Вступне слово до україномовного перекладу книги Ярослава Пелікана “Ісповідник віри між Сходом і Заходом: портрет українського кардинала Йосифа Сліпого”
Академік Леонід Рудницький
Моє знайомство з Ярославом Пеліканом я завдячую тогочасному парохові церкви Христа Царя у Філядельфії о. Мартинові Канаванові. Підготовляючи разом з проф. Мирославом Лабунькою симпозіюм «Українська Католицька Церква 1945-1975», який відбувся 19 квітня 1975 року в ЛаСаль Університеті , я звернувся до о. Канавана з проханням порекомендувати провідних іноземних науковців Церкви, які могли б зайнятися історією Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) і тим самим звернути увагу наукового світу на її трагічну долю. Це був початок довголітньої співпраці між ЛаСальським університетом та Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США, яка продовжується і сьогодні, про що яскраво свідчить міжнародна наукова конференція «Катакомбна Церква в ХХ столітті», що відбулася 3 травня 2014 року з нагоди 25-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. В тих часах Україна взагалі, а УГКЦ зокрема, були мало відомі в англомовному світі і того роду конференції мали в додатку до наукового збагачення також завдання популяризувати українську справу на міжнародній арені. Причина такого стану була в тому, що ціла історіографія Східної Европи базувалася головно на працях російської, царської еміґрації, в яких Україна як окрема держава не існувала взагалі, а згодом – комуністичного наукового світу, де вона існувала тільки марґінально як одна із 15 республік Совєтського Союзу. Додатковою причиною цього стану було упередження естаблішменту західного наукового світу до еміґраційних науковців, яким закидалося брак об’єктивности.
О. Канаван відразу запропонував цілу низку науковців, а між ними – прізвище Ярослава Пелікана, яке вже тоді було широко відоме в науковому світі. Його книжки рецензувалися не лише у наукових виданнях, але й отримували широкий відгук в американській пресі, особливо в New York Times . Уже в той час він, професор Єльського університету, користувався величезним авторитетом: стаття за його іменем мала велику вагу, на конференціях гуманітарного, а особливо історичного спрямування його цитували як одного з найвидатніших мислителів тогочасної доби. У своїх викладах і наставленні до науки був дуже об’єктивний, мав феноменальні знання, з пам’яти цитував різні погляди та різниці в доктринах поодиноких віроісповідань, контроверсійні моменти викладав безтенденційно і був дуже вдоволений, коли після викладів студенти запитували його: «А яку позицію в цій справі займаєте Ви?» Це було для нього найбільшою похвалою, яка засвідчувала його об’єктивність. Як згадано в його біографії, впродовж свого життя Ярослав Пелікан удостоївся численних відзначень, почесних докторатів, премій і нагород, престижних призначень, проте одній з його мрій не судилося здійснитися. Котрогось дня він зізнався мені, що його особа є серйозною кандидатурою на пост бібліотекаря Конґресової бібліотеки США. Як відомо, це найстарша федеральна культурна установа в Америці і найбільша бібліотека в світі. На жаль, Пелікан не був фаворитом тогочасної Першої Леді США Ненсі Рейґан, яка вплинула на призначення іншої особи.
Звернувшись до нього із запрошенням взяти участь у згаданому симпозіюмі, я був приємно здивований, що цей світової слави науковець відразу погодився виступити на форумі ЛаСальського університету за надзвичайно скромний, навіть можна сказати символічний гонорар. Це був початок нашої довголітньої дружби і співпраці, що увінчалася виданням книги Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. На цій конференції Пелікан вперше запізнався з елітою науковців, що займалися дослідженням української історії, богослов’я та канонічного права. Тут він мав нагоду особисто нав’язати контакт з таким світочем канонічного права, як о. Віктор Поспішіль, визначними активістами патріярхального руху політологом і знавцем сучасної української проблематики Василем Маркусем та професором історії Церкви о. Петром Біланюком, як і з іншими науковцями українського походження. Всі вони зробили на Пелікана позитивне враження. На наступних зустрічах і конференціях (між ними «Українське християнство напередодні свойого другого 1000-ліття», яка відбулася 6 жовтня 1984 р. знову ж в ЛаСаль університеті) він також пізнав інших представників українського наукового і церковного світу, серед яких Архієпископ Максим Германюк, Митрополит Вінніпезький, якого Пелікан дуже цінив за його науковий фундамент, та єромонах Любомир Гузар, про якого він згодом у приватній розмові зі мною сказав наступні слова: “This man has dignity!” (Ця людина має гідність). Коли Пелікан розпочав працю над книгою про Патріярха Йосифа, тогочасний Архімандрит Студитів о. Любомир Гузар запросив його до монастиря Студіон, щоб він мав можливість краще ознайомитися з українською духовністю, яку ми плекали в діяспорі. Тоді теж поглибилося це знайомство між ними і підтвердило перше враження про майбутнього Главу Церкви, що його Пелікан виніс із зустрічі в ЛаСаль університеті.
Наше багатогранне спілкування з Ярославом Пеліканом, що – окрім історії Східної Европи загалом та християнства на цих теренах зокрема – охоплювало такі пекучі теми, як екуменізм, анти-семітизм, апартеїд, діяльність мафії, вплив комунізму на людські душі, сутність і завдання університету тощо, відбувалося трьома шляхами: під час зустрічей з різних нагод, коли він перебував у Філядельфії; телефонним шляхом та епістоляріїв у формі коротких листівок. З огляду на його професійний стаж та різницю в віці між нами, я почувався завжди як учень перед своїм ментором. Будучи ґерманістом, мені було приємно спілкуватися з ним не тільки з огляду на його досконале знання німецької мови, але й німецькомовного світу та його культури. Я з молоду любив Ґете і у наших розмовах про його творчість, цитатами з якої ми часто перекидались, ми переходили з тематики поезії до метафізики, застановляючись над значенням життя та його змістом.
Цікаво, що такої великої слави науковець був глибоко віруючою людиною, адже на Заході люди науки як правило не виявляють активности в релігійному житті. В той час вияв релігійности у провідних секулярних, а навіть в католицьких університетах, міг зашкодити розвиткові наукової кар’єри. Перехід Пелікана в православ’я показує, між іншим, як наукове заняття може сприяти духовному росту людини: повне інтелектуальне охоплення традиції Сходу, про яку він так багато писав, розбудило в ньому східно-християнські ґени та дали поштовх до «повернення до православ’я» – крок, який, на мою думку, могла зробити тільки глибоко віруюча людина. Безумовно, до цього причинилися також його професори, особливо Іван Меєндорф та Александр Шмеман, яких він високо цінив. Виявом його гордости з приналежности до східно-християнського світу був рівно ж той факт, що він часто згадував свого відомого епоніма Ярослава Мудрого і не реагував позитивно на різні спроби колег американізувати його ім’я і звертатися до нього американським відповідником Jerry. Знаючи мою приналежність до Греко-Католицької Церкви, Пелікан зараз після свого «навернення» потелефонував мені і напівжартом сказав: «Як Ти вже напевне знаєш, я перейшов на православ’я. Чи ми залишаємося друзями?» Хоч цей факт був для мене несподіванкою, я очевидно побажав йому всього найкращого і це жодним чином не вплинуло на наше подальше спілкування.
Ідею написання книжки про Патріярха Йосифа Сліпого авторства міжнародного науковця висунув вперше о. Любомир Гузар і попросив мене знайти відповідного кандидата. Я спочатку звернувся до Нормана Казенса, який, як посол Президента США Джона Ф. Кеннеді та Папи Івана ХХІІІ, суттєво причинився до справи звільнення Кир Йосифа з ув’язнення. Казенс, очевидно, не був науковцем, а радше журналістом-публіцистом, але його ім’я було загально відоме в американському світі і книжка його авторства напевно була б користувалася великою популярністю. На жаль (або на щастя), він написав лист з відмовою, в якому пояснив, що мав інші пляни, а також що стан його здоров’я не був найкращий. Проаналізувавши і відкинувши з тих чи інших причин різні кандидатури та переговоривши справу з д-р Романою Навроцькою, тодішньою місто-головою Товариства «Свята Софія» США, я звернувся офіційно до Ярослава Пелікана з пропозицією написати і видати у престижному американському видавництві ґрунтовну наукову працю про Патріярха Йосифа. У його відповіді знову виявилося об’єктивне наукове наставлення Пелікана, адже він сказав: «Не сподівайся, що я напишу гаґіоґрафію». Вибором Пелікана для виконання цього завдання був вдоволений о. Любомир Гузар, який відразу сформулював плян, що після написання книжки про Сліпого Пелікан повинен написати працю про Шептицького. На жаль, в силу різних обставин Пеліканові вдалося завершити лише монографію про Патріярха Йосифа. Одна із причин знаходиться в його листі до мене з 22 грудня 1991 року: «Благословенного Різдва бажаю Тобі і Твоїм найближчим, яке напевно є тим яскравіше в світлі позитивних подій в Україні! Ці події несуть певну двозначність, тому що це означає, що величезний архівальний матеріял, до якого я не мав доступу, пишучи «Ісповідника», є тепер відкритий. Але я справді не можу приступити до вичерпного дослідження, що його вимагає будь-яка солідна книжка про Митрополита Андрея. З великим жалем, я повідомив о. Гузара, що не зможу написати заплянованої біографії, за що перепрошую. Ярослав».
Велику ролю в написанні книжки Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj відіграв Владика Іван Хома, якого Патріярх Йосиф в колі близьких співпрацівників називав «Владика Святий», а Ярослав Пелікан, пізнавши його особисто, «охрестив» його «Маленьким Єпископом». Було запляновано, що Пелікан приїде до Риму, попрацює в архівах, запізнається з довкіллям Патріярха, між іншим з о. д-ром Іваном Музичкою та о. д-ром Іваном Дацьком, і приступить до написання книжки. Моя скромна роля зводилася до функції ґіда і перекладача головно між Владикою Хомою (який не знав англійської) та Пеліканом (який не говорив українською, хоч читав без труднощів), але вже протягом першої зустрічі цих двох науковців виявилося, що я є властиво «третій зайвий»: Пелікан користувався знаннням словацької мови, а Владика мішав польську з українською і вони чудово порозумілися. Владика Хома настоював на зустрічі Пелікана з прем’єром Італії Джуліо Андреотті, який надзвичайно позитивно ставився до Блаженнішого Йосифа після його приїзду на Захід і дуже багато йому допомагав в розбудові українського Риму. Однієї неділі ми втьрох поїхали на зустріч з Андреотті, яка тривала понад годину. За словами Пелікана одразу після цієї розмови, він виніс небагато інформацій, потрібних йому для книжки, що мене особисто здивувало, позаяк я був під враженням, що погляд Андреотті на Кир Йосифа був дуже цікавий, особливо тому що був обумовлений свого роду особистим пієтетом до особи Блаженнішого. Я відчув, що Андреотті збагнув ісповідництво віри Патріярха Сліпого.
Зі свого боку я намагався надати Пеліканові всебічну джерельну підтримку, але з уваги на мій брак професійного вишколу в царині історії Церкви, великою домогою був мій вуйко, проф. Григор Лужницький, який мав в своєму розпорядженні величезну приватну бібліотеку, що з неї ми надсилали усі необхідні матеріяли. Коли цього було недостатньо, ми навіть їхали до Конґресової бібліотеки у Вашінґтоні в пошуках необхідних джерел, за що Пелікан завжди щиросердечно дякував у своєму листуванні. Він звертався до мене із специфічними питаннями, на які ми намагалися дати вичерпну відповідь. Можливо, саме ця поміч спонукала його попросити мене написати кілька слів на супер-обкладинку книжки, що я і зробив.
Відтак, 1990 року книжка Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj вийшла друком в відомому американському видавництві Еердман (штат Мічіґан). Товариство «Свята Софія» США старалося популяризувати її не тільки в українському, але також в американському світі. Оцінивши вартість книги, д-р Романа Навроцька звернулася до проф. Василя Ящуна з пропозицією перекладу цієї праці українською мовою, що він і зробив. В наших обставинах того роду клясик вимагає нового перекладу, виконаного згідно з сучасними науковими нормами та на відповідному академічному рівні. З цього завдання надзвичайно професійно вив’язалась д-р Ірина Іванкович. Цим виданням вона поставила гідний пам’ятник великому науковцеві Ярославові Пеліканові в українському світі, на який він собі вповні заслужив. Однак насамперед ця книга – це дарунок Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» усім братам і сестрам в Україні та «в розсіянні сущим» в річницю 70-ліття арешту Патріярха Йосифа Сліпого та початку репресій УГКЦ як пригадка про трагічний досвід неустанної боротьби українського народу за дар свободи рідного краю.
