(Українська) Друга частина візиту Йосифа Сліпого до Бредфорду, Англія – 15 травня 1970 року

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

(Українська) 25 СІЧНЯ 1965 РОКУ ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ СТАВ КАРДИНАЛОМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

В сучасному світі допустимі розмови про втрату мотивації, з наступним пошуком останньої. Але чи можна говорити про щось подібне, коли 18 років твого життя минули у таборах, а по тому — знову виклик і відповідальність: за себе та за інших. Сьогодні, 25 січня, є чергова річниця від дня, коли очільника Української Греко-Католицької Церкви єпископа Йосифа Сліпого іменували кардиналом. Сталося це у Ватикані, 25 січня 1965 року, зусиллями папи Павла VI. Користуючись нагодою, пригадуємо найцікавіші та найважливіші моменти з життя непересічного діяча.

Йосип Сліпий (1892–1984) — це одна із найцікавіших, але й найбільш трагічних постатей в історії України ХХ століття. За власні переконання та принципи він заплатив дуже високу ціну, але до кінця життя залишався відданий своїм ідеалам. Він був єпископом УГКЦ, Предстоятелем цієї Церкви, Галицьким митрополитом і Львівським архиєпископом, кардиналом Католицької Церкви. Водночас, провів довгих 18 років у радянських таборах. За цей час не зламався і продовжував свій шлях служіння, власну дорогу до Бога.

 

 

Архиєпископ Йосиф Сліпий відомий широкому загалу саме під таким іменем, але справжнє його прізвище подвійне і звучить як Йосип Іванович Коберницький-Дичковський. Сліпий — це радше прізвисько, яке, за легендою, сягає часів Івана Мазепи і вказує на боротьбу предків церковного діяча на стороні славного гетьмана — проти московського царя Петра І. Народився Йосип Сліпий на Тернопільщині, у селі Заздрість, Теребовлянського району. У молодості мріяв, що стане професором — саме тому завжди вчився з великим завзяттям та наполегливістю. Попри його мрії, на практиці виходило по-різному.

На навчання Йосип Сліпий переїхав до Львова і тут потрапив у орбіту людей митрополита Андрея Шептицького. Можливо, саме тому йому вдалося здобути таку хорошу освіту. Якось, вислухавши сумніви молодшого колеги, який не знав — науковий чи богословський шлях обрати, Владика Андрей пообіцяв, що зробить все можливе, аби Йосип Сліпий став і священником, і професором. Таким чином, після закінчення гімназії у Тернополі, юнак навчався у Львівській духовній семінарії. Врешті, перебрався до Інсбрука (Австрія) і вступив там до єзуїтської колегії «Канізіянум», яка славилась надзвичайно високим рівнем викладання теологічних дисциплін. Там Йосип Сліпий займався богословськими студіями, написав кваліфікаційні роботи. Також навчався у Римі. У часі навчання в колегії, митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священника.

 

 

Після повернення додому, Йосиф Сліпий якийсь час займався душпастирством, але тривало це не довго — він швидко перейшов на викладацькі практики, навчав догматики у Львівській духовній семінарії УГКЦ. Останнє вдавалося йому добре, адже він чудово опанував декілька мов і мав хороші знання з богослов’я. З 1925 року став ректором згаданого закладу. На цій посаді зумів організувати фахове й дієве середовище, розбудував і розвинув заклад, вкладаючи у нього всі свої знання та навики, редагував квартальник «Богословія». За дорученням митрополита Андрея, семінарію переформатували у академію. Йосиф Сліпий став її першим ректором. Приступив до виконання нових обов’язків у 1928 році.

 

 

Наприкінці 1939 року Митрополит Андрей висвятив Йосифа Сліпого на єпископа. Передбачалося, що саме він стане наступним очільником Церкви. На оголошення цієї новини, єпископ Йосиф Сліпий відповів, що страшно приймати таку відповідальність в такі важкі часи. Митрополит Андрей парирував тим, що буде ще страшніше, якщо він не прийме. На той час до Львова уже прийшли радянські війська. Рішення потрібно було приймати швидко і з поглядом у майбутнє. Саме завдяки подібній далекоглядності, у 1944 році, коли помер митрополит Андрей, Церква вже мала наступника. Інша справа, що ситуація була вкрай несприятливою.

Через відмову співпрацювати, представники радянської влади усунули практично всю верхівку УГКЦ. По тому, під політичним тиском, було проведено операцію «самоліквідації» Церкви. Владику Йосифа, як і інших церковнослужителів, було ув’язнено.

Пізніше, коли він пригадував той момент, то зазначав, що хоч звинувачення висували різні, враження було таким, наче засуджують саме за те, що він був «католицьким митрополитом». Не без того, що митрополиту Йосифу давали «шанси». Йому пропонували зайняти пост митрополита Київського РПЦ. Зрозуміло, що за умови переходу на православ’я. Не менш очевидно, що він не погоджувався і його несправедливе ув’язнення продовжувалося.

 

 

18 років таборів на Сибірі і в Мордовії. Він сам називав цей час втраченим. На даний період і дійсно припали найкращі роки, з точки зору продуктивності праці людини. Разом із тим, там він залишив і своє здоров’я. Часто хворів, декілька разів був у дуже важкому стані та в великій небезпеці. Мав багато серйозних захворювань, відмороження кінцівок тощо. Не зважаючи на власні проблеми та негаразди, завжди цікавився українцями і співпереживав їм. Писав, що в той час і їм також важко, адже багатьох насправді тоді було «вирвано» із рідної землі та відправлено у невідоме.

За Владику Йосифа часто просили і добивалися його звільнення. При цьому, люди різні і впливові. Зокрема, це папа Іоанн ХХІІІ. Також, очевидно, президент США Джон Кеннеді. Схоже саме це і мало чи не найбільший вплив. Врешті, його, неочікувано, але відпустили. Владика Йосиф поїхав до Риму і оселився в Ватикані, до Львова його тоді не впустили. Наприкінці 1963 року Ватикан визнав за Йосифом титул Верховного архієпископа, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом.

 

 

Кардинал Йосиф Сліпий докладав значних зусиль задля творення української самобутньої Церкви, відбув декілька візитів на різні континенти, спілкувався з вірними. У тому числі, у форматі міжнародних конгресів. За його сприяння, у Римі збудували Собор святої Софії. Також організував Український католицький університет святого Климентія. Активно займався видавничою діяльністю. У тому числі, відновив давні проекти — «Богословія», журнал «Дзвони» і ін. Попри все, не дозволяв цілувати йому руку — говорив, нехай замість цього краще працюють. Сам був працелюбним, відзначався працездатністю і не любив лінивих людей.

Безсумнівно, що кардинал Йосиф Сліпий — це, в першу чергу, діяч церковний. Тим не менше, його енергії та запалу вистачало і на інші ініціативи. Зокрема, він практично все життя продовжував займатися наукою, досліджував історію Церкви, також долучався до ініціатив в сфері культури, сприяв розвитку музейної сфери. За все перераховане, ще у далекому 1930 році, його обрали членом Наукового товариства імені Шевченка. Входив він і до інших наукових товариств. Не без того, що крім наукової та релігійної діяльності, практично все життя ієрарха — це рутинна, але не менш важлива, адміністративна робота.

У переліку матеріалів, з яких зроблено людське тіло, заліза немає. Саме тому люди потребують відпочину. Священників написане вище також стосується і кардинала Йосифа також. Зокрема, він любив подорожувати. Був у багатьох країнах Західної Європи, їздив до Святої Землі, був на різних континентах. Не без того, що більша частина його поїздок — це водночас і плідна робота та виконання важливих доручень, поставлених перед церквою завдань.

Кардинал Йосиф Сліпий прожив більше дев’яноста років і практично ніколи не переставав працювати. Поховали його в Соборі святої Софії в Римі. З проголошенням Україною незалежності, прах ієрарха перепоховали в Соборі святого Юрія у Львова. Його життям і пророчими словами можна захоплюватися та надихатися і в наші дні: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Інколи виникає враження, що кардинал Йосиф тоді знав нас сучасних краще за нас самих: «народе український, будь собою».

Більше інформації можна дізнатися з наступних джерел:

  1. Герасимова Г. Сліпий Йосип Іванович // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
  2. Левантович О. «Не цілуйте рук, а краще виконуйте свою роботу». Сім історій про Йосифа Сліпого // Твоє місто, 2017 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tvoemisto.tv/news/ne_tsiluyte_ruk_a_krashche_vykonuyte_svoyu_robotu_sim_istoriy_pro_yosyfa_slipogo_84008.html
  3. Липовецький С. Патріарх, визнаний народом, не визнаний Ватиканом // Історична правда, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/
  4. Мандзюк Д. Митрополит Йосип Сліпий 18 років відбув у радянський концтаборах // Gazeta.ua, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_mitropolit-josip-slipij-18-rokiv-vidbuv-u-radyanskih-konctaborah/421895

Джерело: Синод єпископів УГКЦ

(Українська) Унікальне історичне відео: 25/01/1965 — Папа Римський Павло VI іменує Йосифа Сліпого кардиналом

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

(Українська) ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Д-р Ірина Іванкович

Наукове Товариство ім. Шевченка в США

ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

 

У статті проаналізовано роль Патріярха Йосифа Сліпого в активізації життя української діаспори на базі послань, проповідей, споминів, наукових праць та листування із діячами діаспори.

Ключові слова: діяспора, патріотизм, Йосиф Сліпий, асиміляція, винародовлення, Український католицький університет ім. Климента Папи в Римі

130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984) українці відзначають в мега-складних політичних умовах війни в Україні, війни, яка закриває ґештальти історії надзвичайно дорогою ціною – ціною життя тисяч українців. У світлі цієї боротьби за незалежність держави слова, які Патріярх обрав для свого патріяршого гербу, набирають пророчого значення: Per Aspera ad Astra – Крізь терня до зірок.

«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ». Такими словами Патріярх Йосиф Сліпий звернувся до духовенства та мирян Української Греко-Католицької Церкви, зібраних на урочистості в Малій Семінарії в Римі 28 лютого 1965 року з нагоди підвищення його до кардинальської гідности.

В історії людства не раз траплялося, що увага світу зосереджувалася на одній людині, бо в її руках була доля мільйонів або вона символізувала прагнення мільйонів. Такими постатями у минулих століттях були: Олександр Македонський, Юлій Цезар, Жанна Д’Арк, Джордж Вашінґтон, Авраам Лінкольн, Махатма Ґанді та інші. Проте лише 1963 рік висунув на світову арену члена народу, що на той час не був історичною нацією, себто не був підметом, а тільки об’єктом історії. Своїм мучеництвом, нечуваною моральною міццю і глибоким патріотизмом цей син поневоленого народу привернув до себе увагу мільйонів і без найменшої допомоги свого суспільства виніс ім’я України на форум світу.

Тема патріотизму Блаженнішого Йосифа становить багатогранний обшар, а його опрацювання на даному етапі знаходиться у зародковому стані

Загалом довголітня практика в історії Української Греко-Католицької Церкви доводить, що поняття нарід, культура, мова, віра, обряд, Церква і Бог дуже тісно, майже нерозривно пов’язані між собою. Саме в такому контексті Блаженніший Йосиф розглядав мову, коли 27 червня 1971 року нагадував учасникам Конґресу Католиків Українців Канади: «….Одна мова, одна Христова віра, одна молитва, одна Служба Божа, один обряд, одна національна українська свідомість, одна велика любов свого княжого і козацького минулого, своєї культури, письменства і мистецтва, своєї державницької традиції і звичаїв, закріплення століттями історії, є твердою основою для дальших змагань!… один пастир, одно стадо. В її єдності є запевнена Спасителем непоборима могутність і для вона була, є і буде незрушимою силою» [6, 9:254].

Зауважмо, що життя Патріярха Йосифа Сліпого припадає чи в не найважчі для українського народу часи. Як зазначив Роман Лубківський, «три жорстокі окупаційні режими – польсько- шляхетський, німецько-фашистський, російсько-радянський – залишили криваві стигми на його душі»[3, c.19]. Державницьке мислення Блаженнішого випливало з декількох джерел: «національної історії й культури, християнського гуманізму, широчіні філософських і культурних засягів» [3, c.20]. Саме в цих ділянках людської думки слід розглядати підхід Патріярха до проблематики патріотизму і винародоволення.

У своєму «Заповіті» Патріярх чітко сформулював духовно-інтелектуальний імператив для українців в усіх куточках землі: «Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! (…) Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім’я своєї Святої Церкви!» [5, c. 17].

Відтак, три основи: родина, школа, Церква – були колискою національного, християнського і мовного виховання кожного українця. Тому то їх збереження, як в Україні, так і на поселеннях, було гарантом існування цілого народу: «Радію дуже, що Ви, роджені на чужині, любите свою Церкву, свій Нарід, рідну мову і рідний наш обряд, завдяки Вашим Родичам і Учителькам. Не забувайте ніколи того всього, що Ви навчились від своїх батьків, від своїх духовних Отців, бо вони передають Вам дорогі для нас всіх скарби з нашого минулого, щоб Ви здобули те, чого ми не могли здобути для нашого народу» [6, 14:431]. Ситуація, у якій довелося жити і діяти Йосифові Сліпому, була загалом відмінною для українців в Україні і «в розсіянні сущих», проте як тим, так і іншим загрожувала небезпека винародовлення та асиміляції. Тому в такому тріумвіраті – виховання в родині, освіта в рідній школі та духовна формація у Церкві – Патріярх вбачав запоруку збереження усіх елементів національної тотожности.

В першій половині ХІХ ст., Церква висунула на арену о. Маркіяна Шашкевича, якого Патріярх Йосиф назвав «будителем Галичини» [2, с. 38]. Поява на галицькому П’ємонті о. Маркіяна Шашкевича була, на думку Блаженнішого, доленосною: він прийшов розбудити зі сну і «прибите панщиною і кріпацтвом темне селянство, і малоосвічене духовенство, що мало рятувати його душу» [2, с. 38] , і «захоплену вищістю польської мови й перейняту чужими справами й гаслами нечисленну інтелігенцію, (яка) тратила своє національне обличчя і відчужувалася від свого рідного» [2, с. 40]. В другій половині ХХ ст. таким «будителем» української діаспори став і сам Патріярх Йосиф.

Встановлення совєтського режиму на Західній Україні відкрило нову сторінку знищення українства. Значна частина національно свідомого громадянства обрала еміґрацію у західний світ. Ті, що залишилися, були вимушені або прийняти нову ідеологію, або сповідувати свої погляди – релігійні та національні – у підпіллі. На довгих 18 років Митрополита Йосифа Сліпого було позбавлено можливости розвитку української науки: всі просвітницькі установи, засновані ним та його попередником Митрополитом Андреєм, було знищено. Новий режим ввів систему атеїзації, денаціоналізації та тотальної русифікації. Як писав про це Йосиф Сліпий, «постійне, цілеспрямоване вимішування людности, переселювання її поза межі України, як і пляново та послідовно здійснювана русифікація урядовими чинниками СССР, особливо в шкільництві, а також у всіх інших ділянках життя нашого народу в Україні, приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей [6, 14:339]. (…) Поховані в гробі модерних катакомб, привалені каменем забуття серед інших народів, десятки й сотки тисяч найкращих синів і дочок запроторені на засланя і в тюрми»[6, 9:234]. 18 років, що їх Йосиф Сліпий провів в ув’язненні, змінили рівно ж обличчя двомільйонної української еміґрації, яка в країнах свого поселення піддавалася процесам «деритуалізації та американізації» [4, c. 175] чи іншої етнічної асиміляції відповідно до місця проживання. «Денаціоналізація української молоді на поселеннях, яка починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження є також загрозливим явищем» [6, 14:339], – перестерігав Патріярх Йосиф.

Після звільнення з неволі та вигнання поза межі України для Йосифа Сліпого життєво важливим було «засвідчити єдність Українського Народу по всій землі» його вимушеного поселення [6, 9:241]. Тому коли Митрополита звинуватили у тому, що його турбувало тільки українське питання і ніщо інше, він одразу відповів: «Questo è giusto!» [4, c. 131].

Як людина науки Йосиф Сліпий бачив вирішення проблеми денаціоналізації та меншевартости у створенні осередків української науки: «Університет є на те, щоби запевнити національну свідомість! Скільки треба було пригадувати, що ти українець! Що ти маєш говорити по-українськи, що твоя кров і кість – українська! Слава Богу, що вже трохи забулося тієї меншевартости. Не хвались тим, що ти американець – ти маєш славнішу історію» [6, 14:154].

Тому його першим почином у вільному світі була організація у 1963 році Українського католицького університету ім. св. Климента Папи в Римі (УКУ), завданням якого було «головно доповнювати в наших слухачах те, чого не дають нам закордонні університети, зібрати наші наукові сили і водночас плекати по можливості всі галузі знання на українській мові, видавати відносну літературу та заповнювати прогалину в нашій науці» [6, 9:64].

Блаженніший швидко зрозумів, що українській діяспорі не вистачає національно свідомого, патріотично налаштованого духовенства, яке б відзначалося солідним рівнем українознавства. Отже, виховання і навчання українського священика було одним із пріоритетних місій УКУ: «Великі завдання перед Вами, майбутніми священиками нашої Помісної Церкви, на Вас ждуть з тривогою українські вірні на поселеннях і в Україні, бо важкі часи грядуть. Готуйтеся до них наполегливо і дбайливо, плекаючи рідного духа, щоб не були Ви чужинцями серед свого народу, щоб не помагали Ви йому котитись до латинізації і денаціоналізації, пам’ятаючи про слова Слуги Божого митрополита Андрея, які він сказав при нагоді ювілею М. Шашкевича: ви є з народу і для народу народу. З рідного народу Ви вийшли, для нього маєте в Христі жити» [6, 14:318].

Поряд із формацією духовенства в стінах УКУ Йосиф Сліпий передбачив плекання національно свідомої світської інтеліґенції, адже «при всіх звеличуваннях української завзятости і національної свідомости, багато-багато українців пропадає і гине в чужих морях, бо забуває себе і то, на загал, раз на завжди» [6, 7-8:143], – писав Патріярх. За основний принцип він взяв поєднання релігійного та патріотичного виховання, яке могло «забезпечити нашу молодь перед погубними впливами чужого, – мовою, обрядом і звичаями, – оточення» [1, с. 130].  Головним завданням УКУ було «з університетського і наукового становища зробити все, щоб це спинити і цьому протиставитись (асиміляції – прим. авт.). Маємо свою мову, свій обряд, що є таки могутнім чинником приналежности до своєї Церкви і української народности, свою історію і свою науку і це треба як найуважніше використати, щоб під цю пору в державах вільного світу перебути нашу недолю, коли на Україні немає свободи для нашої Церкви і не можна на полі науки робити те, що належало б. Тому за всяку ціну треба рушити цю стаґнацію в науці» [6, 7-8:143].

Географічні та політичні перешкоди залишалися неабиякою проблемою для розвитку УКУ в Римі. Відірвані від вільного світу

українці в Україні не мали доступу до християнської науки, отримуючи «викривлену науку на методах діялектичного матеріялізму, науку без Бога і без страху Божого» [6, T. ІХ, 1980. – c. 314]. Засимільовані молоді українці у вільному світі не вбачали вартости у підтримці українського університету: «значна частина цієї молоді занехує свою рідну матірну мову й свої прадідівні звичаї, зриває зв’язки зі своєю рідною українською Церквою і пропадає для свого рідного народу» [6, 9:86].

Вирішення цієї проблеми Патріярх Йосиф намагався знайти у створенні філій університету в різних країнах поселення українців.

«При такій Філії УКУ – писав Йосиф Сліпий – можна виховати ідейних і відданих свойому народові вчителів для початкових шкіл, можна згуртувати священиків, що віддали б себе вповні для праці рятунку свого поселення, можна згуртувати інтеліґентів, що могли б зайнятись молоддю, студентами і відживити в них бажання бути собою, щоб пізнати свій великий нарід і захопитись ідеєю жити для нього не тільки на своїм поселенню, але й для його долі в Україні, для його загальних потреб» [6, 9:316].

Тому 1 жовтня 1966 року в Буенос-Айресі засновано філію філософічно-гуманістичного факультету,  1973 року – філію в Чикаґо, 1976 р. – у Вашинґтоні, 1977 р. – у Філадельфії та Монреалі, 1979 р. – в Лондоні. Блаженніший прагнув, аби «основані Філії Українського  Католицького Університету [розвинулися] в самостійні університети. Свої доми, свої бібліотеки й музеї, виклади для молоді підготовлять і доповнять національне образування всіх фахівців» [6, 14:184].

На превеликий жаль, ця ініціятива не принесла бажаних результатів. У червні 1976 року Йосиф Сліпий писав: «Постало нині вже кілька Філій УКУ, хоч дуже тяжко стягати людей. Така мала свідомість наших студентів, які ходять всюди на американські чи канадійські університети, але до своєї філії вони не показуються!» [6, 14:110].

У 1970 році Йосиф Сліпий ініціює ще один проєкт, який мав на меті згуртувати у колисці християнського світу українську молодь з діяспори. Йдеться про літні курси УКУ в Римі, завданням яких було стати доповнювальними лекціями для української студентської молоді, яка у своїх Alma Mater не мала змоги набути знання, необхідні для національно свідомої української інтелігенції: «Насамперед, треба здобувати те знання з українознавчих предметів, яке не дають нашій молоді чужі університети – поглиблення рідної мови, історії, літератури, культури» » [6, 7-8:153].

Стратегічне мислення Блаженнішого, який єдиною мовою курсів визначив українську, сприяло тому, що молодь і представники монаших та чернечих спільнот мали «велику нагоду вивчити добре свою матірню мову, якої вони в обставинах свого життя і в країнах свого поселення чи народження, не могли добре опанувати» [6, 7-8:147]. Патріярх плекав надію, що літні курси в Українському католицькому університеті в Римі зможуть зупинити процес втрати української мови, однак, як ствердив Ярослав Пелікан, навіть за умови успіху вони допомагали лише невеликій групі українців. Тож іншим джерелом «українізації в розсіянні сущих» залишалися українські школи,  розвиток  яких  Йосиф  Сліпий  вважав  імперативом  доби: «Організація власного, рідного шкільництва, наука в школах рідної мови, своєї історії, культури, обряду і духа своєї Церкви, це одно з найважливіших і найпекучіших завдань» [6, 9:125.].

Питання збереження національної ідентичности було моральним та духовним імперативом для Патріярха Йосифа Сліпого та української спільноти в усіх куточках землі. Слова Блаженнішого, які прозвучали в ювілейному 1975 році у Римі, не лише не втратили своєї актуальности сьогодні, а навпаки, ще гостріше зринають перед нами у час війни в Україні: «Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здумиться перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою – і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! (…). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів». Своєю українською Церквою, організацією, своєю політичною зрілістю, своєю культурою, наукою, письменством і мистецтвом Ти вже зазначив своє становище!» [6, Том ХІV, 1981. – с. 238.]

 

Список використаних джерел

  1. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968- 1970 у світлі чужої преси. Праці Українського Богословського Наукового Товариства. Том ХХ. Рим-Париж, 1972.
  2. Іванкович І. «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Том Львів: Артос, 2016 – с. 38-46.
  3. Лубківський Р. Князь неуярмленої Церкви.//Лицар нескореної Церкви. До 120-річчя від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Статті і матеріали. – Інститут релігієзнавства. Львівське відділення Інституту української   археографії   та   джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. – Львів: Лоґос, 2012. – С. 19, 20.
  4. Пелікан Я. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Львів: Артос, 2015.
  5. Сліпий Й. Заповіт Блаженнішого патріярха Йосифа Сліпого. – АРТОС, 2022.
  6. Сліпий Й. Твори. Повне зібрання. Т. I-XVII. Рим, 1970-

 

 

(Українська) Вшанування пам’яті про Патріярха Йосифа Сліпого у його родинній Заздрості.

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Память про Патріярха Йосифа Сліпого вшанували в його родинній Заздрості

 

7 вересня минає 38-ма річниця відходу у вічність Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984). Пам’ять про великого уродженця Поділля вшанували в його родинному селі Заздрість що на Тернопільщині. Відзначення співорганізували Заздрістська гімназія ісеня Йосифа Сліпого і Представництво Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США в Україні. В рамках мистецької програми звучали вірші про Ісповідника Віри у виконанні учениць 9-го класу Катерини Гулимчук, Тетяни Мельничук, Анни Фундалевич. Спогадами про Патріярха поділилися колишня директорка школи Дана Петровська (Дичковська) і відомий меценат Богдан Тернопільський. Він зокрема заохотив молоде покоління пишатися своїм краянином і бути його гідними земляками.

 

О. Андрій Козак, парох церкви Воздвиження Чесного Хреста у Заздрості, відслужив панахиду за душу Патріярха Йосифа. До погруддя Патріярха було покладено квіти. На завершення відзначень учасники заходу помолилися біля гробу батьків Йосифа Сліпого.

Нагадаємо, що Йосиф Сліпий відійшов до дому Небесного Отця 7 вересня 1984 р. у Римі. З цього приводу світові й церковні очільники надіслали численні телеграми та співчуття на руки наступника Патріярха, Мирослава-Івана Любачівського. Серед них – тогочасний Президент США Рональд Рейґан, який зокрема зазначив: «Коли ми пригадаємо, що Кардинал Сліпий провів 18 років у совєтських в’язничних таборах, коли роздумуємо над тим, що він був засуджений до ҐУЛАҐу, бо відмовився зрадити свою Церкву, ми бачимо могутність і силу людського духа, яка стала очевидною (…) Відданість кард. Сліпого Богові та справі свободи людини були незрушимі, не зважаючи на те, що його карали засланням за його переконання. З огляду на його надхненне життя, він здавна є символом Божої сили та людського духа, і ним завж- ди дорожитимуть не тільки українці, але й чоловіки й жінки доброї волі усіх націй».

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

(Українська) Спогад про повернення на рідну землю Патріярха Йосифа Сліпого (27-29 серпня 1992 р.Б.)

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

 

Дні 26 до 30 серпня 1992 року творять важливу епізоду в новітній історії України, а особливо в історії Української Церкви. Є це час перепоховання тліннних останків св. п. Патріярха Йосифа Сліпого, що їх перенесено з крипти Собору св. Софії в Римі до Собору св. Юра у Львові.

У своєму «Заповіті»[1] зафіксовано його знаменні слова: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».

Учасники тих святочних днів, які зі всіх сторін світу тоді прибули до княжого города  Львова, ніколи не забудуть ті хвилини святості, поєднання у Христі, у дусі любові тієї маси народу, яка витала повернення Патріярха до його туземної батьківщини. Разом із тогочасною Головою Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А)  д-р Романою Навроцькою та іншими членами Патріярхального Товариства[2]  я мав цей великий привілей і честь брати участь у цих знаменних подіях. Наводжу тут два абзаци з репортажу Миколи Галева, тодішнього редактора журналу «Патріярхат»[3]:

26 серпня 1992 року в соборі Св. Софії у Римі, де у його підвалі спочивало тіло св.п. Патріярха Йосифа, Владика Мирослав Марусин відправив архиєрейську Службу Божу і Панахиду за спокій душі Патріярха Йосифа [у відправах я брав участь разом з д-р Романою Навроцькою-прим.авт.]. 27 серпня, в ранніх годинах, з усіма церковними приписами і почестями домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа зложено до українського військового літака, який на доручення міністерства військових справ України прилетів до Риму.

27 серпня 1992 р. о другій годині дня, львівського часу, на летовищі у Львові зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа Глава Української Католицької Церкви Патріярх Мирослав-Іван, Патріярх Мстислав УАПЦеркви, Архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви московського Патріархату, Архиєпископ Мар’ян Яворскі Римо-католицької Церкви у Львові, Архиєпископ Антоніо Франко — папський нунцій України, римо-католицький єпископ Маркіян Трофим’як, українські владики в Україні і Митрополит Максим Германюк і Владика Ісидор Борецький з Канади та Владика Михайло Гринчишин з Франції і разом з ними були сотні тисяч вірних[4].

Важко, а то й неможливо описати вражіння і думки, коли ми з Ромою Навроцькою вийшли з літака і побачили ту безкрайну масу народу, що з’явилася на летовищі привітати труну Патріярха. Виглядало, наче Львів залило безмежне море народу, на яке усміхалося блакитне небо України у радіснім сяйві сонця. В хвилину цього потрясаючого відчуття прийшли мені на думку слова одного високопоставленого ватиканського урядовця, який, зустрівшись з Патріярхом коротко після відмови Ватикану визнати Патріярхат, сказав до нього: «Ви самотні». Вістка про ці слова рознеслися в українській громаді, особливо у Північній Америці, і вони стали поштовхом до різних поїздок-паломництв до українського Риму та демонстрацій проти Ostpolitik Ватикану. Не знаю, чи той чиновник усвідомив собі, який ефект його слова матимуть на українських мирян. Але після них Блаженніший ніколи не був самотній, навіть після його відходу у вічність.

Жалібна процесія з домовиною урочисто вирушила з летовища до Преображенської церкви. Слід згадати, що маршрут співпадав до певної міри з похоронною процесією Митрополита Андрея Шептицького в листопаді 1944 року. На кожному етапі ходи до собору, яка зупинялася біля Ратуші, університету, Дзвіниці св. Духа, на площі Маркіяна Шашкевича звучали співи, молитви і пропам’ятні виступи між іншим ректора університету ім. Івана Франка проф. Івана Вакарчука та Василя Колодчина, Голови УПСО.

Я був приємно здивований організацією події, яку підготував Почесний комітет на чолі з Патріярхом Мирославом Іваном Любачівським, Митрополитом Максимимо Германюком, Митрополитом Стефаном Суликом і Архиєпископом Володимиром Стернюком. Останній з них був людиною великої відваги, адже завдяки йому Українська Греко-Католицька Церква повернула собор св. Юра. Про цю святиню українського народу згадав у своєму глибоко вдумливому і зворушливому слові[5] наслідник Патріярха Мирослав-Іван кардинал Любачівський, кажучи:

Нехай цей Собор Святого Юра і його крипта стане місцем паломничання українців з рідного краю і поселень, а головно нехай стане джерелом молитви, снаги і сили для майбутніх поколінь. Бо ми – нащадки наших предків, не сміємо і не можемо інакше поступати, як це передали нам у спадщині батьки наші. А те, що нам передають Йосиф Сліпий і Андрей Шептицький, – це ідеали вірности Богу, любов до волі і свободи, пошани до людини, створеної на образ і подобу Божу, любов до науки і знання, бажання єдности нашої Церкви і народу, оце «бути собою» і завершення патріярхатом Церкви Руси-України.

У п’ятницю, 28 серпня, в Дзеркальній залі Львівського політехнічного інституту відбулася Наукова конференція, у програмі якої були передбачені доповіді Владики Павла Василика; о. Д-ра Івана Хоми; проф. Василя Ленцика; п. Люби Дволіт, родички Блаженнішого; проф. Дмитра Крвавича; відомого дисидента Івана Геля; д-р Романи Навроцької; проф. Мирослава Лабуньки та ін.

29 серпня в Театрі Опери і Балету відбулася урочиста академія, на якій виголосив слово перший Президент вільної України Леонід Макарович Кравчук[6]. Того ж 1992 року в травні він відвідав Філадельфію, де його вшановано почесним докторатом ЛаСальського університету і бенкетом. У цій промові Кравчук підкреслив, що в Україні почався час духовного відродження. Він також звернув увагу на відношення Церкви до держави, підкресливши конечність невтручання останньої в церковне життя та забезпечення свободи совісти. Президент закінчив свій виступ такими словами: «Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися у світ сини і доньки України. А сьогодні у цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їх пам’ять, їх мудрість назавжди повертається в Україну і більш ніколи їм не доведеться поневірятися на чужині.

Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!»

Повернення на рідну землю, до Вільної України, було логічним завершенням туземної мандрівки Патріярха Йосифа Сліпого. Присутність на перепохованні представників різних конфесій та народів ще раз показала, що Блаженніший був не лише патріярхом, але свого роду етнархом без державного народу, якого – в дусі Шевченка – він завждт повчав: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!..»

[1] З нагоди 130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого побачив світ унікальний збірник «Заповіту» у дев’яти мовах. Заходами Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А), заснованого Блаженнішим Йосифом в 1974 р., ця книга сьогодні потрапила до читачів в різних куточках планети.

 

[2] Серед членів делегації зі США були між іншим: Василь Колодчин, Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО); Мирослав Лабунька, заступник Голови УПСО; Тетяна Цісик, членкиня ТССА, яку Блаженніший тепло називав «Мати Тетяна». Наймолодшою учасницею була Леся Головчак, донька завзятих патріярхальників Галини і Юліяна Головчаків, якій Патріярх Йосиф Сліпий уділив Таїнство Хрещення в церкві Христа Царя у Філадельфії під час візиту 1973 року, яку ми називали «візитацією». З Риму до Львова прибули також: не визнаний на той час Ватиканом  Преосвященний Іван Хома, якого Патріярх називав «Владика Святий»; колишній особистий секретар Блаженнішого о.д-р Іван Дацько; о.д-р Іван Музичка, ректор УКУ в Римі.

 

[3] «Патріярхат», ч.   1992.

[4] Слід зазначити, що більшість тогочасних українських єпископів не підтримували відкрито змагу за Патріярхат.

[5] Слово, виголошене 29 серпня 1992 року на Академії в пам’ять св. П. Патріярха Йосифа у Львівському оперному театрі.

[6] Повний текст промови видрукувано у журналі «Нові дні»//число 512-513, листопад-грудень 1992, та у журналі «Патріярхат» ч. 1992.

(Українська) «Хто зна, чи саме постать Ґваделупської Богородиці не стане фундаментом до будування цивілізації Любові всього людства».

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Інтерв’ю з Преосвященним Михаїлом Бубнієм, ЧНІ, екзархом Одеським

 

Ірина Іванкович: Преосвященний Владико, коли і за яких обставин Ви вперше «зустрілися» з Ґваделупською Богородицею?

Владика Михаїл Бубній: Пригадую, що це було в 2009 році, в часі мого навчався у Римі. Одного разу я отримав запрошення відвідати Ватиканські сади. Під час екскурсії, ми підійшли до меморіалу, представленого в двох скульптурах: мексиканця Хуана Дієґо, на тільмі якого була зображена Ґваделупська Богородиця, і мексиканського єпископа навколішках перед Нею. Питаю нашого гіда, сестру Вероніку Янів зі Згромадження катехиток св. Анни: «А це, хто такі?» А вона зі захопленням і дуже колоритно починає розповідати нам цю вражаючу історію про об’явлення Богородиці в Мексиці. Чесно вам скажу, з якимось особливим тоді трепетом і зацікавленням я слухав про це об’явлення, яке найбільше запам’яталося мені з цієї прогулянки Ватиканськими садами. Де б я міг собі тоді подумати, що вже через 9 років я матиму змогу звершити паломництво саме до цього чудотворного місця в Мексиці!

 

І.І.: Цікаво, Владико, як дійшло до такого паломництва?

Владика Михаїл: Почалося все у вересні 2017 року. Тривав тоді Синод УГКЦ у смт. Брюховичах біля Львова. До мене підійшов мій співбрат-редемпторист владика Браєн Байда, єпарх Саскатунський, показав свою панагію зі зображенням Ґваделупської Богородиці і запропонував мені  приєднатися до паломництва в Мехіко, яке він організовує для канадійців в днях від 16-24 лютого 2018 року. Відразу запевнив мене: “Не хвилюйся, Михайле! Витрати за подорож і на проживання я беру на себе”. Пригадую, що моя реакція була стриманою та обережною: не відразу я погодився. Подякував владиці Браєнові і кажу, що це хороша ідея, але потрібно трошки часу, щоб обміркувати всі за і проти.

Роздумуючи над пропозицією владики Браєна, мені пригадалась прогулянка Ватиканськими садами і в пам’яті відтворився образ Ґваделупської Богородиці, що я її бачив на тільмі цього мексиканця Хуана Дієґо. Я подумав: це напевне якийсь особливий знак, що його посилається мені з гори. Хто зна, чи ще буде колись така нагода в моєму житті, тому я погодився взяти участь у цьому паломництві.

І.І.: Ви мали неповторну нагоду і благословення торкнутися нерукотворного образу Пресвятої Богородиці. Як запам’ятався Вам цей момент і як він вплинув на Ваше подальше життя?

 

Владика Михаїл: О так! Це було щось надзвичайне. Цієї нерукотворної Святині паломники не можуть торкатися. Знаходиться вона досить високо, можна лише на відстані кількох або кільканадцятьох метрів на неї споглядати. Вхід до місця її розташування захищений дуже складним кодовим замком, який може відчинити лише ректор базиліки, і тільки в дуже рідкісних випадках та для дуже поважних гостей. Перебуваючи довго на молитві, в мене зродилося велике бажання торкнутися цього нерукотворного образу Пресвятої Богородиці. Я виявив це бажання нашому організатору паломництва, владиці Браєну. Він сказав, що це абсолютно неможливо: такого не практикується під час жодного паломництва.

Але в мене було таке відчуття, що немає неможливого, як каже Христос: “Все можливе тому, хто вірує” (Мр. 9, 23). Я приїхав із дуже далекої країни і маю особливі намірення. По-перше, блаженніший Святослав, благословляючи мене у це паломництво, просив про особливу молитву заступництва для України і припинення війни на Донбасі. По-друге, Лицарі Колумба в Україні споруджували в цей час каплицю Ґваделупської Богородиці на Аскольдовій могилі в Києві і дуже просили мене привезти копію цього нерукотворного образу до Києва і, якщо це можливо, щоб ця копія була прикладена до оригіналу.

Чесно кажучи, я чомусь був переконаний, що ректор мені в цьому не відмовить. Так і сталося. Я попросився до нього на розмову, розповів про свої наміри, розповів про Україну, як вона сильно зараз кровоточить на Донбасі, і що в даний час Україна потребує особливого захисту від Богородиці. Ректор базиліки монсеньйор Енрік Ґлені, мене уважно вислухав, задумався, як же ж він це зробить, адже протягом дня постійно відбуваються богослужіння і багато паломників перебуває в базиліці, тому він не зможе забрати цей нерукотворний образ з-перед їхніх очей (щоб підійти до цієї Святині, потрібно відповідним механізмом повернути її на 90 чи трохи більше градусів). Тоді він мені запропонував підійти ввечері, коли вже базиліку зачиняють. Я йому кажу: “Отче Енріку, але я буду не один: я хотів би, щоб кожен із нашої групи зміг прикластися до Неї. Він усміхнувся і каже: «Добре, приходьте”.

Це сталося в останній день нашого паломництва, безпосередньо перед самим виїздом на летовище. Пам’ятаю, ми дуже хвилювались, щоб не запізнитись на рейс. Але ми встигли. По дорозі на летовище серед паломників лунали слова: «Це чудо!» А в моїй душі була велика вдячність Богородиці та отцеві Ректору за надану нам таку можливість. Я ще раз переконався у словах цієї славної української пісні до Богородиці Матері Неустанної Помочі, що: “Ще нечувано ніколи, щоб вона не помогла…”. Я Її прямо про це просив і отримав.

 

І.І.: Які враження Ви привезли з паломництва до Санктуарію Ґваделупської Богородиці 2018 року?

Владика Михаїл: Зазвичай в кожному паломництві є чітко визначена програма: що, коли і куди! Так було і в нашому випадку. Владика Браєн спланував для нас кожен день, щоб ми якнайбільше побачили і отримали якнайкращі враження від Мексики. Коли ми прибули на місце і поселилися в готелі, одразу після цього ми відвідали базиліку Ґваделупської Богородиці. Тоді в мене з’явилось велике бажання принаймні перших 2-3 дні побути на самоті, зробити свого роду реколекції і якнайдовше помолитися біля цього нерукотворного образу Богородиці, але так, щоб мене ніхто і нікуди не квапив. Владика Браєн радо на це погодився, тому я мав досить багато часу бути біля чудотворного образу і спостерігати за виявом особливої побожності та великої любові латиноамериканців до цієї Ґвадалупської Святині. Я бачив, з яким трепетом і жертовністю вони приступали до почитання цієї ікони, ступаючи на колінах десятки, а то й сотні метрів по бетонній доріжці; як вони щиро молилися перед цією святинею; як вони активно і масово брали участь в Богослужіннях і прийнятті Святих Тайн.

Найбільше враження справило на мене дієцезіальне (єпархіяльне) спільне паломництво. Я думав, що цей потік людей ніколи не закінчиться. Тисячі і тисячі людей в різноманітних національних костюмах, під удари барабанів та інших музичних інструментів крокували в напрямку Санктуарія, несучи надзвичайно гарні, величезні композиції із живих квітів, присвячені тематиці Богородиці. Ці подарунки складали у стіп Богородиці, пізніше в молитві, чуваннях та в піснях прославляли свою Покровительку протягом двох днів, ночуючи хто де: одні в наметовому містечку відразу на площі біля базиліки, інші – в кузовах гарно прикрашених квітами і стрічками вантажівок, ще інші – ховаючись від сонця розмістилися під цими ж вантажними автами, на вулиці і пішохідних доріжках. Просто неймовірні враження. Що більше, я мав можливість спостерігати, як до цієї нерукотворної Святині прибували не тільки християни, але також різні поганські племена Латинської Америки. Не входячи до храму, вони перед головним входом до базиліки виконали кілька ритуальних танців, вшанувавши “Королеву Мексики та Імператрицю Америки” і повертались щасливі до своїх домівок. Словами цього не передати. Це потрібно побачити.

І.І.: Розкажіть про початки поширення культу Ґваделупської Богородиці в Україні.

Владика Михаїл: На моє переконання, культ Ґваделупської Богородиці в Україні розпочався із початком діяльності в Україні у 2012-2013 роках тзв. братерської організації чоловіків-католиків Лицарів Колумба. Не знаю, можливо, і раніше цей культ був присутній в окремих римо-католицьких спільнотах чи поодиноких домівках, але наскільки мені відомо, саме спільноти Лицарів Колумба стали особливими почитателями цього культу, тому що Богородиця із Ґваделупи є їхньою безпосередньою покровителькою.

Відповідно до розбудови цієї братерської організації Лицарів Колумба, зростало також і число Її почитателів. Згодом, завдяки Миколі Дмитровському, Великому Лицарю Ради імені князя Аскольда, виникла ідея спорудження окремої каплички для почитання Ґваделупської Богородиці. Він запропонував облаштувати таку келію в крипті церкви св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі в Києві. Цю ідею схвалили брати-лицарі та отцець настоятель Ігор Онишкевич. Деякий час тривало приготування келії, і в травні 2019 року Брати Лицарі запросили мене очолити Архієрейську Святу Літургію на Аскольдовій могилі та посвятити копію нерукотворного образу Ґваделупської Богородиці, яку я мав можливість особисто прикладати у 2018 році до чудотворного оригіналу в Мексиці. Після Літургії, ми процесійно перенесли цю посвячену копію до крипти і помістили її в спеціально облаштованій бічній келії нижнього храму св. Папи Сильвестра. Тепер ця Святиня є доступною не тільки для парафіян церкви св. Миколая Чудотворця, а й фактично для всіх представників Лицарів Колумба в Україні та всіх бажаючих отримати ласки за Її посередництвом.

І.І.: Українці почитають Пречисту Богородицю у Її чудотворних іконах – Зарваницькій, Почаївській, Вишгородській, Белзькій та ін. Чи і як, на Вашу думку, далека Богородиця з Мексики промовить до сердець наших братів і сестер в Україні?

Владика Михаїл: Далека, можливо, географічно, бо вона об’явилася на американському континенті. Але Богородиця, як Мати Церкви і кожного віруючого християнина, є завжди дуже близько і поруч нас. Вона об’являлася у різних місцях і при різних обставинах, або ж випрошувала у свого Сина потрібні ласки для Її почитателів при різних чудотворних іконах, тому що завжди готова прийти нам на поміч: “Ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла…” – як співаємо у пісні.

Ви самі зазначили, що ми, українці почитаємо Пресвяту Богородицю в різних чудотворних іконах, правда? Ми вирушаємо в паломництва до різних чудотворних місць, щоб просити Її заступництва. Але це не означає, що ми якусь ікону любимо більше чи менше. Перед кожною марійною іконою завжди в нашій уяві та свідомості постає та ж постать і особа – Пресвята Богородиця, наша духовна Матір і Заступниця перед Господом. Тому я більш ніж впевнений, що Ґваделупська Богородиця також буде промовляти і до українських сердець.

Об’явлення Діви Марії автохтонному мексиканцеві Хуанові Дієґо на пагобрі Тепеяк у 1531 році мало тоді вирішальний вплив на євангелізацію Мексики. Але цей процес Марійної євангелізації вийшов далеко поза межі Мексики і поширився по цілому континенті, а згодом перейшов і на інші континенти. Сучасний світ настільки просякнутий війнами і насильством, що, здається, потребує якоїсь особливої, нової євангелізації, і хто зна, чи саме постать Ґваделупської Богородиці не стане фундаментом до будування цивілізації Любові всього людства.

І.І.: Хто, на Вашу думку, може і повинен стати промотором Ґваделупських об’явлень в Україні?

Владика Михаїл: Може, звісно, кожен! А повинні бути промоторами ті, котрі мають Її за свою покровительку – члени Лицарів Колумба та їхні родини. Оскільки ця мирянська чоловіча католицька спільнота останнім часом досить інтенсивно розвивається в Україні, відповідно і ця нерукотворна Святиня Ґваделупської Богородиці ставатиме на мою думку щораз то більш знана серед українського суспільства, особливо сереред віруючих греко-католиків та римо-католиків.

І.І.: Книга «Ґваделупська Богородиця: Матір цивілізації Любови» – це перша ґрунтовна україномовна книга про об’явлення на пагорбі Тепеяк майже півтисячолітньої давності. Що для себе особисто Ви відкрили на сторінках цього чтива?

Владика Михаїл: Насамперед, ця книга відкрила для мене багато нового про автохтонне населення мезоамериканців – ацтеків, їхню культуру, традиції, мову, вірування тощо. По-друге, не зважаючи на півтисячолітню давність цього об’явлення, послання Богородиці залишається актуальним і сьогодні: це послання надії та любові для будування нової цивілізації. Особливістю цієї книжки є також ґрунтовний науково-богословський аналіз нерукотворного образу Пресвятої Богородиці на плащі-тільмі св. Хуана Дієґо. Це справді вражаюче і подивугідне явище, оскільки нанесені на тільму фарби є невідомого походження, як рівно ж відсутні штрихи будь-якого пензля.

Читаючи про це, я уявив собі Мойсея на Синайській горі, коли сам Господь Своїм перстом писав заповіді для Свого народу на кам’яних скрижалях. Зазвичай, чудотворні ікони мають свого автора-іконописця, часом знаного, а часом й невідомого. Але автором образу Ґваделупської Богородиці є сама Богородиця.

І.І.: Владико, щойно кілька днів тому відійшла до дому Небесного Отця Ваша Мама. Вона була Вашою стежиною до Бога і до Богородиці. Ваш погляд на Материнство в широкому значенні цього слова?

Владика Михаїл: Мама відіграє унікальну роль в житті своєї дитини. Незважаючи на те, що ця роль матері з дозріванням дитини постійно змінюється, однак її любов, опіка, настанови, переживання, турбота і піклування є незмінними! Я це усвідомлював все більше і глибше кожного разу, коли навідував своїх батьків. Материнство, це, мабуть, одне з найвищих та найвідповідальніших призначень жінки, адже, даруючи дитині життя, вона змушена вмерти для себе самої, для власної вигоди, для кар’єри, щоб принести “плід” –  нове життя. Вона неначе те зерно, про яке говорить Ісус Христос у євангелії від Івана: “Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе” (Ів. 12, 24). Подібно як Ісус пожертвував себе задля спасіння нас, дітей Божих, також і мати заради своєї дитини готова жертвувати свій час та зусилля до тієї міри, аж поки не побачить, що її дитина є щасливою. Навіть тоді коли вже бачить, що з її дитиною все гаразд, все одно сумнівається, чи дитина каже правду. Ось таке воно – правдиве материнство! І саме такого я досвідчив від своєї новопереставленої мами.

 

Правду кажете, що моя мама була стежиною до Бога і до Богородиці. В день її смерті, 21 червня цього року, я оприлюднив листа, якого вона мені написала ще в 2008 році. В ньому, за її словами, вона відкриває для мене “Маленьку таємницю” і зізнається, що перед моїм хрещенням вона властиво пожертвувала мене для Бога, просячи Його щиро, щоб покликав мене до Свого виноградника (повний текст цього листа можна знайти на сайті Одеського екзархату). Материнська молитва має велику силу. В цьому я особисто переконався тоді, коли тільки-но зроджувалось в мене покликання і бажання до богопосвяченого життя, а потім – в часі різних випробувань в монашому і священничому покликанні, і аж до різних життєвих ситуацій, в яких я просив маму про особливу молитву. Хочу сказати, що це справді діє!

Підсумовуючи, можна сказати, що Материнство, з однієї сторони – це великий дар, а з іншої також і велика відповідальність. Щоб його правильно зреалізувати, я б порадив нашим матерям – теперішнім чи майбутнім, завжди свій погляд скеровувати на Ту, що є вчителькою достойного материства, на “Другу Єву” – Пресвяту Богородицю, Матір Церкви Христової. Саме від Неї моя мама вчилася бути доброю матір’ю. З одного боку – не обожнювала нас, своїх дітей, щоб нам в усьому догодити, а з іншого – не очікувала від нас якоїсь надмірної уваги, натомість завжди скеровувала і вказувала нам стежину, що веде до Бога. Своїх дітей вважала завжди даром Божим. І саме за таке материнство я їй сьогодні надзвичайно вдячний.

“I strongly felt that if Ukrainians could read about Our Lady of Guadalupe in their own language, I would have done my very small part in what She has planned.”

Interview with Bishop Bryan Bayda, CSsR, Eparch of Saskatoon

 

Iryna Ivankovych: Most Reverend Bishop Bryan, where does your devotion to the Mother of God come from? 

Bishop Bryan: The short answer is that it comes from the Holy Spirit, but this is how it looks in real life. From 1975-79, during my years as a student in the minor seminary of St. Vladimir’s College in Roblin, Manitoba I loved to pray Moleben to the Mother of God. More personally, She drew me close with Her tenderness when I had difficulties with my peers and other stressful moments in school. I would go to chapel and chat with Her and She comforted me, protected me, just like She held Jesus in the crossing of Her arms, sitting before the icon of Our Mother Of Perpetual Help.

 

I.I.: What was your first encounter with Our Lady of Guadalupe?

Bp Bryan: I saw Her miraculous image as a 13-year old boy when I traveled with my family to Mexico City in 1974. I vaguely knew about the miraculous apparitions then. But I truly encountered Her in 2009 as a bishop during a Congress in Her honour, immediately following a Knights of Columbus Supreme Convention that was held in Phoenix, Arizona. The fervour that Msgr Eduardo Chavez had when he spoke about Her was amazing. I made many connections between our icons of the Byzantine rite and this miraculous image.

 

I.I.: You have visited the Shrine of Our Lady of Guadalupe and places of apparition many times. How have those pilgrimages transformed you as both a Ukrainian Catholic and a religious over the years?

Bp Bryan: As a young child, I was a pilgrim at Our lady of Lourdes Shrine – St. Laurent (near Duck Lake Saskatchewan just one hour from our farm) where many Métis natives gathered. I encountered people with different cultures on pilgrimage. Even when farm work was pressing, my mother made a point of taking us children to pray. So, I have learned that culture, song, dance, ritual, tradition, language, race, and sacrifice all have a role to play in prayer and a pilgrimage experience. Many subsequent pilgrimages reinforced this experience. A pilgrimage is a short intense experience parallel to the life-long daily experience of prayer as a Ukrainian Catholic and as a Redemptorist living in community with all the same elements.

 

I.I.: The events of 1531 are almost five hundred years old. How are they relevant to the people of the 21st century?

Bp Bryan: Not everybody gets along very well and human conflict is global. That is why peaceful conflict resolution is an important lesson for all. The chronicles of this story (Nican Mopohua) show how conflict exists internally in a person between reason and faith; externally between friends; between individuals seen as heroes or villains; between the Indigenous and European settlers; between the continents of America and Europe; and between the church and civil forces. This is especially obvious regarding the current conflict on Ukraine’s eastern border with Russia. Peaceful resolution takes place with the appearance of Our Lady of Guadalupe and her message of hope that says ‘conflict resolution is found in Her Son’. Balance is brought to the cosmos and all creation as indicated on the image by the angel at her feet. Indeed, it is a powerful example of enculturated evangelization that has ramifications on economic, political, environmental, emotional, human and spiritual levels. I would go as far to say that this story of Our Lady of Guadalupe has a profound Eucharistic significance. Her message helps people give their hearts to Her so She can give them to Her Son Jesus. This is the proper response to the love Jesus has shown to us. He who gives Himself in the form of His body and blood as well as scriptural Gospel values to sustain us in a peaceful life with each other asks for our hearts. This message is current and relevant globally for all people in relationships, with each other and the environment.

 

I.I.: How can an average Ukrainian come to understand the meaning of Our Lady of Guadalupe?

Bp Bryan: Many Ukrainians are familiar with the icon of the Mother of Perpetual Help and in fact, the Mother of God has entered many hearts, homes and churches around the world through the efforts of the Redemptorists. In faith, I believe the Holy Spirit placed on Her lips a message:

1) She spoke these words to Jesus as a child when I pray today before the icon of the Mother of Perpetual Help; 2) the very same words She said to Juan Diego in 1531 when he was worried about the death of his uncle Juan Bernadino, and 3) a message She shares with the people of Ukraine today that the Knights of Columbus can nurture, 118“Listen, put it into your heart, my youngest son, that what frightened you, what afflicted you is nothing; do not let it disturb your face, your heart; do not fear this sickness or any other sickness, nor any sharp or hurtful thing. 119Am I not here, I who have the honor to be your mother? Are you not in my shadow and under my protection? Am I not the source of your joy? Are you not in the hollow of my mantle, in the crossing of my arms? Do you need anything more?”.

 

I.I.: Ukrainians have long developed a profound love and devotion for the Mother of God. How can devotion to Our Lady of Guadalupe help them become even closer to Her?

Bp Bryan: What is the difference between a painting, an icon and a picture? The face of a person is a mystery that is difficult to explain. Said differently, what is the mystery that fills your heart when you see the face of a friend, a family member, a parent or the face of your earthly mother? With the image of Our Lady of Guadalupe, Mary, the Mother of God, left us an image of Her face. God speaks through paintings as well as icons as well as pictures. For me, in addition to many icons that I feel drawn towards, this sets Her image apart from all icons in the sense that no hand wrote or painted it and there is no reasonable explanation as to how it was fixed to the fibre of the tilma. This miracle is an ongoing miracle for roughly 490 years. She sustains it.

 

I.I.: Our Lady of Guadalupe is called the Star of the New Evangelization. What can she teach us about inculturation in evangelization? How can she speak to the hearts of people outside of Mexico?

Bp Bryan: The Mother of God, Theotokos, has expressed Her affection for the church in numerous ways. I would like to point out that She has left a profound message of Inculturated Evangelization as Our Lady of Guadalupe according to St. John Paul II. Culture, properly understood in my opinion, is at the service of our faith. This is an important message for us as Ukrainian Catholics, who have a faith supported by our cultural traditions and practices. This experience for Ukrainian Catholics makes them prime examples for Missionary Discipleship. The more we can evangelize others with the proper understanding of the role cultural expression, the more we can understand Her role as the perfect expression of inculturated evangelization. We are drawn closer to Her when we evangelize like Her.

 

I.I.: It was your desire to have the book “Our Lady of Guadalupe. Mother of the Civilization of Love” translated into Ukrainian. What message to the potential readers did you have in your heart at the beginning of the project?

Bp Bryan: I had the same message then as I have now – She is present to give them hope by drawing close to Her Son. I felt She, the Mother of God, wanted the book made available to the people of Ukraine when She said to Juan Diego during the first apparition, Because truly I am honored to be your compassionate mother, yours and that of all the people that live together in this land, and also of all the other various lineages of men; those who love me, those who cry to me, those who seek me, those who trust in me. Because there [at my sacred house] truly will I hear their cry, their sadness, in order to remedy, to cure all their various troubles, their miseries, their pains. (Nican Mopohua 29-32)   For me, the numerous connections of the story and the history of the Ukrainian people made a great deal of sense. People of Ukraine love the Mother of God. They seek Her, they trust in Her, they cry out to Her with their sadness.  I strongly felt that if they could read about Her in their own language, I would have done my very small part in what She has planned.

 

I.I.: What role in spreading the message left by Our Lady of Guadalupe do the Knights of Columbus play?

Bp Bryan: The same way She gave dignity to Juan Diego by using his Tilma, I think She also wanted to give dignity to the humble yet ever public witness of the Knights of Columbus. The founder of the Knights of Columbus, Blessed Fr. Michael McGivney did, and continues to do, powerful things for the family through the Knights. During this year of St. Joseph, I think the Knights can do powerful things for the families of Ukraine by spreading the awareness of the closeness of the Mother of God through sharing the miracles of Our Lady of Guadalupe. So much strife tears away at the family unit in Ukraine today. Like the Mother of God enlisted the help of Juan Diego to work with the Bishop and the church, I believe She wants to do this with the Knights who work closely with the clergy and the church, to bring the people to Her Son, contributing to a civilization of love.

To this end, at what point does the gift of Mr Anderson be given to the Knights of Ukraine? Perhaps this is the point in time that they should be the ones to take this project and develop it. Juan Diego was a local lay person. I see the Knights playing this role. The intercession of Our Lady of Guadalupe in Ukraine is not just about information and spiritual transformation, but also about the dignity of the family that gets to be elevated in dignity the way Juan Diego and natives were elevated through Her choice of messenger. Perhaps the Knights are the messengers for family values that need to take Her story now, regarding its development, launching, and sustaining of the project as much as possible.  Working with the St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholic, Inc. is a definite plus overall.