Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Ірина Іванкович
«Черевики рибалки» – роман про папу-українця.
1963 рік повернув свободу в’язневі совєтських таборів Патріярхові Йосифові Сліпому. 1963 рік назнаменував вихід у світ книги австралійського письменника Мориса Веста (1916-1999) «Черевики рибалки» (“The Shoes of the Fisherman”). Попри те, що поява першої частини Ватиканської трилогії викликала у багатьох літературних критиків відчуття «мілкого сюжету», книжка здобула всесвітню популярність. Понад 12 мільйонів проданих примірників впродовж кільканадцяти тижнів утримували «Черевики рибалки» на першому місці бестселерів журналу The New York Times 1963 року.
Задум перекласти книгу українською мовою зродився уже кілька років тому, після перегляду фільму за однойменною назвою. Доцільність такого проєкту особливо загострилася під час праці над двотомником «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Понад 55 років український читач чекав на появу книги, яка de facto прямо та посередньо торкається української історії, культури, духовности та менталітету. Символічно, що саме тут, у Римі, де відбувається головна дія роману, вперше презентуємо цей твір для українців «в розсіянні сущих», для членів Товариств «Свята Софія» та усіх небайдужих до особи Патріярха Йосифа Сліпого, 35-ті роковини відходу у вічність якого у Вічному Місті відзначатимемо 7 вересня
Повість розпочинається звісткою про смерть Папи та приготування до конклаву, під час якого буде обрано нового Понтифіка. Події розгортаються навколо українця Кирила Лакоти – католицького священика візантійського обряду в Совєтському Союзі під час Другої світової війни. Наприкінці війни, його висвячено на єпископа Львівського і незадовго після цього заарештовано та заслано в Сибір на 17 років. Його головний слідчий, Каменєв, відчуваючи тиск з боку міжнародної спільноти, зорганізував втечу Лакоти з СССР, який, прибувши до Ватикану, довідується про те, що Папа іменував його кардиналом. Під час конклаву саме Лакоту номіновано та обрано на нового Наступника св. Петра завдяки сприянню двох впливових кардиналів – Рінальді та Леоне, які переконані в тому, що прийшов час на вибір Папи неіталійського походження.
Мабуть, найкраще окреслення роману Моріса Веста «Черевики рибалки» подав ніхто инший, як сам Слуга Божий Патріярх Йосиф Сліпий, одним англійським словом – fiction (художня література). Було це на летовищі в Мельбурні в лютому 1973 року, коли він прибув на 40-ий Евхаристійний конґрес. Відповідаючи на запитання одного з численних австралійських журналістів, як він дивиться на цей твір, Блаженніший махнув рукою і, сказавши це слово, додав: «I am not Pope» (Я –не Папа). Кілька хвилин пізніше, на запитання иншого репортера: «Чи Вас там, у Сибіру, дуже мучили?», Патріярх із легкою усмішкою відповів: «Читайте роман Моріса Веста, там все написано».
Після появи роману 1963 року, в час Другого Ватиканського собору і виходу з неволі Патріярха Йосифа, українські читачі в діяспорі були захоплені тим фактом, що український Ісповідник Віри став героєм роману письменника світової слави. Вони були особливо вражені часом публікації книги, який збігся з приїздом Блаженнішого у тогочасний вільний світ. Роман зараз же набрав майже віщого характеру і спровокував зацікавлення загадковою візією автора-письменника, яке триває до сьогодні. Навіть зараз знаходимо відгуки читачів в інтернеті, у яких дехто із них інтерпретує Кирила Лакоту як віщування приходу Папи Івана Павла ІІ. Тут слід додати, що до такого універсального зацікавлення твором причинився популярний голлівудський фільм, яким, до слова, Моріс Вест не був вдоволений. Роль Кирила Лакоти зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн (1915-2001). Було невдоволене також велике число українців, які читали або принаймні чули, що у романі протагоніст Кирило Лакота подвійно представлений як українець і як росіянин. Це особливо негативно вражало (і слід додати, ще й досі вражає) українського читача: в часі Совєтського Союзу на Заході панувало помилкове ототожнення Союзу з Росією, проти якого боролися всі свідомі українці діяспори. Автора за це змішування критикували, закидаючи йому невігластво і неісторичність[1].
Без сумніву, Кирило Лакота побудований на історичній постаті[2], але він сам не є історичною постаттю, хоч єпископ Григорій Лакота (1893-1950) був одним із мучеників за віру. Подібно й инші характери роману віддзеркалюють риси славних мислителів, богословів, державних мужів, але усі вони є творіннями автора, тобто Моріса Веста. Це стосується також таких історичних постатей, як Зіґмунд Фрейд (1856-1939) і Карл Ґустав Юнґ (1975-1961) у його романі “The World is Made of Glass” [Світ, зроблений зі скла] (1983). Головні герої «Черевиків рибалки», такі як Жан Телемонд, Каменєв, кардинал Потоцький, кардинал Леоне, мали своїх прототипів: П’єр Теяр де Шарден (1881-1955), єзуїт, геолог, палеонтолог; Микита Хрущов (1894-1971), про якого часто говорилося, що він українець; польський кардинал Стефан Вишиньський (1901-1981); кардинал Йозеф Алоїс Ратцингер (нар. 1927), нині Папа-емерит[3], і швейцарський богослов Ганс Кюнґ (нар. 1928). Всі згадані реформатори, до слова, є духовними нащадками Ґалілео Ґалілея (1564-1642), а Zeitgeist[4], дух часу тих бурхливих десятиліть ХХ-го століття, вказує на основні тоді революційні зміни, започатковані Папою Іваном ХХІІІ. Підстави цих далекосяжних змін життя Церкви і світу віддзеркалюють динамічні процеси і події, такі як: холодна війна, «Остполітік» («східна політика») Ватикану, китайсько-совєтські стосунки, реформи Другого Ватиканського собору. Ці та инші історичні події діють також як фон щоденного життя поодиноких постатей роману з вершин і низин людського роду. Слід підкреслити, що як великі, потрясаючі події світового масштабу, так і щоденні турботи пересічних людей, автор змальовує реалістично, і це надає високої якості твору.
«Черевики рибалки» – це перша, і можна сміло ствердити, найкраща частина Ватиканської трилогії, що включає також “The Clowns of God” [Клоуни Бога] (1981) і “Lazarus” [Лазар] (1990). У романі домінує реалізм, хоч він написаний у руслі царини, що її німці називають Heilsgeschichte, себто історії спасіння людства, і прошитий ідеалістичними темами і мотивами: гідність людини, любов у різних іпостасях, невловима містерія зла, авторитет Церкви у секулярній добі, спроба гармонійного порозуміння між вірою і наукою, сутність місії Церкві в сучасному світі. Персонажі роману, головні і другорядні, людські відносини між ними, психічні процеси та емоційні кризи й пов’язані з ними екзистенціяльні межові ситуації – все це подано об’єктивно збалансованим способом, інколи лапідарною, майже реалістичною манерою, природно, подекуди з забарвленням гумору, легкої іронії та символізму, але завжди без надмірного патосу. В особливих випадках нарація не позбавлена поетичного етосу, як-от в уривках з таємного щоденника Папи Кирила І.
Українець у Ватикані
Кирило Лакота – «українець, якого ніхто не знав, позаяк його ім’я спочивало в грудях останнього Понтифіка і було оприлюднене лише на декілька днів перед його смертю» (с. 3). Дивним збігом обставин можна вважати той факт, що у повісті Архиєпископа Лакоту було номіновано кардиналом з титулом церкви св. Атанасія: два роки після публікації книги, у 1965 році, Йосифа Сліпого було проголошено кардиналом з титулом церкви Сант Атанасіо.
Вест наводить біографічні дані Лакоти, які не залишають сумніву щодо його прототипа:
«Шлях його власного паломництва, як червона стрічка, простягнувся на відстань чотирьох тисяч миль зі Львова в Україні до Ніколаєвська на Охотському морі.
Коли закінчилася війна із гітлерівцями, його, попри молодий вік, призначено Митрополитом Львівським, наступником великого і святого Андрея Шептицького, керманича усіх католиків-рутенців. Невдовзі його заарештовано разом із шістьма іншими єпископами та заслано на східні кордони Сибіру. Ті шість відійшли у вічність; він залишився сам, Пастир втраченої пастви, щоби нести Хрест на власних раменах» (с. 15).
Після смерти Митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, Йосиф Сліпий вступив в права Митрополита Львівського; а вже 10 квітня 1945 року його разом з іншими єпископами Української Греко-Католицької Церкви було заарештовано та перевезено до Київської в’язниці НКВС/МВС. Слідство над владиками з Галичини тривало один рік. В результаті військовий трибунал в складі трьох суддів та двох секретарів відбувся 3 червня 1946 року. Обвинуваченого у «анти-революційній пропаганді» та «зраді вітчизни», Митрополита Йосифа Сліпого було визнано винним і засуджено на 8 років примусових робіт та три роки позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. «Ті шість, що відійшли до вічности», про яких пише у книзі Вест, були: Владика Миколай Чарнецький, Владика Іван Лятишевський, Владика Григорій Хомишин, Владика Йосафат Коциловський, Владика Никита Будка, Владика Григорій Лакота.
Вестівський Кирило Лакота очолив Церкву-Страдницю, загнану на довгі десятиліття в катакомби, заслану в Сибір, розпорошену по цілому світу, переслідувану червоним терором совєтського режиму. У своїй розмові з польським Кардиналом Потоцьким, Кирило з вдячністю та пошаною говорить про свого святого попередника: «Для мене – це пам’ять про великого Андрея Шептицького, Митрополита Галицького. Я любив його як батька. Я не міг змиритися з тим, що йому заподіяли. Пригадую його напередодні смерти: потужний чоловік, спаралізований, виснажений болем, дивився він на руйнацію того, що сам побудував: будинків освіти, семінарій, древньої культури, яку він так гаряче намагався врятувати і зберегти» (с. 45-46).
При кожній відповідній нагоді Патріярх Йосиф висловлював свою повагу та подив для Митрополита Шептицького, а на схилі життя заповів бути похованим поруч із своїм вчителем.
Зовнішність Кирила схожа із зовнішністю Патріярха Йосифа: високого зросту («Калітрі також підвівся і відчув себе карликом перед високою, домінуючою постаттю Понтифіка» (с. 282), Лакота, за традицією східних Церков, носить бороду, а під час конклаву, як представник візантійського обряду, постає перед зібраними не лише із нагрудним хрестом, але із панагією «візантійської Мадонни і Дитяти. Хрестячись, він робив знак хреста справа до ліва, на слов’янський манер» (с. 11).
Понтифік-слов’янин символічно, патріотично і всупереч традиції вирішив не змінювати імени після вибору на намісника св. Петра, тому «що так називався й Апостол слов’ян, який, як кажуть, винайшов сучасну кириличну абетку і був ревним захисником права людей сповідувати віру у рідній мові. Я також пояснив їм, що притримуватимуся слов’янської форми мого імени як свідчення універсальности Церкви» (с. 30).
Ще вимовніше Кирило Лакота підкреслює цей універсальний характер Церкви на своєму гербі: «…схрещені ключі святого Петра, здиблений ведмідь на білому фоні, над ним – голуб, дух-Утішитель, а внизу – гасло: Ex Oriente Lux… Світло зі Сходу. Він одразу затвердив цей герб, який промовляв до його уяви та почуття гумору. З допомогою Святого Духа, який провадитиме його, він зможе чимало зробити для Церкви. І, можливо, Схід тому так довго перебував у темряві, що Захід надав надто локального виміру вселенському Євангелію» (с. 37).
В’язень за віру Христову.
Ісповідництво Віри Патріярха Йосифа, його 18-літнє ув’язнення та мучеництво покладено в основу життєвого шляху Вестівського героя. У своїй промові до зібраних на конклав Кардиналів Кирило Лакота говорить: «Для більшости з Вас я – чужинець, адже мій нарід розпорошений, а я провів сімнадцять років в ув’язненні» (с. 12). Ця цифра повторюватиметься у ході повісті неодноразово. Хронологічні рамки ув’язнення Кирила Лакоти співпадають із термінами ув’язнення Патріярха Йосифа: якщо взяти до уваги той факт, що книгу було закінчено у 1962 році, то сімнадцятирічне ув’язнення Лакоти розпочалося 1945 року. Саме того року, 10 квітня, було вперше заарештовано Митрополита Сліпого, тюремна Голгота якого тривала до 27 січня 1963 року. В цей час, як свідчить Ярослав Пелікан, «він перебував у різних тюрмах, в’язницях, концентраційних таборах і на примусових роботах. Згодом Сліпий згадував, що в історії його життя совєтський період розпочав окрему, до того ж сумну сторінку»[5].
Цілком імовірно, що Вест не знав усіх деталей ув’язнення Патріярха Йосифа, проте ситуація переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви і її очільників непокоїла представників політичних та релігійних кіл у західному світі. Одразу після перших арештів та судових процесів над єрархами УГКЦ, «в сумний період української історії, навечір’я Різдва 1945 року, папа Пій ХІІ виступив на захист зневаженої Греко-Католицької Церкви своєю енциклікою «Усіх Східних Церков», у третій частині якої Понтифік описав сучасні лихоліття.
Отже, головні факти ув’язнення Патріярха Сліпого були відомі світовій громадськості, яка апелювала до совєтських властей звільнити Блаженнішого.
Велику роль у звільненні Патріярха відіграв всесвітньо відомий біохімік, журналіст та громадський діяч Норман Казенс (1915-1990), який особисто брав участь у цьому політичному процесі. У своїх спогадах він розповідає про його деталі та обставини, а зокрема подорож до Риму в грудні 1962 року та про зустріч із кардиналом Августином Беа (1881-1968). Він був чудово поінформований про те, що «уже багато років у Радянському Союзі нидіють за ґратами багато віруючих (…) У той час на території Радянського Союзі годі було дістати Біблію, релігійна освіта була під забороною, семінарії закриті»[6].
17-літнє ув’язнення Лакоти неодноразово згадується у творі. Так, два дні перед інтронізацією новообраний Понтифік Кирило без попередження скликав приватну зустріч із кардиналами у Ватикані. Звертаючись до них як до «братів та помічників у справі Христовій», він говорить про довгі роки позбавлення волі: «Напротивагу Вам, я не є людиною свого часу, адже сімнадцять років свого життя я провів в ув’язненні і час пройшов повз мене» (с. 39).
Тортури і знущання залишили незатертий слід на особистості Кирила. Мандруючи в думках до тих часів, він немовби заново переживає ті муки: «холодний піт виступав на обличчі і на долонях, кінцівки тремтіли, кожен нерв на обличчі спазмував, панічний страх огортав його, що кімната, немовби замикаючись, причавлювала його. Двічі за своє життя він був замкнений у бункері підземної в’язниці. Впродовж чотирьох місяців він зносив жах темряви, холоду, самотности практично на межі голоду, так що стрижні здорового глузду хиталися від напруження. Навіть наступні роки сибірського вигнанання не залишили такого докучливо болючого, глибокого сліду у його пам’яті. Ніщо ніколи не доводило його так близько до межі відступництва і апостазії» (с. 13).
Надзвичайно цікавим є співставлення описів допитів, які знаходимо у Веста й у Сліпого, особливо психологічний тиск, що його совєтська каральна система застосовувала на підсудних. Так, Лакота згадує: «Коли я був у в’язниці, під час довгогодинних виснажливих допитів, я пізнав чимало заплутаних деталей функціонування людської психіки» (с. 79). А ось як насправді виглядала ситуація словами Йосифа Сліпого: «Опісля при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще Богу дякувати з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий почав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії».[7]
Тіло Кирила рівно ж закарбувало сліди фізичної наруги: «Його часто били, однак час загоїв синці. Його допитували аж кожен нерв починав кричати і його свідомість розчинялася у благому запамороченні. […] Його виснажене тортурами тіло дивним чином зміцніло на невільницьких роботах в шахтах та при будівництві доріг, так що навіть Каменєв не міг більше глузувати з нього, а лише чудувався дивом того, що Кирило вижив» (с. 16).
Фіктивний герой Веста Папа Кирило Лакота став для світу посланцем, який промовляв голосом переслідуваної Церкви. Свідомо чи несвідомо, Морис Вест розширив обмежені рамки Вселенської Церкви поза кордони римо-католицького світу. Він був не лише літописцем свого часу, але й уважним та вдумливим аналітиком, майстром людських душ. Покликавши до життя Папу Кирила, автор обезсмертив силу незламного духа одного із найбільших Ісповідників Віри ХХ-го століття Патріярха Йосифа Сліпого.
Про автора
Моріс Ланґло Вест народився 26 квітня 1916 року у Сент-Кілді, околиці Мельбурна, Австралія. У 1937 році закінчив Мельбурнський університет, потому вчителював у Новому Південному Уельсі і Тасманії. У цей час М. Вест належав до Згромадження християнських братів[8], але через дванадцять років вийшов із спільноти. У часи Другої світової війни працював шифрувальником у Дарвіні, був особистим секретарем прем’єр-міністра Австралії Вільяма Морріса Г’юза (1862-1952).
На момент виходу у світ у 1945 році його першого роману «Місяць у моїй кишені», Вест працював на Мельбурнському радіо, а через два роки перейшов на посаду менеджера Австралійського радіо. У 1955 році виїхав з Австралії, щоби продовжити свою письменницьку кар’єру. Жив у Австрії, Італії, Англії та США, а 1980 року повернуся до Австралії.
Морріс Вест – автор понад тридцяти романів і численних театральних п’єс. Деякі з його творів було екранізовано. Помер за письмовим столом 9 жовтня 1999 року.
Роман «Черевики Рибалки» – перша частина «Ватиканської трилогії» – побачив світ у 1963 році. Книжка стала у США бестселером року на першій позиції. Через п’ять років її було екранізовано. Роль Кирила Лакоти в однойменному фільмі зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн. Також у фільми знялися такі світові зірки, як один з найвизначніших акторів ХХ ст. Лоуренс Олів’є та славнозвісний італійський режисер і актор Вітторіо де Сіка. Фільм номіновано на дві премії Оскар.
[1] Роками пізніше, після епізоду в Мельбурні, де, до речі, я безуспішно старався навести контакт з Морісом Вестом, мені вдалося висловити авторові застереження українських читатів щодо роману, як і поставити йому питання про те, звідки він мав інформацію про ув’язнення Патріярха Йосифа. Це було під час передачі на хвилях однієї філадельфійської радіостанції про його тоді найновіший твір. На моє питання письменник відповів досить загально, вживаючи слово “research” (дослідження). Не вдалося нам, на жаль, продискутувати детально це питання, бо ведучий програми закликав нас повернутися головної теми.
[2] Див. Ірина Іванкович. «Образ Патріярха Йосифа Сліпого в літературі // Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство. Львів: АРТОС, 2016, Том 1, с. 111-135.
[3] Мається на увазі Папа Бенедикт XVI (2005-2013).
[4] Zeitgeist (з нім. «дух часу») – загальний інтелектуальний, моральний та культурний клімат певної епохи. – Прим. ред.
[5] Ярослав Пелікан. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015. – с. 150.
[6] Норман Казенс. «Неймовірний тріюмвірат: Джон Ф. Кеннеді, папа Іван ХІІІ, Микита Хрущов. Причинок до історії року, сповненого надій (1962-1963)»// Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим: 2014. – с. 524.
[7] Там само, с. 114-115
[8] Орден братів християнських шкіл (або ласаліани) – освітянський орден, заснований 1684 року. Головною харизмою цього чину були освіта і виховання дітей із найбідніших верств суспільства. Його статус релігійної громади затвердив Папа Бенедикт XIII у 1725 р.