and West. The responsibility for the Schism rests on our shoulders. In order to change the situation, according to Pope John XXIII, “it is necessary to carry on a dialogue with them” instead of judging and rejecting them. This is a new attitude and new approach of Josyf Slipyj after coming to Rome from captivity.

 

Ecumenism as the work for the unity of churches, just as with his predecessor Sheptytsky, becomes the spiritus movens as priest and hierarch. Although the academic background of Slipyj was scholasticism, nonetheless ecumenical, or as it was known at that time, the question of union was of perpetual interest to him. While studying in Rome at the Pontifical Gregorian University in 1922, he traveled to Visegrád and wrote an article for the clergy in the monthly journal Nyva. This work is important for us for in it, on the basis of the observations made my Dr. Josyf Slipyj, we are able to see how the ecumenical movement was born.[12]  He wrote that in Visegrád, in this capital of the once powerful Moravian state, on the territory of the Slavic apostles Cyril and Methodius, reigned a friendly atmosphere and “a peaceful and ideal co-existence of both rites.” During the process of writing, his psychology and thinking changed and a new world opened to him regarding church unity. One can boldly assert that the Visegrád Congresses approached these problems which were later studied at the Second Vatican Council.[13] Also, in his articles on the Congresses, Fr. Josyf did not ignore the various confrontational moments that took place in them.[14]

 

In 1924 (7/31 – 8/3) Fr. Slipyj took part in the Fourth Union Congress in Visegrád. He delivered a paper entitled “The Meaning of St. Thomas for the Cause of Unity.” In this work he posed the question concerning theological/ideological divergencies between East and West. In addition to this union congress, he also participated in other congresses in Prague and Pinsk[15].

 

Just like Metropolitan Andrey, Josyf Slipyj did not espouse the view that the unity between Orthodox and Catholic Churches must come at any price, he considered both churches to have equal rights. He analyzed the ecumenical problems in his salient work, “Byzantism yak forma kultura” [Byzantism as a form of culture] the tenets of which were approved during the Fourth Papal Conference which dealt with that topic. Slipyj revealed both the strong and the weak sides of the two confessions and evaluated Eastern Byzantism and Western Scholasticism.[16]

 

In the conclusion of this work the author formulated his own ecumenical principle. “Neither a single thing nor any creative activity can fully reveal the power, the beauty and the glory of God’s wisdom and the unfathomable depths of divine revelation. The more there are diverse forms and cultures, the better and more complete is the expression of the activities of the Church. From this point of view, the Byzantine culture has the right to exist and to flower within the Catholic Church.”[17]

 

In 1936, on the occasion of the three hundredth anniversary of the death Metropolitan Josyf Rutsky, Fr. Josyf on behalf of Metropolitan Andrey organized in Lviv a union congress.[18] Over two hundred people attended and twelve papers were delivered. His Beatitude read a paper entitled “Views on United and Non-United Churches of the East and the Dogmatical Differences Among Them.”

 

In addition to interesting thoughts, the ecumenical movement in the entire Church, the author also offered a projection of a program of union which was supposed to be realized by the Ukrainian Church, a living witness of the struggle for union of Christ’s Church throughout the centuries of its history. The author wanted the Ukrainian Church as a creation of the union movement of the past to cease being an object, or an experimental model of all kinds of changing conceptions, but rather that she be complete in her own right and discipline in further ecumenical struggles and that this Church should attain its autonomous rights enjoyed legitimately by other churches of the Christian East.[19]

 

Here are the titles of the papers delivered by His Beatitude during various sessions of the congresses:

 

  1. De valore S. Thomae Aquinatis eiusque influx in theologiam orientalem – 1924;
  2. De septenario numero sacramentorum apud Orientales uti vincula Unionis et conservationis fidei – 1933 ;
  3. De cultu SS. Cyrilli et Methodii in Ucraina – 1936.

 

In speaking about Patriarch Josyf, Father Ivan Dacko voiced the following observations:

 

“His knowledge of theology acquired and formed in Lviv, Innsbruck and Rome was neo-scholasticism which dominated the theology in the first decades of the twentieth century. Written in the same spirit were his theological studies and his textbook on dogmas concerning sacraments; this is how he viewed the church until 1945, the year of his incarceration. His eighteen year imprisonment and exile, and this does sound rather paradoxical, was for him a time of profound meditation, a re-evaluation of his views and the study of the spirituality, theology and the general understanding of the Church in the East where he lived, suffered and which he studied.”[20]

 

After eighteen years of exile

 

On 11 October 1963 during the fifth session of the Second Vatican Council, Cardinal Agajanyan, who was the chair of this session, recognized the Metropolitan who was met by the fathers of the council with spontaneous applause. They were all eager to hear what the Metropolitan had to say about contemporary problems of Church life after having spent eighteen years isolated from the world of culture. At the council it was made clear that each presentation be limited to ten minutes, yet the speech of the Metropolitan/Confessor lasted twenty minutes and was listened to with rapt attention. The speech was characterized by a clarity of thought, profound theological arguments and a sonorous voice. The fathers of the Council saw before them not only a heroic confessor of faith, but also a profound theological thinker and great pastor who understood all the problems of Christ’s Church and who shed light on them, the Church of martyrs’ and all those who suffered with her. At the end of his speech, Metropolitan Josyf presented the fathers of the Council with a project for the creation of a Kyivan-Halych Patriarchate.[21] Metropolitan Josyf’s second speech was delivered at the Third Session of the Council; it was a defense of the Eastern Churches from Latinization. There he spoke in the name of all Ukrainian hierarchs and in his speech it was felt that the Confessor of Faith, “speaks of something of extreme importance for the entire Church and at the same time about something that is most painful for the Eastern Church: ‘it is a question of whether to be or not to be for the Eastern Church,’ referring to the Latinization of the Christian East.”[22]

 

Ukrainian hierarchs noted with joy that the Second Vatican Council had representatives from the Ukrainian Orthodox communities of the United States. Also, the hierarchs from the Ukrainian Catholic Church sent from the Second Vatican Council a greeting to the Ukrainian Orthodox Church. This greeting contained the following words: “Following the example of the hierarchs of the Orthodox and Catholic Churches who, on the occasion of the ecumenical council, rid themselves of the relics of painful memories of the past, let us too rid ourselves of painful memories from the history of our two Ukrainian Churches and in a new ecumenical spirit let us begin a new relationship in Christian love and brotherhood.”[23] His Beatitude expressed his unease concerning the fact that Eastern Catholics are losing the individual characteristics of their rite, their discipline and their theology and take over almost mechanically all kinds of Latin elements which have a detrimental effect on their rite.

 

Just like the great Metropolitan Andrey, His Beatitude Josyf used all his strength to move the Christian East closer to the Catholic Church, first of all with our not yet united brethren on Ukrainian lands. He stressed that nations which were in union with the Apostolic See retained their rite and their discipline. There was a quest to regain the ancient core of the Church, when both Churches adhered to the same doctrines of faith, recognized the parity of rites and each developed autonomously and equally[24].

 

In working toward the renewal of Eastern tradition, Josyf Slipyj places first and foremost not the differences and elements of alienation between the two, but rather elements of commonality, respect and love; after all we should not forget that the influences from both Eastern and Western Churches on the world were the same. Differentiation between Eastern and Western theology would seem to be detrimental on the former as well as on the latter. The basis of Eastern theology on its traditions had to take into account the achievements of the West. At the same time, he believed in the need for liturgical identity. He was worried that even in the Galician lands there was a variety of rights present even though the Ukrainian Church demands as a whole one identity comprised of two parts (the Catholic and the non-United). The ritual identity is intimately united with the desire of national aspiration and exerts a positive influence on it. The desire to have a liturgical identity was affirmed by the Union congress of 1936 and it corresponds to the needs of many classes of people. But Josyf Slipyj warns against the attempts to forcefully spread the Galician rite to the whole of Ukraine. The basis of this we see in the beginning of the XVII century, that is the first period of the union, “and according to this, take from later neologisms that which is viable and essential and that which corresponds with its content or at least to its form to the spirit of the rite.” This kind of approach can be explained by the fact that the Ukrainians received the face of Christ from Byzantium and never lost contact with it. During the first decades of the XVII century the Ukrainian rite, “at first in the Catholic faith and then in that of the non-United was very little effected by foreign influences and developed in an independent manner;” “it was completely ours and a natural creation of the Church.”[25]

 

The scholarly heritage of Josyf Slipyj contains a number of works dedicated to the famous names of the Christian Church. Among is the first called Apostle Andrew, the patron of the Ukrainian Catholic University of St. Clement Pope, with whom Christianity on Ukrainian lands identifies its mission. Another preacher of Church unity in the lands of our forebears was Pope Martin I who, after his exile from Rome, was martyred in Constantinople and condemned to death but eventually sent to Crimea, where he suffered a martyr’s death in 655. With these Popes, Josyf Slipyj links the name of Maksym the Confessor who, following the Lateran Synod, was exiled to the coast of the Black Sea, to Lazika. His Beatitude stressed, “this trinity maintained an ecclesiastical unity which grew and developed later under Volodymyr (Vladimir).”[26]

 

He also writes about St. Josaphat, Metropolitan Josyf (Rutsky), his great predecessor the Righteous Metropolitan Andrey, who all their lives worked toward the unity of the Church. “The work about St. Josaphat ends with the words, ‘just like the union bore witness with the works of St. Josaphat that it was not alien to our nation and our history and that it is based on our tradition and our culture, in the same manner it also testifies that it wholeheartedly embraces the autonomy of Ukraine.’” The Ukrainian people will always be grateful to the merciful God that He chose from our people one great and untiring warrior for the realization of Christ’s wish that “all be one.”[27]

 

On the thirtieth anniversary of the death of Metropolitan Andrey, His Beatitude Josyf said the following words:

 

“Today we glorify the memory of the Great Metropolitan, a Confessor of Faith and a person of aristocratic blood and dynamic spirit. We glorify a man of prayer and profound thought who is also held in high esteem by the Orthodox faithful as a pioneer of dialogue between our Orthodox and Anglican brethren. He was the spirit of unlimited greatness and sensitivity. His humble and holy life, his dedication in the struggle against enemies became the reason for his beatification which has already been accomplished.”

 

His Beatitude wrote a separate article about Metropolitan Andrey in the spread of the Catholic Church in Russia. Immediately after his liberation in 1917, the Metropolitan convoked a synod in St. Petersburg which was called the Eparchial Synod of the Greek-Catholic Church in Russia. The participants of this synod recognized the primacy of the Roman Pontiff while maintaining their Greek-Eastern rite. This synod duty-bound the priests “to stress the positive side of Catholic teachings and avoid polemics.”[28]

As a counselor of Metropolitan Andrey and the continuator of his cause, His Beatitude Josyf followed in his footsteps. He dedicated all his energies to bring closer the Christian East with the Catholic Church. Because of this, he did many things to achieve that: “he reformed the curriculum of the Theological Academy in accordance with the newest models and demands of our Church; wrote many scholarly treatises, etc.”[29] In his spiritual Testament, Patriarch Josyf, a passionate adherent to universal ecumenism, urged the people first of all to pray, to work and to struggle for the preservation of “the Christian soul of each human being of the Ukrainian nation and for all the Ukrainian people” and beseech the Almighty God that He “help us to fulfill our yearning to be united and complete our struggle for ecclesiastical unity in the creation of the Patriarchate of the Ukrainian Catholic Church.[30]

[1] Див.: Гузар. Л.  Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901-1944) провісник екуменізму. – Вид. Друге. – Жовква: Місіонер, 2015. 496 с.

[2] Tretjakewitsch L. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia. A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity// Das Östliche Christentum. – Bd. 39. – Würzburg, 1990.

[3] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви. Львів, 2003, с. 450.

[4] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм//Богословія. Том 65. Книги 1-4,  Львів 2001, с. 47.

[5] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діялності митрополита Андрея Шептицького//Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Івано-Франківськ 2002, с. 78; Я. Москалик, Ідея об’єднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького//Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[6] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм//Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 34; Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діялності митрополита Андрея Шептицького//Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[7] Цит. За : Шептицький А. Пастирське послання до духовенства «Зближаються часи …» від 26. ХІ, 1907 р. // Шептицький А. Пастирські послання 1899-1914 рр. – Львів: АРТОС, 2007. – Т. 1. – С. 64.

[8] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901-1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. – С. 481.

[9] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 453.

[10] Я. Москалик, Ідея обєднання церкви за вченням митрополита Андрея  Шептицького// Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[11] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм//Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 39.

[12] Біографічний нарис Патпіарха Йосифа Слипого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. Д-ром Іваном Музичкою// Слово Патпіарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 24.

[13] О. ГРИНІВ. Йосиф Сліпий як історик; філософ, педагог, Львів 1994, с. 27.

[14] Там само, с. 27.

[15] О. МИШАНИЧ, Митрополит Йосиф Слипий перед «судом» КГБ (За архівними джерелами), Київ 1993, с. 5.

[16] Г. Галадка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького// Кардинал Йосиф Слипий і сучасність, Івано-Франквіськ 2002, с. 80.

[17] Там само.

[18] Унійний З’їзд у Львові, Львів 1937; Унійний З’їзд у Львові// Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала (Opera Omnia Kyr Josephi Slipyj-Kobernyckyj-Dyčkovskyj Archiepiscopi Maioris et Cardinalis). Зібрали о. Проф. Д-р. Іван Хома і о. Д-р. Юриі Федорів (Collegerunt Presb. Prof. Dr. Joannes Choma et. Choma Presb. Dr. Georgius Fedoriw). Том V. Vol. Рим 1971 Romae, c. 95-106.

[19] Біографічний нарис Патпіарха Йосифа Слипого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. Д-ром Іваном Музичкою// Слово Патпіарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 25.

[20] І. Дацько, Екуменічна й еклезіологічна мисль Патріярха Йосифа // http://www.ecumenicalstudies.org.ua/sites/default/files/docs/Ekklesiologia_Slipoho.pdf.

[21] W. Dushnyk, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council, 1962-1965. A collection of articles, book reviews, editorials, reports, and commentaries with special emphasis on Ukrainian-Rite and other Eastern Churches, New York-Winnipeg-Paris 1967, pp. 46-47; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 196-197; Андрій Сапеляк (ЄПИСКОП), Спогади владики-місіонера, с. 99; The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965). Translated by Jaroslav Z. Skira; annotated by Karim Schelkens, Leuven-Paris-Walpole, MA 2012, pp. 131-132.

[22] За рідну Церкву. Офіційний Бюлетень Централі Комітетів оборони Обрядів, традицій і мови Української Католицької Церкви у США і Канади.Рік ІІІ. 1968. Ч. 3-4 (21-22). Маємо Блеженнішого Верховного Архиєпископа. Частина третя. З нагоди приїзду їх Блаженства Блаженнішого Верговного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа до Канади в червні Р.Б. 1968, Торонто 1968, с. 5; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 195; Андрій Сапеляк (ЄПИСКОП), Спогади владики-місіонера, с. 98; Білше про Митрополита Йосифа та питання Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі див. у: Л. Геник, Митрополит Й.Сліпий і проблемий Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції на пошанування 110-ї річниці від дня народження Глави Української Греко-Католицької Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого (11-12 жовтня 2002 р.), Івано-Франківськ 2002, сс. 72-76.

[23] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, редагог, Львів 1994, с. 64.

[24] Там само, с. 21.

[25] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 24.

[26] Там само, с. 35, 37.

[27] Там само, с. 48, 52.

[28] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 60.

[29] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патпіарха Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[30] Заповіт для духовенства та вірних Патріарха Йосифа Сліпого // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917 – 1984, Львів 2003, с. 163-182.