24 квітня відбувся третій виклад весняного семестру Релігійного Товариства укрїнаців католиків «Свята Софія» США (ТССА). На форумі Товариства виступив д-р Микола Рябчук, провідний науковий працівник Інституту політичних досліджень Академії наук України. Його доповідь була присвячена темі «Культура на карантині. Міжнародні дискусії про бойкотування російських культурних продуктів і авторів під час війни – український погляд».
Неспровокована агресія Росії проти України у 2022 році викликала майже загальне міжнародне засудження, але отримала набагато менш одностайну відповідь у вигляді політичних, економічних та інших санкцій. Багато країн, особливо на так званому «Глобальному Півдні», з різних причин і під різними приводами відмовилися запроваджувати будь-які заходи проти держави-агресора. Найбільш суперечливою сферою виявилася сфера культури, де навіть західні демократії, які загалом одностайно відреагували на російську агресію, не змогли досягти у цій галузі згоди щодо належних заходів та політики стосовно держави-ізгоя. Якщо необхідність санкцій проти конкретних осіб та інституцій, які підтримують війну, практично ніхто не ставить під сумнів, то тотальна відмова від російської культури та скасування її знакових постатей часто рішуче заперечується.
Доповідач, представивши суть цих дебатів та проаналізувавши висловлені учасниками аргументи, дійшов висновку, що в їх основі часто лежить низка принципових непорозумінь. По-перше, бойкотування російських культурних продуктів та авторів не є “цензурою”, бо не передбачає жодних юридичних механізмів заборон, моніторинґу і покарання. В його основі – суто вербальний морально-психологічний тиск на культурних дієвців (промоторів та антрепренерів), апелювання до їхнього сумління, відповідальності та суто людської солідарності з народом, який зазнає геноциду від держави-агресора.
По-друге, культура, як показав д-р Рябчук, не є безневинною, аполітичною «м’якою силою», особливо у випадку авторитарних режимів, які одержавлюють усі галузі, що номінально мали б належати до сфери діяльності громадянського суспільства. Ці режими інструменталізують, перетворюють на зброю буквально все – культуру, науку, спорт, релігію, торгівлю, тощо. Культура під час війни об’єктивно сприяє войовничій «жорсткій силі» держави-агресора, ошляхетнює його імідж, відволікає увагу від його злочинів, підміняє, умовно кажучи, розмови про Бучу і Маріуполь – оплесками для Чайковського і Нетребко. Культура, як і спорт, це своєрідний прапор, який має національний характер, незалежно від лояльності чи нелояльності конкретного митця щодо режиму. І тому слід подумати двічі, чи варто підіймати прапор держави-агресора і вимахувати ним на міжнародній арені у той час, коли під цим самим прапором щодня коються вбивства безневинних українських громадян.
По-третє, наголосив доповідач, бойкотування культурних продуктів та діячів не є “скасуванням”, бо не забороняє і не скасовує самих продуктів, а лише накладає певні, суто моральні обмеження на їх промоцію і поширення, до того ж лише тимчасово, на час війни, і в цьому сенсі, за влучним висловом литовського міністра культури, є всього лише своєрідним карантином, заходом моральної й політичної гігієни у надзвичайних обставинах.
І по-четверте, бойкотування спільних культурних заходів із “хорошими” (антирежимними) росіянами є виправданим, тому що подібні заходи створюють хибну ілюзію якогось російсько-українського “діалогу” і навіть “порозуміння”, тимчасом як до закінчення війни й окупації про це не може бути й мови. Інша річ – особисте спілкування, яке є приватною справою кожного, бо не є публічним і не має жодного символічного значення.
На завершення вечора, Миколя Рябчук відповів на запитання авдиторії.
Довідка
Микола Рябчук (1953) – провідний науковий працівник Інституту політичних досліджень Національної академії наук України та викладач Варшавського університету. Автор кільканадцяти книг, перекладених зокрема польською, французькою, німецькою, сербською та угорською мовами й відзначених низкою нагород, зокрема Премією Антоновичів (2003), медаллю «Bene merito» Міністра закордонних справ Польщі (2009) та Національною премією України імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва (2022). У 2014-2018 роках очолював Український ПЕН-центр та був головою журі міжнародної літературної премії «Ангелус». Його останні книжки (англійською) – Eastern Europe since 1989: Between the Loosened Authoritarianism and Unconsolidated Democracy (Warsaw, 2020), and At the Fence of Metternich’s Garden. Essays on Europe, Ukraine, and Europeanization (Stuttgart, 2021). Від березня д-р Рябчук перебуває на піврічній дослідницькій стипендії в універсиеті Джорджа Вашинґтона.
Пресслужба Товариства «Свята Софія» США
