(Українська) «Поет націоналіст-патріот»: патріярх Йосиф про Івана Франка

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

У контексті ідеалів патріярха Йосифа, впливів україн- ської літератури на формування його світогляду та замилування красним письменством не можна обминути увагою і поглядів та думок Блаженнішого про творчість Івана Франка (1856–1916). Кир Йосиф не залишив окремої розвідки про творчість Каменяра, проте згадки про І. Франка та цитати з його творів присутні й у «Спогадах», і у статтях, і у проповідях патріярха. Понад те він прагнув, аби в українському літературознавстві з’явилась об’єктивна та вичерпна праця про І. Франка, позбавлена будь-якого політичного й ідеологічного забарвлення, – праця, яка би зосередила увагу на релігійному боці особистости поета. З цією пропозицією він звернувся до Леоніда Рудницького, який 1974 року видав книгу «Іван Франко і німецька література». Після виходу цієї праці патріярх Йосиф покликав професора працювати в Українському Католицькому Університеті св. Климента папи в Римі, де Л. Рудницький читав лекції з української літератури та порівняльного літературознавства на літніх курсах. Ось як згадує про цей період Л. Рудницький: «Ректор УКУ, Йосиф Сліпий, дуже любив літературу й особливо цінив творчість І. Франка… Впродовж наших частих розмов він декілька разів мене заохочував написати працю про Франка і християнство. «Ви не здаєте собі справи, яка то цікава і вдячна тема, – говорив він мені. – Ось напишіть щось таке про Франка, як Бучинський написав про Шевченка»121. Я обіцяв тоді Блаженнішому щось колись написати. Від часу наших розмов у Римі минуло вже більше, ніж 30 років, і до певної міри ця моя праця є мотивована тими розмовами і тою, не дуже певною, обіцянкою, яку я тоді склав покійному патріярхові»122. Як підсумовує автор, зацікавлення Блаженнішого І. Франком «було не ідеологічно мотивоване, а радше науково-культурно»123.

Знайомство Йосифа Сліпого з творчістю Івана Франка розпочалось у гімназії: «В VI-ій клясі, в нас у гімназії, існував

«тайний кружок», який займався самоосвітою, і там відбувалися відчити. Панував там дух ліберальний… Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком, польським професором університету Нусбаумом-Гіляровичем»124. Згаду- ючи випускні іспити (матуру), Блаженніший писав: «На основі задач я був звільнений з деяких предметів і пригадую собі, що з української мови мав я «Пролог» Франка до «Мойсея»125.

Роками пізніше, у своїй праці «Шляхом обнови», що побачила світ 1928 року у Львові, кир Йосиф не раз звертався до цієї поеми в розділах «Св. Письмо» та «Самота», а також цитував її, листуючись із українськими діяспорними мистцями слова126. Ось що писав патріярх про друге видання «Мойсея»:

«Коли Іван Франко видав «Мойсея», многі критики присвячували цій поемі багато уваги, аналізували її, порівнювали і вказували на різні поеми і джерела, полишаючи на боці Святе Письмо. З тої причини автор у другім виданню зробив їм гіркий, але слушний докір: «Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже, що ж природніше для кождого критика, як пошукати тих джерел у Біблії та порівняти їх із тим, що я зробив із них? Це якраз досі не прийшло на думку ні одному з критиків моєї теми. Знак, що Біблія лежить далеко поза кругом їх духовних інтересів» (Мойсей, Львів, 1913, Вступ)»127.

Вибрані фраґменти з поеми «Мойсей» Йосиф Сліпий використав у своєму аналізі самоти. Як глибокий психолог І. Франко відчув силу самоти, «коли представив душевний стан Мойсея:

Обгорнула мене самота, Як те море безкрає,

І мій дух, мов вітрило, її Подих в себе вбирає»128.

Розважаючи над цілющою силою самоти, патріярх стверджував, що в тиші «голос совісти стає сильніший і воля набирає твердости й рівноваги. На самоті людина мимохіть мусить призадуматися над своїми ділами і вчинками, провірити свої наміри і рішення, як виповнила заповіді Божі й людські, словом, чи задоволений Бог і люди з нього і він сам зі себе:

І ворушиться в серці грижа:

Може, я тому винен? Може, я заповіді Твої

Не справляв, як повинен?

І ось сумнів у душу мені Тисне жало студене.

О, Всесильний, озвися, чи ти Задоволений з мене?»129

Аналізуючи сприятливі для голосу совісти умови, Йосиф Сліпий навів старозавітний образ пророка Іллі, «що на горі Хорив не серед вихру і бурі, блискавок і грому, але в леготі вітру мав дослухуватися Господньої мови»130. Для поетичного змалювання цієї картини автор знову використав цитату з «Мойсея»:

«Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, – Ні, не чути ще серцю його

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді… та ні, Не Єгови це голос.

Поміж скелі завили вітри, Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю;

З теплим леготом запах потяг З теребінт і миґдалю –

І в тім леготі теплім була Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей, Це говорить Єгова»131.

Знаємо, що з огляду на нестійкість і певну антиклерикальність поглядів Івана Франка для деяких представників духо- венства – його сучасників та наступників – він був persona non grata. Наприклад, 1926 року апостольський екзарх для українців у США і майбутній митрополит Костянтин Богачевський звернувся з листом до митрополита Андрея Шептиць- кого, прохаючи заборонити святкування ювілею Івана Франка, на що слуга Божий відповів: «У творчості Івана Франка атеїзм, матеріялізм займають тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають… національні й патріотичні теми»132. Підкреслюючи енциклопедичність мислення І. Франка, наявність у творчій спадщині творів атеїстичного та матеріялістичного спрямування, митрополит Андрей зумів побачити марну силу останніх і пророчо зазначив, що «Іван Франко остане в будучності пам’ятний лише як поет націоналіст патріот»133. Можемо припускати, що погляди митрополита Андрея на творчість Івана Франка мали вплив на формування відповідного ставлення до творчого доробку Каменяра з боку Йосифа Сліпого.

Коли 1976 року світова українська громадськість святкувала ювілеї «Вічного революціонера», слухачі сьомого вакаційного курсу Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи в Римі вшанували пам’ять поета під час інавґураційного викладу проф. Василя Лева «Село І. Франка – Нагуєвичі». З тієї нагоди патріярх Йосиф свою проповідь нав’язав до псевдоатеїзму Франкових творів, стверджуючи, що поет був віруючою людиною: «Нині підносяться сильні голоси, і не без рації, що з Франка зробили атеїста! Зробили з нього безбожника, який він у дійсності не був! Були в нього періоди, як усюди тоді, та й не дивуватися не раз і в тих молодих, але кінець кінцем писав він поезії повні віри, та і його го- ловний твір «Мойсей» свідчить усетаки про глибоку віру!»134 Слід зазначити, що патріярх висловив цю думку всупереч загальноприйнятому в той час в українському (совєтському) літературознавстві переконанню щодо безапеляційного атеїзму І. Франка. Позицію Й. Сліпого підтримав і Леонід Рудницький, який зазначив, що «абсурдно є говорити про якийсь «атеїзм» поета, твори якого наскрізь пронизані новозавітними християнськими мотивами і який величезну частину своїх сил та енергії віддав студіям над давньохристиянськими леґендами»135. Автор цих слів, зокрема, вказав на нові дослідження релігійности І. Франка, які з’явилися в останні двадцять років незалежної України 136, а як доказ свого переконання навів вірші І. Франка «Хрест» (1875) і «Як там у небі» (1906), спогади Франкового племінника Василя (сина Онуфрія), а також відомі слова самого І. Франка, які він сказав Зоні Монджейовській-Гончар у відповідь на її запитання, чи правда, що поет не вірить у Бога: «Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірю в Бога не так, як ви всі. Ой, люди, люди, ви мене не розумієте, й це найбільше болить!»137

Чимало думок, що для них патріярх Йосиф шукав поетичного оформлення в І. Франка, стосувалися передусім націє- творчих і патріотичних ідеалів, які полум’яніли у великій кількості патріярхових проповідей. Уже на схилі  віку,  аналізуючи 90 літ свого життя, Й. Сліпий уболівав за долю рідного народу, гнобленого на власній землі та розпорошеного по світі. У своєму слові в день 90-ліття 138 з великою тугою та з батьківською любов’ю звертався патріярх до свого народу словами  Каменяра: «Мій дорогий Народе, «замучений, розбитий, мов паралі`тик той на роздоріжжю»139…» Цю любов Йосиф Сліпий заповів українській молоді, надсилаючи привіт випускникам «Рідної школи» у Філядельфії 1983 року: «Коли  закінчують свою рідну українську школу, мене зворушує, це мені додає сил і нових надій на майбутність нашого Народу, бо з Франком повторяю завжди: «Твоїм будущим душу я тривожу»140.

121 Мова про працю Д. Бучинського «Християнсько-філософська думка Т. Г. Шевченка» (Лондон-Мадрид, 1962).

123 Там само. – С. 55.122 Рудницький Л. Іван Франко й Андрей Шептицький: до історії взаємопізнання двох велетнів духа // Іван Франко: дух, наука, думка, воля. Матеріяли Міжнародного наукового конґресу, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка (Львів, 27 вересня –  1 жовтня 2006 р.). – Т. 1. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – С. 54–66.

124 Спогади. – С. 39.

125 Там само. – С. 44–45.

126 Див. листування з Іваном Керницьким і Зоєю Когут.

127 Шляхом обнови // Твори патріярха і кардинала Йосифа. – Т. ІІІ–IV. – Цит. видання. – С. 133.

128 Там само. – С. 137–138.127 Шляхом обнови // Твори патріярха і кардинала Йосифа. – Т. ІІІ–IV. – Цит. видання. – С. 133.

129 Там само. – С. 138.

130    Там само.

131    Там само.

132 Лист митрополита Андрея Шептицького до єпископа Костянтина Богачевського (Львів, 21 грудня 1926 року) // Владика Ігор (Возьняк) про Івана Франка (http://charnetskyj.org.ua/articles/vladyka-ihor- voznyak-pro-ivana-franka)

133 Там само.

135 Рудницький Л. «Я вірив і вірю в Бога, та не так, як ви всі»: релігія в житті і творчості Івана Франка // Бюлетень Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» (ЗСА). – 2012 (осінь). – Ч. 21. – С. 37.134 Проповідь блаженнішого патріярха Йосифа в Неділю всіх святих і з нагоди інавґурації VII вакаційного курсу УКУ в Соборі св. Софії // Вісті з Рима. – Ч. 15–18 (294–297). – Рим, 30 червня 1976 року. – С. 12.

136 Як промовистий приклад Л. Рудницький навів книгу проф. д-ра Яро- слави Мельник «Іван Франко й Biblia Apocrypha» (Львів, 2006).

137 Луців Л. Іван Франко – борець за національну і соціяльну справедливість. – Ню-Йорк – Джерзі-Ситі: Видавництво «Свобода», 1967. – С. 603

138 Слово блаженнішого патріярха Йосифа в Соборі святої Софії з нагоди 90-ліття 17 лютого 1982 року // Твори патріярха і кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома й о. д-р Іван Музичка. – Т. ХІV. – Цит. видання. – С. 208.

139 З «Прологу» до Франкової поеми «Мойсей».

140 Привіт блаженнішого патріярха Йосифа випускникам- ґрадуантам «Рідної школи» у Філядельфії, ПА, ЗСА, Рим, 5 червня 1983 року // Твори патріярха і кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома й о. д-р Іван Музичка. – Т. ХІV. – Цит. видання. – С. 433.

 

 

(Українська) Образ Митрополита Андрея Шептицького в літературі

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

Ірина Іванкович

 

Кого українці надзвичайно люблять і шанують, того обезсмертнюють в піснях, віршах, літературі. Ніщо інше не віддзеркалює так величі даної людини, бодай в українському контексті, як її увіковічнення в світі мистецтва. Прикладом цього може послужити Патріярх Йосиф Сліпий (1892-1984), про якого вже втретє перевидано антологію поезій «Серця живе джерело» (2013). Про Слугу Божого Митрополита Андрея, якого також прославили українські і неукраїнські поети і письменники, ще досі немає такої студії, а її безумовно варто зробити. Ці наші два провідники Церкви мають багато спільного. Обидва вони посвятили ціле своє життя для своєї Церкви і народу, обидва терпіли муки заслання, обидва мужньо і з великою стійкостю були свідками зруйнування їхньої Церкви та спустошення їхньої батьківщини і обидва не зламалися під жорстоким тиском фізичних і психічних тортур. Обидва увійшли в історію нашої Церкви, нашого народу, як і в історію Вселенської Церкви. Факт, що діла і терпіння цих двох мужів Церкви знайшли відгук серед поетів і письменників не тільки українських, але теж й інших народів, чи не найбільш яскраво висвітлює їхню велич, їхню святість.

 

Митропополит Андрей мав визначний вплив як на письменників сучасної йому доби, так і на нанступні покоління мистців слова. Іван Франко так говорив про нього: «Єпископ Митрополит Андрей Шептицький від самого свого вступання на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм, іншого характеру, який панує в його посланнях. Він не промовляє так, як його попередники: звисока, авторитетно, напущеним і ніби статичним тоном. Не возвіщає. А говорить попросту як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами з життя, фактами з власної обсервації. І це все дає його посланням те живе дихання, без якого всяка моралізація залишається мертвою»[1]. Рівнож Василь Стефаник був великим шанувальником Слуги Божого, який відіграв важливу роль у становлення духовного світу письменника. У своїх спогадах небіж Стефаника Михайло закарбував у пям’яті слова свого дядька, який з невимовною пошаною так говорив про Митрополита: «Я так добре чуюся, коли виджу переж собою таку велику білу голову, що журиться не тільки за якусь частину, але за цілий нарід. Бо не знаєте, як тяжко бути свідомим, що довкола вас вже нікогісенько нема, хто думав би за вас, на чиї плечі звалювалися би тягарі»[2]. У поглядах Митрополита Андрея Ірина Калинець шукала натхнення до боротьби за права української мови, посилаючись на переконання Слуги Божого, що «всі, що по-українськи говорять, або що ВВАЖАЮТЬ українську мову рідну, будуть становити український нарід»[3]

 

Літературознавчу аналізу образу Патріярха Йосифа ґрунтовно представлено у вище згаданій антології у вступних статтях Леоніда Рудницького та Ірини Іванкович. Натомість сьогодні перед нами стоїть завдання зібрати важливіші літературні твори про Слугу Божого Митрополита Андрея, про якого між іншими писали Богдан Лепкий, Василь Барка, Василь Пачовський, Остап Грицай, Леся Храплива, Роман Завадович та інші. У цих творах кристалізується образ Великого Митрополита у всій багатогранності його особистості. Для Лепкого, наприклад, Митрополит Андрей – це спаситель народу в часі загрози його культурного одичіння. Ось слова поета:

 

Поклін Тобі, поклін!

З рук Твоїх, немов долоні мами

Любовний дотик до болючих ран,

За те, що Ти добрячими руками

Благословив на працю рідний лан,

Що все був там, де помочі взивали

І помагав нам, щоб не ми не пропали.

І добре діло так робив – як Він

Спаситель наш, – поклін Тобі, поклін!

 

А у поемі під загловком «В храмі св. Юра», Лепкий передає нам заповіт великого Пастиря, його слова потіхи, розради, перестороги, слова теплі і милі, як і слова грізні, скзані до ворога во врем’я люте, коли виглядало, що пропаде усе.

Подібно Василь Пачовський у поемі «Поклін Владиці» підкреслює важливість князя Церкви Андрея для скріплення української  ідентичности, для формування та росту української нації:

 

Хто з нас не памятає Твого слова,

Як нації Ти в дар підніс музей:

«Ось вам минувшість наша пречудова

І джерело до творчости ідей»!

 

Як його праведне життя, так і мученицька смерть Слуги Божого Андрея викликала чимало віршів та поем в українському народі. Ось як це представляє Остап Грицай у вірші під заголовком «Тіням Архипастиря»:

 

Вмер Архипастир…ти, владико України,

Духовний князю всіх земель-країн вітчизни,

Кагане Галича в час горя і руїни,

Сяйво спасенне всім, кому у тьмі заблисне.

 

Ти вмер? Та ні, ах ні, владико-благотворче.

Бо велетні, як ти, не гинуть усеціло…

 

Ця безсмертність духа Великого Митрополита віддзеркалена також у вірші Теодора Курпіти, у якому мотив розпуки і відчаю переходить у переконання, що Слуга Божий – вічний: «Такі ж як Ти ніколи не вмирають,/ Виходять з тіл, щоб в душах вічно жить».

 

Мотиви Божої ласки, заслуженої для українського народу праведним життям Слуги Божого – це провідна думка, підкреслюють її підкреслили у своїй поезії про Митрополита Андрея Іванна Савицька, Ірина Вацлавів, Леся Храплива,  о. Єремія Онуферко, Володимир Масляк, о. Василь Прийма, Роман Завадович та інші.

 

Василь Барка у епічній поемі «Судний степ» присвячує чимало рядків Митрополитові Андреєві. Вже самі заголовки поодиноких розділів твору, що відносяться до Митрополита, подають нам його образ. Ось епітети, якими Барка описує Слугу Божого: «Високий Ієрарх» (десять пісень мають цей заголовок), «Святитель всіх», «Постійно-Доброчинець», «Митрополит-Рятівник Приречених» (три пісні під таким заголовком) і «Провісник єдности». У Барки Слуга Божий справді Божа людина, наповнена любовю до усіх своїх ближніх. Його люблять однаково і католики, і православні, і євреї, бо він постіно є тим доброчинцем і рятівником всіх приречених, який не боїться ні ґестапо, ні самого Гітлера. Він той з владик, як каже Барка, «який відомий в Европі тим що осуди підносить на повний голос преміцний проти погромів… коли єврейська бідота гинула в ровах пекельства, чи в піч кацету гнав /її/ нацизм», він героїчно став в обороні всіх.

 

Тут слід згадати, що образ Митрополита Шептицього змальовано рівнож у творах не-українських поетів, серед яких австрійка Кароліна Ляйб із віршем “Dem getreuen Oberhirten” (Вірному Архипастиреві, 1918); поляк Юзеф Лободовський, який присвятив йому другий вірш у своєму «Триптику про замучену Церкву» (1954); австралієць Морріс Вест змалював його образ у повісті The Shoes of the Fisherman (Постоли рибалки, 1963).

 

Навіть більше ніж у поезії Мирополит Андрей живе у прозових творах. Згайдаймо тут нарис ескізів Романа Купчинського під заголовком «Три моменти» (1948), оповідання Дарії Ярославської «Покликаний» (1982) і повість Меріяма-Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до Матері» (1982), англомовний переклад (авторства Романа Ореста Татчина) якої побачив світ 1983 року в США.

 

«Три моменти» Купчинського – це три зворушливі епізоди з життя автора. Перший – це зустріч з Митрополитом у селі Підлисся на Золочівщині, коли письменник був ще малим хлопцем і тут прекрасно схоплено психологію дитини, яка стає віч-на-віч з велетнем духа; другий – це розмова Купчинського з православним Митрополитом Липківським у Києві в Соборі св. Софії про Шептицького; третій – це авдієнція у Папи Пія ХІ, де – вже в похилому віці – присутній також Митрополит Андрей.
В оповіданні «Покликаний» Дарія Ярославська підхоплює один чи не найважливіший момент у житті Андрея Шептицького, а саме хвилину, коли він вирішує перейти на український обряд. Дія відбувається у прекрасному латинському костелі, у якому молодий Шептицький усвідомлює собі «красу, могутність та силу латинського» обряду і відчуває, що «новий обряд [себто український] наложить на нього хрест, якого він не в силі буде нести».

 

Останній твір, що тут його згадаємо, це повість Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до Матері», які своєю появою викликали маленьку контроверсію. Річ в тім, що на титульній сторінці книжки було відсутнє імя автора твору, тому помилково авторство було приписане Митрополитові Андреєві. До того ж, Григор Лужницький зумів так добре підхопити стиль і манеру Митрополита, що деякі читачі (між ними священики) повірили в те, що перед ними книжка, яку написав сам Митрополит. Повість «Дванадцять листів» побудована на синтезі, а радше на мистецькому поєднанні творчої уяви та наукової методології. Письменник-науковець втілив не тільки свою концепцію Великого Митрополита та свою велику побожність і любов до нього, а й своє ознайомлення з особою Слуги Божого та історією його доби. Йдеться тут не тільки про мистецьке охоплення постаті української людини ХХ-го століття, а й про її містичне значення для Божого люду. Автор по-мистецькому вживає думки та слова з творів Митрополита, з його промов, послань, проповідей, а з уваги на факт, що він особисто добре знав Слугу Божого, можливо, й з приватних розмов. Автор був свого часу редактором (1926-1930) місячника «Поступ», що його якийсь час фінансував Митрополит Андрей, і тому мав часто можливість бувати в Митрополита. Це й надало творові духу автентичности. У повісті Г. Лужницький заглиблюється в містичне значення Слуги Божого для українського люду. Автор зосереджується на цих моментах життя Митрополита, що не знайшли свого висвітлення у монографіях про нього. Таким способом, письменник доповнює своєю мистецькою візією прогалини у біографії нашого святого. Як зазначив у передмові до англомовного видання «Дванадцяти листів» тогочасний єпископ-помічник Філядельфійський Преосвященний Роберт Москаль, у цих листах до Матері виявляється його велика любов до Бога, до матері, до свого народу і ця любов переносить читача у надземний світ містики, чуда та надприроднього буття.

Вже цей короткий і дуже поверховий огляд образу Митрополита Андрея Шептицького в літературі вказує на потребу глибшої аналізи, а навіть антології творчости, присвяченої Слузі Божому. Було б доцільно видати таку працю з нагоди ювілею 150-ліття від дня його народження, що його відзначатимемо наступного, 2015 року.

 

 

[1] В Україні триває рік Шептицького. Упорядник архіву Митрополита Оксана ГАЙОВА: Сироти називали його «найкращий мій татусь»// «День», 19 лютого 2015 р. – http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/v-ukrayini-tryvaye-rik-andriya-sheptyckogo

 

[2] Стефаник Юрій. Роздуми про батька— К., 1999. — с. 72

[3] Калинець Ірина. «Митрополит Андрей-духовний будівничий нації»// «Америка», 7 травня 1991 р. – с. 1

(Українська) Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосифа Сліпого

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

о. Андрій Солецький

Перш ніж говорити про екуменічну думку та екуменічну діяльність двох визначних постатей української церкви митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, спробуємо відповісти на питання: що таке екуменізм? Найбільш загально це явище можна визначити так: екуменізм – це рух за зближення і порозуміння між християнами різних конфесій, кінцевою метою якого є відновлення єдності Христової Церкви при збереженні помістності й самобутності кожної християнської деномінації.

Екуменізм у такому визначенні – це явище ХХ століття, його початки виводять від 1910 року, коли  в англійському місті Единбурзі відбулася Світова місіонерська конференція, на якій чи не вперше прозвучали екуменічні ідеї. Позаяк ця конференція була організована Англіканською церквою, то загально вважається, що родоначальниками екуменізму були протестанти. І справді, впродовж першої половини ХХ століття речниками екуменізму, принаймні на Заході, виступали, як правило, протестантські теологи і проповідники. Що стосується Католицької церкви, то вона щойно з початком Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965) активно включилася в цей процес.

Однак, як переконливо показав кардинал Любомир Гузар, одна із східних гілок Католицької церкви, а саме Українська Греко-Католицька Церква, почала культивувати і розвивати ідеї екуменізму вже на самому початку ХХ століття, ще до Единбурзької Світової місіонерської конференції 1910 року, що яскраво проявилося в екуменічній діяльності її тогочасного глави – Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького[1].

 

Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького

Тема «Шептицький і екуменізм» складна та багатовекторна, вона заторкує широкий спектр не лише богословсько-догматичних, еклезіяльних, а й суспільно-політичних питань. Любомир Гузар, аналізуючи генезу поглядів Шептицького на церковну єдність, у своїй книзі “Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму” не боїться називати їх екуменічними, а Митрополита – провісником сучасного екуменізму, хоча деякі науковці, досліджуючи подібну діяльність Митрополитових сучасників, уживають на її означення поняття на кшталт «Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity»[2]. Проводячи паралелі між ученням Митрополита в першій половині ХХ ст. й рішеннями Другого Ватиканського собору, відображеними в документах про східні католицькі Церкви та про екуменізм, Гузар, однак, виявляє паростки ідей останніх у творах Галицького митрополита.

Відразу після свого вступу на митрополичий престіл греко-католицької церкви, митрополит Андрей взявся до унійної праці та всі свої сили докладав для єдності Церков. Свою екуменічну, або як її тоді називали унійну працю митрополит провадив на основі надзвичайних повноважень наданих йому папою Пієм Х. З цією метою він інкогніто їздив до Білорусії та Російської Імперії, де наводив контакти з прихильниками з’єднання і допомагав їм наводити контакти з Апостольською Столицею та висилав, наприклад, білоруських студентів на навчання до Львова, Рима чи Інсбрука[3].

Митрополит Андрей формував свої екуменічні плани, виходячи з реальної та історично необхідної потреби національної консолідації українського народу. Головною умовою єдності народу він вважав об’єднання Церков на Заході і Сході України, а вже саму ідею об’єднання поєднував із процесом вселенського об’єднання всіх Церков. Тут важливо також зазначити, що Митрополит не вживав терміну «екуменічний», а лише саме слово «рух»[4].

У 1905 р. та 1907 р.  Митрополит Андрей таємно перебував у Росії. Він відвідав Москву, Петербург та Київ та намагався з’ясувати перспективи унійної діяльності на території імперії, водночас встановлюючи зв’язки з православними українцями та росіянами, які схилялися до об’єднання Церков[5].

Варто зазаначити, що виступаючи за права українських громадян в різних країнах та імперіях, митрополит Андрей не робив різниці між західними та східними українцями, проте дуже добре розумів, що вони належать до різних церковних конфесій. Його праця в ділянці церковного об’єднання була спрямована як на православних, так і на католиків. Сам він дуже чітко виявив свою позицію щодо екуменічних процесів: «Сутність будь-якої праці для церковного об’єднання повинна полягати в наступному: зробити все, щоб загальна думка наших братів – східних християн – змінилася таким чином, аби вони самі прагнули і добровільно шукали возз’єднання з центром католицької Церкви»[6].

Ще далекого 1907 року у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький пророче писав: “Зближаються часи, в котрих, без сумніву, будемо покликані до преважливої, але й трудної праці над возз’єднанням східних Церков. Праця та єсть для нас правдивим ідеалом, вона відповідає найгарячішим нашим бажанням. На поширену у нас загальну думку, духовенство нашої провінції, відповідаючи покликові Божого провидіння, може і повинно в тій справі віддати Христовій Обручниці, Вселенській Церкві, многоважні услуги. Само наше положення поміж Заходом і Сходом того вимагає. Злучені із Заходом вірою, а обрядом із Сходом, більше, чим хто-небудь інший, можемо колись працювати над великим ділом відновлення церковної єдності…”[7].

Наведені слова Андрея Шептицького виразно свідчать про глибоке розуміння ним історичної місії Греко-Католицької Церкви в справі порозуміння і зближення між християнським Сходом і християнським Заходом. Цю місію УГКЦ, на думку Великого Митрополита, визначив геополітичний чинник. Від самих початків поширення і прийняття християнства Русь-Україна духовно розвивалася між двома центрами християнського світу – греко-візантійського і латино-римського. Прийнявши східний варіант християнства з Візантії, і водночас, розвиваючись під боком латинської Європи, Русь-Україна просто природно стала мостом між Сходом і Заходом. Заслугою Андрея Шептицького є те, що звернувши увагу на цей феномен, він висунув і обґрунтував ідею про історичне призначення Української Церкви, яке полягає не тільки в тому, щоб поєднувати в собі духовні багатства цих двох християнських цивілізацій і бути водночас пасивним об’єктом їхніх впливів та інтересів, але, насамперед, –  стати активним чинником в церковних відносинах між ними.

Але не тільки геополітичний фактор зумовлював характер українського греко-католицизму як природного посередника між православним Сходом і католицьким Заходом. Був ще один чинник, який націлював Андрея Шептицького на пошуки шляхів для примирення і зближення між католиками і православними, а саме – бездержавність українського народу і наростання національно-визвольного руху. Великий Митрополит прекрасно розумів, що в боротьбі за відновлення самостійної української держави необхідна передусім братня єдність греко-католиків і православних, інакше кажучи – подолання розколу історичної Київської Церкви. Він, зокрема, писав: “Справа з’єдинення церков має велике значення для українського народу. Єдність віросповідання є, може, конечною умовою і до національної солідарності, і може стати основою моральної злуки, глибокої єдності усіх, що почуваються українцями”.

Осягнення віросповідної єдності в “рідній хаті”, на переконання Андрея Шептицького, може стати дороговказом для реалізації великої екуменічної ідеї у вселенському масштабі. Торжеству цих двох великих ідей Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький присвятив свою теоретично-богословську і практичну діяльність.

Як екуменіст Андрей Шептицький прагнув підтримувати зв’язок із православними, вивчаючи їхні історію, богослов’я, канонічне право, обрядову

дисципліну, а також підтримуючи з ними особисті стосунки. З цього спілкування Митрополит виніс кілька цінних уроків щодо того, що православні можуть приймати Унію, тільки не у формі Берестейської. Першим уроком стало розуміння, що для того, щоб Унія була цінною для екуменічної діяльности, її потрібно реформувати так, аби вона відповідала своїм первинним намірам. Відтак Шептицький боровся з так званим «уніятизмом», який постулював: аби бути католиком, людина повинна бодай частково перейняти елементи латинського обряду. З плином часу погляди Шептицького розвивалися й удосконалювалися через діялог із православними, й він зробив висновок, що від ідеї Унії як уніятизму потрібно відмовитися на користь ліпшого – більш екуменічного – рішення. І саме це він учинив у випадку з Російською католицькою Церквою, не маючи таких обмежень, як у своїй власній Церкві. А в 1941–1942 рр., продовжуючи діялог із православними духовенством та інтеліґенцією, він із характерною для нього гнучкістю виразно говорив про можливість пошуку іншого – можливо, ліпшого – рішення[8].

Говорячи про екуменічну діяльність Великого Митрополита, не можна оминути увагою Велиградські Конгреси. Він став їх справжнім натхненником та першим предсідником. Перший такий Конгрес відбувся у 1907 році і відбувався кожних два роки аж до Першої Світової війни. Вони обгрунтували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдності, і поставили цей рух на твердих богословсько-догматичних основах.

Варто зазначити, що у дусі єдності митрополит завжди звертався до православної ієрархії та інтелігенції в справі об’єднання, наголошуючи на тому, що він не є кандидатом на Патріарха України, а ним повинен стати хтось зі Східної України, який визнає юрисдикцію Папи Римського[9]. А поєднання зовсім не означає, що потрібно підпорядковуватися Папі як Патріархові Заходу, а «означає визнання його найвищого авторитету як Отця і Пастиря Вселенської Церкви»[10].

Вже навіть в своєму першому посланні  1901 р. Митрополит закликає духовенство «бути готовими до жертви крови за святу віру». Саме це самопосвятне життя Митрополита для єдності Церков, готовність на самопожертву за Христа та свій нарід стали причинами, щоб розпочати його беатифікаційний процес.

Для того, щоб показати наскільки сильно Митрополит прагнув присвятити себе справі церковного єднання, процитуємо частину його листа до Кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 року:

Повторюю ще раз прохання, яке я представив Святішому Отцеві через доброзичливе посередництво Вашої Еміненції. Я просив і знову прошу, щоби Святіший Отець своїм апостольським і вітцівським благословенням зволив призначити, настановити й уповноважити мене померти заради віри і заради єдності Церкви[11]

 

Екуменічна діяльність патріарха Йосифа Сліпого

Великим учнем Великого учителя став Йосиф Сліпий.  Може скластися вреження, що Йосиф Сліпий наче стояв у тіні Шептицького в екуменічних питаннях, як це досліджував істрик Ярослав Пелікан. Одначе, коли він прибув до Риму у 1963 р. у його словах до Папи Івана ХХІІІ, сьогодні святого, відчувалося настанову примирення між Східною та Західною Церквами. Глибоке знання унійного питання привело його до висновку, що обидві сторони (Схід та Захід) мають взяти на свої плечі історичну відповідальність за поділ християнства. Не бракувало в цій настанові критичности до Римо-католицького екуменізму, “який хоче дійти до єдности, але не хоче вести діялогу”. Патріарх Йосиф покликувався на Папу Івана ХХІІІ як на мужа з “героїчною смиренністю”, що оскаржив Захід за розкол (схизму) між Сходом та Заходом. “Вина за роз’єднання спочиває на наших плечах”. Щоб змінити цю ситуацію, згідно з Папою Іваном ХХІІІ, “потрібно вести з ними діялог” замість засуджувати їх і відштовхувати їх від себе. Ось нове відношення і настанова Йосифа Сліпого після прибуття з неволі до Риму.

Екуменізм – праця для єдности Церков, як у його попередника Шептицького, стає рушійною силою його життя як священика та архиєрея. Хоча академічна формація Сліпого була схоластичною, проте екуменічне, чи як тоді звали, унійне питання його постійно цікавило. Навчаючись ще у Римі в Папському Григоріянському Університеті, у 1922 р. він їде до Велеграду і пише статтю в місячнику для духовенства Нива. Ця праця є важливою для нас, адже у ній, на основі вражень о. д-ра Йосифа можемо побачити як зароджувався екуменічний рух[12]. Він пише, що у Велеграді, – в цій, колишній столиці могутньої Моравської держави та на землі слов’янських апостолів Кирила й Методія панувала дружня атмосфера та  «мирне, ідеальне співжиття обох обрядів». У процесі роботи змінювалась психологія і мислення, а на питання церковної єдності проливався новий світ. Можна сміливо стверджувати, що Велеградські конгреси порушили ті проблеми, які потім розглядались на ІІ Ватиканському соборі[13]. Також у своїх статтях з приводу Конгресів о. Йосиф не замовчував конфронтаційних моментів на них[14].

У 1924 р. (31.07.-3.08.) о. Йосиф Сліпий бере участь в 4-тому Унійному Конгресі у Велеграді. Виступає з доповіддю «Значення святого Томи для справи зєднання». В цій праці він ставить питання богословсько-ідеологічних розходжень між Сходом і Заходом. Окрім цього Унійного Конгресу він ще взяв участь у Конгресах у Празі та Пинську[15].

Як і Митрополит Андрей, Йосиф Сліпий не займає позиції за будь-яку ціну досягти єдності Православної і Католицької Церков. Він обидві Церкви вважав рівноправними. Екуменічним проблемам Й. Сліпий присвятив фундаментальну працю «Византизм як форма культури», основні положення якої були апробовані на 4-ій Пинській конференції, що розглядала саме цю тематику. Й. Сліпий показував як сильні, так і слабкі сторони обох церковних конфесій і відповідно оцінював східний византизм та західну схоластику[16].

У висновках до цієї праці автор чітко формулює свій екуменічний принцип:

«Ніяка річ і загалом ніяка творчість не може вповні виявити силу, красу і всебічність Божого розуму та безмежної глибини Божого об’явлення. І чим більше форм і культур, тим кращий і повніший вияв ділань Церкви. З тої точки зору візантійська культура має право на існування, допомогу і розквіт у католицькій Церкві»[17].

У 1936 році, з нагоди 300-ліття смерти Митрополита Йосифа Рутського о. Йосиф, з доручення Митрополита Андрея, організовує у Львові Унійний З’їзд[18]. У ньому взяло участь понад 200 учасників та виголошено 12 доповідей. Блаженніший там виголосив доповідь на тему: «Погляд на зєдинені та незєдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними».

Крім цікавих думок, які стосуються екуменічного руху в цілій Церкві, автор доповіді дав проекцію унійної програми, яку повинна здійснювати Українська Церква, живий свідок змагань за єдність Христової Церкви впродовж століть своєї історії. Авторові йшлося про те, щоб Українська Церква, як твір унійних змагань в минулому перестала бути об’єктом чи експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виборола для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях і, що ця Церква повинна домогтися тих автономних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу[19].

Тут також подаємо назви доповідей Блаженнішого на різних Унійних З’їздах:

  • De valore S. Thomae Aquinatis eiusque influx in theologiam orientalem – 1924;
  • De septenario numero sacramentorum apud Orientales uti vincula Unionis et conservationis fidei – 1933;
  • De cultu SS. Cyrilli et Methodii in Ucraina – 1936.

Отець-доктор Іван Дацько, говорячи про Патріярха Йосифа зазначає, що його

богословське знання, сформоване у Львові, Інсбруці та Римі було неосхоластичним, домінуючим серед богословів перших десятиліть двадцятого століття. В такому дусі писані його богословські праці і підручник догматики про Святі Тайни, і так він сприймав науку про Церкву до свого ув’язнення у 1945 р. Вісімнадцятирічне ув’язнення і заслання, як це парадоксально не звучить, було для нього і часом глибокої застанови, переосмислення поглядів і вивчення духовости, богослов’я і розуміння Церкви на Сході, в якому він жив, страждав і яке він вивчав[20].

Після 18-річного заслання

11 жовтня 1963 р., на п’ятому засіданні ІІ Ватиканського Вселенського Собору, кардинал Агаджанян, який головував, надав слово митрополиту Йосифу, якого Отці Собору зустріли спонтанними оплесками, адже всім було цікаво: що ж зможе сказати Митрополит, який 18 років був ізольований від культурного світу, про сучасні проблеми церковного життя? На Соборі було визначено, щоб промовці виступали не більше 10 хвилин, проте, промова Митрополита-Ісповідника тривала 20 хв. і була вислухана з великою увагою. Вона відзначалася ясністю ідей, глибиною богословських аргументів та звучним голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але й глибокого богослова та великого пастиря, який відчуває всі проблеми Христової Церкви, осяюючи їх світлом Української мученицької Церкви та всіх тих, що страждають разом із нею. Наприкінці своєї промови Митрополит Йосиф передав Отцям Собору проект створення Києво-Галицького Патріярхату[21].

Другу промову Митрополит Йосиф виголосив на третій сесії Собору в обороні Східних Церков перед латинізацією. Він промовляв від імені всіх українських владик і в його промові відчувалось, що Ісповідник Віри  «говорить про щось надзвичайно важливе для всієї Церкви і водночас про щось болісне для Східніх Церков: «Йдеться про те, чи бути чи не бути Східним Церквам» – заявив Митрополит Йосиф, маючи на увазі латинізацію християнського Сходу»[22].

Українські владики з радістю відзначили те, що на ІІ Ватиканський собор прибули представники від православних українців зі США. Також, Владики Української Католицької Церкви надіслали з ІІ Ватиканського собору привіт єрархії Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоєрархів православної і католицької Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві»[23].

Блаженніший висловлює своє занепокоєння тим, що східні католики втрачають знамена й індивідуальні властивості обряду, дисципліни й богословської науки та механічно присвоюють собі латинські елементи, які порушують одноцільність їхнього обряду.

Як і великий Митрополит Андрей, Блаженніший Йосиф віддавав усі свої сили для наближення християнського Сходу, насамперед з нашими нез’єдиненими братами на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватися з Апостольським Престолом, зберегли свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан в Церкві, коли то обидві Церкви, визнавали ті самі догми віри і признавали рівність обрядів, з яких кожний самостійно і рівноправно розвивався[24].

У підході до обнови східної традиції Йосиф Сліпий ставить на перше місце не вишукування різниці та відчуження, а плекання взаємозв’язків, пошани та любові, адже не можна забувати й того, що вплив західної і східної Церкви був взаємний. Розмежування східної і західної теології завдавало би шкоди як першій, так і другій. Опора східних теологів на своїх традиціях має поєднуватися з засвоєнням досягнень західних теологів. Водночас він вважає за доконечну потребу літургічної однаковості. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність, хоч однаковості вимагає українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку та нез’єдинену). Утвердження обрядової однаковості тісно поєднується з прагненням до національної соборності і може мати на неї лише позитивний вплив. Прагнення до богослужбової однаковості схвалив Унійний з’їзд (1936 р.), і воно відповідає потребам широких верств людей. Але Йосиф Сліпий застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні. За основу такої обрядовості потрібно брати початок XVII століття, тобто перші часи Унії, і «відповідно до того приймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає за змістом або бодай за формою духові обряду». Такий підхід обгрунтовується вже тим, що українці прийняли Христову віру в Візантії і не втрачали з нею зв’язку. До перших десятиріч XVII століття український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменш чужим постороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», «був наскрізь нашим і природним життєвим твором Церкви»[25].

У науковій спадщині Йосифа Сліпого є низка праць присвячених славним іменам християнської Церкви. Серед них: продовжувач праці святого апостола Андрія патрон Українського Католицького Університету св. Климентій Папа, з яким християнство на українських землях пов’язує своє розповсюдження. Ще одним проповідником церковної єдності на землях наших предків став папа Мартин І, якого після вислання з Риму катували в Константинополі і засудили на кару смерті та згодом його заслали в Крим, де він помер як мученик 655 році. З тими папами Йосиф Сліпий пов’язує святого Максима Ісповідника, якого після Лятеранського синоду заслали на береги Чорного моря до Лазіки. Блаженніший підкреслив, що «та трійця піддержала церковну єдність, яка пізніше ще затіснилася і ще розвинулася за Володимира»[26].

Він також пише праці про св. Йосафата, Митрополита Йосифа (Рутського), свого Великого Попередника Праведного Митрополита Андрея, які все своє життя віддали на працю задля єдності Церков. «Праця про святого Йосафата закінчується словами «І як Унія творами св. Йосафата відразу засвідчила, що вона народові і нашій історії не чужа, що опирається на наших народних переданнях і культурі, так зазначила вона твердо, що їй також лежить на серці соборність України». Українці будуть завжди вдячні милосердному Богові за те, що вибрав з нашого народу такого великого і невтомного борця за здійснення Христового бажання: «Щоб усі були одно»[27].

Під час тризни в 30-і роковини смерті Митрополита Андрея Блаженніший Йосиф сказав: «Сьогодні ми звеличуємо пам’ять Великого Митрополита, ісповідника віри, аристократичної крови й динамічного духа. Величаємо того мужа молитви й глибокої мислі, якого також високо цінили православні як піонера діалогу з нашими православними й англіканськими братами. Він був генієм безмежної величі й проникливости. Його покірне святе життя, його відданість, повна змагань проти противників, стали причиною беатифікаційного процесу, який вже напівзавершений». Блаженніший написав окрему статтю про участь Митрополита Андрея в утвердженні католицької Церкви в Росії. Зразу після свого визволення в 1917 році Митрополит провів у Петрограді синод, який називався Єпархіальним Собором Греко-Католицької Церкви в Росії. Учасники синоду визнали першість папи римського при збереженні свого греко-східного обряду. Синод зобов’язав священиків «видвигати позитивну сторону католицької науки, а рідко запускатись в полеміку». Визнавались усі святі, яких канонізувала Католицька Церква, особливо «небесний покровитель святого Зєдинення» священомученик Йосафат, архиєпископ Полоцький»[28].

Блаженніший Йосиф як соратник Митрополита Андрея і продовжувач його справи пішов тим же шляхом. Він віддавав всі свої сили для зближення християнського Сходу з Католицькою Церквою. З цією метою проводить багато заходів: «реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці тощо»[29].

У своєму «Заповіті» Патріарх Йосиф, будучи пристрасним прихильником вселенського екуменізму, заповідав насамперед молитися, працювати і боротися за збереження «християнської душі кожної людини українського роду і за весь український рід» та просити Всемогутнього Бога, щоб «він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріархату Української Церкви»»[30].

[1] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. – 496 с.

[2] Tretjakewitsch L. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia. A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity // Das Östliche Christentum. – Bd. 39. – Würzburg, 1990.

[3] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 450.

[4] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 47.

[5] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 78; Я. Москалик, Ідея об’єднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[6] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 34; Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[7] Цит. за: Шептицький А. Пастирське послання до духовенства «Зближаються часи…» від 26. ХІ, 1907 р. // Шептицький А. Пастирські послання 1899 – 1914 рр. – Львів: АРТОС, 2007. – Т. 1. – С. 64.

[8] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. –  С. 481.

[9] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 453.

[10] Я. Москалик, Ідея обєднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[11] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 39.

[12] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 24.

[13] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 27.

[14] Там само, с. 27.

[15] О. Мишанич, Митрополит Йосиф Сліпий перед «судом» КГБ (За архівними джерелами), Київ 1993, с. 5.

[16] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 80.

[17] Там само, с. 81.

[18] Унійний З’їзд у Львові, Львів 1937; Унійний З’їзд у Львові // Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала (Opera Omnia Kyr Josephi Slipyj-Kobernyckyj-Dyčkovskyj Archiepiscopi Maioris et Cardinalis). Зібрали о. проф. д-р Іван Хома і о. д-р Юрій Федорів (Collegerunt Presb. Prof. Dr. Joannes Choma et Presb. Dr. Georgius Fedoriw). Том V Vol. Рим 1971 Romae, с. 95-106.

[19] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 25.

[20] І. Дацько, Екуменічна й еклезіологічна мисль Патріярха Йосифа // http://www.ecumenicalstudies.org.ua/sites/default/files/docs/Ekklesiologia_Slipoho.pdf.

[21] W. Dushnyk, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council, 1962-1965. A collection of articles, book reviews, editorials, reports, and commentaries with special emphasis on Ukrainian-Rite and other Eastern Churches, New York-Winnipeg-Paris 1967, pp. 46-47; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 196-197; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 99; The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965). Translated by Jaroslav Z. Skira; annotated by Karim Schelkens, Leuven-Paris-Walpole, MA 2012, pp. 131-132.

[22] За Рідну Церкву. Офіційний Бюлетень Централі Комітетів оборони Обрядів, традицій і мови Української Католицької Церкви у США і Канаді. Рік ІІІ. 1968. Ч. 3-4 (21-22). Маємо Блаженнішого Верховного Архиєпископа. Частина третя. З нагоди приїзду їх Блаженства Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа до Канади в червні Р. Б. 1968, Торонто 1968, с. 5; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 195; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 98. Більше про Митрополита Йосифа та питання Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі див. у: Л. Геник, Митрополит Й. Сліпий і проблеми Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції на пошанування 110-ї річниці від дня народження Глави Української Греко-Католицької Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого (11-12 жовтня 2002 р.), Івано-Франківськ 2002, сс. 72-76.

[23] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 64.

[24] Там само, с. 21.

[25] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 24.

[26] Там само, с. 35, 37.

[27] Там само, с. 48, 52.

[28] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 60.

[29] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[30] Заповіт для духовенства та вірних Патріарха Йосифа Сліпого // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 163-182.

(Українська) Св. Іван Павло ІІ та Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий: новітні апостоли слов’янських народів

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

До 100-річчя від дня народження Папи Івана Павла ІІ (1920-2005)

 

18 травня 1920 року, у Вадовиці біля Кракова, в родині поручника польської армії Кароля Войтили (1879-1941) та вчительки Емілії з Качоровських (1884-1929) народилася третя дитина – син, якого охрестили Кароль Юзеф Войтила. В той же час, у світ виходить блискуче дослідження 28-річного о. Йосифа Сліпого “Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріярха Фотія”, яке друкується у французьких, німецьких та англійських виданнях. В листопаді того ж 1920 року о. Йосиф Сліпий продовжив навчання в Римі в університетах Григоріянум (дворічні богословські курси), Анджелікум та Орієнтальному інституті, де вивчає поглиблено німецьку, французьку, італійську, російську, польську та англійську мови. Саме тут, у Римі, стежки цих двох синів слов’янських народів вперше перетнуться під час Другого Ватиканського собору. Саме тут, у колисці західного християнства, роками пізніше, він – уже як папа Іван Павло ІІ, проведе Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого у вічну путь.

Їх єднало чимало: глибока віра в Бога; поліглотизм; жага до науки; патріотизм; місіонерство; екуменізм; боротьба за незалежність та релігійну свободу; безстрашність. Напередодні візиту Івана Павла ІІ до України 2001 року усе частіше говорили іще про один зв’язок: кровну спорідненість папи з українською землею. «Як пише доктор Ісидор Нагаєвський у багатотомній праці «Історія Римських Вселенських Архиреїв», яка була видана спочатку в Римі, а згодом – 1999 року – в Івано-Франківську, «Кардинал Войтила, (ще до обрання Папою. – Ред.), перебуваючи у ЗСА (США. – Ред.), вступив до Українського Інституту в Гарварді і в час своєї доповіді сказав, що його св. п. мама Емілія була «русинкою», тобто українкою. Своїй мамі він завдячує знанням української мови, якою виголошує свої бесіди на Синодах Українських Владик, промови до Українського народу в час відвідування наших Церков»[1], – читаємо в одній із газетних статтей. Як папу, так і патріярха намагалися нейтралізувати служби безпеки совєтської системи. Йосиф Сліпий перейшов через горнило ҐУЛАҐу; Кароля Войтилу з 1953 року польські СБ тримали під пильним оком.

Врешті, їх поєднала література. Коли 1963 року побачив світ роман австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», українська діяспора одразу упізнала в папі Кирилі Лакоті в’язня сибірських лаґерів Йосифа Сліпого. Коли ж 1978 року на Апостольський престіл було обрано Кароля Войтилу, світ згадав і сам роман, і його екранізацію Майкла Андерсона з 1968 року. А все тому що за сюжетом книги вперше в історії Церкви папою стає слов’янин. Ще й досі журналісти шукають у Мориса Веста слів пророцтва про обрання Кароля Войтили на намісника св. Петра. Джон Дж. Гопкинс пише, що «у 1968 році, 10 років перед обранням папи Івана Павла ІІ, Ентоні Квін зіграв у фільмі «Черевики рибалки» […] Дивним збігом обставин, 10 років потому і вперше за чотириста років в історії Церкви, неіталієць Кароль Войтила з Польщі, життя якого гартувалося в умовах нацизму та комунізму, був обраний на Апостольський престіл»[2]. Зрозуміло, що такі інтерпретації є помилкові, адже, за словами д-ра Андрія Кані, «з часу вибору польського Кардинала Кароля Войтили, Краківського архієпископа, на Вселенський Престіл, головного героя повісти Мориса Веста «Черевики рибака», яка побачила світ 1963 року, помилково ототожнювали із особою нині бл. Івана Павла ІІ. Однак таке порівняння втрачає усю гостроту життєвої історії Верховного Архієпископа Львова, який стає керманичем Вселенської Церкви, а також дилему, яку цей вибір міг би створити в лоні Католицької Церкви».[3]

І хоча взаємини між цими мужами віри не були позбавлені труднощів чи непорозумінь, незаперечним залишається факт глибокої взаємоповаги, «постійної зичливости»[4], «братньої…прихильности»[5] між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим.

Отже, Кароль Войтила і Йосиф Сліпий брали участь у 46 загальному засіданні Другого Ватиканського собору 11 жовтня 1963 року. Того дня Блаженніший доповідав і за регламентом, усім належало 10 хвилин.  «Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських арґументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею (…) Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до патріярхальної гідності»,[6] – писав Владика Андрій Сапеляк. Він зазначив, що чимало з присутніх єпископів вважали за честь особисто подякувати в’язневі совєтських таборів, зробити з ним спільне фото, а навіть поцілувати руку. Виступом про «гори трупів та ріки крові», що їх український народ пожертвував на вірність Апостольському Престолові, Йосиф Сліпий звернув увагу і єпископа-помічника Краківського Кароля Войтили, який згодом неодноразово цитував ці слова Блаженнішого.

Поза межами Ватикану кардинал Кароль Войтила і Блаженніший Йосиф Сліпий зустрілися в лютому 1973 року на Евхаристійному конґресі в Канберрі, Австралія. Саме того року під час Божественної літургії в храмі святого Петра в Римі о. Іван Гриньох вперше згадав Блаженішого Йосифа як Патріярха[7]. 1975 року обидва ієрархи підтримали ініціятиву о. Фелікса Беднарського, ОР про нав’язання співпраці між українськими та польськими богословами в рамках Товариства приятелів християнської філософії[8]. Починаючи з 1975 року, Блаженіший Йосиф підписує документи як Патріярх. Питання визнанння патріярхату залишиться болючим і невирішеним до кінця життя Йосифа Сліпого.

Далі – 21 жовтня 1978 року, площа св. Петра, інавгурація понтифікату Івана Павла ІІ. Кардинали складають дань поваги папі. Раптом увагу світу звернув неочікуваний жест: одним із перших іде примас Польщі кардинал Стефан Вишинський; папа встає, підносить його з колін і обіймає. Ця безпрецедента сцена в історії понтифікату викликала настільки великий резонанс, що поза увагою спостерігачів залишився подібний жест Івана Павла ІІ по відношенню до ієрарха, одягнутого у вигаптувані золотом літургічні шати східних церков. «Цим ієрархом був кардинал Йосиф Сліпий, очільник Греко-католицької церкви, звільнений з совєтських таборів завдяки старанням папи Івана ХХІІІ.                                     Підносячи з колін кардинала Сліпого, Іван Павло ІІ виявив повагу не лише героїчному ієрархові, який відкинув пропозицію совєтської влади очолити Московський патріярхат за зраду Апостольській столиці. Це був також акт поваги для всіх підпільних священників і мільйонів вірних, для цілої незламної Греко-католицької церкви, яку загнано у катакомби після Львівського псевдособору 1946 року»[9]. Роками пізніше, під час свого візиту в Україну 2001 року, папа Івано Павло ІІ знову засвідчить цю повагу до УГКЦ, беатифікуючи 28 новомучеників за віру – єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян.

А тим часом понтифікат папи-слов’янина приніс вітер змін і вітер надії. Листування і спілкування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було активне і багатогранне. Патріярх доклав максимум зусиль, аби у Ватикані відповідно використовували термін «Русь» на позначення України, не Росії. Здібним учнем виявився Іван Павло ІІ, адже, як свідчить Ярослав Пелікан, «цікавим прикладом може послужити використання цього терміну у двох листах, що їх 19 березня 1979 року надіслав Йосифові Сліпому Папа Іван Павло ІІ, відомий колись як Кароль Кардинал Войтила, архієпископ Краківський. У першому листі назва Русь з’являється в усіх цитатах, однак у другому листі послідовно вживається «Русь (Україна)»[10]. Загалом листування між обома єрархами становить цікавий феномен. Іван Павло ІІ та Йосиф Сліпий писали польською, українською, італійською та латинською мовами. Пелікан зазначає: «Йосиф Сліпий черпав неабияку радість із можливости додати коротке післяслово польською мовою під офіційним листом до Папи, написаним мовою членів Римської курії, себто італійською[11]. При інших нагодах Митрополит писав українською, а опісля надсилав для реєстру офіційну версію документа італійською мовою[12]. Такий поліглотизм цікавий і важливий не лише тому, що як Іван Павло ІІ, так і Йосиф Сліпий були визначними мовознавцями, що очевидно залишається фактом, але й тому, що за словами Митрополита кожен із них належав «до великої сім’ї слов’янських народів»[13], а слов’янська мова була їхньою рідною»[14].

Цей спільний слов’янський корінь неодноразово ставав предметом гордости обох священнослужителів. Так,  1978 р., коли Кароля Кардинала Войтилу обрано на намісника св. Петра, Йосиф Сліпий написав (вже до Папи Івана Павла ІІ) польською мовою наступне: «Все це відбувається точно в той час, коли польський народ відзначає тисячоліття християнства і коли український народ також приготовляється до вшанування такої ж події своєї історії. Додатковим приводом до нашої радости, Ваша Святосте, є те, що у Вашій особі слов’янський Схід, а в особливий спосіб українська Церква і народ, отримав вірного захисника…Хто ж краще може пізнати слов’янську душу, аніж син нації, великої родини народів, що їх апостолами були Кирило і Методій, котрі зрозуміння та допомогу у своїй праці знайшли тільки у наступника св. Петра в Римі?»[15] Папа Іван Павло ІІ сердечно прийняв цей лист.                                                                                                        Я. Пелікан зазначив, що в іншому листі до Папи Івана Павла ІІ (тим разом італійською), Йосиф Сліпий звернув увагу на цікавий факт: «Кирило і Методій були учнями «схизматика» – патріярха Константинопольського Фотія  (820890), про тринітарне вчення якого Митрополит написав ґрунтовну працю 1920-1921 рр[16]. Вони були також «синами Сходу та візантійської культури», однак засвідчили «справжню вселенськість Церкви» і тому стали «провісниками автентичного екуменізму»[17].

Цей мотив екуменізму та вселенськости Церкви Іван Павло ІІ озвучив 3 червня 1979 року, в неділю Зіслання Святого Духа в Ґнєзно, під час свого першого візиту на батьківщину після обрання на Вселенського Архієрея, зазначивши: «Не може не чути цих мов перший в історії Церкви Папа-слов’янин. Мабуть для цього вибрав його Христос, мабуть для цього вів його Святий Дух. … Хіба ж Христос цього не прагне, хіба Святий Дух цього не наказує, аби отой Папа-поляк, Папа-слов’янин саме зараз відкрив духовну єдність християнської Европи, яка складається з двох великих традицій Заходу і Сходу?.. Наші землі були гостинні для тих традицій, що сягають своїх коренів в Новому Римі – в Константинополі»[18]. Цей перший візит папи на батьківщину матиме далекосяжні політичні зміни не лише у Польщі, але в цілому регіоні Центральної та Східної Европи. Про це далі.

Як пише Ґжеґож Поляк, «після вибору кард. Кароля Войтили на папу, очільник греко-католиків видав заяву, у якій висловив переконання в тому, що «папа-слов’янин повинен краще розуміти своїх сусідів», натякаючи тим самим на попередників Івана Павла ІІ. Він також висловив надію на те, що новий папа підтримуватиме стремління українців до свободи, адже він був «сміливим борцем у боротьбі з безбожною доктриною» і «знає, що означає боротьба за права свого народу, розуміє почуття пригноблених»[19]. Перед Папою Іваном Павлом ІІ Блаженніший знову повторив свій заклик не пожертвувати українською Церквою в справі зняття напруження у відносинах з Москвою: «nihil de nobis sine nobis!» (ніщо про нас не вирішується без нас).[20]

Подібної думки притримувався і Я. Пелікан: «Коли Кароль Войтила став Папою Іваном Павлом ІІ, Кир Йосиф разом з іншими єпископами одразу скористались нагодою, аби згідно з «Сleri sanctitati» прохати визнання влади «патріярха та верховного архиєпископа» над українською Церквою на рідних землях та поза їх межами[21]. Коли ж 19 березня 1979 року Папа Іван Павло ІІ написав (італійською) Кир Йосифу про потребу «створення постійної канонічної форми єдности ієрархії Вашої Церкви», Блаженніший відповів (польською), що «у цих словах Вашої Святости чітко прослідковується передбачене визнання (przewidziane wyznanie)  нашого патріярхату, і за це ми з глибини наших сердець дякуємо Вам»; до цього Патріярх Йосиф долучив копії усіх листів в цій справі до Апостольської столиці, почавши з 1963 року[22]. Так чи інакше, визнання Римом українського патріярхату залишилося марною надією Кир Йосифа до кінця його життя, і у своєму красномовному поминальному слові на честь Блаженнішого Папа Іван Павло ІІ уникав будь-якого – явного чи прихованого – відношення до усієї справи українського патріярхату»[23]. В одному з інтерв’ю особистий секретар Патріярха Йосифа Сліпого о. Іван Дацько зазначив, що «в 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв»[24]. Окрім невизнання патріярхату, Іван Павло ІІ вибрав на його наступника Мирослава Івана Любачівського, а не, як бажав Йосиф Сліпий, Любомира Гузара. Можна лише здогадуватися, що без втручання ватиканської номенклатури і марева Ostpolitk тут не обійшлося. Лише роками пізніше, 1996 року, папа визнав канонічність його свячень, а 26 січня 2001 р. затвердив вибір Любомира Гузара на Архієпископа Львівського та Главу Української Греко-католицької церкви. Проте не можна заперечити прихильного ставлення папи до УГКЦ, доказом чого є хоча б той факт, що Іван Павло ІІ особисто скликав Синод українських єпископів 24 березня 1980 року[25].

Повернімося на хвилину до виступу Патріярха Йосифа на нарадах Другого Ватиканського собору, який сколихнув українців в діяспорі і без сумніву послужив сигналом для ватиканських кіл: цей сивоголовий ієрарх не сидітиме спокійно – очікуйте змін. Якщо Івана Павла ІІ прийнято вважати каталізатором політичних змін у Центральній і Східній Европі, то Йосиф Сліпий безперечно став будитилем українського народу. Під час Собору обидва ієрархи відкрито говорили про релігійну свободу та її обмеження, особливо в тоталітарних державах[26]. Кожен з них уважно стежив за політичною та релігійною ситуацією на своїй батьківщині та у сусідній країні. Перший візит Івана Павла ІІ до Польщі 2-10 червня 1979 року став доленосним для польського народу. Без нього не було б можливе повстання «Солідарности»[27]. Як зазначив один із членів «Солідарности» Лешек Бєрнацкі, «ідея солідарности була в центрі його (Івана Павла ІІ – прим. Авт.) зацікавлення. Страйки 1980 року і те, що відбувалося потому – зародження незалежної самоврядної професійної спілки «Солідарність», було дуже близьке його серцю. В протестах робітників він бачив щось більше, ніж тільки бунт проти влади з метою покращення умов життя, ніж тільки боротьбу за свободу і демократію. Він зробив з «Солідарности» символ позитивних змін, який повинен був змінити не лише «обличчя цієї землі», але й цілого світу. «Солідарність» стала символом, тому що сповідувала мирні методи боротьби і проголошувала ідею співпраці задля пошанування людської гідности й справедливости. Від народження «Солідарности» папа був її покровителем і тому не шкодував критичних зауважень»[28].

Коли 13 грудня 1981 року в Польщі було введено воєнний стан, Патріярх Йосиф надіслав до папи особливі Різдвяні вітання, зазначивши: «На жаль, наша спільна радість наповнена в цій хвилині тривогою, що її пережив Опікун Божої Дитинки св. Йосиф – «бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити» (Мат. 2,13). Тривога Вашої Святости і польського Народу є моєю тривогою і тривогою українського Народу, так як радість Ваша є нашою радістю в обличчі великої місії, яку спільно нам дав сповнити на Сході загроженої Европи Спаситель Людини, щоб «людина віднайшла в нім свою властиву велич, гідність і вартість своєї людськости» (“Redemptor Hominis”) (…)

Нехай святочна радість Різдва Христового принесе мир, сили і перемогу Церкві, Народам і тим, що боряться в ім’я Христової правди на Вислою»[29].

Та чи не найвимовнішим свідченням прихильности Івана Павла ІІ до Патріярха Йосифа як до свого слов’янського побратима були похоронні відправи за Блаженнішим. Відомо, що коли Патріярх помер 7 вересня 1984 року, «Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани»[30]. У телеграмі їх Еміненції Кардиналові Владиславові Рубінові, Префектові Св. Конґреґації для Східніх Церков з приводу смерти Блаженнішого, Святіший Отець висловив смуток з приводу відходу у вічність «доброго і вірного слуги, який впродовж свого довгого життя як священик і єпископ Божого люду дав особливе і світле свідчення віри Христової навіть серед труднощів і терпінь, які він переносив з прикладною гідністю та євангельською силою завжди у єдності із Апостольським Престолом. Згадуючи із глибоким зворушенням цю незвичайну постать, що звеличала собою Церкву й Колегію Кардиналів, пересилаю усім українським вірним, тим, що живуть у батьківщині, й розсіяним по цілому світі, потішаюче Апостольське Благословення»[31].

У співчуттях Мирославові Іванові Любачівському Іван Павло ІІ зокрема зазначив: «Впродовж довгого часу ми подивляли рішучу стійкість у вірі і вірності Престолові Петра нашого Достойного Брата Йосифа Кардинала Сліпого, Верховного Архиєпископа Львова для українців, навіть посеред труднощів, переслідувань і терпінь, і спішимо прилюдно засвідчити українській спільноті наш справжній жаль і співучасть у жалобі з приводу його смерти»[32]. Перебуваючи в Канаді, в промові до українців у митрополичій катедрі свв. Володимира і Ольги у Вінніпезі 16 вересня папа знову згадав про «Великого мужа, Ісповідника Віри, Верховного Архиєпископа Кардинала Йоси­фа Сліпого, якого Господь покликав до вічности»[33].

Іван Павло ІІ брав участь у Божественній Літургії в сороковий день по смерті Патріярха Йосифа. У проповіді він не лише наглосив на головних етапах життя Блаженнішого, але й підкреслив геройські чесноти «дорогого Верховного Архиєпископа. Знаємо бо, скільки довелось йому зазнати труднощів і переслідувань. Але знаємо також і те, що ніколи не бракувало йому Христової потіхи. Протягом довгих невигод каторжника, згодом і вигнання, постійною потіхою і піддержкою були для нього слова Божественного Учителя: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені!» Кардинал Сліпий завжди і єдино знаходив у Христі покріплення, щоб стати людиною неподоланої віри, пастирем безстрашним, свідком геройської вірности, визначною особистістю в Церкві»[34]. На завершення проповіді Святіший Отець заніс молитву «за переслідуваних християн в сучасному суспільстві, за наших братів українців, що в своїй Батьківщині, і за тих, що в розсіянні по світі»[35].

Кароль Войтила/Іван Павло ІІ не був відірваний від своєї батьківщини. З моменту обрання на Вселенського Архієрея 16 жовтня 1978 року, він відбув 9 пастирських візитів до Польщі. Заарештований 10 квітня 1945 року, Патріярх Йосиф повернувся в Україну посмертно. Відповідно до домовленостей між Ватиканом та Совєтським Союзом, Йосиф Сліпий покинув СССР у 1963 році без права повернення. Згідно з заповітом, його було перепоховано в криптах собору св. Юра у Львові поряд з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Урочистості перепоховання відбулися 27-29 серпня 1992 року. Саме у Львові під час пастирського візиту в Україну 27 червня 2001 року папа Іван Павло ІІ беатифікував 28 новомучеників УГКЦ. Це була не лише одна з найчисельніших беатифікацій, яку провів Святіший Отець; це було визнання подвигу Української греко-католицької церкви ХХ століття, її проводу та мирян. У своїй проповіді під час Божественної Літургії візантійського обряду Святіший Отець згадав «героїчного Кардинала Йосифа Сліпого», зокрема зазначивши: «Ця Галицька Земля, що протягом історії бачила розвиток Української Греко-Католицької Церкви, була вкрита, як казав незабутній Митрополит Йосиф Сліпий, “горою трупів і ріками крові”»[36].

Папа Іван Павло ІІ упокоївся 2 квітня 2005 року. 1 травня 2011 року був беатифікований, а 27 квітня 2014 року – канонізований. Чесноти Слуги Божого Патріярха Катакомбної Церкви Йосифа Сліпого, в’язня лаґерів за вірність Апостольській Столиці, як і його попередника Праведного Митрополита Андрея Шептицького, усе ще не знайшли належної оцінки у Ватиканських колах.

Про Івана Павла ІІ і Патріярха Йосифа Сліпого досі написано чимало: наукових, критичних, панегіричних текстів. У підсумку цієї аналізи наведемо думки двох сучасників цих великих новітніх апостолів слов’янських народів. Академік Леонід Рудницький, довголітній співпрацівник Патріярха Йосифа, який особисто знав й Івана Павла ІІ, так оцінив понтифіка:  «Як людина, він був схильний до помилок, зрештою, як кожен із нас. Як папа, він був захоплюючий. Виняткові риси характеру давали йому змогу протистояти течіям сучасности і водночас дивовижним чином насолоджуватися припливами нашого спільного історичного досвіду. […] Без сумніву, це була відповідна людина у відповідний час»[37]. Щодо оцінки Патріярха Йосифа, то, на нашу думку, найвлучніше зробив це Ярослав Пелікан у біографії Блаженнішого: «Слова, які свого часу Ральф Волдо Емерсон (Ralph Waldo Emerson) сказав про Мікеланджело, можна сказати і про Патріярха Йосифа Сліпого: «Він збудував краще, аніж вмів». Увесь християнський світ — на Сході і на Заході — стоїть у боргу перед ним»[38].

 

 

Список використаних джерел.

  1. Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html
  2. Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm
  3. 3. John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman
  4. 4. Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stoł – Kraków, Wydawnictwo M, 2011.
  5. 5. Leo D. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.
  6. 6. Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011.
  7. 7. Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze
  8. 8. Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4.
  9. Д-р Андрій Томас Каня. В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX) //Обіжник Центру студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, ч. 5, зима 2014.
  10. Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/
  11. Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015.
  12. Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим– Буенос-Айрес, 1967.
  13. Йосиф Сліпий. Твори. – Український католицький університет ім. св. Климентія Папи, Рим.
  14. Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон. – АРТОС: Львів, 2014.

15. «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

  1. https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print
  2. http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

 

[1] Галина Левицька. Мати Кароля Войтили Емілія Качоровська//https://lysty.net.ua/popevisitua/

[2] John J. Hopkins. Shoes of a Fisherman, April 17, 2005 // https://madisonrecord.com/stories/510559651-shoes-of-a-fisherman

[3] Д-р Андрій Томас КАНЯ, В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX) //Обіжник Центру студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, ч. 5, зима 2014.

[4] Іменинові привіти Блаженнішому Патріярхові Йосифові від Папи Івана Павла ІІ, 19 березня 1984 року//Благовісник, Рік XVI-ХХ, 1980-84, с. 250.

[5] Привітання Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ Главі УКЦеркви, відчитане Кард. В. Рубіном у соборі Святої Софії в Римі, 17 лютого 1982 р.

[6] Преосв. Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському соборі. – Салезіянське видавництво: Рим – 1967 – Буенос-Айрес, с. 152

[7] Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011

[8] https://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/josyf-slipyj?print

[9] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77. – переклад авт.

[10] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.

[11] Cліпий до Івана Павла ІІ, 23.хі.1983, Arch. Pat. 118:292-93.

[12] Cліпий до Івана Павла ІІ, 3.vi.1979, Arch. Pat. 118:99-100 (українська); Cліпий до Івана Павла ІІ, 15.vi.1979, Arch. Pat. 118:102-5 (італійська).

[13] Сліпий до Владислава Рубіна (Władysław Rubin), 15.vi.1979, Сліпий, Твори 14:374.

[14] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 31.

[15] Сліпий до Івана Павла ІІ, 19.х.1978, Arch. Pat. 118:51.

[16] Сліпий, Твори 1:91-158.

[17] Сліпий до Івана Павла ІІ, 10.іі.1981, Arch. Pat. 118:200-201.

[18] Україномовний переклад нашого авторства зроблено з польського оригіналу: Jan Paweł II. Homilia w czasie Mszy św. odprawionej na Wzgórzu Lecha, Gniezno, 3 czerwca // Przemówienia Papieskie-1979. http://mateusz.pl/jp99/pp/1979/pp19790603c.htm

[19] Grzegorz Polak. Nieznane oblicze pontyfikatu. Okruchy z papieskiego stołu. – Kraków, Wydawnictwo M, 2011. – s. 72-77.

[20] «Riservata personale per il Santo Padre», 29.vi.1981, Arch. Pat. 118:223-27; див. також Сліпий, Твори  14:295.

[21] Сліпий та українські католицькі єпископи до Івана Павла ІІ, 20.хі.1978, Arch. Pat. 40:204-7.

[22] Сліпий до Івана Павла ІІ, 7.іі.1980, Arch. Pat. 118:125-26.

[23] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 203.

[24] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[25] Іван Павло ІІ до Верховного Архієпископа та єпископів української Церкви, 1.ііі.1980, Arch. Pat. 118:131.

[26] Wojtyła na Soborze https://teologiapolityczna.pl/pawe-rojek-wojty-a-na-soborze

[27] Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність»

[28] Leszek Biernacki. Papież Jan Paweł II. Nie ma wolności bez „Solidarności”, a „Solidarności” bez miłości//http://www.solidarnosc.org.pl/wszechnica/page_id=1388/index.html

[29] Благовісник Патріярха Йосифа Сліпого. Кастельґандольфо, Рік XVI-XX, 1980-84, Книга 1-4, с. 176

[30] «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького». Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

https://www.religion.in.ua/13706-u-josifa-slipogo-bula-dalekoglyadnist-andreya-sheptickogo-osobistij-sekretar-glavi-ugkc-o-ivan-dacko-pro-patriarxa-i-pro-suchasnu-religijnu-situaciyu.html

[31] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с. 10

[32] Там само, с. 11.

[33] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 5.

[34] Шлях у безсмертя. До 30-річчя відходу у вічність Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Матеріяли про смерть та похорон.  – АРТОС: Львів, 2014. – с.12.

[35] Там само, с. 16.

[36] http://www.papalvisit.org.ua/ukr/news.php?ac=a&id=279

[37] Leo D. Rudnytzky. Farewell to a Pontiff//LaSalle Magazine, Spring 2005, p. 21.

[38] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Артос: 2015. – с. 224.

(Українська) «Черевики рибалки» – роман про папу-українця.

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Ірина Іванкович

«Черевики рибалки» – роман про папу-українця.

1963 рік повернув свободу в’язневі совєтських таборів Патріярхові Йосифові Сліпому. 1963 рік назнаменував вихід у світ книги австралійського письменника Мориса Веста (1916-1999) «Черевики рибалки» (“The Shoes of the Fisherman”). Попри те, що поява першої частини Ватиканської трилогії викликала у багатьох літературних критиків відчуття «мілкого сюжету», книжка здобула всесвітню популярність. Понад 12 мільйонів проданих примірників впродовж кільканадцяти тижнів утримували «Черевики рибалки» на першому місці бестселерів журналу The New York Times 1963 року.

Задум перекласти книгу українською мовою зродився уже кілька років тому, після перегляду фільму за однойменною назвою. Доцільність такого проєкту особливо загострилася під час праці над двотомником «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Понад 55 років український читач чекав на появу книги, яка de facto прямо та посередньо торкається української історії, культури, духовности та менталітету. Символічно, що саме тут, у Римі, де відбувається головна дія роману, вперше презентуємо цей твір для українців «в розсіянні сущих», для членів Товариств «Свята Софія» та усіх небайдужих до особи Патріярха Йосифа Сліпого, 35-ті роковини відходу у вічність якого у Вічному Місті відзначатимемо 7 вересня

Повість розпочинається звісткою про смерть Папи та приготування до конклаву, під час якого буде обрано нового Понтифіка. Події розгортаються навколо українця Кирила Лакоти – католицького священика візантійського обряду в Совєтському Союзі під час Другої світової війни. Наприкінці війни, його висвячено на єпископа Львівського і незадовго після цього заарештовано та заслано в Сибір на 17 років. Його головний слідчий, Каменєв, відчуваючи тиск з боку міжнародної спільноти, зорганізував втечу Лакоти з СССР, який, прибувши до Ватикану, довідується про те, що Папа іменував його кардиналом. Під час конклаву саме Лакоту номіновано та обрано на нового Наступника св. Петра завдяки сприянню двох впливових кардиналів – Рінальді та Леоне, які переконані в тому, що прийшов час на вибір Папи неіталійського походження.

Мабуть, найкраще окреслення роману Моріса Веста «Черевики рибалки» подав ніхто инший, як сам Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий, одним англійським словом – fiction (художня література). Було це на летовищі в Мельбурні в лютому 1973 року, коли він прибув на 40-ий Евхаристійний конґрес. Відповідаючи на запитання одного з численних австралійських журналістів, як він дивиться на цей твір, Блаженніший махнув рукою і, сказавши це слово, додав: «I am not Pope» (Я –не Папа). Кілька хвилин пізніше, на запитання иншого репортера: «Чи Вас там, у Сибіру, дуже мучили?», Патріярх із легкою усмішкою відповів: «Читайте роман Моріса Веста, там все написано».

Після появи роману 1963 року, в час Другого Ватиканського собору і виходу з неволі Патріярха Йосифа, українські читачі в діяспорі були захоплені тим фактом, що український Ісповідник Віри став героєм роману письменника світової слави. Вони були особливо вражені часом публікації книги, який збігся з приїздом Блаженнішого у тогочасний вільний світ. Роман зараз же набрав майже віщого характеру і спровокував зацікавлення загадковою візією автора-письменника, яке триває до сьогодні. Навіть зараз знаходимо відгуки читачів в інтернеті, у яких дехто із них інтерпретує Кирила Лакоту як віщування приходу Папи Івана Павла ІІ. Тут слід додати, що до такого універсального зацікавлення твором причинився популярний голлівудський фільм, яким, до слова, Моріс Вест не був вдоволений. Роль Кирила Лакоти зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн (1915-2001). Було невдоволене також велике число українців, які читали або принаймні чули, що у романі протагоніст Кирило Лакота подвійно представлений як українець і як росіянин. Це особливо негативно вражало (і слід додати, ще й досі вражає) українського читача: в часі Совєтського Союзу на Заході панувало помилкове ототожнення Союзу з Росією, проти якого боролися всі свідомі українці діяспори. Автора за це змішування критикували, закидаючи йому невігластво і неісторичність[1].

Без сумніву, Кирило Лакота побудований на історичній постаті[2], але він сам не є історичною постаттю, хоч єпископ Григорій Лакота (1893-1950) був одним із мучеників за віру. Подібно й инші характери роману віддзеркалюють риси славних мислителів, богословів, державних мужів, але усі вони є творіннями автора, тобто Моріса Веста. Це стосується також таких історичних постатей, як Зіґмунд Фрейд (1856-1939) і Карл Ґустав Юнґ (1975-1961) у його романі “The World is Made of Glass” [Світ, зроблений зі скла] (1983). Головні герої «Черевиків рибалки», такі як Жан Телемонд, Каменєв, кардинал Потоцький, кардинал Леоне, мали своїх прототипів: П’єр Теяр де Шарден (1881-1955), єзуїт, геолог, палеонтолог; Микита Хрущов (1894-1971), про якого часто говорилося, що він українець; польський кардинал Стефан Вишиньський (1901-1981); кардинал Йозеф Алоїс Ратцингер (нар. 1927), нині Папа-емерит[3], і швейцарський богослов Ганс Кюнґ (нар. 1928). Всі згадані реформатори, до слова, є духовними нащадками Ґалілео Ґалілея (1564-1642), а Zeitgeist[4], дух часу тих бурхливих десятиліть ХХ-го століття, вказує на основні тоді революційні зміни, започатковані Папою Іваном ХХІІІ. Підстави цих далекосяжних змін життя Церкви і світу віддзеркалюють динамічні процеси і події, такі як: холодна війна, «Остполітік» («східна політика») Ватикану, китайсько-совєтські стосунки, реформи Другого Ватиканського собору. Ці та инші історичні події діють також як фон щоденного життя поодиноких постатей роману з вершин і низин людського роду. Слід підкреслити, що як великі, потрясаючі події світового масштабу, так і щоденні турботи пересічних людей, автор змальовує реалістично, і це надає високої якості твору.

«Черевики рибалки» – це перша, і можна сміло ствердити, найкраща частина Ватиканської трилогії, що включає також “The Clowns of God” [Клоуни Бога] (1981) і “Lazarus” [Лазар] (1990). У романі домінує реалізм, хоч він написаний у руслі царини, що її німці називають Heilsgeschichte, себто історії спасіння людства, і прошитий ідеалістичними темами і мотивами: гідність людини, любов у різних іпостасях, невловима містерія зла, авторитет Церкви у секулярній добі, спроба гармонійного порозуміння між вірою і наукою, сутність місії Церкві в сучасному світі. Персонажі роману, головні і другорядні, людські відносини між ними, психічні процеси та емоційні кризи й пов’язані з ними екзистенціяльні межові ситуації – все це подано об’єктивно збалансованим способом, інколи лапідарною, майже реалістичною манерою, природно, подекуди з забарвленням гумору, легкої іронії та символізму, але завжди без надмірного патосу. В особливих випадках нарація не позбавлена поетичного етосу, як-от в уривках з таємного щоденника Папи Кирила І.

 

Українець у Ватикані

Кирило Лакота – «українець, якого ніхто не знав, позаяк його ім’я спочивало в грудях останнього Понтифіка і було оприлюднене лише на декілька днів перед його смертю» (с. 3). Дивним збігом обставин можна вважати той факт, що у повісті Архиєпископа Лакоту було номіновано кардиналом з титулом церкви св. Атанасія: два роки після публікації книги, у 1965 році, Йосифа Сліпого було проголошено кардиналом з титулом церкви Сант Атанасіо.

Вест наводить біографічні дані Лакоти, які не залишають сумніву щодо його прототипа:

«Шлях його власного паломництва, як червона стрічка, простягнувся на відстань чотирьох тисяч миль зі Львова в Україні до Ніколаєвська на Охотському морі.

Коли закінчилася війна із гітлерівцями, його, попри молодий вік, призначено Митрополитом Львівським, наступником великого і святого Андрея Шептицького, керманича усіх католиків-рутенців. Невдовзі його заарештовано разом із шістьма іншими єпископами та заслано на східні кордони Сибіру. Ті шість відійшли у вічність; він залишився сам, Пастир втраченої пастви, щоби нести Хрест на власних раменах» (с. 15).

Після смерти Митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, Йосиф Сліпий вступив в права Митрополита Львівського; а вже 10 квітня 1945 року його разом з іншими єпископами Української Греко-Католицької Церкви було заарештовано та перевезено до Київської в’язниці НКВС/МВС. Слідство над владиками з Галичини тривало один рік. В результаті військовий трибунал в складі трьох суддів та двох секретарів відбувся 3 червня 1946 року. Обвинуваченого у «анти-революційній пропаганді» та «зраді вітчизни», Митрополита Йосифа Сліпого було визнано винним і засуджено на 8 років примусових робіт та три роки позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. «Ті шість, що відійшли до вічности», про яких пише у книзі Вест, були: Владика Миколай Чарнецький, Владика Іван Лятишевський, Владика Григорій Хомишин, Владика Йосафат Коциловський, Владика Никита Будка, Владика Григорій Лакота.

Вестівський Кирило Лакота очолив Церкву-Страдницю, загнану на довгі десятиліття в катакомби, заслану в Сибір, розпорошену по цілому світу, переслідувану червоним терором совєтського режиму. У своїй розмові з польським Кардиналом Потоцьким, Кирило з вдячністю та пошаною говорить про свого святого попередника: «Для мене – це пам’ять про великого Андрея Шептицького, Митрополита Галицького. Я любив його як батька. Я не міг змиритися з тим, що йому заподіяли. Пригадую його напередодні смерти: потужний чоловік, спаралізований, виснажений болем, дивився він на руйнацію того, що сам побудував: будинків освіти, семінарій, древньої культури, яку він так гаряче намагався врятувати і зберегти» (с. 45-46).

При кожній відповідній нагоді Патріярх Йосиф висловлював свою повагу та подив для Митрополита Шептицького, а на схилі життя заповів бути похованим поруч із своїм вчителем.

Зовнішність Кирила схожа із зовнішністю Патріярха Йосифа: високого зросту («Калітрі також підвівся і відчув себе карликом перед високою, домінуючою постаттю Понтифіка» (с. 282), Лакота, за традицією східних Церков, носить бороду, а під час конклаву, як представник візантійського обряду, постає перед зібраними не лише із нагрудним хрестом, але із панагією «візантійської Мадонни і Дитяти. Хрестячись, він робив знак хреста справа до ліва, на слов’янський манер» (с. 11).

Понтифік-слов’янин символічно, патріотично і всупереч традиції вирішив не змінювати імени після вибору на намісника св. Петра, тому «що так називався й Апостол слов’ян, який, як кажуть, винайшов сучасну кириличну абетку і був ревним захисником права людей сповідувати віру у рідній мові. Я також пояснив їм, що притримуватимуся слов’янської форми мого імени як свідчення універсальности Церкви» (с. 30).

Ще вимовніше Кирило Лакота підкреслює цей універсальний характер Церкви на своєму гербі: «…схрещені ключі святого Петра, здиблений ведмідь на білому фоні, над ним – голуб, дух-Утішитель, а внизу – гасло: Ex Oriente Lux… Світло зі Сходу. Він одразу затвердив цей герб, який промовляв до його уяви та почуття гумору. З допомогою Святого Духа, який провадитиме його, він зможе чимало зробити для Церкви. І, можливо, Схід тому так довго перебував у темряві, що Захід надав надто локального виміру вселенському Євангелію» (с. 37).

 

В’язень за віру Христову.

Ісповідництво Віри Патріярха Йосифа, його 18-літнє ув’язнення та мучеництво покладено в основу життєвого шляху Вестівського героя. У своїй промові до зібраних на конклав Кардиналів Кирило Лакота говорить: «Для більшости з Вас я – чужинець, адже мій нарід розпорошений, а я провів сімнадцять років в ув’язненні» (с. 12). Ця цифра повторюватиметься у ході повісті неодноразово. Хронологічні рамки ув’язнення Кирила Лакоти співпадають із термінами ув’язнення Патріярха Йосифа: якщо взяти до уваги той факт, що книгу було закінчено у 1962 році, то сімнадцятирічне ув’язнення Лакоти розпочалося 1945 року. Саме того року, 10 квітня, було вперше заарештовано Митрополита Сліпого, тюремна Голгота якого тривала до 27 січня 1963 року. В цей час, як свідчить Ярослав Пелікан, «він перебував у різних тюрмах, в’язницях, концентраційних таборах і на примусових роботах. Згодом Сліпий згадував, що в історії його життя совєтський період розпочав окрему, до того ж сумну сторінку»[5].

Цілком імовірно, що Вест не знав усіх деталей ув’язнення Патріярха Йосифа, проте ситуація переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви і її очільників непокоїла представників політичних та релігійних кіл у західному світі. Одразу після перших арештів та судових процесів над єрархами УГКЦ, «в сумний період української історії, навечір’я Різдва 1945 року, папа Пій ХІІ виступив на захист зневаженої Греко-Католицької Церкви своєю енциклікою «Усіх Східних Церков», у третій частині якої Понтифік описав сучасні лихоліття.

Отже, головні факти ув’язнення Патріярха Сліпого були відомі світовій громадськості, яка апелювала до совєтських властей звільнити Блаженнішого.

Велику роль у звільненні Патріярха відіграв всесвітньо відомий біохімік, журналіст та громадський діяч Норман Казенс (1915-1990), який особисто брав участь у цьому політичному процесі. У своїх спогадах він розповідає про його деталі та обставини,  а зокрема подорож до Риму в грудні 1962 року та про зустріч із кардиналом Августином Беа (1881-1968). Він був чудово поінформований про те, що «уже багато років у Радянському Союзі нидіють за ґратами багато віруючих (…) У той час на території Радянського Союзі годі було дістати Біблію, релігійна освіта була під забороною, семінарії закриті»[6].

17-літнє ув’язнення Лакоти неодноразово згадується у творі. Так, два дні перед інтронізацією новообраний Понтифік Кирило без попередження скликав приватну зустріч із кардиналами у Ватикані. Звертаючись до них як до «братів та помічників у справі Христовій», він говорить про довгі роки позбавлення волі: «Напротивагу Вам, я не є людиною свого часу, адже сімнадцять років свого життя я провів в ув’язненні і час пройшов повз мене» (с. 39).

Тортури і знущання залишили незатертий слід на особистості Кирила. Мандруючи в думках до тих часів, він немовби заново переживає ті муки: «холодний піт виступав на обличчі і на долонях, кінцівки тремтіли, кожен нерв на обличчі спазмував, панічний страх огортав його, що кімната, немовби замикаючись, причавлювала його. Двічі за своє життя він був замкнений у бункері підземної в’язниці. Впродовж чотирьох місяців він зносив жах темряви, холоду, самотности практично на межі голоду, так що стрижні здорового глузду хиталися від напруження. Навіть наступні роки сибірського вигнанання не залишили такого докучливо болючого, глибокого сліду у його пам’яті. Ніщо ніколи не доводило його так близько до межі відступництва і апостазії» (с. 13).

Надзвичайно цікавим є співставлення описів допитів, які знаходимо у Веста й у Сліпого, особливо психологічний тиск, що його совєтська каральна система застосовувала на підсудних. Так, Лакота згадує: «Коли я був у в’язниці, під час довгогодинних виснажливих допитів, я пізнав чимало заплутаних деталей функціонування людської психіки» (с. 79). А ось як насправді виглядала ситуація словами Йосифа Сліпого: «Опісля при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще Богу дякувати з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий почав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії».[7]

Тіло Кирила рівно ж закарбувало сліди фізичної наруги: «Його часто били, однак час загоїв синці. Його допитували аж кожен нерв починав кричати і його свідомість розчинялася у благому запамороченні. […] Його виснажене тортурами тіло дивним чином зміцніло на невільницьких роботах в шахтах та при будівництві доріг, так що навіть Каменєв не міг більше глузувати з нього, а лише чудувався дивом того, що Кирило вижив» (с. 16).

Фіктивний герой Веста Папа Кирило Лакота став для світу посланцем, який промовляв голосом переслідуваної Церкви. Свідомо чи несвідомо, Морис Вест розширив обмежені рамки Вселенської Церкви поза кордони римо-католицького світу. Він був не лише літописцем свого часу, але й уважним та вдумливим аналітиком, майстром людських душ. Покликавши до життя Папу Кирила, автор обезсмертив силу незламного духа одного із найбільших Ісповідників Віри ХХ-го століття Патріярха Йосифа Сліпого.

 

 

 

 

 

Про автора

Моріс Ланґло Вест народився 26 квітня 1916 року у Сент-Кілді, околиці Мельбурна, Австралія. У 1937 році закінчив Мельбурнський університет, потому вчителював у Новому Південному Уельсі і Тасманії. У цей час М. Вест належав до Згромадження християнських братів[8], але через дванадцять років вийшов із спільноти. У часи Другої світової війни працював шифрувальником у Дарвіні, був особистим секретарем прем’єр-міністра Австралії Вільяма Морріса Г’юза (1862-1952).

На момент виходу у світ у 1945 році його першого роману «Місяць у моїй кишені», Вест працював на Мельбурнському радіо, а через два роки перейшов на посаду менеджера Австралійського радіо. У 1955 році виїхав з Австралії, щоби продовжити свою письменницьку кар’єру. Жив у Австрії, Італії, Англії та США, а 1980 року повернуся до Австралії.

Морріс Вест – автор понад тридцяти романів і численних театральних п’єс. Деякі з його творів було екранізовано. Помер за письмовим столом 9 жовтня 1999 року.

Роман «Черевики Рибалки» – перша частина «Ватиканської трилогії» – побачив світ у 1963 році. Книжка стала у США бестселером  року на першій позиції. Через п’ять років її було екранізовано. Роль Кирила Лакоти в однойменному фільмі зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн. Також у фільми знялися такі світові зірки, як один з найвизначніших акторів ХХ ст. Лоуренс Олів’є та славнозвісний італійський режисер і актор Вітторіо де Сіка. Фільм номіновано на дві премії Оскар.

 

[1] Роками пізніше, після епізоду в Мельбурні, де, до речі, я безуспішно старався навести контакт з Морісом Вестом, мені вдалося висловити авторові застереження українських читатів щодо роману, як і поставити йому питання про те, звідки він мав інформацію про ув’язнення Патріярха Йосифа. Це було під час передачі на хвилях однієї філадельфійської радіостанції про його тоді найновіший твір. На моє питання письменник відповів досить загально, вживаючи слово “research” (дослідження). Не вдалося нам, на жаль, продискутувати детально це питання, бо ведучий програми закликав нас повернутися головної теми.

[2] Див. Ірина Іванкович. «Образ Патріярха Йосифа Сліпого в літературі // Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство. Львів: АРТОС, 2016, Том 1, с. 111-135.

[3] Мається на увазі Папа Бенедикт XVI (2005-2013).

[4] Zeitgeist (з нім. «дух часу») – загальний інтелектуальний, моральний та культурний клімат певної епохи. – Прим. ред.

[5] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015. – с. 150.

[6] Норман Казенс. «Неймовірний тріюмвірат: Джон Ф. Кеннеді, папа Іван ХІІІ, Микита Хрущов. Причинок до історії року, сповненого надій (1962-1963)»// Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим: 2014. – с. 524.

[7] Там само, с. 114-115

[8] Орден братів християнських шкіл (або ласаліани) – освітянський орден, заснований 1684 року.  Головною харизмою цього чину були освіта і виховання дітей із найбідніших верств суспільства. Його статус релігійної громади затвердив Папа Бенедикт XIII у 1725 р.

(Українська) Уривок із спогадів про Патріярха

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

 

Уривок із спогадів про Патріярха

Звичайно так буває в житті, що чим старший чоловік, тим більше він живе минулим, згадуючи часи, коли був молодим. Пам’ять про роки молодости наповнює життя старшого віку і дає нагоду втекти від немилого, а то й важкого сучасного в далекі, часто ідеалізовані дні молодости. У літературі є багато прикладів того роду ескапізму, себто втечі з сучасности. „А згадаймо, може серце хоч трохи спочине”, каже Тарас Шевченко і лине думкою у славну добу гетьманів, а Микола Зеров, пишучи про дванадцять Евангелій у вірші „Чистий четвер”, сприймає їх як алегорію „про наші підлі і скупі часи”.

Згадуючи минуле, ми часто ідеалізуємо тих людей, які тоді були з нами і які вже відійшли у вічність. „De mortuis nil nisi bene”, – каже старинна приповідка, і це мабуть головна причина цього нам притаманного наставлення до того, що було колись.

Боже Провидіння дало, що з сибірської тундри, по вісімнадцяти роках заслання та каторги, прийшов року Божого 1963 до столиці первоверховного апостола Петра, український ісповідник віри Йосиф Сліпий, і став совістю Ватикану та розпочав новий етап в історії нашої Церкви.

І так, як колись він із нетрів Казахстану, чи каторжних таборів Колими своїми посланнями закликав до бою свою Церкву й свій нарід проти червоного антихриста, та своїми словами навіть найбільш зневіреному давав нову силу і віру, так і після його звільнення (завдяки зусиллям Папи Івана XXIII і Президента США Джона Ф. Кеннеді), його виступи та промови на світовій арені, вказували цілому християнському світові на небезпеки угодовства з цим же червоним антихристом.

Твердий і незламний був його дух на засланні: „Бог з Вами” – писав він з нагоди Різдва Христового 1947-го року. „Бог є і буде всюди з Вами, дорогі Браття і Сестри. Бог є у Ваших хатах, в містах, у селах. Бог є з Вами на важкій колгоспній панщині. Бог є з Вами у Ваших землянках і підпільних сховищах. Бог є з Вами в тюрмах і засланнях. Бог є з Вами в час Ваших мук, тортур і розстрілів. Бог є і з нашими стрільцями-повстанцями. Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многостраждальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить Вашу боротьбу проти антихриста та винагородить щедро всі Ваші муки і кривди. Віруйте Йому одному. Тримайтесь своєї віри батьківської, своєї рідної землі батьківської, своїх хат, своєї мови і Божої правди. Не бійтеся гонення, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа й Бога-Отця нашого”. Ця жахлива дійсність, що виповнювала тоді щоденне життя нашого ісповідника віри і яка випробовувала його вірність Христові та Його Церкві, що гартувала до подільших випробувань, ще досі не досліджена як слідю

Тут, до певної міри, «завинив» сам  Патріярх Йосиф. Він не дуже охоче розповідав про тортури і насилля. У його автобіографії, написаній (подаємо за автографом) «під час ферій 1963 ш 1964 р. в Монастирі отців пасіоністів в Неттуно», дуже мало сказано про фізичне переслідування його. Ось один з нечисленних описів допиту:

«Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника, який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, в яких він тамм небагато довідавя. На однім з таких допитів, він розлючений казав, що кости мені поломить, якщо я не скажу всього і казав секретарці за братися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його, і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого ґабінету і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити».

В його автобіографії ці згадки про тортури дуже епізодичні, губляться серед іншого. Читаючи, мимоволі відчуваєш, що автор не хоче про них писати. Ці тортури слідчі часто намагалися замінити на спокуси. Знаємо, що Блаженнішого ще в 1960-му році завезлии із Сибіру в Київ, де йому зроблено ряд «пропозицій». Совєтський уряд дуже хотів, щоб глава УГКЦ відрікся Риму і Святішого Отця і за це обіцяли йому сан Патріярха Росії. Блаженніший рішуче відкинув ці пропозиції. Ось одна з його згадок про такий епізод його тюремного життя (ст. 192): «В Києві на стації чекало дві машини і завезли мене до тюрми на вулиці Короленка 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо вязнів возять «чорним вороном», а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився ю працювати в Академії Наук, як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познакомитимя з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною».

За такі відмови його карали. Ось як про це йдеться у статті Владики І. Хоми (ст. 34-35): «Там, у київській тюрмі, в ізоляторі, Блаж. Йосиф, маючи 70-тий рік життя, виснажений до краю 16-літньою каторгою та допитами, написав на самі свої уродини 17 лютого 1961 року два довгі письма-оскарження совєтської влади на україні. Одне було заадресоване до першого секретаря комуінстичної партії в Україні, а друге до українського уряду.

Мабуть за те кинули його на найтяжчий етап з Києва до Мордовії, куди приїхав в жовтні 1961 року. 12-ть жахливих пересилок, з найгіршими бандитами, в голоді і нічних холодах Десь над Волгою, думав, що згине, сів коло «параші» і тоді якісь незнайомі прийшли і взяли його ближче вікна. Дуже тяжко хворий доїхав д о Мордовії, дістав запалення легенів і лікар положив його до стаціонаря, але «опер» викинув його зі стаціонаря з гарячкою 39-40°Ц. Мусів лежати в бараку і литовський священик о. Сваринскас-фельчер врятував його піґулками пеніциліни, але ослабло серце. Найтяжче було йти в «уборною» поза табір на холоді, у пурґу, при 40°Ц морозу.

По місяці-півтора відіслали Блаженнішого назад до ляґру «вєрующих». Раз вигнали Блаженнішого вночі на якусь роботу і начальство думало, що він не вийде і впродовж 2 годин було 3-4 контролі, від найвищої до найнижчої влади, щоб провірити чи він вийшрв вночі на роботу».

Твердий і незламний був його дух і після вісімнадцятилітнього заслання. Дня 23 жовтня 1971 року на двадцять шостому засіданні третього Папського Синоду, в присутності Святішого Отця Папи Павла VI, тодішній наш Верховний Архиєпископ сказав такі незабутні потрясаючі слова: „Українці-Католики жертвували гори трупів та ріки крови за католицьку віру і за вірність Апостольській столиці. І тепер вони терплять жахливі переслідування, і що гірше, ніхто не стає в їх обороні. Тепер внаслідок дипльоматичних переговорів, українців католиків, які так багато страждали як мученики й віросповідники, усунено як незручних свідків минулих страхіть. Ватикан став в обороні католиків латинського обряду, але він забув 6 міліонів українських вірних, які страждали релігійні переслідування”.

Ці слова справді потрясли світом. Ісповідник віри Кир Йосиф Сліпий став тоді для українців, а особливо для моєї ґенерації, уособлення всіх тих християнських чеснот, які були вже дещо призабуті у часи добробуту і спокою. Він пригадував нам і цілій Вселенній, що сутність Христової Церкви не є зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитра дипломатична гра. Ми усі тоді зрозуміли, що правдива сила і велич Церкви – це гідна поведінка Божого люду – ієрархів, священнослужителів і мирян, оперта на мужнім зносенні страждань, непохитній вірі у Божу справедливість і невтомній боротьбі за Божу правду.

Вплив Патріярха Йосифа особливо на людей моєї ґенерації був величезним. У ці негеройські, можна навіть сказати, угодницькі часи т.зв. Ostpolitik  Ватикану, ми, члени УКЦ, об’єднані у Патріярхальному Русі, стали творити свого роду ecclesia militans – воюючу Церкву у найкращому розумінні цього слова. Завдяки нашому Патріярхові, ми почали почувати себе членами могутньої духової спільноти, яка під його проводом мобілізувала не тільки українських християн (для об’єктивности, мушу додати, що нажаль не всіх), але і також мала стати важливим чинником у лоні Вселенської Церкви і її дороговказом на шляху до правдивого екуменізму. Ми були наснажені духом величі нашого Патріярха. Ми захоплювалися його словами і ділами. Він був для нас будівничим духової держави, а ми – його лицарі-слуги. Нагадаю лиш коротко деякі його конкретні почини:

  1. Патріярх Йосиф відкупив і відновив найстаршу українську парохію поза етнічними межами України Храм Святих Сергія і Вакха у серці вічного міста;
  2. Він заснував Український Католицький Університет і велів зорганізувати його філії по цілому світі;
  3. Він збудував прекрасний храм Св. Софії у Римі;
  4. Він відновив студитський устав і закупив монастир Студіон на периферіях Риму;
  5. Він допоміг закупити будинок, де сьогодні міститься УВУ в Мюнхені;
  6. Він об’їхав усі українські поселення у світі, зміцнив нашу громадськість, надаючи їй почуття єдности і сукупности, а нам, його молодим воїнам, почуття причетности до великого діла і охоти до жертвенної праці. Він заохочував нас  до  неї ділом  і  словом,   інколи  дуже  простим  і  всім зрозумілим. Наприклад, у Римі, підчас торжественної літургії у день 80-річчя його народин, він сказав: „Кожний з нас мусить сповнити свій обов’язок. Історія наші діла оцінить, а Бог нас винагородить”. Які прості та легко зрозумілі ці слова, яка у них глибока істина.

Я особисто буду завжди вдячний Божому Провидінню, що я мав нагоду жити в той час, коли він був фізично тут між нами і служити йому. Я йому завдячую дуже багато щодо свого особистого розвитку, як людина і науковець. Через нього я глибше збагнув сутність життя і природу людини. Про це можна би говорити годинами. Але це було б не на місці. Сьогодні я хочу тільки поділитися з Вами трьома епізодами з мого життя, які дали мені змогу дещо вглибитися в особистість і характер Патріярха Йосифа, краще зрозуміти його, як людину, і бодай дещо збагнути це йому притаманне таїнство ісповідництва віри.

Перший епізод взятий із Евхаристійного конґресу, що відбувся у місяці лютому 1973 року у Мельбурні, Австралія. Блаженніший Патріярх Иосиф летів з Риму до Мельбурну 32 години. Зараз після приземлення літака обступили його журналісти і відбулася доволі імпромпту пресова конференція. Блаженніший виглядав свіжим і цілком невтомленим, він жваво і бистро відповідав на різні запити репортерів. Один із них спитав його, чи він читав тоді дуже популярний роман “The Shoes of the Fisherman” австралійського новеліста Морріса Веста, який свого героя, Папу Кирила Першого побудував на особі Патріярха Йосифа, і що він про цю книжку думає. Патріярх махнув рукою і відповів: «Та що я можу про це сказати, книжка Веста це є фантазія», – він ужив англійське слово fiction. Репортери сипали дальше питаннями й врешті впало це, що їх найбільше цікавило: „А чи Вас там, у Сибірі, дуже мучили?” Патріярх легко усміхнувся і відповів: „Читайте книжку пана Веста, там все написано”. Цей, німці кажуть schlagfertig, спосіб відповіді на неприємне питання викликав веселий і подивляючий сміх між журналістами і рівночасно продемонстрував почуття гумору Патріярха і його дотепність; а у нас, українців, знову ж, певну гордість, як легко і вміло, таким невимушеним простим способом наш Патріярх дає собі раду із запитаннями від міжнародної преси. Цю шляхетну простоту Патріярха мали особливу нагоду пізнати ці люди,  які з ним співпрацювали і які йому служили. Ще до сьогодні ходять про нього різні анекдоти – автентичні й фіктивні – у Римі і різних містах світу, де він бував.

Варта би їх зібрати, бо вони є також свідоцтвом його величі та гуманності. Саме ці його прикмети і його благородний вплив на нас, „малих” людей, схопила в одному із своїх віршів поетеса Зоя Когут, який дозволю собі тут навести в цілості:

 

Бредеш життям – байдуже і безкрило,

Десь в натовпі розтоптана пилина…

І раптом – відчуваєш дивну силу!

І раптом – розправляєш гордо спину,

І голову підносиш:

Ти – Людина!

 

Ти – частка вічности!                                                                                     Тобі дано любити,                                                                                               Тобі дано – дивитися на небо!

Тобі дано – твій клаптик твого світу

Світлішим залишити після себе!

 

Тобі дано боротись і горіти!

Тобі дано!.. А ти бродив безсило.

Хто ж міг в тобі надії воскресити?

Хто поглядом підніс твій зір від пилу?

 

Лиш сильний духом міг малу людину

Так сколихнути!..

Усміх Ваш… Обличчя…

Хто зрозумів, що в день той, в ту хвилину

Ходив між нами

Велетень сторіччя

І Син Великий – України?!

 

Цей вірш, заголовок якого „Хто зрозумів”, може найкраще схоплює ту людську велич нашого Патріярха і його вплив на таких людей, як ми, у яких він зумів запалити ту іскру любови до своєї Церкви і свого народу.

Другий епізод, який доволі чітко залишився мені у пам’яті, підкреслює інший вимір людськости нашого святця: Гаряче римське пообіддя. Навколо УКУ повна тиша. Всі відпочивають – панує глибока ненарушима своїм маєстатичним спокоєм santa siesta. Тільки я чогось не витримав у кімнаті, вийшов на двір і став при воротах університету між статуями Котляревського і Шашкевича та покурював цигарку. Раптом тишу порушив гуркіт мотору. На площу Св. Софії в’їхало елегантне авто, з якого висипались чотири монахині і, побачивши мене, відразу попрямували до входу університетського будинку. Вони мені представились: сестри з Голяндії, які на рекомендацію Кардинала Віллібрандса приїхали сюди запізнатися з російською Церквою і російською культурою. Я їх чемно, але, признаюся, без великого ентузіязму, привітав і зараз же поправив їх ляпсус; мовляв – це українська Церква, український університет і російську культуру тут годі шукати. Попровадив я їх у бібліотеку, де вони, оглядаючи фонди, почали дивуватися, як багато тут російських книг. Я знову доволі здержано звернув їм увагу, що це не russische, a ukrainische Bucher. Говорили ми, до речі, по-німецьки. Але коли вже одна з сестер защебетала мені щось про російського кардинала Сліпого, з яким вони хотіли б мати авдієнцію, то мені урвася терпець і я з коротким arrivederci залишив їх у бібліотеці і вийшов на двір, щоб з досади закурити. У дверях зустрів я Патріярха у камелявці із жезлом, у доброму настрою, він відразу побачив монахинь і зараз же дав мені вказівки: „Пане професоре [він дуже цінив професорів і любив вживати цей титул], маємо гостей, не лишайте їх самих, підіть до них, займіться ними, розкажіть їм про нас, про нашу культуру…” Я трохи зімнявся, адже як сказати Патріярхови, які то мудрі ці наші гості, але таки ляпнув так просто з моста: „Та я вже пробував, Ваше Блаженство, але вони Вас називають росіянином”. „Що Ви кажете”,- скрикнув Блаженніший, – „от дурні баби! Лишіть їх в спокою”. На мене ці слова зробили дуже велике вражіння. Перший раз у моєму житті, я відчув себе майже на такому самому рівні, як Патріярх і з великою насолодою пішов у бібліотечну салю і здивованим монахиням, які, побачивши постать кардинала вже були рушили до нього, сказав з великою насолодою слова: Seine Seeligkeit der ukrainische Patriarch Josyf Slipyj erteilt heute keine Audienz.

Третій епізод, яким кінчаю це коротке своє слово, відбувся також у Римі. Був це час дуже важкий для Патріярха Йосифа. Східна Конгрегація і деякі з наших владик спричинили йому тоді велику прикрість. Він нічого не говорив нам, але по нім було пізнати, що він дуже страждав. Ми усі професори і студенти, котрі були на курсах в Римі, відчували це. Нам жаль було нашого Патріярха, але ми не могли його потішити, ми ж не були йому рівними. Він був сам у своїй екзистенціяльній самотності. Ми його майже цілими днями не бачили  я також почувався погано, хотілося щось зробити, але не знав що. І от якось під вечір я пішов до сутеренної каплиці, (яка до речі вже не існує -перетворено її на склад книжок), щоб трохи знайти душевного спокою. У каплиці панували сутінки, блимало світло свічад, а перед престолом стояв Патріярх. Я перехрестився і став при дверях щоб змовити молитву, але мимоволі моя увага зосередилася на постаті Патріярха. Він стояв звернений обличчям до престола і молився, але це не була молитва у звичайному розумінню цього слова. Він підносив руки, здвигав раменами, він розмовляв з своїм Творцем. Мені стало якось ніяково. Я чув як він жалується Богови, як вибачаєтеся перед ним. Мабуть так колись у сибірських казематах він говорив із Всевишнім, коли доводилося зносити фізичні муки і тортури, а тепер духове терпіння. Я перехрестився ще раз і тихо відійшов, відчувши, що я є небажаним свідком інтимної розмови ісповідника віри з Богом. Образ цієї зворушливої молитви Патріярха залишиться у моїй пам’яті до кінця життя.

Святочна громадо, ми, що жили у 20 столітті помимо усіх трагедій і страждань, мали неабияку ласку Божу. Боже провидіння дало нам двох великих святих мужів, які зуміли зберегти нашу Церкву і наш нарід у часи жахливого лихоліття: слуг Божих Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Що більше: ми живемо у часах, коли сповняються їх візії. Наша Церква вільна в Україні і сильна на поселеннях, її главою є той муж, що його назначив Патріярх Йосиф – Блаженніший Любомир Гузар.

Сьогодні, у цей святочний день і у майбутньому, впродовж нашого цілого життя, дякуймо молитвою і ділами Всевишньому за цю велику ласку і жиймо згідно із словами „Заповіту Блаженнішого Патріярха Иосифа”, сказаних до нас усіх: „…Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!”

 

Роздуми над картинами Юрія Гури присвяченими Йосифу Сліпому.

Роздуми над картинами Юрія Гури присвяченими Йосифу Сліпому.

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожді, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій„бунтів і повстань ” .

 

Ці слова Василя Симоненка звернені до України, приходять  на думку, коли вдивляємося на картини-портрети Блаженнійшого Йосифа Сліпого авторства Юрія Гури. Бувають на світі люди, велич і святість яких не вдаетья схопити і висловити науковцям-історикам. Вони ж; бо мусять триматися сухих фактів і писати про них повсякденною прозою, зрозумілою усім.

З уваги на те, правдива сутність величі людини їм часто стає недоступною, і тим самим невимовною,бо І справді важдо ЇЇ висловити. Вони обмежені детайлями, подіями і їх сухим аналізом, що робиться діловою науковою мовою. Цілком інакший знову ж є підхід поетів і художників, особливо майстрів фарби, таких як Юрій Гура.

Їхнім Богом даним талантом вони, необмежені тількі до історичних фактів, й тому можуть (і навіть можна сказати – мусять) багато глибше, ніж, вчені, сягнути в глибінь душі даної людини і зробити конкретним те, що для звичайних смертних залишаєтся тільки якимсь не вповні зрозумілим відчуттям. У цьому й полягає свого роду перевага людей мистецтва над науковцями.

При пильному розгляді художніх творів, присвячених багатограному, важкому та бурхливому життю й творчости Ісповідника Віри Блаженнішото Патріярха Йосифа, кристалізується постать великого Пастиря українського народу, його святість і його людськсть.

Ми, особливо ті між, нами, котрі (так як Юрій Гура) мали можливість пізнати Патріярха Йосифа особисто, й навіть перебувати деякий час в його довкіллі, перефразовуючи слова поетеси Зої Когут, розуміємо, що колись ходив між, нами велетень 20-го сторіччя і син великий України. Саме тут, в художньому мистецтві, чи ненайбільше увиразнюється апотеоз величі й людяності Патріярха України Йосифа Сліпого і таїнство його Ісповідництва Віри. Постать цієї унікальної людини, яку завдяки її силі духа й потузі характеру, не можна було ані зломити, ані купити, ні за рублі ні за доляри, залишиться на віки у свідомості українського народу та в аналах історії христіянської Церкви. Він і справді був незломний в’язнем Христа ради; він витримав усі приниження, муки й тортури нелюдського режиму, котрий всією своєю потугою намагався знищити його, як пастиря своєї церкви.

Він відстояв, усе пережив, але ніколи не був гордий за свою витривалість та ненарушимість характеру; він завжди виказував глибоке вирорузуміння до тих, що були слабші духом від нього. Ось папус із його спогадів про ці часи переслідування:

Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безуміння. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні  зізнання та наклепи або пристає до шпионажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі,, як Горюн [слідчий-каґебіст у процесі Блаженнішого] уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував все, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи кричав: то нерви “.

Як перший Києво – Галицькй Патріярх, Йосип Сліпий незаперечно і послідовно сприяв розвитку Української Греко-Католицької Церкви й українського народу саме в ту жахливу пору, коли їх буття перебувало під загрозою знищення тоталітарною атеїстичною системою, що запанувала на рідних землях. Як Кардинал, і як один із найвизначніших мужів Вселенської Церкви XX-го століття, він став чи не найяскравішим її уособленням. Як мученик-Ісповідник Віри Христа ради й як людина, він став однією із улюблених особистостей для поетів і художників нашого часу, у твочості яких він знайшов туземне безсмертя.

Його листи-послання до україннського народу, писані потайки під загрозою кари і тортур у келіях різних в’язниць Совєтського Союзу, у казаматах карних таборів Сибіру, Камчатки  та Казахстану й передані тайком на Захід, підтримували на дусі український нарід, розкиданий по всьому світі. Їхня головна тема стисло подана у його Заповіті. Ось як він закликав свою паству до боротьби із злом:

«Будьте свідками Христа в Україні і на землях вашого вільного й невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і лагерах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я “Святої Церкви”».

Його виступ на форумі Другого Ватиканського Собору, після його повороту на Захід 1963 року, коли він сміло і безкомпромісово заговорив про ці “гори трупів рікі крови”, що їх Українська Греко-Католицька Церква принесла у жертву за віру Христову і за вірність Апостольській Столиці, здвигнув цілим світом, звернувши його увагу на Мовчазну Українську Церкву в Катакомбах.

І тому то й не диво, що численні українські й деякі не-українські поети й  художники почувалися надхненими його мужністю, прямолінійністю та безкомпромісністю в герці із злом. Він став для них владикою вбитих, незнаних, ізгноєних в’язнів у казаматах, патріярхом Катакомбної Церкви мучеників, яка відмовилася іти на угоду з царством  зла.

Але Йосиф Сліпий, помимо усіх мук І тортур, помимо численних побід і перемог, та помимо всіх почестей і прикростей, що їх він зазнав від своїх і чужих вже після приїзду на Захід, залишився перш усього шляхетною людиною, якій була притаманна щира, непохитна, майже дитяча віра до Бога і ненарушима відданість Церкві Христовій.

Великий німецький вчений, Йоганн Йоахім Вінкельманн, який написав першу обширну історію мистецтва старинної Греції ствердив,  що головною характеристикою грецької душі, що її відзеркалює древнє грецьке мистецтво, є “шляхетна простота й тиха велич” .

Саме ці прикмети були притаманні також Патріярхови Йосифу, і їх неповторно схопив у своїх живописах Юрій Гура .

Леонід   Рудницький

Академік НАН України

Reflections on First Looking at Jurij Hura’s Paintings  of Josyf Cardinal Slipyj

 “Lead, Kindly Light, amid the encircling

Gloom,

Lead thou me on!

The night is dark, and I am far from

Home –

Lead thou me on!”

                                                                                                 (John Henry Cardinal Newman)

Art is the ultimate revelation of human greatness. Only an inspired artist can fathom the depth of human suffering and find the strength to overcome it.

It was truly a dark night for the Ukrainian people when Soviet terror reigned over their land. But amid the encircling gloom there was Light. It shone from the distant vastness of Siberia, from the steppes of Kazakhstan, from the prisons and labor camps of the Gulag.  The Light was the word of Josyf Slipyj, truly a lux in tenebris. He was the Archbishop Metropolitan of Lviv, who spent 18 years as a prisoner of the Soviet regime. His letters and epistles, written clandestinely and under great peril, inspired his flock and firmed their faith in God:

“Be witnesses to Christ in Ukraine and in the lands of your voluntary and involuntary settlement; in all the lands where you dwell, in prisons, in dungeons and in concentration camps; to the end of the earth and to the last moment of your earthly lives! Be witnesses on every continent of our poor planet! Do not put to shame our Ukrainian land – the land of our ancestors! Maintain in your souls, pure and undefiled, the name of Your Holy Church! Do not put to shame your Ukrainian heritage…”

 

No journalist, no historian has thus far been able to capture the indomitable spirit of this Confessor of Faith, who could not be broken nor bought, neither for rubles nor for dollars. Only poets and artists have revealed to us the quintessence of his inner strength, his ability to overcome torture and privation. Among these artists is Jurij Hura. His rich paintings  provide  unique insight into the nature of the prisoner, who became the patriarch of his Church, and chronicle his long and arduous path per aspera ad astra.                                            In his seminal work on ancient Greece, the 18th century German scholar Johann Joachim Winckelmann stated that the salient characteristic of Greek art is “a noble simplicity and a quiet grandeur.” Hura’s paintings unveil for us these precious human qualities in Josyf Slipyj’s soul. In this sense, they reveal to us, if only partially, the mystery of martyrdom, perhaps even, depending on the viewer’s background, the mystery of Christianity.

In his “Spiritual Testament,” written in Rome during the period of 1970 to 1981, Josyf Slipyj vividly recalls the horrors of Soviet imprisonment:

 

“Arrests by night, secret trials, endless interrogations, searches, moral and physical torment and humiliation, beatings, and murder by starvation; vile and dishonest prosecutors and judges; and before them I stand, a defenseless prisoner and convict, a ‘mute witness of the Church’, who weakened physically and psychologically emaciated, gave witness to his silent, beloved Church, which was condemned to death…And this prisoner-convict saw that his path ‘to the end of the earth’ ended in a death sentence!”

And yet, Josyf Slipyj persevered. He walked with firm strides on his via dolorosa, with a pure heart and an unwavering, simple, almost child-like faith, a faith that truly moves mountains. And all the time, he was growing spiritually in the comforting surety of belonging to the Silent Church of Latter Day Catacombs, a Church of Martyrs and Confessors of the Faith, who were doomed to death and immortality:

            “I gained strength on this path of a prisoner for Christ only in the thought that I was accompanied by my spiritual flock, my beloved Ukrainian people, all the bishops, priests, faithful, fathers and mothers, infants, self-sacrificing youth, and helpless elderly. I was not alone!”

Indeed, he was not alone. The Ukrainian faithful all over the globe were with him in spirit and in prayer. They prayed for him and for their Church.  They hoped for a miracle; and against all odds, a miracle happened. On the intercession of President John F. Kennedy and Pope John XXIII their spiritual leader was released from captivity in 1963. As a prince of the Church, he took his rightful place in Rome from where he vigorously exercised his patriarchal functions and prerogatives.

On October 11, 1963, in addressing the Fathers of the Second Vatican Council, he focused the attention of the world on the fate of his Church and her faithful, who had “sacrificed mountains of bodies and shed rivers of blood for their faith and their fidelity to the Holy See.” Filled with a dynamic spirit and boundless energy, the former prisoner of the Gulag built a Ukrainian center in Rome. On its outskirts he founded the St. Clement Pope Ukrainian Catholic University, he built the golden-domed Cathedral of St. Sophia and, in the center of the city, within walking distance of the Coliseum, he re-purchased and restored the building complex housing the ancient Ukrainian Church of the Blessed Virgin of Zhyrovytsi and SS. Sergius and Bacchus, which had previously been sold to a private non-Ukrainian owner. He also established the Studion monastery on the hills surrounding Rome, ensuring a marked Ukrainian presence in the Eternal City. His numerous visitations of the Ukrainian communities throughout the world rallied the faithful endowing them with a sense of pride of belonging to the largest Eastern Church in Union with the Holy See of Rome.

Patriarch, pastor, and teacher of his people, the Confessor of the Faith Josyf Slipyj was also a patron of the arts. The St. Sophia Cathedral, its icons and mosaics and its environs are eloquent testimony of this part of his heritage. Thus, it is most fitting that now, after he is gone to “God who is our Home,” his immortality here on earth is preserved in the beautiful paintings of a great master.

 

 

Leonid Rudnytzkyy

 

These reflections are the foreword for Jurij Hura’s forthcoming album. For Maestro’s masterpieces please visit:  http://huraartgallery.com

From One Exile to Another Metropolitan Josyf Slipyj at Vatican II

From One Exile to Another

Metropolitan Josyf Slipyj at Vatican II

Dr. Karim Schelkens

Introduction

Upon my arrival in Moskwa Hotel, sixth floor, I identified Slipyj, who was coming from the opposite corridor, by his stature, the look of his eyes. I went to meet him and said : ‘Are you Archbishop Slipyj ?’ He answered : ‘Are you coming from Rome ? I said yes. He continued : ‘I waited eighteen years for you’.[1]

 

These words were written down by John Cardinal Willebrands in the early 1990’s, reminiscing one of the most impressive moments in his long career. Today, the moment in early february 1963, where Willebrands travelled to Moscow has its place among the list of memorable moments in twentieth century church history. This moment also marks the starting point of my contribution to the present Symposium, celebrating the 120 anniversary of Cardinal Slipyj’s birth. As a non-ukrainian, I consider myself an “amateur” of contemporary Ukrainian church history. An amateur in the best sense of the word, as one who has gradually discovered the richness, the complexity and … the often painful story of the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) throughout the late 19th and 20th centuries. It is with some feelings of awe, therefore, that I present this modest contribution, and with a sharp awarenes of its limited scope. Studying the role of Metropolitan Slipyj at Vatican II is not an easy task. First of all, other and better scholars before me – and I am naturally thinking of Jaroslav Pelikan[2] here ‑ have devoted time and pages to this, and I have no intention to challenge or redo their work. So I decided to choose a particular perspective or approach for my talk, departing from the field I am most confident with : Sources on Vatican II history, and more in particular : Diaries of Council participants. In the past decade, a vast number of council diaries have been made available to the public, and most recently, I have had the chance to be involved in two edition projects that proved to be very relevant as a background for my current contribution : first, the edition of the diaries of Card. John Willebrands[3], who played a key role in Slipyj’s departure from the USSR in early 1963 ; and second, the council notes of Ukrainian Greek Catholic Metropolitan Hermaniuk, from the Winnipeg Metropolia[4]. The combination of these two sources, with other diaries and archive documents offers one an interesting account of Slipyj’s role and activities at the Council. From there, I depart, all the while making use of other existing sources and literature. The contribution is necessarily partial therefore, and I am always open for additions and comments that may enrich the scope of this modest study.

 

 

A Balance Yet to Be Found : the First Intersession

 

Returning to the notes jotted down by the late Cardinal Willebrands we find ourselves already in the middle of the conciliar event of Vatican II. Vatican II, for Metropolitan Josyf Slipyj, spans a period of a mere two and a half year, between early spring of 1963 until the winter of 1965. For the Ukrainian Greek Catholic Community, however, the event had started already in 1960, and in particular as of October 1962 it was not void of painful moments[5]. Besides the absence of Slipyj himself – clearly mentioned in the Ukrainian Episcopate’s 1962 Pastoral Letter, under the header “Our Joy is Mixed with Sorrow”[6] –, the Ukrainian hierarchy had to cope with the ecumenically motivated presence of Russian Orthodox representatives at the Council – Vitali Borovoi and Vladimir Kotliarov. Their presence alone had marked the first council period strongly, but added to it was the change of direction taken in the Vatican Ostpolitik. These issues deserve a study of themselves, but I will not go into them in the limited framework of this contributions.

Josyf Slipyj, travelling from Moscow, via Vienna, and ultimately to the Grottaferrata Abbey near Rome, arrives there during the first intersession[7]: An “in-between” moment at which many of the fifteen Ukrainian diaspora bishops had returned home to their flock, in the US, Canada, England, Brazil, … Moreover, this early in 1963, even most of the Conciliar Commissions were not very active, its members spread over the globe to pick up what they had left behind before they come to the eternal city. So, even when the moment of “liberation” was filled with deep emotions[8], as is so well described by Fr. Stransky CSP. Even when an already very ill Pope John XXIII personnally rejoiced in the Metropolitan’s release, and had him picked up upon his arrival by his personal driver in the Pope’s car[9], the atmosphere surrounding this major moment had something awkward. Quickly the news of Slipyj’s release spread, and Ukrainian Catholics in the free world were thrilled with enthousiasm. At the same time many were surprised by the overall silence surrounding this joyful event. No front pages in Catholic newspapers, a minor article in L’Osservatore Romano. It took a while before many come to realize that the background of this silence lay in a officious agreement between the Vatican State Secretariat and Moscow’s Department for Foreign Affairs: no media coverage was be given to the event, an agreement arranged by Willebrands and Norman Cousins, and stressed by Khruthchev[10]. The unofficial diplomacy round that – also due to the help of the Russian Orthodox archpriest Vitali Borovoj[11] – led to Slipyj’s release as a personal favour from Kruthchev to the Pope, was an ungoing one. Cousins would return to Moscow as ‘informal’ envoy again in Early April, 1963[12]. To illustrate the feelings on the Ukrainian side of the story, one has but to read the notes in Met. Hermaniuk’s diary on February 20, 1963 :

 

Today I received from Ottawa, in a press communiqué of the CCC, in French, news that our Metropolitan Josyf “is resting” in the monastery of Grottaferrata near Rome, and that no one, apart from three Ukrainians from that monastery, can see him (not even anyone from our clergy in Rome). What is this supposed to mean? It’s difficult to know[13].

 

All of the above indicates the complex situation in which, after eighteen years of imprisonment, the Metropolitan landed into. He was in the free world, but still exiled from his native soil, and a subject of both geo-political stakes[14], and of the tensions between several Roman dicasteries (the Vatican State Secretariat, the Congregation for the Eastern Churches, the Secretariat for Christian Unity). Amidst this turmoil, Josyf Slipyj was to seek and regain his own place[15]. Not to mention the effect of his return on the balances within the Ukrainian Greek Catholic Hierarchy. Very rapidly so, determing the place and role of the Metropolitan became a topic of discussion with a variety of aspects being raised :  What role was the Metropolitan to play as a Council Father, now that the conciliar machinery was already well running ? Would it be thinkable to have him as a Ukrainian respresentative in the Secretariat for Christian Unity ?[16] What was to be his authority within the Ukrainian Conference of Bishops ? Would the Council provide with the momentum for the (re-)establishment of an Ukrainian Greek Catholic Patriarchate ? What attitude will the Metropolitan take in the conciliar discussions on Religious Liberty, and over against the Soviet Union ? All of these issues will come to the fore in the conciliar period, with varying intensity.

 

Although, as is convincingly shown by Jaroslav Pelikan, the Metropolitan displayed a remarkable range of activities in the first year after his release, much of the matters summed up above would only really come to the forefront by the fall of 1963. On September 26, Slipyj visited a delegation from the Secretariat for Christian Unity[17], discussing with them the conciliar approach to religious freedom. The topic was crucial for the council and engendered stark opposition, also from anti-communist-inspired sources. Slipyj’s attitude was delicate, … and wise. He would not agitate against the new turn taken in the Vatican’s Ostpolitik under John XXIII[18], and adopted by Paul VI, yet he would always remain suspicious regarding the communist authorities as well as the position of the Moscow Patriarchat under Soviet rule. On the side of the Vatican officials, an openly hostile stance against communism was no longer accepted, and the distinction between the ideology rejected and the person holding it would become central in Vatican policy.

In the course of the next days, Slipyj has other important meetings : in the late afternoon of September 27, 1963, together with Metropolitan Hermaniuk, who had led the Ukrainian Bishops Conference in recent years, the Metropolitan discussed the program of his first meeting with the Ukrainian Greek Catholic episcopate scheduled the next day. Whereas initially, Hermaniuk reports, Slipyj showed himself undecided or even reluctant to reassume leadership and act as the head of the Bishop’s conference, ultimately he conceeded. During that first meeting Slipyj immediately sought to strengthen the organization of the Episcopal Conference by imposing on its members an oath of secrecy, and installing as a rule that any decision voted by a two-third majority would henceforth be considered as binding. The concern was to preserve the unity among Ukrainian hierarchs, but at this juncture the complexity of Slipyj’s position as the “returned leader” was suddenly on the table: Metropolitan Senysyn went on to question both the need for secrecy and the binding character of voted decisions[19]. The next day, Slipyj would enter the conciliar realm…

 

 

Metropolitan Slipyj Becomes A Council Father

 

On September 29, a new episode of Vatican II starts with a solemn procession. During its tumultuous opening period, Vatican II had chosen direction in the ecclesiological field, and had been a council ruled by the episcopate.  As of this day the council fathers gathered under the governance of another Pope. For the Ukrainian faithful, the momentum was grand, with Slipyj participating in the procession, surrounded by and reunited with his colleague bishops. Yet, it was also hurtful that the television broadcast of the opening paid ample attention to the presence of Moscow’s observors, but failed to mention the highly symbolic fact of Slipyj’ presence. On the next day, the Metropolitan silently occupied his seat in St. Peter’s Basilica – n° D0022. The heroic confessor Slipyj was now one among over two thousand council fathers… and once again, on this first day of general congregation, chairman Agagianan failed to notify his presence to the fathers[20]. For the Ukrainians, the matter was clear: any utterance that might disturb Moscow was carefully avoided by the Vatican.

 

It remains difficult to asses the Metropolitan’s precise role at Vatican II. The Council’s second period alone counts a multitude of memorable moments, involving his “active participation”. On need but think of the audience Paul VI granted to some 200 Ukrainians on October 18, 1963[21], where Slipyj held a strong patriotic speech. Nevertheless, at Vatican II, he was not part of any council commission or Secretariat, and therefore did not share in much of the “official” process of drafting and revising council texts. And, having arrived only for the second council period, some of the crucial directions for Vatican II were already taken. The debate on the liturgy, so important for the UGCC was already completed, and as of the second period this already required the local bishops conferences to reflect upon their reception of Sacrosanctum Concilium. I will not go into this in detail, but time and again the Ukrainian Conference of Bishops devotes itself to the revision of the Ukrain Liturgical books and prayers.

Talking about the liturgy, one cannot forget the occasion granted to Slipyj, on October 29, 1963, to concelebrate the “byzantino-ucrainus ritus” – as the Council booklets described it – before the Council, together with Bishops Isidore Borecky and Jaroslav Gabro. And there’s more still: an event worthwile pondering is the placing of the relics of St. Josaphat in St. Peter’s Basilica, with the Pope’s participation. The event was initiated by Slipyj[22]. Met. Hermaniuk noted in his diary on November 25, 1963:

 

17:00 – the solemnity at the altar of St. Basil the Great in St. Peter’s Basilica on the occasion of the deposition, on the 22nd of this month, of the relics of St. Josafat. The Holy Father Paul VI himself participated in this unique solemnity, modo privato. Eighteen of our bishops, presided by Metropolitan Confessor Most Rev. J. Slipyj, celebrated a Moleben to St. Josafat.[23]

 

From the outset: the picture is double: many a festive occasion, but as for as influence on council texts or the council’s program is concerned, the image is much less clear. At this juncture, not much more is found than the Metropolitan’s official council speechs. That said, his major occupation during Vatican II was that of streamlining the Ukrainian Greek Catholic Conference of bishops at the Council. In what follows, we will consider both: his role as the head of the episcopal conference, and his council interventions. At the same time, a clear thread runs through the Metropolitan’s activities: his care to prevent his church from latinizing tendencies within an overall Latin Council, all the while underlining its distinct position over against the (Russian) Orthodox. In all of this, one element plays the central role: Slipyj’s hope to see the Metropolitan see raised to the rank of an Ukrainian Greek Catholic Patriarchate.

 

 

Leading the Ukrainian Conference of Bishops at Vatican II

 

The story of the Ukrainian episcopate at the Council is worth a monograph in itself, so I will merely present some points that are of importance here. First and foremost: the question of the patriarchat divided the bishops from the very first day. Metropolitan Senyshyn’s opinion, along with that of other Basilians, was clearly antipatriarchal, and on other occasions too, he was seen representing a more ‘latinizing’ tendency among the diaspora bishops. For instance, during the bishops’ meeting of October 4 1963, the episcopate discussed and rejected a letter by Senysyn contesting the aformentioned secrecy vows[24]. While such occasions already illustrate the tensions, the question of the patriarchate raised most of the objections.

 

On October 10, 1963, for the first time, Josyf Slipyj was to address the Council fathers. In fact, the Metropolitan, when being called to the speakers stance – and receiving applause even before ever uttering a word – did not have his text with him[25]. Nevertheless, he presented this initial speech on that day to the episcopal conference, which, on that evening, took some interesting decisions: For one, a Joint Pastoral Message was to be prepared, its redaction confided to Met. Hermaniuk; Second, Ukrainian bishops planning to speak on behalf of the Conference of Bishops were required to notify the secretary, Neil Savaryn, beforehand. This would streamline the actions of the episcopate[26].

Metropolitan Slipyj’s speech of October 11, 1963, consisted of four major parts[27]: it opened with an appraisal of the Council’s work, saying grace to God for the occasion of Vatican II, and then went on to sketch the history of the participation of Kyivan Metropolitans at Ecumenical Councils. Third, Slipyj entered the ecclesiological discussions. At that point, he insisted heavily on the papal prerogatives over against the college of bishops, somewhat opposing episcopal collegiality to papal primacy. The intervention, at this point, reveals something of the theological positions of the Metropolitan, linked strongly with his ideas on the identity of the Ukrainian Greek Catholic Church: however a community of its own right within Catholicism, adherence to the pope is at the heart of his church’s identity. The theological tension this causes is resolved somewhat differently by some bishops from the diaspora. In particular Met. Hermaniuk of Winnipeg revealed himself a strong advocate and even one of Vatican II’s pioneers in defining episcopal collegiality, somewhat lessing the centralist ecclesiology that had shaped Catholicism after Vatican I. Hermaniuk made the claim that precisely an emphasis on the role and importance of the bishops is closer to the Eastern tradition of synodality[28], and so ties his ecclesiological position to the identity of the UGCC in quite another way than Slipyj[29]. One is struck to see both the Vatican II minority and majority position with regard to the collegiality doctrine defended within the Ukrainian hierarchy, each with a legitimizing reference to the particular Ukrainian tradition.

Last, but certainly not least, Slipyj made an unequivocal petition to the Council to establish the Kyiv-L’viv Patriarchate[30]. His petition did not go unnoticed: Msgr Willebrands, for instance, indicated to be seeking a mandate from the Vatican to arrange for the Metropolitan to return to L’viv. Willebrands had also noticed the surprise of Russian observers Borovoj and Kotliarov[31], who though it more appropriate instead to speak about the establishment of the L’viv Patriarchate. A patriarchate of Kyiv raised objections, and from the perspective of the Moscow Patriarchate the establishment of a “uniate” patriarchate on its territory was unimaginable. And the obstacles were’nt confined to the Russian Orthodox side side. Msgr Cardinale from the Vatican State Secretariat was also informed of Slipyj’s speech. The State Secretariat made it abundantly clear to the Secretariat for Unity that there should be no more talk of establishing a Greek Catholic Kyiv patriarchate during the council meetings[32]. Clearly, both the Russian observers and the Vatican diplomats were bothered with the political implications of Slipyj’s request. Precisely these tensions gave rise to an increasing contact between the Metropolitan, exiled in Rome, with the Russian observers. It even led to a visit paid by Slipyj, accompanied by Willebrands, to the Russian embassy in Rome on November 7, 1963. Soon, negative reactions would rise from within the Episcopal Conference – reactions that would stretch far beyond the second period of Vatican II.

 

First, though, other events need to mentioned here. We will briefly mention two: First, Slipyj was also engaged in ecumenical endeavours, which are to be understood against his care for the Ukrainian faithful in a large sens. Given that another contribution at the present symposium is already devoted to the theme of Slipyj and ecumenism, I will not go into this at length. Still, one should point to the fact that hroughout the Council’s Second Period, Slipyj not only had regular contacts with the Russian Orthodox, but also made serious efforts to obtain the presence of Ukrainian Orthodox bishop Mystyslav Skrypnyk as an observer at Vatican II. This proved quite difficult, since Skrypnyk was willing to attend on his own initiative, but could not act as an official delegate from the Ukrainian Orthodox Church. On several occasions one sees Slipyj intervening with Cardinal Bea on behalf of Skrypnyk[33]. A second topic is also quite interesting: Metropolitan Slipyj, in this period of time, starts raising the idea of establishing an Ukrainian Catholic University in Rome[34]. He unfolds his plans during the bishops meeting of October 17, 1963, and there is a sense of urge to it. But here too, the Metropolitan sparked an initiative that would have consequences for the period to come. Slipyj wanted to move fast, and immediately presented the bishops with a charter for the University – much inspired by the foundations he had laid out for the Theological Academy under Szeptyckyj[35]. In all probability, he acted too fast, for upon his request to sign the charter on the spot he was unable to find a majority. Several bishops judged the initiative immature and insufficiently adapted to the notion of a university in the west. Hermaniuk, who most of the time sided with Slipyj’s initiatives, wrote in his diary:

 

In my modest opinion, the proposed plan does not correspond to the idea of a university in the Western world. Probably the name of Ukrainian Scientific Institute, or Theological Academy would better suit this draft.

I was personally very sorry that we could not fulfil the expectations of our Metropolitan-Confessor. However, I have hope that this issue nevertheless can be solved somehow. The address of Most Rev. Avhustyn Hornjak, O.S.B.M., was rather unpleasant and perhaps impolite[36].

 

This made it all the more clear that the episcopal conference was far from a monolith. Nevertheless, the Ukrainian Catholic University of Pope St. Clement would be founded in Rome in 1963 with Slipyj as its first rector. This institute was regarded by Slipyj as the continuation of the Ukrainian Catholic Church’s Theological Academy in L’viv, founded in 1928 by Šeptyc’kyj, and closed by the Soviets in 1944.

 

 

A Peculiar Council Reception:

The Patriarchate Question and the Decree Orientalium Ecclesiarum

 

From the moment he returned to the free world, Josyf Slipyj faced opposition from the Basilian Fathers. The opposition was not new, it was grounded in events long before, dating back to the period before his incarceration, and to some extent belonging to the heritage of Andrej Szeptyckyj[37]. In 1963, and partially due to Slipyj’s actions to generate a broad support campaign among the Ukrainian diaspora faithful, as well as his contacts with the Russians, the opposition grew steadily. The Metropolitan’s presence at a reception in the Russian Embassy with ambassador Kozyrev, on November 7, 1963, on the occasion of the celebration of the 1917 Communist Revolution sparked strong reactions. A week after, the Italian periodical Il Borghese reported on his presence there. This gave impetus to an antagonism that went on after the closing of the Second Council Period on December 4, a few weeks only before Slipyj was designated the title of Archbishop Major by the Pope[38].

Slipyj insisted continually on the role he would assume as patriarch, and his authority over all Ukrainian Greek Catholics. Bishops Senysyn, Martynec, and Hornjak disagreed with him over this issue.  In particular Senysyn picked up on the Embassy visit, and in the course of 1964, polarization grew, while  others bishops, such as Bukatko, Sapeljak and Hermaniuk stood behind Slipyj and his dream. To illustrate, in February 1964, upon request of the Metropolitan, Maxim Hermaniuk prepared a letter to the pope, and also approached Cardinal Bea once again on the matter:

 

Today around 18:00 – in the evening I presented to His Eminence Cardinal Bea (who as chair of the Secretariat for Christian Unity is staying with us), the matter of the necessity of granting, by the Apostolic See, our Metropolitan Confessor J. Slipyj an appropriate dignity in the Church. For example, granting him the dignity of becoming the first Ukrainian Patriarch, simultaneously establishing the Ukrainian Patriarchate. The Cardinal asked me to give him a short memorandum concerning this matter, which he will present to the Holy Father next week. I promised to do this. God grant that this plan become reality[39].

 

When in mid-September, 1964, most of the bishops have returned to Rome for the opening of the Third Council Period, the agenda of the Bishops Conference is once more determined by the patriarchate issue. The immediate background was an article in the Svoboda-issue of September 11, entitled (English trans.): “Met. Senyšyn, Before Departing for the Council in Rome, Condemned Action on a Church Matter Without the Agreement of Church Authority.[40]”  In the article, Metropolitan Senysyn stressed his deep respect for Slipyj, but also cast doubts as to the origin and true nature of the gathering of signatures for a petition to the Holy Father for the creation of a patriarchate. And more, he and warned the Ukrainian clergy and faithful not to sign such petitions. This caused quite a stir[41]. During the meeting of the bishops of September 14, it eventually came to a secret vote: 13 bishops voted in favour of further actions in view of a patriarchate, 1 voted against, and one indicated that the time was not yet ripe. Later more press statements would follow, on which we will not focus here[42].

 

All of the above played in the back of Metropolitan Slipyj’s head when, on October 16, 1964, he offered his council speech regarding the schema De ecclesiis orientalibus[43]. I want to focus briefly on this intervention at the Council, since it is more important that what has been thought up until now. It brings together some themes, and is located within a discussion in the council hall that painfully marked the tensions among the Eastern Catholic Churches[44]. Naturally, Slipyj picked up on the Decree’s art. 11, which stated that new patriarchates ought to be established where needed[45]. Next, Slipyj acted preciesly against the coercion of Eastern Catholics into the Latin rite, warning against the risk that the Union of the Greek Catholics with Rome be seen only as a bridge towards latinization, and a river into the Latin Sea…[46] In the back of Slipyj’s head clearly played the latinizing tendencies of the Basilians in the Americas. Finally, he ended his speech with the notorious words ‘Miseremini Patres Conciliares, nobis, quia sumus Orientales[47]. But apart from that, the document on which Slipyj commented here would become very important to him, indeed. On November 21, 1964, the closing day of the third Period, it was promulgated as the Decree Orientalium Ecclesiarum. Soon after the Third Period closed, Slipyj made it known to all the Ukrainian bishops that as of the Feast of Theophany 1965 the Decree would become binding. This rapid reception of the Conciliar Decree is not without a motive: In fact, Slipyj would use precisely its art. 23 as an argument in favour of his cause. Orientalium Ecclesiarum 23, a very concise text, reads:

 

It belongs to the patriarch with his synod, or to the supreme authority of each church with the council of the hierarchs, to regulate the use of languages in the sacred liturgical functions and, after reference to the Apostolic See, of approving translations of texts into the vernacular[48].

 

However short, this article conflates, with some vagueness, three elements: the role and jurisdiction of a patriarch, the right of the Eastern Churches to follow its own rite and customs, and the question of the “supreme authority” within the Eastern Churches. All three have their importance for the role Metropolitan Slipyj wished to play within the Ukrainian Greek Catholic Community at large – in particular the question whether the Metropolitan was to govern over metropolitan sees other than his own. Slipyj interpreted this very phrase as conferring equal rights to a “patriarch” as to the “supreme authority of each church”, which for him signified that he in fact had the patriarchal status, and that Rome could not refuse that status. During the third intersession and the Fourth Period of Vatican II, Slipyj would put pressure on the Pope with precisely this reference. He could use it all the more, since in early 1965, the authoritative title of the cardinalate was offered to him by Paul VI. Slipyj would be created cardinal at the consistory of February 22, 1965, and receive the red biretta on February 25, followed by an audience with the Pope, where Slipyj expressed the longing of the Ukrainian Catholics for unity with Rome throughout the centuries. Met. Hermaniuk formulated the importance of the cardinalate for Slipyj as such:

 

The Almighty has heard the petitions of our people and elevated, in the person of our heroic Confessor of the Faith, our entire Church and particularly that part which together with him has endured in the native lands all suffering, burdens and humiliations. God grant that this joyful event, so significant in the history of our Church, place an end to the disorder […]. This event is the closest step to creating our patriarchate. God grant that this happen rather soon. May there be sincere gratitude to the Almighty for this His new blessing for us.[49]

 

In fact, this attitude was well reflected in the fact that the Ukrainian bishops decided henceforth to use the title “Blažennišyj / His Beatitude” for Slipyj, a title formally given to Patriarchs. Still, the high hopes raised were not to be met. In the course of May 1965, the assessor of the Congregation for the Oriental Churches, Msgr. Giovannelli, made it known that the interpretation of Orientalium Ecclesiarum offered by Slipyj was invalid. According to the Vatican officials “Cardinal Josyf Slipyj has no jurisdictional authority at all in our Church beyond the borders of the ecclesiastical province of Halyč. In liturgical matters, he probably could, personally or through someone else, have oversight of these matters, but he must refer everything for a decision by the Oriental Congregation[50]”. On top of this restrictive interpretation, another point was made. The Apostolic See strongly demanded the Ukrainian faithful to stop sending petitions to Rome concerning the creation of the patriarchate. On top of this, Slipyj suffered personnally from the news that the Vatican had conferred to Met. Senysyn the rank of Assistant to the Papal Throne[51]. But again, one sees that the problems come from various sides, not just the Basilians, the Vatican State Secretariat or the Oriental Congregation. Msgr. Willebrands from the Secretariat for Unity also notes some doubts, in his agenda on October 20, 1965:

 

Moi-même j’ai demandé [to Msgr. Dell’Acqua] où en était la question du patriarcat pour le card. Slipyj. Cela ne se fera pas; “sarebbe un disastro”. Le vrai problème c’est que les évêques ukrainiens cherchent un point central de référence pour leur église. Cela dépend d’eux-mêmes. Veulent-ils reconnaître Slipyj en tant que tel?[52]

 

 

Towards the End of the Council

 

In September 1965, Vatican II opened its fourth and final period. By the time the Council entered its last working session, the split within the Ukrainian community went deep, even causing political effects such as a split among the Banderivci fraction of the Organization of Ukrainian Nationalists. On the other hands, when looking at the meetings of the episcopal conference, the bishops sought to collaborate more closely on important topics, devoting much of their time to the introduction of modern ukrainian in the Ukrainian liturgy, thus carrying out the Vatican II liturgical reforms in their own realm. The Metropolitan spent much time discussing the importance of the “Old Calendar”, again a way to preserve unity among his flock both in the Ukrainian home territory and the diaspora.

As a council father, Slipyj held several noted council interventions during this period. On September 16, for instance, the Metropolitan spoke in a rather appreciative way about the text on religious liberty, which was under strong attack by many of the Latin American and Spanish Bishops at Vatican II. This degree of openness from someone who had suffered personnally and deeply from the effects of intolerance and the lack of religious liberty from the side of communism – so feared by precisely the aforementioned bishops – made a deep impression, even if Slipyj speech lasted somewhat too long, and was interrupted by Cardinal Agagianian[53]. The question of Religious Liberty was tantamount to Slipyj, who had endorsed the principles laid out by John XXIII in his 1963 encyclical Pacem in Terris without any hesitation, and had even carefully translated the encyclical into Ukrainian. The importance of the topic, and above all the insistence on the “freedom of coercion”[54], only really became obvious when later during this last Council period, on November 19, 1965. On that day, Slipyj and his colleague bishops issued a “Common Letter” explaining to the council fathers the relationship between religious freedom and the public order, which precisely under communist rule, was very problematic[55].

Offering long speeches appeared to have been one of the Metropolitan’s habits, since the same thing occurred at the end of Slipyj’s next council intervention, delivered on October 1, 1965. This time, talking about the Schema On the Church in the Modern World, Slipyj expressed his concern that the text was entirely focusing on the “Western” modern world and neglecting the problems of the East[56]. But the attention of th council fathers was raised more, when Slipyj was reminded twice by the moderating Cardinal Suenens that his time was up. The Metropolitan carried on, and started citing Suenens, who in turn reacted with the quip: Gratias pro citationibus, sed velis concludere [57]. The entire event caused some laughter in the Council Hall.

Finally, before coming to some conclusions, we should mention Slipyj’s continuing initiatives to address the Ukrainian faithful as a whole. In that sense, he strongly supported the tradition of the Episcopal Conference to draft Joint Pastoral Letters, informing the flock of the council, and explaining its importance for the Ukrainian Greek Catholic Community. This is important, for more than anything, it shows the particularity of the Ukrainian episcopate within the group of the council fathers[58], but also how they insisted on taking the heritage of Vatican II at heart. In this, Slipyj shared without any reticence, as he pushed further and carefully followed each step in the process of drafting the Common Pastoral Letter on the Council. Notwithstanding some obstructions, on December 6, 1965, the Letter was signed by all members of the Ukrainian Hierarchy present in Rome[59]. With it, the delicate process of conciliar reception was to take its start, but that falls outside of the limits of this contribution[60].

 

 

Conclusions

 

By means of closing thoughts, a few things can be said: Initially, the actions of Josyf Slipyj at Vatican II may have caused some surprise among both members of the Ukrainian hierarchy and Vatican officials. The return of the Metropolitan of Kyiv-Halyč after eighteen years of confinement by the Soviets forced him to re-invent himself, and his surroundings. The combined context of Slipyj being in a “second exile” and the often fast and tumultuous evolutions at the Second Vatican Council made this all the more complex. Hence, the Metropolitan’s rapid adaptation proved to be a difficult process, both on the level of Slipyj’s pastoral endeavours and hopes – raising the Kyiv See to the rank of a patriarchate, securing seminary and university education for Ukrainian Greek Catholics, safeguarding the byzantine character of his community in the diaspora… – and the theological level. Slipyj’s theological vocabulary had not evolved sufficiently to make it fit for some of the theological battles fought at the Council[61], although he did engage in various debates, ranging from the one on religious liberty, over the ecclesiological debates, until the topic of the Eastern Churches. In much of his speeches, as prof. Jan Grootaers has pointed out, Slipyj’s perspective was politico-ecclesiastical rather than theological. On the Roman front, his concern was to keep his church out of the centralizing grip of the Vatican forces, while on the side of the Ukrainian side: he was keen on safeguarding the Eastern character of his church, steering it away from latinizing tendencies. All of this made for a difficult and at occasions personnally painful role to play. Surely, the Metropolitan’s suffering had not ended with the journey from Moscow to Rome. Looking back at all of this, one cannot but admire the force and intensity with which he acted during Vatican II.

 

 

[1] Katholiek Documentatie Centrum (Nijmegen, The Netherlands): Private papers Willebrands, 199: Notes on the release of Met. J. Slipyj, 1994, 3p. In it, Willebrands refers to the book by Sergio Trasatti, La croce e la stella (Milan, 1993).

[2] Jaroslav Pelikan, Confessor Between East and West. A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (Grand Rapids MI, 1990).

[3] Leo Declerck (ed.), Les agendas conciliaires de Mgr. J. Willebrands, secrétaire du secrétariat pour l’Unité des chrétiens, (Leuven, 2009).

[4] Karim Schelkens & Jaroslav Z. Skira (ed.), The Conciliar Diary of Metropolitan Maxim Hermaniuk C.SS.R. (1911-1996). Critically Annotated Bilingual Edition, (Leuven, 2012).

[5] An interesting account of the Ukrainian Greek Catholic participation in the Second Vatican, was published shortly after Vatican II by Walter Dushnyck, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council 1962-1965 (New York NY, 1967).

[6] The only UGGC bishop to have published a full account of the council is Andrij Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva na II Vatukans’komu Sobori (Rome-Buenos Aires, 1967). On p. 72 of his book, Sapeljak accounts how the bishops felt the absence of Slipyj. In their first group picture, in Slipyj’s absence they placed a large portrait of him in the center of the photo.

[7] On Slipyj’s liberation, see Ivan Choma, Storia della liberazione del metropolita Josep Slipyi dalla prigiona sovietica, in Intrepido Pastore (Rome, 1984), pp. 323-47; Giancarlo Zizola, L’Utopia di Papa Giovanni (Assisi, 19733), pp. 205-6.

[8] For a survey, see my recent study on Slipyj’s release: Vatican Diplomacy After the Cuban Missile Crisis. New Light on the Release of Josyf Slipyj, in Catholic Historical Review 98 (2011), 680-713.

[9] The detail is not found in any source, and was told to the author by a family member of Card. Willebrands, Mrs. Lies Willebrands.

[10] The relationship between Rome and the communist world has been the subject of various excellent studies, such as those by HansJakob Stehle, Geheimdiplomatie im Vatikan: Die Päpste und die Kommunisten, (Zürich, 1993), and Andrea Riccardi, Il Vaticano e Mosca, 1940-1990, (Rome & Bari, 1992). On the Russian Orthodox Church under communist rule, see Dimitri Vladimirovich Pospielovsky, The Russian Church under the Soviet Regime 1917-1982, 2 vols. (New York, 1984); Bohdan Rostyslav Bociurkiw, The Formulation of Religious Policy in the Soviet Union, in James E. Wood (ed.) Readings on Church and State (Waco TX, 1989), pp. 303-18; and also John Anderson, Religion, State and Politics in the Soviet Union and Successor States (Cambridge MA, 1994).

[11] Schelkens, Vatican Diplomacy After the Cuban Missile Crisis; and Trasatti, La Croce e la stella, pp. 188-189.

[12] Norman Cousins, The Improbable Triumvirate: An Asterisk to the Hopeful Year 1962-1963 (New York, 1972). Also see the archive dossier in Archives Archdiocese of Mechelen-Brussels: Personal Archives Suenens, box 20: Voyage États-Unis. Papiers Cousins-Morlion.

[13] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, February 20, 1963.

[14] Cf. Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, February 25, 1963: “Today I received news from Most Rev. Ivan and Very Rev. Fr. Krajevs’kyj from Rome regarding their contacts with Met. Josyf Slipyj. Met. Josyf is keeping well, from the looks of the letter of Most Rev. Ivan Bučko, and here the game of large stakes is playing out between the Apostolic See and the Soviet regime. God grant that the freedom of our Church and of the entire Ukrainian people finally arrive. Today I decided to travel to Rome, to meet personally with Metropolitan Kyr Josyf.”

[15] Cfr. Alberto Melloni, L’Altra Roma: Politica e S. Sede durante il Concilio Vaticano II, 1959-1965 (Bologna, 2000).

[16] At that time, no Ukrainian Greek Catholics were represented in the Secretariat for Christian Unity, and Met. Hermaniuk expressed his hopes to have Slipyj appointed as a member. Instead, at the end of the Second Period, Hermaniuk himself was elected into the Secretariat. Slipyj was appointed a member to the Congregation of the Oriental Churches (not of the Conciliar Commission, however) by the Pope. See Dushnyck, The Ukrainian Rite Catholic Church, p. 46.

[17] Leo Declerck (ed.), Agendas Willebrands: September 26, 1963: “11 h 30 – 12 h 30 : Visite de Mgr Slipyj pour Arrighi, Duprey et moi-même.”

[18] On the evolution of the Vatican Ostpolitik, also see the recent book by Philippe Chenaux, L’église catholique et le communisme en Europe, 1917-1989. De Lénine à Jean-Paul II (Paris, 2009).

[19] Schelkens & Skira, Diary Hermaniuk, September 28, 1963: “When all the bishops were already gathered in the salon of the College (downstairs) I escorted in Metropolitan Kyr Josyf Slipyj, whom the bishops greeted with loud applause. After a prayer I welcomed our dear Metropolitan-Confessor in the name of our Bishops Conference and invited him to assume the leadership of our conference. Metropolitan J. Slipyj briefly expressed his thankfulness and seemingly stated, that if we desire that our Bishops Conference successfully function, we have to:

  1. Swear an oath to maintain
  2. Regard decisions of the conference having two-thirds of the votes as binding.

On this point, immediately an unpleasant discussion unfolded, led by Metropolitan Ambrosij [Senyšyn]. The oath was taken, but the second point was deferred.”

[20] For Agagianian’s opening words, see AS II/1, pp. 213-214.

[21] Reported in L’Osservatore Romano 243, October 20, 1962, under the heading “L’augurio paterno di Sua Santità al Movimento Cristiano Ucraino”, p. 1.

[22] The occasion of the martyr’s celebration and the transfer of his relics to St. Peter’s Basilica – initiated by Slipyj – caused a negative stir among the Russian Orthodox observers, who threatened to leave the Council. See Diary de Lubac, Vol. II, November 29, 1963; and also Emmanuel Lanne, La perception en Occident de la participation du Patriarcat de Moscou à Vatican II, in Alberto Melloni (ed.), Vatican II in Moscow 1959-1965 (Leuven, 1997), pp. 121-122.

[23] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, November 25, 1963.

[24] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 4, 1963: “16:30 – the second meeting of our Bishops Conference in the College of St. Josafat presided over by Metropolitan J. Slipyj. Following my advice, completely suppressed was the letter of Metropolitan Ambrosij (Senyšyn) against the oath of bishops regarding the preservation of secrecy of our deliberations”.

[25] Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II [henceforth AS], II/2, p. 393. The Council Acts indicate that Slipyj – announced as Archiepiscopus Leopolitanus Ucrainorum – was applauded by the congregation even before he attempted to speak. Also see Neophytos Edelby, Il Vaticano II nel diario di un vescovo arabo. Ed Riccardo Cannelli (Milan, 1996), p. 167: “Il presidente dell’assemblea annuncia in seguito un intervento di mons. Slipyj, metropolita ucraino di L’vov, liberato dalla prigione l’anno precedente. Ma questi, per ragioni sconosciute, si scusa. Verrà ascoltato domani. La sala nondimeno vibra di applausi commossi per questo confessore della fede.”

[26] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 10, 1963: “It was decided today:

  1. To prepare the draft of a Common Pastoral Letter (I was to take care of this issue).
  2. Bishops who would like to speak at the Council in the name of all of our bishops should notify the secretary of the Conference Most Rev. Nil’ Savaryn.
  3. Metropolitan Josyf Slipyj read for the bishops the text of his speech tomorrow at the Council.”

[27] See the speech in AS II/2, pp. 442-446. Slipyj’s speech was summarized differently by G. Caprile’s chronicle (part II, p. 86), in Il Concilio Vaticano II: Cronache del Concilio Vaticano II, V Vols., (Rome: 1966-1969). According to Caprile the highlights of the speech were: the expectation that the Council would reflect on atheism and on social issues; the statement that the Pope’s mission is directly dependent upon Christ and, therefore, the Pope supersedes the college of bishops; there are arguments in favour of, but also against, the reformation of the diaconate. Slipyj ends his speech with a plea to elevate the Metropolia of Kyiv-Halyč to patriarchal status.

[28] See the study by Bernard M. Daly, Maxim Hermaniuk: Canadian Father of Collegiality at Vatican II … and After, in Gilles Routhier (ed.), Vatican II au Canada: Enracinement et réception (Montréal, 2001), pp. 427-439.

[29] Cf. Edelby, Il Vaticano II, p. 209: “Il metropolita Slipyj ha fatto un intervento poco chiaro. Ha voluto fungere da conciliatore tra partigiani e oppositori della collegialità episcopale e di un consiglio universale di vescovi attorno al papa.”

[30] For a brief history of patriarchal movement in the Ukrainian Catholic Church, see Vasyl Markus, The Role of the Patriarchal Movement in the Ukrainian Catholic Church, in David J. Goa (ed.), The Ukrainian Religious Experience: Tradition and the Canadian Cultural Context (Edmonton, 1989), pp.157-170; Also see Thomas E. Bird & Eva Piddubcheshen (ed.) Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy (New York, 1972), as well as the article by the Basilian M. Vojnar, Projekt konstytuciï patriarchatu Ukraïns’koï cerkvy, in Bohoslovija 34 (1970), pp. 5-39.

[31] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 22, 1963: “12 h: Conversation avec Borovoj au Secrétariat. Sa crainte des développements ultérieurs en ce qui concerne Slipyj et l’attitude de celui-ci, qui a des implications politiques.”

[32] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 13, 1963: 8 h 30: “Father Long téléphone: Mgr Cardinale a téléphoné hier au sujet de l’intervention de Mgr Slipyj concernant la restauration du patriarcat de Kiev. Selon Mgr Cardinale il ne faut plus faire mention au concile du patriarcat de Kiev, sa signification étant purement historique et non politique.”

[33] Declerck (ed.), Agendas Willebrands, October 23, 1963: “Mgr Slipyj téléphone au sujet de l’invitation à Skrypnyk. Les évêques ukrainiens lui ont demandé d’aller chez le pape. Il ne veut pas mais il me demande de faire quelque chose. Je lui en parlerai demain”; Also see on October 24: “Au Secrétariat, parlé avec Father Long au sujet d’un arrangement possible de la question Skrypnyk. Conversation avec Mgr Slipyj à Saint-Pierre; il a déjà vu le card. Bea. Il écrira lui-même à Skrypnyk. Après son arrivée à Rome, nous verrons.”

[34] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 17, 1963: “17:00 – consultation of the Ukrainian Bishops Conference at the College of St. Josafat. Most Rev. Met. J. Slipyj presented to the bishops his own plan for establishing a ‘Ukrainian Catholic University’ in Rome. Discussion ensued. A majority of bishops stated support for the idea of studying the question of establishing such a university, yet only seven declared support for the immediate signing of the founding charter. When it came to a vote there were only 9 votes in favour and 5 against.”

[35] On Slipyj’s concern for theological education, see Pelikan, Confessor Between East and West, pp. 133-140. The Theological Academy was re-established in 1994, subsequently becoming the Ukrainian Catholic University.

[36] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, October 17, 1963.

[37] Among some of the Basilians there was a tendency to refer to the exemptio of the Order in order to escape the authority of the bishops. This constituted a difficulty for the principle of the collegiality of bishops, one of the major issues on the conciliar agenda. As a result of a reform in 1882, the Basilian Order had become more centralised. Later on, attempts were made to retrieve less strict structures: Metropolitan Šeptyc’kyj tried in the 1920s to return to the traditional structures of monastic life in Ukraine, and he reproached the Basilians’ attempts to ‘latinize’ the liturgy. Slipyj also reacted against the influence of the Basilians, who were dissatisfied with Šeptyc’kyj’s announcement that Slipyj would be his successor. Cf. Pelikan, Confessor Between East and West, pp. 126-127, 186-188; also see Cyrille Korolevskij, Le prophète ukrainien de l’unité: Métropolite André Sheptyc’kyj (1865-1944) (Paris, 1964) [2nd edition in 2005], pp. 260-277.

[38] See the official decree conferring this title, in AAS 56 (1964), p. 214.

[39] Schelkens & Skira, Diary Hermaniuk, February 28, 1964.

[40] Cf. Svoboda, 170 (September 11, 1964).

[41] Cf. Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva, pp. 250-253.

[42] In its issue of January 8, 1965, The Ukrainian Weekly, 4/LXXII, carried the full text of an interview that Senyšyn gave on Dec. 26, 1964, to the editors from Ameryka and Svoboda, among others, in which Senyšyn affirmed that, according to Vatican II, the Ukrainian Catholic Church has the right to a patriarchal status, though he is opposed to the campaign of petitions. He also indicated that now may not be the best time for a patriarchate because a number of Ukrainian Orthodox hierarchs object to it, and because it would further divide the Ukrainian churches. He also admitted that he has had differences of opinion with Slipyj, though he still respected him. He also denied that he had aspirations of being named the Ukrainian Catholic Church’s next patriarch.

[43] AS III/5, pp. 9-43. A broader study of the relevance and importance of the Decree Orientalium Ecclesiarum for the UGCC was published by Victor J. Popishil, Orientalium Ecclesiarum: The Decree on the Eastern Catholic Churches of the II Vatican Council: Canonical and Pastoral Commentary (New York, 1965).

[44] Edelby, Il Vaticano II, p. 258: Il dibattito di questa mattina a San Pietro, sebbene in generale favorevole all’Oriente, ha anche mostrato delle divergenze abbastanza profonde tra i padri orientali su alcuni problemi. Il vescovo maronita di Sarba, mons. Doumith, ha attacatto a fondo lo schema, chiedendo il suo dislocamento e la sua ripartizione in altri schemi. Mons. Ghattas, copto, ha chiesto l’unificazione della giurisdizione, come d’altra parte mon. Doumith ha chiesto, contrariamente al suo patriarca, che si proibisca la latinizzazione dell’Oriente. Mons. Zoghby ha ugualmente fatto un importante discorso, ma di carattere piuttosto dogmatico. Il discorso più impressionante è stato quello di mons. Slipyj; che ha condotto un attacco a fondo contro la latinizzazione dell’Oriente. Pronunciato da un confessore della fede, questo discorso aveva qualcosa di veramente toccante.”

[45] In the same council period, a warm plea for the establishment of new Patriarchates was held by the German Benedictine abbot Hoeck, and highly welcomed by the majority of the Ukrainian bishops. See his intervention in AS III/5, pp. 788-805, esp. p. 793, under the header “De Patriarchis”.

[46] AS III/5, pp. 19-21, p. 21: Denique tali actione funesta timendum est ne acatholici orientales deterreantur cum ipsi sibi persuadeant, se suas Ecclesias, suos fideles, suos ritus et saepe saepius, nationem suam, se uniendo cum Ecclesia catholica, perdere posse. Quod repetunt nunc non solum fideles orthodoxi, set etiam athei autumantes nostram Unionem esse tantum pontem et tramitem ad latinizationem et evacuationem in mari latino.”

[47] AS III/5, pp. 19-21, p. 21: “Miseremini ergo nostri, venerabiles Patres, quia orientales sumus, et adiuvate nos, ut nostram missionem in Ecclesia catholica alte implere queamus.” Cf. Sapeljak, Ukraïns’ka Cerkva, p. 225, who simply reports Slipyj’s request for assistance for the Eastern Catholics in the Church’s mission, which he does in the context of discussing the unfortunate history of the attempts of the West’s latinization of the East.

[48] Decretum Orientalium Ecclesiarum, in AAS 57 (1965), pp. 76-89.

[49] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, January 25, 1965.

[50] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, May 11, 1965. The discussion would be carried further, when on October 16, 1965, Met. Hermaniuk visited Card. Testa at the Oriental Congregation, asking “that the Apostolic See resolve the question of the Suprema аuctoritatis in our Church, and grant His Eminence Cardinal J. Slipyj, as Major Metropolitan, the authority over all our metropolia and exarchates in Ukraine and outside of Ukraine.”

[51] Schelkens & Skira (ed.), Diary Hermaniuk, May 13, 1965: “18:00 – a visit at Cardinal Slipyj’s. He, despite his great moral suffering and humiliation, is keeping well. He has hope for the victory of truth and justice. The elevation of Metropolitan A. Senyšyn to the dignity of Assistant to the Papal Throne does not yet end the matter.”

[52] Declerck, Agendas Willebrands, October 20, 1965.

[53] AS IV/1, pp. 236-239.

[54] See Dushnyck, The Ukrainian Rite Catholic Church, who cites Slipyj on p. 67: “Future generations will be in admiration of this phase of the work of Vatican II. It would be well to stress the opportuneness of the doctrine of religious liberty in view of present-day religious persecutions, lest the document seem to be only academic and theoretical. Freedom from coercion is necessary for the Church but it is likewise necessary for the welfare of every state, in order that its citizens not be saddled with insupportable burdens.”

[55] This letter, signed by all the Ukrainian diaspora bishops, was distributed to all Council Fathers on the eve of the Council’s vote on the Declaration on religious freedom, on November 19, 1965. The document is found in the Archivio Segreto Vaticano, Conc. Vat. II, 1450.

[56] AS IV/3, pp. 101-142.

[57] Slipyj’s speech is found in AS IV/3, pp. 106-110..

[58] On the Ukrainians at Vatican II, see the study by Myroslav Tataryn, Canada’s Ukrainian Catholics and Vatican II: A Guide for the Future or Struggling with the Past?, in Michael Attridge, Catherine Clifford & Gilles Routhier (ed.), Vatican II: Expériences canadiennes – Canadian experiences (Ottawa, 2011), pp. 239-252

[59] The original Ukrainian text is found in Blahovisnyk, 1/1 (1965), pp. 3-24.

[60] On the postconciliar reception of Vatican II reforms by the UGCC, see Peter Galadza, The Reception of the Second Vatican Council by Greco-Catholics Ukraine, in Communio: International Catholic Review, 27 (2000), pp.312-339,

[61] This was also noted already during the Council by the Melkite bishop Neophytos Edelby, in his diary. See Edelby, Il Vaticano II, p. 154: “[Slipyj] è un grande amico nostro, anche se su alcuni punti la sua teologia ecumenica resta – a nostro avviso – un po’ troppo classica. Non bisogna dimenticare che da diciassette anni è rimasto tagliato fuori da ogni contatto con la teologia moderna. Ci siamo lasciati con una totale comprensione.”