Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Про сторіччя Української революції та виклики сучасності говорили на форумі Товариства «Свята Софія» США
У четвер, 11 жовтня, на форумі Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) та Осередку праці Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ А) у Філадельфії відбувся виклад на тему «100 років Української революції і виклики сучасності». Доповідь виголосила провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії Національної академії наук України, кандидат історичних наук д-р Тетяна Осташко, яка нині досліджує архівні колекції Східноєвропейського дослідного інституту ім. В.К.Липинського у Філадельфії.
Доповідачка накреслила 4 головні напрямки української суспільно-політичної думки ХХ ст., а це: народництво, націоналізм, комунізм і консерватизм. Останній із них тісно пов’язаний з ім’ям відомого історика, політика, мислителя Вячеслава Липинського. Консервативний, або державницький, напрям української суспільної думки, за висловом Івана Лисяка-Рудницького, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття», але й досі залишається упослідженим. Українському консерватизму притаманні: відданість правовим методам політичної боротьби; поміркованість і повага до законної та легітимної влади. Народжені в передреволюційний час його ідеї з часом перетворились у струнку теоретичну концепцію майбутнього розвитку української держави, знайшли практичне застосування в добу Гетьманату Павла Скоропадського 1918 р.
Майже сторіччя українська історіографія безперспективно дискутує який політичний режим – Української Центральної ради, Директорії Української Народної Республіки (УНР) чи Гетьманат Павла Скоропадського був більш патріотичним. Одні бачать у Центральній Раді та Директорії УНР неабиякі революційні досягнення та прогресивні тенденції суспільного розвитку. Натомість, режим П. Скоропадського розглядають виключно як спробу реакційних сил за підтримки німецьких військ повернути владу поміщиків і буржуазії для подальшої «експлуатації мас».
Між тим «поява українських соціалістів при владі засвідчила, що Україна, як і сусідня Росія, стала ареною соціального протистояння, де держава та нація стали заручниками проведення руйнівних соціальних експериментів. Намагання лідерів Центральної ради будь-що утвердити соціалізм навіть ціною втрати національної державності (згадаймо Винниченкове – «або соціалістична Україна, або ніяка») на практиці вело і до розколу національного руху, і до соціально-економічної деградації України» – підкреслила доповідачка. Фактом залишається те, що більшість українських партій і насамперед наймасовіші з них — українські есери та українські соціал-демократи, очолювані істориком Михайлом Грушевським і письменником Володимиром Винниченком, — настирливо намагалися творити єдиний революційний фронт із російською демократією, від якої сподівалися отримати розв’язання національної проблеми. Вячеслав Липинський натомість виступав рішуче проти участі українців у демократичному русі в Росії, оскільки останній, на його думку, працював тільки на велику Росію: “Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо. Російська революція годується, головним чином, нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію”. Основний наголос він робив на «зміцненні національної сили, пропаганді революційної ідеї» до повного національного визволення України.
Важливим моментом для розуміння національних пріоритетів урядів Української Держави є взаємини з країнами Почвірного союзу, збройні сили яких були запрошені в Україну лідерами Центральної Ради. 30 грудня 1917 р. представники країн Почвірного союзу проголосили: «Ми признаємо Українську делегацію як самостійну і як повномочне представництво самостійної Української Республіки». Українська Центральна Рада, підписуючи Берестейський мирний договір, до певної міри не визначалася з національними інтересами України на міжнародній арені. Йдеться також і про Крим, який безумовно мав для УНР важливе стратегічне значення як геополітичного так і військового характеру. Згодом під тиском обставин Рада Народних Міністрів УНР змінила свою позицію у цьому питанні. Уряд УНР без погодження з вищим німецьким командуванням відрядив групу військ Запорізького корпусу на чолі з полковником Петром Болбочаном, перед яким в свою чергу було поставлене окреме стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Після вдалих операцій запорожців та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Міністри УНР відріклися від власних військових в Криму. Така непослідовність уряду та його членів ще раз демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами. Як результат — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії в Криму не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами.
Вже наприкінці квітня 1918 р. стало зрозумілим, що німецько-австрійське командування, скинувши Центральну Раду, мало намір перетворити Україну на генерал-губернаторство. Лише проголошення Гетьманату П. Скоропадського забезпечило подальше існування незалежної української держави, попри те, що можливості гетьмана в умовах німецько-австрійської окупації, були більш обмеженими, ніж у діячів Центральної Ради.
Підсумовуючи уроки минулого, Т. Осташко зазначила: «Протягом 100 років прихильники народницього та державницького напрямів шукали причини поразки в Українських національно-визвольних змаганнях. На відміну від Володимира Винниченка, Івана Мазепи, Павла Христюка та інших представників українського соціалістичного табору державники прагнули запропонувати ефективні способи побудови держави. За словами доповідачки, і «теорія малих справ» традиційних українських консерваторів (як ось, Євгена Чикаленка), і «новий спосіб думання» (Вячеслава Липинського) і практична державницька праця Павла Скоропадського – ось правильні відповіді на уроки, які задала нам історія 100 років тому».
Прес-служба Товариства «Свята Софія» США
Світлина (автор: Стефан Фартушок) д-р Тетяна Осташко