В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX)
Д-р Андрій Томас КАНЯ, Директор духовності у Aquinas College, Маннінґ (Австралія).
Правда про «пророцтва» Морриса Веста щодо Папи східного (візантійського) обряду. Часом правда більше бентежить, аніж фікція.
Морриса Веста часто возвеличують як свого роду пророка, який імовірно передбачив вибір Кардинала Кароля Войтили на Папський престіл. Насправді ж, книга австралійського письменника побудована на життєвих історіях людей з іншої частини Східної Европи. Коментар д-ра Андрія Кані подає докази цьому твердженню, а також висвітлює тиск, якого зазнала Католицька Церква у Східній Европі, особливо в Україні за часів Сталінського режиму.
Замість вступного слова: Декілька цитат із фільму «Черевики рибалки» за мотивами однойменної книги Морриса Веста (сценарій 1968 року)
Лакота: Ми повинні підготувати справжню християнську революцію: праця для всіх, хліб для всіх, гідність для кожної людини.
Кардинал Леоне: Однак без насильства!
Лакота: Пробачте, але насильство – це відповідь на ситуацію, яка стала нестерпною, хіба ж ні?
Кардинал Леоне: Справді?
Лакота: У сибірських лаграх нас морили голодом і поводилися з нами брутально. Я крав. Я крав хліб, крихтами якого годував чоловіка, якому охоронець поламав щелепи. Рятуючи мого товариша, я бився із конвоїром, міг його вбити. Це було жахливе пережиття: я, єпископ, міг вбити людину.
Кардинал Рінальді: Отже, Ви, як єпископ, схвалили б громадські заворушення?
Лакота: Можливо, мені б довелось прийняти це як ціну за соціяльні зміни.
Кардинал Рінальді: Ви ходите по моральному канату!
Лакота: Нам усім доводиться по ньому йти – це ціна, яку ми платимо за привілей бути людиною.
Кардинал Рінальді: А що, коли б Ви дійсно вбили охоронця?
Лакота: Не знаю, не знаю, Еміненціє. Знаю, що ми живемо в брутальному світі; діти Божі віддані під нашу опіку, і якщо нам доведеться боротися – боротимемося.
Вечір, 9-го лютого 1963 року. Холодна війна сягає апогею. Джон Ф. Кеннеді – Президент США; Микита Хрущов – лідер СССР; Іван ХХІІІ – Глава Вселенської Церкви.
Альпійський експрес мчить з Північної Італії до Риму. Завіса таємничости огортає цю подорож з огляду на одного пасажира. На станції Орте потяг зупиняється, двоє високопосадових духовних входять до вагону. Це Ватиканська агентура у своєму найкращому вигляді. Таємничого мандрівника щойно випустили із совєтського лагру в Сибірі. Хрущов особисто брав участь у звільненні пасажира, якого було засуджено та ув’язнено як «ворога радянського народу». Потяг прибуває до Риму з тридцятихвилинним запізненням. З вокзалу таємничий пасажир в товаристві одного із високопоставлених духовних, який всів до вагону на станції Орте, прибуває до монастиря у Гроттаферрата. Другий урядовець їде до Ватикану, прибуваючи до місця свого призначення рівно опівночі. Тут, обабіч кімнати Святішого Отця Івана ХХІІІ, Архієпископ Лоріс Каповілла нашвидкоруч пише повідомлення і просуває його під двері палати Понтифіка. У записці говориться:
«Святіший Отче! Я повернувся опівночі. Митрополит Сліпий прибув безпечно. Він глибоко вдячний Його Святості. Він подивляв Ваші дари і сказав: «Коли б Папа Іван у своїй великодушності не причинився до цього, я б, мабуть, уже не жив»… Він створює враження мудрої людини, сильної і водночас доброї» (Hebblethwaite, 1984, с. 476) [1].
За іронією долі, саме «опікун» Папа був не тільки ініціятором скликання Другого Ватиканського собору, але й тим, хто стримав початок нарад до приїзду Кардинала Йосифа Сліпого, вживши усіх можливих політичних засобів, яких вимагала така рішучість. Як відомо, навіть Президент Кеннеді був залучений до переговорів в справі звільнення Митрополита Сліпого з 18-літнього ув’язнення. [2]
Остаточне рішення в цій справі прийняла Верховна Рада СССР 12 січня 1963 року із умовою про те, що Кардинал ніколи не повернеться в Україну.
Наступного дня, себто 10 лютого, Папа Іван посвячує наріжний камінь коледжу Ломбарді. Він звертається до присутніх такими словами: «Учора ввечері зі Східної Европи надійшла зворушлива та втішаючи благодать, за яку я покірно дякую Богові» (Hebblethwaite, 1984, с. 477). Лише ввечері того дня зустрілися врешті Святіший Отець та Митрополит.
Коридором Апостольських Палат Ватикану крокує високий, сивобородий чоловік. Його очі віддзеркалюють роки глибоко вкоріненого страждання та мук. В кінці вестибюлю він зауважує невисокого зросту постать, зодягнену в біле вбрання, і пришвидшує хід. Не зважаючи на біль, який пронизує його кінцівки, він клякає. Архієпископ Каповілла, секретар Папи Івана ХХІІІ, згодом писав:
«То Катакомбна Церква стояла навколішках перед Намісником Христа: Церква свідчення, не слів; Церква історії, не скороминущих новин. Все ще на колінах, Митрополит Сліпий промовив слова, які закарбувались в моїй пам’яті, висловивши ревну віру, нерозривну злуку з Апостольським Престолом, рішучість жити і зробити усе можливе для свого народу» (Giampaolo Mattei, L’Osservatore Romano, січень 2001).
Каповілла продовжує:
«Коли Папа Іван побачив, що Сліпий пав ниць і цілував його ноги, він поспішив підняти його з колін, цитуючи фразу з Наслідування Христа: “O feliz hora quando Iesus vocat de lacrymis ad gaudium spiritus” (Щаслива година, коли Ісус кличе нас зі сліз до радости духа). Митрополит відповів цитатою з Ісаї: “Які гарні на горах ноги благовісника, що спасіння звіщає”. І додав: “Ваша Святосте, я вдячний Вам за те, що визволили мене із темниці”. За мить знову промовив, цитуючи Давида: “Мій Бог послав Свого Ангола, і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені”» (Giampaolo Mattei, L’Osservatore Romano, січень 2001).
Після цього Папа Іван ХХІІІ веде Митрополита Сліпого у приватну папську каплицю. Тут Митрополит Сліпий передає Понтифікові мапу Совєтського Союзу із позначеннями місцезнаходжень численних ҐУЛАҐів. З цього моменту Папа Іван ХХІІІ тримає цю мапу біля свого ліжка, молячись щовечора за незчисленні невинні жертви, які перебувають в ув’язненні. Іван ХХІІІ написав на ній: «Серцю найближчі ті, які географічно найбільш віддалені; молитва спішить до тих, хто найбільше потребує зрозуміння і любови» (Hebblethwaite, 1984, с. 477).
Після смерти Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий став Главою Української Греко-Католицької Церкви. Його заарештовано 11 квітня 1945 року в Катедрі св. Юра у Львові та засуджено 3 червня 1946 року до восьми років каторжних робіт у совєтських ҐУЛАҐах. Згодом, коли стало відомим, що Митрополит намагався переслати пастирські листи до священиків та мирян в Україні, термін ув’язнення продовжено на наступних сім років [3]. Очевидно, ніхто із церковних ієрархів, яких, подібно як Йосифа Сліпого, було заарештовано, не дочекався 1963 року. Совєти цілковито «вичистили» УГКЦ: список усіх вбитих вказує на систематичність способу, у який комуністичний режим намагався нанести смертельний удар по осердю українського католицизму [4].
«Черевики рибака»
З часу вибору польського Кардинала Кароля Войтили, Краківського архієпископа, на Вселенський Престіл, головного героя повісти Мориса Веста «Черевики рибака», яка побачила світ 1963 року, помилково ототожнювали із особою нині бл. Івана Павла ІІ. Однак таке порівняння втрачає усю гостроту життєвої історії Верховного Архієпископа Львова, який стає керманичем Вселенської Церкви, а також дилему, яку цей вибір міг би створити в лоні Католицької Церкви.
Митрополит Кирило Лакота в дійсності ніколи не існував, принаймні як єдина особа; натомість історія Вестівського героя побудована на житті двох реальних постатей: Кардинала Йосифа Сліпого, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та Григoрія Лакоти, єпископа-помічника Перемишльської єпархії, одного із ієрархів УГКЦ, яких страчено в совєтських тюрмах.
Як керманич Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал Йосифа Сліпий майже дочекався падіння комунізму, відійшовши у вічність на декілька років перед проголошенням Незалежности України. На момент своєї смерти, він відслужив сорок літ як Патріярх своєї Церкви, з яких лише 6 місяців – на терені свого власного Львівського Престолу.
У своєму жалібному слові з приводу смерти Патріярха Йосифа у 1984 році, Президент США Рональд Рейґан зазначив: «Відданість Патріярха Сліпого Богові та свободі людей була непохитною навіть за умов покарання та вигнання за його переконання. Завдяки свідченню його життя, він став символом сили Всевишнього та людського духа. Ним він залишиться не лише у пам’яті українців, а й людей доброї волі усіх народів».
Йосиф Сліпий, людина, яка віддала своє життя збереженню та захистові найбільшої катакомбної Церкви, безперечно радів би сучасній свободі свого народу та зростаючій потужності Церкви в Україні. Хоча Патріярх ніколи не сягнув вершин Понтифікату, як його герой у повісті Морриса Веста, він сягнув вершин духовної витривалости, яка забезпечить йому місце серед святих Вселенської Церкви. Особисті спогади Блаженнішого свідчать про цю велич його духа:
«Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, „німий свідок Церкви”, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі” кінчався приреченням на смерть!
Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!» (Заповіт Патріярха Йосифа, с. 3 – прим. перекладача).
Беатифікаційний процес Кардинала Йосифа Сліпого триває.
ПРИМІТКИ:
[1]. Міністер Джуліо Андреотті так описав приїзд до Риму Митрополита Сліпого, який прибув майже інкогніто: «Коли Ви прибули до цього міста, ми, католики Риму, привітали Вас особливою тишею. Дивен наш світ, світ, в якому кожного огортає страх перед тим, що гонитель посунеться до ще більшого зла, аніж він спричинив дотепер. Нам хотілося б вітати Вас із тією ж непогамованою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра».
[2]. Сліпий сказав Папі Іванові ХХІІІ, що в часі свого ув’язнення в Сибірі він служив як, католикам, так і православним, не лише як їх «єпископ», але як їхній спів-в’язень. Митрополит перебував у вагоні в’язнів, який був причеплений до потягу, котрим подорожував Росією віце-президент США Никсон 1953 року. Сліпий чудом витримав цю подорож тільки завдяки тому, що інші в’язні примостили його біля вікна. Таким чином, представник найпотужнішої світової демократії несвідомо супроводжував Митрополита до місця його наступного ув’язнення.
[3]. Див.: Пій ХІІ, Orientales Omnes – Звернення Папи до Української Католицької Церкви: «Возлюблені у Христі, ми вважаємо, що немає для нас кращого способу, аби поновити нашу батьківську настанову, аніж підсумувати її словами Апостола Павла із його послань: «Пильнуйте! Будьте непохитні у вірі своїй! Будьте мужні й міцні!» (Кор.16,13), «Слухайтесь ваших наставників і коріться» (Євр. 13,17), ваших епископів та священиків, коли вони дають Вам вказівки для Вашого спасіння та згідно з вченням Церкви. Чиніть опір усьому, що будь-яким чином шкодить Вашій вірі. Будьте готові пильно «зберігати єдність духа в союзі миру. Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання» (Єф. 4,3). У кожному стражданні та труднощах пам’ятайте, «що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим.8,18). «Господь же вірний і він вас зміцнить, і збереже від злого» (2 Сол. 3, 3).
[4]. *Монсеньйор Петро Вергун, Апостольський Візитатор українців католиків у Німеччині та Західній Европі. Заарештований 1945 року, вивезений на Сибір, де помер 7 лютого 1957 року.
* Никита Будка, епископ-помічник Львівської архієпархії, помер на заслання в Сибірі 6 жовтня 1949 року.
* Григорій Хомищин, єпарх Станіславівський, помер в тюрмі 17 січня 1947 року.
* Миколай Чарнецький, Апостольський Візитатор на Волині, помер 2 квітня 1959 року після 12-літнього ув’язнення в Сибірі.
* Григорій Лакота, епископ-помічник Перемишльський, помер у Воркуті на Сибірі 1951 року.
* Павло Ґойдич, єпископ Пряшівський, ув’язнений 1950 року, помер в чеському концтаборі 19 липня 1960 року.
* Йосафат Коциловський, епарх Перемишльський, Саноцький та Самбірський, помер в тюрмі 21 серпня 1947 року.
* Августин Волошин, Президент Незалежної Карпато-Української Республіки 1938 року. Страчений совєтами 1945 року.
* Теодор Ромжа, епископ Мукачівський та Ужгородський, помер внаслідок дорожньо-транспортної «аварії» з совєтським військовим автом 1 листопада 1947 року.
*Іван Лятишевський, епископ-помічник Станіславівський, помер як Ісповідник Віри після десяти років совєтських тюрем 1957 року.
Про автора.
Андрій Тома Каня є Директором духовности у Aquinas College, Маннінґ (Австралія). До цього викладав у Школі Релігійної освіти при Університеті Нотр Дамм (Австралія), та в Католицькому Інституті Західної Австралії при Університеті Едіт Кован та Куртис. Окрім дописування до журналу Catholica, д-р Каня співпрацює із часописами: The London Tablet, The Journal of Religious Education, The Australasian Catholic Record, New Blackfriars, AD 2000, Church and Life (український журнал), The Record Newspaper. Він належить до Української Католицької Церкви і цікавиться питаннями екуменізму та сучасних проблем вчителів релігії.
Переклад з англійської: Ірини Іванкович