Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
70 років тому, 11 квітня 1945 року, офіційно розпочалася репресивна кампанія совєтського режиму проти Української Греко-Католицької Церкви: заарештовано її очільника Митрополита Йосифа Сліпого та усіх єрархів Церкви.
До 70-ліття арешту Патріярха Йосифа Сліпого та єрархів УГКЦ
70 років тому, 11 квітня 1945 року, офіційно розпочалася репресивна кампанія совєтського режиму проти Української Греко-Католицької Церкви: заарештовано її очільника Митрополита Йосифа Сліпого та усіх єрархів Церкви. Небагато однак знаємо про ті роки каторжних робіт, поневірянь, тортур та переслідувань. Лише останніми часами почали з’являтись публікації, які відкривають архівні матеріяли, пов’язані із цим періодом життя Блаженнішого, як наприклад двотомне видання за редакцією проф. Володимира Сергійчука “Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939— 1987” (Київ, 2012). Проте найбільшу цінність завжди мають спогади самих учасників подій: «Спомини», що їх Патріярх Йосиф Сліпий написав під час відпочинку 1963-64 рр. у монастирі Отців Пасіоністів в Неттуно, вийшли друком восени 2014 року у Львові. Відстежуючи пресові повідомлення 1968-1970 рр. про пастирські подорожі Блаженнішого до українських громад на поселеннях, що їх зібрала Ольга Вітошинська у книзі “Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968-1970” (Праці Українського Богословського Наукового Товариства, Том ХХ, Рим-Париж, 1972) та вибравши окремі фрагменти із копії його “Спогминів”, яка зберігається у файлах Товариства “Свята Софія”, подаємо тут хронологію ув’язнення цього великого Ісповідника Віри. Ця спроба створити принаймні загальний фон поневірянь Блаженнішого впродовж 1945-1963 рр. є лише мізерним вкладом у змалювання трагедії Глави Катакомбної Церк ви, який — завдяки непохитній вірі та нескореності духа — золотими літерами вписав своє ім’я в історію мартирології Христової Церкви.
Патріярх неохоче говорив привселюдно про цей тернистий шлях. Однак навіть скупі свідчення вражають читача глибиною страждання: «Тридцять сім разів був я засуджений большевиками на смерть і це нервозне чекання на екзекуцію було часом таке велике, що коли я клав руку на голову, то жмутками рвав волосся» («ТheCatholicStandardandTimes», Філядельфія, 26 липня 1968 р.).
«Та хоч які жорстокі були умовини життя у совєтських тюрмах, — кардинал згадує понад 100 великих хворіб, які перебув у час ув’язнення у таборах Сибіру – то все ж був здатний правити кожного дня Службу Божу. З того часу знає молитви Служби Божої напам’ять і потребував тільки малого куска хліба та кілька крапель «медицини» у бляшаній чаші, щоб правити Богослужбу без ніяких приготувань. Не зважаючи на те, що самотність була неможлива від коли був часто ув’язнений у бараках із більш як 30 особами і мусів спати в один бік скорченим учетверо, — то його ще постійно переносили з однієї тюрми в іншу, бо вони не хотіли, щоб він заприязнився з іншими в’язнями або з’єднав собі сторожу. І так, як ніколи не знав про перенесення, так і не знав про час своєї екзекуції. «У тюрмі я був часткою з іншими в’язнями – від різання дров до чищення лятрин. Зазначую, що я був часто предметом піклування збоку ближніх — в’язнів, але ніколи з боку наставників табору» («ТheCatholicStandardandTimes», Філядельфія, 26 липня 1968 р.).
Отож, 22 грудня 1939 р., з благословення Папи Пія ХІІ і на прохання митрополита Андрея (Шептицького), о.ректор Йосиф Сліпий був хіротонізований архиєпископом з правами наслідства. Хіротонія відбувалася таємно: “… B час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем”, – згадував він згодом. Відтак, 1 листопада 1944 р. він вступив у права митрополита після смерти свого великого попередника. Слід зазначити, що навіть у воєнний час, 1941-1944 рр., Йосиф Сліпий відновив працю Богословської Академії у Львові.
11 квітня в 1945 р. — арештований НКВД. «Мене арештовано 11-го квітня 1945р., приблизно о год. 19-тій вечером. Була це середа. Вже зрана св. Юра кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з поліцією. Полковник Мельников приніс мені рішення від прокурора про арешт. Мене обшукали та забрали в авто і відвезли на Лонцкого. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути на собі розбишацькі руки. Після мого арешту настала страшна паніка і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорґанізовано “Ініціятивну Ґрупу”, яка зачала приготовляти т.зв. “Львівський Собор”. Арештовані опісля священики, учасники того т.зв. “Собору”, оповідали про жахливий терор. По “Соборі”, Горюн радісно кричав переді мною: “Але ми вкропили Папі”. На то я сказав, що 7 мільйонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, “а ви терором тільки себе компромітуєте» (Спогади, ст. 110).
11 квітня 1945 – 10 травня 1946 р. — слідство в тюрмі на вулиці Лонцького у Львові, Київська Лук’янівська тюрма, Московська Луб’янка. «Київ виглядав досить знищений, а було це 12-го квітня 1945 р., рано. Зі стації мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві, при вулиці Короленка ч.33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до «одиночки», а опісля до келії (…) Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в київській тюрмі я почував себе прямо недужим. (….) Мене виводили на слідство день і ніч так, що я буквально падав з ніг і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді (…) Моє слідство провадив Горюн, пізніший начальний КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. (…) По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоб я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську Митрополію (…) Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім це ослаблення зроблено умисно: вдень не давали спати, а їсти трошки зупи і 300 грамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. (….) Також за слідчого Горюна мене викликали на 2-3 години до двох інших слідчих, до великої темної салі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Катол[ицької] Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще Богу дякувати з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії. Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки» (Спогади, ст. 128).
Вирок військового трибуналу за закритими дверима – 8 років Сиблагу. Етапи: Новосибірськ “…їдуть на заслання..то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений; при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод… Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину…“ – Й. Сліпий в гомілії про заслання св. Климентія, папи.
Маріїнське Кемеровської області — тут мав запалення легенів і дизентерію. «В Маріїнську мене призначили до найбільш бандитського бараку, але там був фельдшером якийсь білорусин-учитель і якийсь фельчер-литовець, які мене берегли як могли перед бандитами і давали найконечніші лікарства. Мене знову обікрали, але на то не було ради. (…) По місяці, коли я трохи обзнайомився в ляґрі, при помочі кравця і інших, мене перевели до робочого бараку, де вже були ліпші люди. Лікар навіть призначив мені трохи дієтичного харчу, але «опер» заборонив мені давати. Мене призначили до трикотажного відділу. Хлопці помагали мені виконувати норму, а я їм знова робив інші прислуги» (Спогади, ст. 130).
Лютий 1947 року — Боїми – тут зламав собі руку: “Іншим ламають ребра, а вам зломили тільки руку”, – сказав лікар. (…) Мене відвели до шпиталя. Там мені зв’язали руку і вона якось загоїлася» (Спогади, ст. 135).
м. Кіров у Росії: «По кількох днях нас знову кинули на етап. Серед зливного дощу ми йшли під гору на стацію залізничну з 3— 5 км, а потім «заквагонами» дальше на Печору. В дорозі дали мені тільки горячої води (…) Етапи – це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи. З такими самими пригодами нас привезено вкінці на Печору. Цілу дорогу від Вятки до Інти по одній і другій стороні рейок було видно лягри» (Спогади, ст. 139). В групі на етап нараховувалось до 40 чоловік, серед них три священики і два єпископи – Сліпий та Чарнецький.
1947 р. — лагер в Печорі, Інті: «Печора це найгірший лагер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч» (Спогади, ст. 138).“Митрополит сидів втомлений на своєму наплечнику… Несподівано до кімнати ввірвалися два парубійки, очима розглянулись по присутніх. В одну мить прискочили до митрополита і знову щезли. Разом з ними щез багаж владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і носа сочилася кров”, – спогади проф. Гробауера, австрійського громадянина.
Лагер в Косью Комі АРСР, Потьма – “Майже місяць добирались до цього лагеру, Блаженніший був страшний – хворий, в гарячці,“ – згадує Фердінанд Цеппіхаль.
Серпень 1948 р. – 1949 р. — табір № 23 в Темяковському районі Мордовії. “Я там лежав в шпиталі, як недужий на легені з +38С горячки, хоч мене кілька разів викидали з нього на приказ “опер-а”, але була добра начальниця шпиталя і вона скликала на консіліюм 7-8 лікарів, які спільно рішили, щоби мене положити назад до шпиталя, так що начальниця була крита, і “опер” мусів уступити. Десь всюди траплялися добрі люди. Мене положили до туберколів і я там пролежав цілу зиму 1948-1949 р. Але не знати чому мене перевели до другого лагеря, до того самого назад, задля підозрінь, що мені помагає “надзор” пересилати листи” (Спогади, ст. 146— 147).
1950 р. — відправляють етапом свідчити в суді в Києві, згодом повертають знову в Потьму, а потім у 14 лагпункт.
15 травня 1953 р. — виклик до Комісії, де знову пропонують приєднатися до православ’я, обіцяють відновлення титулів і можливе надання найвищих духовних посад у Російській Православній Церкві. Митрополит Йосиф рішуче відмовився, після чого його відправляють у будинок інвалідів.
Червень 1953 р. — виклик до Москви в справі налагодження контактів з Ватиканом. Зустріч з маршалом Жуковим. Запропоновано написати працю про історію УГКЦ в СРСР. «Генерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви, я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за мною, і в науковім світі повно шпіонів і «стукачів». Поводилися дуже чемно, але коли я зажадав історії Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть, вона питалася, чи можна дати і заборонили. Все ж таки, я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940-1953 р. і ходив там майже щодня. У відділі журналістів я провірив, що не було жодного закону заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД». (Спогади, ст. 168)
1954— 1956 рр. — після ліквідації Берії знову відправляють на поселення в с. Маклаково біля Єнісейська (Сибір) до будинку інвалідів. «Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити, відметений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км. віддалі» (Спогади, ст. 173). Писав з пам’яті історію Вселенської Церкви і Пастирські послання, котрі передавав через довірених людей в Україну. КДБ перехопило рукопис “Історії“. «Життя було там справді дуже тяжке, морози доходили до 45. Треба було собі самому зварити, підлогу помити, постаратися про опал. КҐБ заборонило мені прати білля. Літом знова страшно дошкулювали комарі і мушка, маленька, що залізала всіма шпарами і пекла. Без сітки не можна була вийти, а на руки треба було затягати якісь ґумові операційні рукавиці, бо не годен було обігнатися від них» (Спогади, ст. 181).
1957 р. — з нагоди 40— ліття священства Папа Пій ХІІ надіслав привітання митрополитові на заслання. Лист не дійшов, але він і конфіскований рукопис “Історії“ стали причиною нового арешту. Блаженнішого відвезли до Єнісейська, згодом до Красноярська, потім до Києва. «1957 р. прийшов з Ватикану лист Папи Пія ХІІ з приводу 40— вих роковин священства Й. Сліпого. Листа перехопила московська поліція і зразу засудила нанового за «важку зраду». Про його терпіння з цього приводу говорить уривок з листа зпоза залізної заслони: «Дядя Йосифа важко переслуховували впродовж трьох днів у Києві. Він жахливо страждав. Засудили його на нових сім років тюрми, за виконування таємно релігійних практик Мовчазної Церкви. Сильно побитий, він посивів: його волосся і борода зовсім білі…» («Норте», Резістенція –Чако, Арґентіна, 13 вересня 1968 р.)
Червень 1959 р. — чергове ув’язнення на 7 років. Етапом відправили на Камчатку, згодом в Тайшетські табори. “Коли переїжджав через Сибір американський віцепрезидент Рідчард Ніксон з своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до лаґрів жодного заг— вагону, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув” (Спогади, ст. 188).
1960 р. — Потьма: “Переїзд – це худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке заґратоване вікно розміром 10х10 см видно безкраї простори Сибіру”. – Авраам Шифрін, Мюнхен). Пересильні пункти Свердловська, Чуни, Новочунки.
Грудень 1960 р. — етапований до Києва. Запитували про його вимоги “максимум і мінімум“ до уряду. Намовляли виступити з відозвою проти Папи і проти націоналістів за кордоном. – “Ви знущаєтесь наді мною і над моєю Церквою, нищите, руйнуєте все, що є, і ще хочете, щоб я виступав проти тих, які всі чувають зі мною і бороняться, “ – відповідь Блаженнішого.
Жовтень 1961 р. — Верховний суд визнав Йосифа Сліпого за особливо небезпечного злочинця— рецидивіста і відправив до Мордовії. Табір у Мордовії, пос. Явас. Туди прибув хворий на запалення легенів. «Тоді кинули мене на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема в ночі. Десь над Волгою, в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежі. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там серед жахливих умовин пропадав елемент неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет ви работали туніядцем (дармоїдом)? (…) Пів мертвий приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 р.» (Спогади, ст. 195). «У 1962-му році я був в одному з мордовських таборів уже такий ослаблений, що думав: швидко помру. Одного разу, коли я лежав на столі, який служив рівночасно і за постелю, підійшов до мене наглядач і запитав майже чемно:
— Діду, як чуєтеся, як маєтеся?
Тон його голосу і саме запитання було таке неймовірне і незвичне за весь час мойого 18-річного побуту в таборах, що воно викликало у мене глибоке враження. Все ж таки я здобувся на байдужу відповідь:
— Так, як може бути у тюрмі…
— Добре, діду, — відповів він – швидко все це минеться…
Після цього принесли мені миску юшки, але справжньої теплої юшки. Ніколи у житті не видалася мені юшка більше смаковита! А далі перенесли до іншого бараку, дали мені ліжко з сінником. Чи уявляєте собі? Ліжко з сінником! Справжнє ліжко!…Дозволили мені відпочивати і віддали моє давне священиче убрання. А тому, що моє здоров’я все ще було дуже слабе, то мене перенесли до шпиталя. Але не до шпиталя для в’язнів, а для вільних людей. Усі були зі мною чемні й добре мене годували. І так мене вилікували. («Ескю», Буенос— Айрес, 29 вересня 1968 р.) «Дехто з надзору кричав: «Його Римський освобождает». Я навіть дістав по— зволення піти до бібліотеки» (Спогади, ст. 199).
26 січня 1963 р. — звільнений за клопотанням Папи Івана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді.
— І як дізналися про ваше звільнення?
— Зпочатку нічого не знав. Я був ізольований. Думав, що не проживу більше року. І раптом, одного дня, один із таборових наставників запитав мене уперше за 18 років:
— Як маєтеся?
— А як можна матися у тюрмі? – відповів я.
Тоді вони принесли мені ліжко – що було вже великим щастям, а за деякий час звільнили.
Кардинал заявив, що допомогли у його звільненні президенти Айзенгавер і Кеннеді, за посередництвом п. Казенса «одного американського ліберала, але чудової людини, лицаря» (видавець “Saturday Review”).
— І як відбулося це звільнення?
— О, це рідкісна історія. Одного дня Хрущов запитав його:
— Який жест доброї волі міг би я виконати для Папи? (тоді Івана ХХІІІ).
А Казенс відповів:
— Є один український митрополит, ув’язнений від 18-ти років. Звільніть його!
— Але ж він уже напевно помер! – відповів Хрущов.
— Ні, він живе! – ствердив Казенс. Вони обговорили цю справу і Хрущов вислав наказ, щоб його повідомити чи я живий, чи помер. Виявилося, що я був живий, і Хрущов особисто зажадав від парляменту моє звільнення. Це був винятковий випадок, бо ж я був засуджений найвищими інстанціями. Очевидно, у цьому моменті я нічого про це не знав. Тільки запитання «Як маєтеся?» та ліжко, — вказували мені, що щось діється» («Ля насіон» Буенос-Айрес, неділя 8 вересня 1968 р.) “Тоді переслали мене до Москви і залишили на короткий час у палаті московського патріярха. А звідтам перейшов я до готелю, де мене чекав монс. Вілебрандс, спеціяльний висланник Папи Івана ХХІІІ. Він сказав мені, що приїхав, щоб мене завезти до Риму. Зпочатку я відповів йому, що я волів би залишитися між своїми вірними в УРСР, але коли він вияснив мені, що це було бажання Св. Отця, щоб я був присутний на Ватиканському Соборі, то ж я мусів погодитися». («Ескю», Буенос— Айрес, 29 вересня 1968 р.)
У Москві, перед висилкою до Риму, вимагає дозволу попрощатися з родиною. Під виглядом родини приїхав ігумен ЧНІ, настоятель монастиря в Тернополі о. Василь Всеволод Величковський. У готельному номері Йосиф (Сліпий) висвятив його на єпископа Луцького і назначив своїм місцеблюстителем. «Я написав по о. Василя Величковського, він приїхав забрав мої річи і 4 січня 1963 р. я висвятив його на єпископа. В міжчасі приїхав монс. Іван Віллебрандс і якийсь урядник припровадив його до готелю, до мене. Я предложив йому свої сумніви щодо положення нашої Церкви. Ми так дебатували цілий день, він думав не спавши цілу ніч, і остаточно переконав мене, щоби їхати до Риму, бо таке є бажання Папи і в тій справі він вручив мені автограф папи Івана ХХІІІ.
На другий день прийшов протоєрей Боровой, який супроводжав нас на залізничний двірець. Шеф протоколу приніс паспорт і візи, а передтим протоєрей Боровой остерігав перед всякими підслухуваннями. При переїзді кордону до Польщі нас основно перевірило КҐБ, хоч монс. Віллебрандс запевнював, що ніякої провірки не буде» (Спогади, ст. 200).
9 лютого 1963 р. — прибув до василіянського монастиря Ґротаферрата в Італії. Зустріч з Папою Іваном ХХІІІ. Дарує Папі карту СРСР з позначенням тих концтаборів, в яких він перебував.
Ірина Іванкович,
д-р, Товариство Свята Софія