МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ СЛІПИЙ ЯК ПЕДАГОГ ТА НАУКОВЕЦЬ

УДК 37 (477) (092)                                                              д. і. н., доц. Скакальська І.Б. (КОГПА ім. Тараса Шевченка); Швалюк І.Б. (ТНЕУ)

 

МИТРОПОЛИТ ЙОСИФ СЛІПИЙ ЯК ПЕДАГОГ ТА НАУКОВЕЦЬ

 

У статті розкрито наукові погляди Йосифа Сліпого. Окреслено коло дослідницьких інтересів митрополита: від богослов’я до філософії та історії.

Розглянуто діяльність Й. Сліпого як викладача, а згодом ректора духовної семінарії (академії). Визначено, що праця Й. Сліпого була спрямована на підняття науково-освітнього рівня греко-католицького духовенства. Проаналізовано практику реалізації основних управлінських рішень Йосифа Сліпого. Актуалізовано конструктивний досвід у розбудові богословської освіти митрополита.

Означено наукову спадщину та педагогічні ідеї Йосифа Сліпого в історико- педагогічному дискурсі емігрантського періоду.

Ключові слова: митрополит Йосиф Сліпий, греко-католицька церква, ректор, богословські студії, наука, освіта, семінарія, академія, університет.

 

In the article the scientific views of Yosyp Slipyi are disclosed. The circle of the Metropolitan’s research interests is outlined: from theology to philosophy and history.

The activities of Yosyp Slipyi as a teacher and then the rector of the seminary (academy) are reviewed. It was determined that the work of Yosyp Slipyi was aimed at raising the scientific and educational level of the Greek Catholic clergy. The practice of the basic managing decisions of the Metropolitan is analyzed. The constitutive experience of Metropolitan Yosyp Slipyi in building theological education is actualized.

The author has determined the scientific heritage and pedagogical ideas of Yosyp Slipyi in the historical and pedagogical discourse of emigrant period.

Key words: Metropolitan Yosyp Slipyi, the Greek Catholic Church, Rector, theological studies, science, education, seminary, academy, university.

 

Сучасне розуміння державотворчих процесів неможливе без глибокого вивчення історичного досвіду минулого. У сучасних умовах загострилися міжконфесійні стосунки, викликає занепокоєння стан духовної культури і моралі суспільства, тому важливим є вивчення наукової спадщини митрополита Йосифа Сліпого, щоб подолати ці негативні явища. Звідси випливає актуальність проблематики дослідження, коли відбувається трансформація ідеологічної системи освіти в напрямі європейських стандартів. Християнська стратегія виховання є домінуючою для європейської традиції і нині відіграє головну роль у культурі, відносинах на просторах Євросоюзу.

Життєдіяльність, наукова та педагогічна праця Йосифа Сліпого частково розглядалися у працях істориків, педагогів та богословів. Зокрема, писали про митрополита, Е. Бистрицька, І. Бойко, О. Гринів, В. Ленцик, О. Мишанич, Н. Опалко, В. Сергійчук, І. Хома, М. Шот та ін.

Праці, опубліковані в збірнику «Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність» (Івано- Франківськ), висвітлюють його життєвий шлях, багатогранну діяльність та внесок у духовне й національне життя України.   Серед   них   – статті   В. Кононенка,   В. Гаюк, С. Чапуги, В. Дем’янець, В. Дутчак та ін. Проте, незважаючи на значну кількість наукових досліджень, окреслена нами проблематика повністю не вивчена вченими, комплексно не охоплено науково-педагогічну діяльність Йосифа Сліпого.

 

Метою статті є комплексне дослідження наукової та педагогічної праці митрополита Йосифа Сліпого.

Серед відомих постатей української історії особливе місце займає Патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. Світова спільнота його знає не лише як церковного діяча, мученика за віру, організатора освітньої справи, але як науковця і педагога. Відзначимо те, що Мирослав Іван Кардинал Любачівський так відзначив основні здобутки Блаженнішого патріарха: «По-перше, Йосиф Сліпий високо підніс українську богословську науку, як ректор Львівської духовної семінарії, засновник Українського богословського товариства і головний редактор квартальника «Богословія» [6].

Науково-педагогічну працю Йосифа Сліпого можна поділити на два періоди:

  • 1922– 1945 рр. – викладач духовної семінарії, ректор Богословської греко-католицької академії у Львові; 2) 1963 – 1984 рр. – праця в еміграції.

Особливий інтерес у контексті дослідження викликає львівський період життя і діяльності Йосифа Сліпого. Перші роки наукової та педагогічної праці Йосифа Сліпого мали таке спрямування: завершення навчання в Інсбруцькому університеті 1923 р.; написання й оприлюднення праць богословсько-догматичного змісту; педагогічна й наукова праця в семінарії, а згодом академії; перебудова згаданих навчальних закладів у європейському вимірі, написання для них правил та статутів; створення для наукової праці Богословського наукового товариства; організація видавничої роботи [12, с. 6].

У наших сучасників нині постає закономірне питання: чому саме о. Йосифа Сліпого вирішив зробити своїм наступником у 1939 р. митрополит Андрей Шептицький? Найближчі до Кир Андрея особи згодом згадували: тому, що, окрім надзвичайної талановитості й високої освіченості, великих організаторських здібностей, бачив у ньому чи не найважливішу рису для глави Церкви у присмеркову годину. Він не відступить, говорив Митрополит про Йосифа Сліпого, загине, але не відступить! І не помилився.

«Через увесь час о. Сліпий був одним з найближчих співробітників митрополита А. Шептицького. Обидвох мужів української Церкви лучила сердечна приязнь. Митрополит Андрей мав глибоку шану до працьовитого, щирого, серйозного і глибоко побожного ректора Богословської Академії. І його він поручив у Римі як свого помічника й майбутнього наслідника», – писав о. Ір. Назарко [9, с. 11].

За рекомендацією Андрея Шептицького, в 1912 р. Йосиф Сліпий продовжив свою освіту в Інсбруці в богословській колегії «Канізіянум» [5, с. 13]. Навчання в Інсбруці заклало міцний фундамент під наукову працю майбутнього Патріарха. По-перше, коло зацікавлень молодого богослова не обмежувалося богословськими науками. Він студіював класичні мови, вивчав німецьку, англійську, французьку та італійську мови. По-друге, значну увагу молодий богослов приділяв вивченню церковного мистецтва, археології, літургії та історії. По-третє, тут він мав можливість познайомитись з чужоземними науковцями та нав’язати з ними дружні взаємини [2, с. 8].

Здобувши європейську освіту та отримавши вчене звання, Йосиф Сліпий повертається до Львова і впродовж 3-х років викладає догматику в духовній семінарії. Молодий учений-теолог повністю присвятив себе освітянській та науковій праці, не шкодуючи сил та часу на педагогічну діяльність.

Як зауважує В. Гаюк, велика заслуга Й. Сліпого в тому, що він зумів внести серед професорів і студентів зацікавлення науковою працею з проблем східного богослов’я [1, с. 29]. У 1922 р. у Львові було створено Богословське наукове товариство (далі − БНТ). Свою діяльність у БНТ Й. Сліпий починав як член Ради, організатор видавництва і директор бібліотеки, починаючи з 1926 р. обирався його головою. Це було перше

 

українське товариство, що офіційно було визнане польською владою. Під час установчих зборів БНТ було окреслено завдання товариства: розвиток богословської науки, видання богословських творів, видання періодичних часописів [8, с. 101]. При БНТ було організовано чотири секції, членами яких були дійсні члени товариства. Зокрема, це біблійна, філософсько-догматична, історично-правнича та пасторальна секція [8, с. 106]. Своєю невтомною працею Йосиф Сліпий сприяв активізації діяльності товариства, яке займалося виданням літератури для семінарій, напрацювання богословської термінології, яка була латинська, організацією ювілеїв видатних духовних діячів [8, с. 107].

Весь час Й. Сліпий був незмінним редактором журналу «Богословіє». Під його керівництвом вийшло 20 томів «Богословія» та 45 наукових праць окремим виданням. Таким чином Йосиф Сліпий заснував власну українську богословську науку, цьому сприяла організація діяльності БНТ, редагування «Богослов’я» та наукова праця професора в духовній семінарії. Як редактор «Богословія» Йосиф Сліпий окремі випуски часопису присвячував визначним діячам Української греко-католицької церкви. Наприклад, випуски до 25-річчя митрополичої діяльності Андрея Шептицького та після передчасної смерті єпископа Йосифа Боцяна [2, с. 8].

Важливим для нашого розуміння сутності діяльності Й. Сліпого є його слова:

«Науковою культурною працею ми кладемо чи не найсильніші підвалини нашому національному і державному життю», які він записав у статуті БТН [13, с. 20].

Йосиф Сліпий вирішив внести певні корективи у роботу Львівської духовної семінарії. Зокрема, він про це пише так: «Я бачив, що потреба в усіх напрямках удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення» [11, с. 121]. Йосиф Сліпий для того, щоб ініціювати зміни в семінарії, вивчав досвід організації навчально-виховного процесу в аналогічних закладах Європи, здійснивши поїздку до цих установ, ознайомився з їхньою роботою [11, с. 123]. Він переробив та доповнив старі правила духовної семінарії. Й. Сліпий розумів, що варто працювати над кадровим потенціалом семінарії, збільшувати кількість викладачів із вченими званнями. Відповідно, він вирішив запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для викладачів [11, с. 123]. Завдяки таким діям Й. Сліпого зростав науково-педагогічний потенціал семінарії, а згодом академії.

Відзначимо, що у 1928 році Митрополит Андрей Шептицький затвердив Статут Греко-католицької Богословської академії, а о. доктор Йосиф Сліпий став її ректором. Офіційне відкриття Богословської Академії відбулося 6 жовтня 1929 р. [7, с. 414]. З нагоди відкриття академії її ректор о. д-р Йосиф Сліпий виступив з доповіддю «Значення і устрій Греко-католицької Академії». Він говорив про значення і роль академії в житті народу. Вказував Йосиф Сліпий на те, що найбільшим завданням академії є піднесення наукового рівня греко-католицького духовенства [1, с. 32].

Схвально, що ректор для викладання в академії залучив кращих професорів. Наприклад, о. д-р Тит Мишаковський, автор праць з біблістики, о. д-р Василь Лаба, автор з патрології і герменевтики, о. д-р Андрій Їщак, автор з ділянок догматики Сходу та канонічного права та багато інших. Між світськими вченими варто згадати, професора Миколу Чубатого, учня професора Михайла Грушевського − визначного історика церкви, д-р Івана Крип’якевича, визначного історика, також учня Грушевського, д-ра Володимира Залозецького, найкращого знавця історії українського і візантійського мистецтва, д-ра Ярослава Пастернака, відомого археолога ін. [7, с. 415]. Йосифу Сліпому вдалося згуртувати кращі наукові кадри того часу у цьому проявився його талант менеджера.

 

Зокрема, він зазначає: «Я докладав усіх сил, щоби створити наукову атмосферу і в професорів, і в слухачів, і академія зачала в богословській науці на Сході виробляти собі своє обличчя. Було для мене то великим вдоволенням, коли я на польських з’їздах я чув від визначних польських науковців, що академія вже має своє обличчя». Польське правительство, хоч офіціяльно не хотіло признати академії, то все ж таки шанувало її і числилося з нею. Запрошували мене як ректора на їхні святочні обходи, хотіли навіть, щоб кандидував до сенату…» [ 11, с. 124]. Такий приклад діяльності можуть запозичити сучасні керівники навчальних закладів, адже основними складовими, які забезпечують якість освіти, є і професійна підготовка викладачів, їхні особисті якості. Відсутність чіткої системи управління, координації впливів призводять до низької результативності в роботі. Саме тому, слід не лише модернізувати сучасний менеджмент освіти, але і залучати кращий досвід минулих років та століть. Як приклад може слугувати управлінська діяльність Йосифа Сліпого.

Як дізнаємося зі спогадів колишніх студентів Богословської академії, ректор Й. Сліпий, викладаючи у них історію християнської філософії і спеціальну догматику, вмів зацікавити їх богословськими студіями. Характерно, що в своїх оцінках і дискусіях найперше намагався наголошувати на тому, що єднає, а не на тому, що роз’єднує, підкреслюючи спільність моментів у богословській спадщині Сходу і Заходу. Найздібніших слухачів направляв на навчання за кордон. Його учнями були ієрархи Мирослав Іван Кардинал Любачівський, Ізидор Борецький, Іван Прашко [5, с. 19].

Йосиф Сліпий розумів та писав про те, що крім інтелектуальної сили, академія має також всенародне виховне значення, особливо, коли українські землі перебували в складі Другої Речі Посполитої. Духовенство − це джерело щастя народу. В його руках не тільки святі тайни, проповіді й управа Церквою, бо від праці духовенства залежить культура народу. Зрозуміло, що для такої місії священик має добре підготуватися і зробити це в контексті вимог часу [2, с. 125].

Важливо, що Йосиф Сліпий почав використовувати у своїй педагогічній практиці музейну педагогіку. При Богословській академії   було   створено   музей.   Ректор Йосиф Сліпий у своїй інавгураційній промові 9 жовтня 1932 р. промовив: «Церква клала і кладе велику вагу на духовну ділянку в життю чоловіка та з подиву гідною запопадливістю зберігала справжні твори людського духа. Нема сумніву, що з усіх установ найбільше заслужилася над збереженням пам’яток людської культури Церква… Пізнати церковну історію, мистецтво, літургіку, аскетику та загалом ціле минуле Церкви, і забезпечити її розвій та витримати на високо-культурній висоті в майбутньому, плекаючи естетичний смак, можна тільки завдяки частим оглядинам і глибоким безпосереднім студіям. Без бібліотеки і музею не може бути основної праці в Академії» [7, с. 530].

В академії були створені такі семінари: біблійний, гомілєтичний, з історії Унії, правничий. У статуті семінару з історії церковної Унії зазначалось, що його метою є не тільки дати знання з проблем, які обговорюються, а й допомогти слухачам оволодіти основами методики наукової праці. Для цього члени семінару опрацьовували реферати, обговорювали нові опубліковані роботи [2, с. 129]. Богословська академія підняла освітній рівень духовенства не лише Галичини.

Йосиф Сліпий працював не лише як педагог та управлінець, але плідно трудився як науковець. Працюючи науково чи то як молодий кандидат богословських наук, чи то пізніше як професор богослов’я у Богословській академії Йосиф Сліпий показав себе як вдумливий богослов-мислитель з власною оригінальною думкою та як талановитий ерудит у застосуванні наукового методу у дослідженні та з’ясуванні складних питань в

 

області богословських наук. У його творах домінує ясна філософська думка [1, с. 33]. Аналізуючи науковий доробок Йосифа Сліпого, дослідник О. Гринів вказує, що поважне місце посідають праці з історії філософії, зокрема, «Нарис історії середньовічної філософії», «Св. Тома з Аквіну і схолястика», «Візантинізм як форма культури», «Ювілей генія З нагоди 1500-ліття смерти св. Августина)» та інші. Так, у «Нарисі» звернення митрополита до середньовічної філософії було не випадковим. Без її визначення не можна зрозуміти сучасні філософські течії, адже схоластика дає змогу пізнати правдивий образ і зміст філософії, джерела її модерних течій, напрямів і шкіл [2, с. 83].

Напередодні Другої світової війни Йосиф Сліпий мав широкі плани розбудови Богословської академії. Зокрема, він планував відкрити магістратуру й докторантуру, а також створити окремий юридичний факультет, що давало можливість перетворити академію на Український католицький університет. Однак ворожість більшовицької влади до Української греко-католицької церкви не дали можливості втілити ці плани в життя.

У роки радянсько-німецької війни архієпископ Йосиф відновив роботу Богословської Академії та Малої семінарії. Владика видав одне число «Богословії». Проте не можна було навіть продовжувати заняття, оскільки приміщення академії було забрано. Однак Йосиф Сліпий добивається таки, аби виклади богослов’я не припинялися. У 1939 – 1941 роках йому вдалося організувати богословські курси в святоюрських приміщеннях [10, с. 5]. У таких складних умовах Й. Сліпий продовжує свою освітянську та наукову працю. Як свідчать дані статистики, під кінець гітлерівської окупації студентів у Богословській академії на всіх курсах нараховувалось близько 70 осіб. Професорський склад нараховував тоді 27 викладачів. До наукової праці він заохочував кожного, хто виявляв зацікавлення нею. Старався також дати роботу науковцям із Східної України, які почали прибувати до Львова. Тоді діяло в Академії два відділи: богословський і філософічний [10, с. 9]. Бачимо, у яких складних умовах довелося працювати Йосифу Сліпому та реалізовувати свою мрію про богословський університет, проте це не вдалося зробити на Батьківщині.

У липні 1944 р. більшовики зайняли Львів, і почався новий етап в житті Йосифа Сліпого [7, с. 363]. Це переслідування, а згодом й арешт та довгі роки заслання у таборах. Педагогічну та наукову діяльність Й. Сліпого перервало більшовицьке ув’язнення.

У 1963 р. Йосифа Сліпого звільнили від подальшого терміну ув’язнення і він переїжджає до Риму. На схилі літ митрополит прожив понад двадцять років у вільному світі. Він об’їхав майже усю планету, відвідував українські церковні громади, відправляв богослужіння, промовляв до вірних [5, с. 60].

Велику увагу Йосиф Сліпий приділяв українській католицькій освіті. Він прагнув створити за кордоном осередок української культури і науки, відродити традиції українського богослов’я, відновити діяльність вищого теологічного навчального закладу. Він заснував Український католицький університет імені св. Климентія Папи у Римі (1963 р.) з бібліотекою, видавництвом та архівом [5, с. 61]. В основу діяльності цього закладу ліг статут, розроблений митрополитом ще за часів Богословської академії у Львові, з урахуванням реалій діаспорного життя, необхідності існування потужного культурного та морально-виховного центру для пропаганди християнства, навчання і наукових досліджень [4, с. 144-145]. В університеті функціонувало п’ять факультетів (богословський, філософічно-гуманістичний, природничо-математичний, права і суспільних наук, медично-фармацевтичний) і разом із тим передбачалося створення інституту церковного співу та музики [2, с. 136]. Як назви факультетів, так і перелік кафедр переконують, що йдеться про вищу школу, яка покликана готувати фахівців не

 

лише для Церкви [2, с. 137]. Очевидно, Йосиф Сліпий розумів, що для майбутньої України потрібні будуть різні спеціалісти, головне, щоб вони були патріотами, а в незалежність своєї Батьківщини він свято вірив.

В Українському католицькому університеті імені св. Климентія Папи мали право присуджувати два академічні ступені − ліценціат і докторат, як і було в Богословській академії [2, с. 137]. Це свідчить і про організовані Йосипом Сліпим наукові традиції. Перед новоствореним університетом стояло додаткове завдання: «згуртувати розсіяних і розбитих українських католицьких науковців по цілому світу і з’єднати їх наукову творчість у виданнях Університету» [3, с. 80]. Протягом всієї діяльності за кордоном Йосиф Сліпий активно підтримував розвиток української науки і мистецтва. За його сприяння був виданий багатотомник наукових праць про українську церкву і народ [4, с. 148]. Йосиф Сліпий організував по всіх українських поселеннях філії Українського католицького університету імені св. Климентія Папи, зокрема, у Буенос-Айресі, Лондоні, Чикаго і Філадельфії [7, с. 393]. У цьому проявився його педагогічний та організаційний талант.

Отже, великий інтелектуал, вчений, громадський діяч, педагог Йосиф Сліпий розумів визначальну роль освіти та християнського виховання в умовах бездержавності свого народу. Його педагогічні настанови, ідеї втілювалися у діяльності духовної семінарії,   Богословської   академії,   Українського    католицького    університету    імені св. Климентія Папи. Йосиф Сліпий залишив нащадкам велику творчу спадщину, наповнену самобутніми думками, положеннями та висновками з актуальних проблем розвитку виховання та навчання, які не втратили своєї важливості й сьогодні в період розбудови нової системи освіти, орієнтованої на європейський досвід.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Гаюк В. Патріарх Йосиф − подвижник богословської науки в Україні / В. Гаюк

// Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 27–36.

  1. Гринів О. Иосиф Сліпий як історик, філософ і педагог / О. Гринів. − Львів,

– 158 с.

  1. Дацько І. Римський період наукової діяльності Патріярха Йосифа / І. Дацько // Патріарх Йосиф Сліпий як визначний український ієрарх, науковець та патріот. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – К., 2003. – С. 79–89.
  2. Дутчак В. Діяльність кардинала Й. Сліпого в українському зарубіжжі (на матеріалах мистецького архіву Володимира Луціва)/ В. Дутчак // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 142–149.
  3. Зварич В. Життєвий шлях патріарха Йосифа / В. Зварич. − Тернопіль :

«Джура», 2011. – 72 с.

  1. Йосиф Сліпий // Бібліотека націоналіста «Бандера» [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://bandera.lviv.ua/
  2. Ленцик В. Визначні    постатті   Української   Церкви:    Митрополит    Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий / В. Ленцика. – Львів : Свічадо, 2001. – 608 с.
  3. Музичка І. Початки української богословської науки в двадцятому століттю і Блаженіший Патріярх Йосиф / І. Музичка. − Рим, − 120 с.
  4. Опалко Н. Хресний шлях Йосифа Сліпого / Н. Опалко. – Рідна школа. – № – 1998. – С. 10–14.
  5. Сергійчук В. Великий страдник за віру й Україну / Володимир Сергійчук

// Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки. 1939 – 1937. В двох томах. − Т.І. − К. : ПП Сергійчук М. І., 2012. − С. 3–20.

 

  1. Сліпий Й. Спогади / Й. Сліпий/ ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид. 2-ге./

– Львів – Рим, 2014. – 608 с.

  1. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала / Упорядн. І. Хома, Ю. Федорів. – Рим, 1971. – 422 с.
  2. Чапуга С. Кардинал Йосиф Сліпий – духовний борець за українську державність / С. Чапуга // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ, – С. 20–26.

 

Рецензент : д. і. н., проф. Стронський Г.Й.

(English) Symposium dedicated to St. John Paul II and Ukrainians held in Philadelphia

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Year 2021 marks the 20th anniversary of Pope John Paul II’s historic visit to Ukraine. To commemorate the event, a symposium “St. John Paul II and Ukrainians” was held on April 17 in Philadelphia. The event was organized by St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., the Basilian Spirituality Center, Sisters of St. Basil the Great, in cooperation with the Ukrainian Selfreliance Federal Credit Union. Students of the Ukrainian Heritage School participated in the event via Zoom.

The opening prayer was conducted by Most Reverend Borys Gudziak, Metropolitan-Archbishop of Philadelphia, who also offered personal remarks on St. John Paul II’s visit in June 2001. “It changed the Ukrainian history. It contributed to the spirit that emerged during the Orange Revolution in 2004 and Revolution of Dignity in 2013-14. It was prophetic, and its fruits are still coming forth,” emphasized Metropolitan Borys.

In his paper “The Popes and The UGCC in America 1884-2001,” Fr. Dr. Ivan Kaszczak stated that the popes have always been a voice for the voiceless.  Specifically, they have helped the Ukrainian Catholic Church establish itself in the United States of America. From Pope Leo XIII until Pope St. John Paul II there have been examples of the papacy using its influence to speak for the Eastern Catholic Churches in the U.S.  Although this influence was not always timely or even sufficient – it was there. The Ukrainian Catholic Church in Ukraine took notice of the power of the papacy and would suggest certain structural changes for the United States. These suggestions came as early as 1903 and were addressed to Pope Leo XIII. The papacy defended the rights of Eastern Catholics in the United States when they had few other advocates. This influence was acknowledged by the Ukrainian Catholic Church in both Ukraine and the United States.

In assessing the potential impact on Ukraine of Pope St. John Paul II’s thinking, Dr. Andrew Sorokowski explored how the pontific deals in his encyclicals and other writings with three binaries (that is, dualities or dichotomies) in the areas of philosophy, socio-economic teaching, and ecumenism. These writings are generally known in Ukraine. First, John Paul demonstrates that the supposed philosophical contradiction between faith and reason is false. This has important implications for any post-Marxist society like Ukraine, as well as for today’s world in general. Second, he shows that the socio-economic opposition between communism and contemporary capitalism is best regarded from the standpoint of Catholic social teaching, which charts an alternative course. Such a course offers guidance for the development of Ukraine’s oligarchic-capitalist economy in a more humane and equitable direction. Finally, in his writings John Paul approaches the cultural aspect of the East-West church binary by affirming the value of both Eastern and Western ecclesial traditions, while he resolves the ecclesiological aspect by way of his ecumenical vision. This vision is especially applicable to contemporary Ukraine, with her ecumenically minded Orthodox and Catholic leaders. In all three areas, Pope St. John Paul II’s thinking calls for Christian humanism and a civilization of love.

Dr. Iryna Ivankovych drew parallels between John Paul II and Patriarch Josyf Slipyj. To name a few: profound faith in God; charisma; polyglotism; missionary spirit; ecumenism; fight for national independence and religious freedom; courage. Both John Paul II and Josyf Slipyj were targets of the KGB. Cardinal Slipyj spent eighteen years in GULAG camps (1945-1963); Karol Wojtyła was under surveillance of the Polish Secret Service since 1953. Last but not least, the two were connected by the bestselling novel The Shoes of the Fisherman by the Australian writer Morris West published in 1963. Although erroneously, contemporary journalists search for a prophecy of electing Karol Wojtyła in West’s novel. Letters and communication between John Paul II and Josyf Slipyj were vibrant and multifaceted. They wrote to one another in Polish, Ukrainian, Italian, or Latin. The common Slavic roots were a reason for pride of both hierarchs. John Paul II failed to recognize the patriarchate of the UGCC. He also appointed as Slipyj’s successor Myroslav Ivan Lubachivsky, not Lubomyr Husar proposed by Cardinal Slipyj. One can only suspect that this decision was heavily influenced by the Vatican nomenclature and its Ostpolitik. Yet, the most significant expression of John Paul II’s friendly predisposition towards Josyf Slipyj as for his Slavic brother can be found in the Patriarch’s funeral services. Pope John Paul II died on April 2, 2005. He was beatified on May 1, 2011, and canonized on April 27, 2014. The heroic virtues of the prisoner of the Soviet camps, Servant of God, Patriarch of the Underground Church Josyf Slipyj, as well as the virtues of his predecessor Venerable Metropolitan Andrey Sheptytsky have not yet been properly recognized by the Vatican.

Professor Leonid Rudnytzky shared his memories of several encounters with John Paul II on three continents — Australia, North America and Europe. “My brief encounters with the Holy Father left me with a great sense of satisfaction. At that time of course, I did not suspect that I had been speaking with a future Saint; but, as I recall, I savored the pleasant, rewarding experience of having talked with an erudite man, whose thoughts were both intellectually stimulating and spiritually uplifting. There was no doubt in my mind that I was in the presence of a man of God, who had successfully integrated faith with reason, experience with aspiration, and who stood on firm philosophical ground while at the same time conscious of his limitations as a human being,” concluded Prof. Rudnytzky.

Panel discussion was moderated by Dr. Jonathan Peri, President of Manor College. Bishop Andriy Rabiy closed the event with a prayer.

St. Sophia Press-Bureau

У Філадельфії відбувся симпозіум, присвячений святому Івану Павлу ІІ та українцям

 

У 2021 році виповнюється 20 років історичного візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. З нагоди цієї події, в суботу, 17 квітня, у Філадельфії відбувся симпозіум «Святий Іван Павло ІІ та українці», зорганізований Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США у співпраці з Василіянським духовним центром, сестрами святого Василія Великого та за підтримки Української Федеральної Кредитової Кооперативи «Самопоміч». В симпозіумі віртуально взяли участь учні Нашої української рідної школи у Філадельфії.

Вступну молитву провів Високопреосвященний Борис Ґудзяк, митрополит-архієпископ Філадельфійський. Він також прокоментував події 20-літньої давності, зазначивши: «Цей візит змінив хід української історії. Він причинився до зародження духу Помаранчевої революції в 2004 р. і Революції Гідності в 2013-14 рp. Це була пророча подія, плоди якої відчуватимемо ще тривалий час».

Симпозіум модерував д-р Джонатан Пері, Президент Менор-коледжу.

У своїй доповіді «Вселенські архієреї та УГКЦ в Америці 1884-2001 рр.» о. Доктор Іван Кащак підкреслив, що папи завжди були голосом для позбавлений права голосу. Зокрема, вони допомогли Українській Греко-Католицькій Церкві  (УГКЦ) утвердитися у Сполучених Штатах Америки. Від Папи Лева XIII до Папи Римського Івана Павла ІІ було чимало прикладів, коли понтифіки використовували свій вплив, щоб виступати за католицькі церкви східного обряду в США. І хоча цей вплив не завжди був своєчасним чи достатнім – він був. Ієрархія Української Греко-Католицької Церкви в Україні звернула увагу на впливи Апостольської столиці і запропонувала певні структурні зміни для церкви у Сполучених Штатах. Ці пропозиції надійшли ще в 1903 р. і були адресовані Папі Леву XIII. Ватикан захищав права католиків візантійського обряду у США, коли у них було мало інших прихильників. Цей факт визнала УГКЦ як в Україні, так і в США.

 

Оцінюючи глобальний вплив думок Папи Римського Івана Павла ІІ на Україну, д-р Андрій Сороковський говорив про те, як у своїх енцикліках та інших працях понтифік розглядає три бінарності (тобто подвійності чи дихотомії) у царинах філософії, соціяльно-економічного вчення та екуменізму. Ці праці широко відомі в Україні. Насамперед, Іван Павло ІІ демонструє, що так зване філософське протиріччя між вірою та розумом є хибним. Це має важливі наслідки для будь-якого постмарксистського суспільства, такого як Україна, а також для сучасного світу загалом. По-друге, він показує, що соціяльно-економічну опозицію між комунізмом і сучасним капіталізмом найкраще розглядати з позицій католицького соціяльного вчення, яке визначає альтернативний курс. Такий курс створює ґрунт для розвитку олігархічно-капіталістичної економіки України в більш гуманному та справедливому напрямку. І врешті, у своїх працях Іван Павло ІІ розглядає культурний аспект дихотомії Церкви Сходу і Заходу та  підтверджує цінність як східних, так і західних церковних традицій, вирішуючи еклезіологічний аспект своїм екуменічним баченням. Це бачення особливо стосується сучасної України з її екуменічно налаштованими православними та католицькими лідерами. У всіх трьох сферах мислення Папи Римського св. Івана Павла ІІ спонукає до християнського гуманізму та цивілізації любові.

Д-р Ірина Іванкович провела паралелі між Іваном Павлом ІІ та Патріярхом Йосифом Сліпим, черед яких: глибока віра в Бога; харизма; поліглотизм; місіонерський дух; екуменізм; боротьба за національну незалежність та релігійну свободу; мужність. Як Іван Павло II, так Йосиф Сліпий були об’єктами зацікавлення КДБ. Кардинал Сліпий провів вісімнадцять років у таборах ҐУЛАҐу (1945-1963); Кароль Войтила перебував під наглядом польської служб безпеки з 1953 року. Врешті, їх  пов’язав бестселер австралійського письменника Мориса Веста «Черевики рибалки», опублікований у 1963 році, хоча сучасні журналісти полмилково шукають в книзі пророцтво обрання Кароля Войтили на понтифіка. Листування між Іваном Павлом ІІ та Йосифом Сліпим було яскравим та багатогранним. Архипастирі писали польською, українською, італійською чи латиною. Спільне слов’янське коріння було приводом для гордості обох ієрархів. На жаль, Іван Павло ІІ не визнав патріярхат Української Греко-Католицької Церкви, хоча доклав чимало зусиль у цьому напрямку. Він також призначив наступником Сліпого Мирослава Івана Любачівського, а не Любомира Гузара, запропонованого кардиналом Сліпим. Можна лише підозрювати, що без втручання Ватиканської номенклатури та її Остполітік тут не обійшлося. Проте, без сумніву, обох єрархів єднала приязнь і взаємна прихильність. Папа Римський Іван Павло ІІ відійшов у вічність 2 квітня 2005 р. Він був беатифікований 1 травня 2011 р. і канонізований 27 квітня 2014 р. Героїчні чесноти в’язня радянських таборів, Слуги Божого, патріярха Підпільної церкви Йосифа Сліпого, а також чесноти його попередника Праведного митрополита Андрея Шептицького досі не були належним чином визнані Ватиканом.

 

Академік НАН України Леонід Рудницький поділився з присутніти спогадами про зустрічі з папою Іваном Павлом ІІ на трьох континентах: в Австралії, Північній Америці і Європі. «Ці зустрічі зі Святішим Отцем викликали у мене велике почуття задоволення. Тоді я, звичайно, не підозрював, що розмовляв із майбутнім Святим; але, пригадую, я насолоджувався приємним, корисним досвідом розмови з ерудованою людиною, думки якої одночасно були інтелектуально стимулюючими та духовно піднесеними. У мене не було сумнівів, що я був у присутності людини Божої, яка успішно поєднала віру з розумом, досвід з прагненням і яка стояла на твердій філософській основі, водночас усвідомлюючи свої людські обмеження», – зазначив Леонід Рудницький.

Подію заврешнено молитвою, яку провів Преосвященний Андрій Рабій, єпископ-помічник Філадельфійський.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Роман «Вічний календар» презентували у Філадельфії

У четвер, 15 квітня, в рамках весняного семестру викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США і Осередку праці НТШ у Філадельфії, відбулася презентація роману «Вічний календар» прозаїка, поета, есеїста з Тернопільщини Василя Махна. Книга вийшла друком у «Видавництві Старого Лева» 2019 року і стала лауреатом першої Українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» та фіналістом Шевченківської премії в категорії «Література».

 

Роман «Вічний календар» – це своєрідна реконструкція пам’яті, прихованої у фортечних каменях, родючій чорній землі Галичини, в реальності та мітології. Події цього твору охоплюють проміжок від 17 століття до наших днів. Язлівець, Чортків, Митниця, Бучач – це головні точки, на яких тримається розповідь про часи та людей в романі. Сюжетна лінія побудована таким чином, що у ній переплітаються події як локальної, так і світової історії. Одним із таких локальних місць є Митниця, де протягом багатьох років головними учасниками подій є члени двох родів – українців Баревичів та поляків Волянських. У цьому селі, як і у інших галицьких містечках, українці живуть поряд з євреями та вірменами, а згодом і турками, котрі прибули на ці території як завойовники. У кожній частині роману окремі розділи, яких загалом є 27, присвячені місцевим євреям.

Твір складається з трьох частин. Перша з них носить назву «Земля Саламандра», а головні події розгортаються навколо військової кампанії турецького султана Мехмеда IV на Поділлі в 1672 році. Основна сюжетна лінія стосується Польсько-турецької війни 1672–1699 років у Галичині, прикордонному краї, який спочатку входив до складу Польсько-Литовського князівства, пізніше – Османської імперії та врешті Австро-Угорщини.

 

У другій частині під назвою «Польова кухня», сюжет якої пов’язаний із попереднім розділом, дія роману переходить до 1916 року. Війна руйнує звичайне життя Баревичів та Волянських-Коритовських, які на собі відчувають різні труднощі, спричинені війною. Незважаючи на те, що 1916 р. є важливим, тимчасовим кордоном у цій історії, автор зберігає нелінійний переказ, який починається у 1870-х роках і закінчується в 1919 р., коли Галичина стає частиною Польщі після того, як українці програють Польсько-українську війну. Саме у другій частині змальовано ​​династію Чортківських цадиків. Завдяки Фрідманам, місто стає центром європейського хасидизму.

Третя частина під назвою “Поїзд”, присвячена подіям, що відбулися після Другої світової війни. Сім’я Мехаметів, яка була насильно переселена в Митницю в 1945 році з-під Лежайська, приєднується до складу головних героїв. Нащадки Баревичів та Волянських братимуть участь у цих складних історичних подіях, як і деякі внутрішньо переміщені особи, зокрема Мехамети. У радянські часи велична історія села перетворюється на звичайне, повсякденне життя. Ближче до кінця роману нащадок Мехаметів і Баревичів, який проживав у Нью-Йорку з 1990-х років, ще раз повертається на місце своїх предків, щоб стати на стінах зруйнованої фортеці Язлівець і ввібрати в себе тужне відчуття землі і неба, пам’яті і забуття.

За словами Василя Махна, він хотів написати епічний твір про маленькі місця і зобразити усі аспекти життя. Автор підкреслив хвилеподібність роману, адже щораз дія переносить читача у минуле. Завдяки цьому, авторові вдалося скласти усі історичні пазли в єдине ціле. Письменник зазначив, що в книзі багато персонажів, натомість головними героями є час і простір. Історія натомість – це лише тло, адже роман не претендує на звання історичного. Проте, працюючи над книгою, Василь Махно півтора року збирав і вивчав історичну джерельну базу, адже книга охоплює пласт п’ятсотлітніх діянь. Під час презентації роману автор зачитав уривки з роману і відповів на запитання авдиторії.

 

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

 

В Академії св. Василія відбувся віртуальний конкурс декламації поезій Наталки Білоцерківець

 

У вівторок, 13 квітня 2021 р., в Академії св. Василія Великого у Дженкінтавн, ПА відбулося нагородження переможців віртуального конкурсу декламації на честь відомої української поетеси Наталки Білоцерківець. Поетичні змагання, у яких взяли участь учениці 9-12 кл., зорганізував Центр студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого, що діє при Релігійному Товаристві українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А). Це шостий конкурс, який відбувся у Академії з ініціятиви ТСС А. Цьогоріч, з огляду на пандемію, змагання пройшли на базі відео записів, що їх подали на розгляд журі учасниці.

 

Журі у складі Ірини Іванкович, Голови ТСС А, та заступниці директора Академії Олександри Пенкальської оцінювали учасниць за наступними критеріями: плавність декламації; чіткість вимови; інтонація; артистичність виконання; драматизм декламації; постава.

У конкурсі перемогли: 1-ше місце – Анастасія Блощинська (12 кл.), 2-ге місце – Меделин Зетик (12 кл.), 3-тє місце – Наталя Грицай (11 кл.)

У своєму зверненні до конкурсанток Наталка Білоцерківець зокрема зазначила: «Я не знаю, чи хтось  із сьогоднішніх читачів-читців пише сам і уявляє себе поетом, але я б хотіла, щоб ви знайшли в моїх віршах щось своє і близьке. Може це буде відчуття єдиної землі, де ми всі живемо, – конкретного рідного дому, вулиці, міста; країни свого громадянства… – і далекої країни своїх предків, де Бога вітають  вербовими  гілочками, а  весна комусь нагадує, а комусь обіцяє перші проліски і перші поцілунки».

Під час нагородження члени журі відзначили високий рівень підготовки учасниць, яких було нагороджено грамотами та призами. Спонсори подї – Центр студій спадщини Патріярха Йосифа Сліпого – подбав про нагороди для переможців.

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

Світлина (з архівів Центру студій спадщини): Переможниці конкурсу

У Філадельфії презентували книгу Леоніда Рудницького «Трьома мовами для трьох культур».

8 квітня, в рамках семестральних викладів Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США й Осередку праці Наукового Товариства ім. Шевченка у Філадельфії, відбулася предентація книги академіка НАН України Леоніда Рудницького «Трьома мовами для трьох культур». Збірник, що побачив світ у Івано-Франківському видавництві «Місто НВ», упорядкував професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Степан Хороб. Книгу присвячено ювілеєві 85-ліття Л. Рудницького книгу літературознавчих і культурологічних праць «Трьома мовами для трьох культур».

Упорядник видання С. Хороб згрупував усі його матеріали у чотири місткі розділи. Написані і видруковані Леонідом Рудницьким у різні часи, різними мовами, вони об’єднані наскрізною тематикою і проблематикою: самодостатність української культури, науки та художньої літератури. Проте такі дослідження упорядник подає за принципом різномовності: українською, англійською та німецькою і за принципом вибірковості (чимало статей американського україніста свідомо залишено за рамками книги). Власне, у такому полікультурному перехресті, в таких різномовних просторах проступає зі сторінок цього видання неперебутня постать ученого-ерудита, глибокого й різностороннього дослідника, палкого поборника національної незалежності України.

Справді, про кого б не писав професор Леонід Рудницький – чи про письменників (Тарас Шевченко, Іван Франко, Григор Лужницький, Василь Симоненко, Василь Барка, Олесь Гончар, Дмитро Павличко), чи про діячів науки і церкви (Михайло Грушевський, Йосип Сліпий, Олександр Грушевський, Вололимир Гнатюк), чи про  західноєвропейських художників слова (Ґете, Шіллер, Рільке, Ніцше, Пастернак) – робить він це ґрунтовно і переконливо, аргументуючи кожну свою позицію, кожне положення і кожен висновок. І, що найважливіше, у кожній із своїх праць Леонід Рудницький порушує і нині актуальні проблеми гуманітаристики, зокрема україністики та компаративістики. Як зауважує у своєму вступному слові ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника професор Ігор Цепенда, українство як інтелектуально-духовний і буттєво-душевний стан, як вимір людської сутності з її приналежністю до рідного народу Леонід Рудницький зберігає, немов святиню, впродовж усього свого життя.

Власне, вибрані дослідження американського українства, що вміщено на сторінках його нової книги «Трьома мовами для трьох культур», переконливо засвідчують, що він є одним із не так уже й багатьох українців, яким пощастило уникнути обох крайнощів емігрантської долі: і оборонного самозамикання в національній громаді, і самозреченої, асиміляційної інтеграції в  західні суспільства. Така думка як наскрізна проступає і  у вступній статті професора Тараса Салиги «Українське «Я» Леоніда Рудницького», і в інтерв’ю Людмили Тарнашинської з Леонідом Рудницьким, що є своєрідною післямовою до цього видання. Врешті, домінуючою така думка є і у четвертому розділі, в якому упорядник прагнув показати наукову постать Леоніда Рудницького крізь призму літературно-критичних праць про його творчість («Фундаментальне дослідження вагомої проблеми» Івана Денисюка, «Характеристика Франкового духа» Альберта Кіпи, «Нова книга франкознавця» Тараса Салиги, «Компаративістські виднокола Леоніда Рудницького» Степана Хороба та «Українсько-німецькі літературні взаємини в інтерпретації Леоніда Рудницького» Юрія Захарова).

Така продумана й логічно вибудована  структура цього видання знайшла своє відповідне якісне поліграфічне виконання. Як і попередньо видана книга Леоніда Рудницького «Світовий код українського письменства» (Івано-Франківськ, 2010, 334 с.), його нова праця «Трьома мовами для трьох культур» є ошатною і захоплюючою для широкого кола фахівців не лише в Україні, а й за кордоном. І не тільки для спеціалістів, а й української громадськості загалом. Відтак доброго слова заслуговує керівництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, зокрема його ректор професор Ігор Цепенда, за  фінансову підтримку цього видання, а також у пропаганді здобутків учених  з українського зарубіжжя, які далеко від материкової України примножують славу й самоцінність українського народу.

За словами Степана Хороба, «де б не публікувалися його статті і дослідження – в Україні, а чи за кордоном, українською,а чи іншими мовами. Я знав фундаментальну працю вченого “Іван Франко і німецька література” (з нею познайомився ще в Мюнхені, а потім перевидану у Львові). Відтак дібрані матеріали праць проф. Рудницького ми впорядкували спочатку у книжку “Світовий код українського письменства” (Івано-Франківськ, 2010, на сторінках якої вмістили суто українознавчі та компаративістські праці вченого, а зовсім недавно впорядкували ще одну книгу Почесного доктора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Трьома мовами для трьох культур”.»

 

На закінчення вечора, Л. Рудницький відповів на запитання присутніх.

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

(English) Cardinal Slipyj

Українська For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

February 17, 1892

Josyf Slipyj was born into the family of Ivan Kobernytsky-Slipyj and Anastasiya Dychkovsky in the village of Zazdrist, Terebovlya district, Ternopil region, Ukraine.

1911

Slipyj completed secondary education, graduating with honors from Gymnasium in Ternopil.

1911

Slipyj entered the Lviv Greek Catholic Theological Seminary. As a promising second-year student, he was sent to Innsbruck, Austria, to study philosophy and theology at the local university.

September 30, 1917

Slipyj was ordained to the priesthood by Metropolitan Andrey Sheptytsky in the town of Univ. He continued his studies at the University of Innsbruck, where he defended his dissertation “The Concept of Eternal Life in St. John the Evangelist.”

1918

Slipyj received his doctorate in theology. He subsequently wrote a Habilitationsschrift, a post-doctorate thesis, in German, on “The Doctrine of the Holy Trinity by the Byzantine Patriarch Photius,” which he defended at the University of Innsbruck.

November 1920

Slipyj went to Rome to continue his studies at the Gregorian University and the Pontifical Oriental Institute. He wrote in Latin the work De principo spirationis in SS. Trinitate and, after passing an additional examination, received the title of Magister aggregatus. He studied English, Italian, German, Polish, Russian, and French.

1922

Slipyj returned from his studies in Rome as a professor of dogmatic theology and taught dogmatics at the Lviv Theological Seminary. He co-founded the Theological Scholarly Society in Lviv and began publishing the quarterly journal Богословія (Theology), serving as its editor until 1939.

1926

Slipyj was nominated rector of the Theological Seminary.

February 22, 1928

Metropolitan Andrey Sheptytsky approved the Statute of the Academy. Slipyj became the Rector of the Lviv Theological Academy.

1932

The Faculty of Philosophy at the Lviv Theological Academy was established. Slipyj was a сanon, metropolitan archpriest, and archdeacon of the Metropolitan Chapter. He wrote works on theological, philosophical, literary, and historical topics, as well as on art and church law. He published the series Proceedings of the Greek Catholic Academy.

1936

On Slipyj’s initiative, a Union Congress was held in Lviv, dedicated to the 300th anniversary of the death of the Metropolitan of Kyiv Josyf Veliamyn Rutsky.

December 22, 1939

With the blessing of Pope Pius XII and at the request of Metropolitan Andrey Sheptytsky, Slipyj was ordained archbishop with the right of succession. The ordination was clandestine. Slipyj wrote: “During times of persecution, consecration is not an honor, but first and foremost a burden.”

1941-1944

Despite the war, Slipyj resumed the work of the Theological Academy.

November 1, 1944

Slipyj became Metropolitan following the death of Andrey Sheptytsky.

April 10, 1945

Slipyj was arrested by the NKVD.

April 11, 1945 – May 10, 1946

Slipyj was interrogated in the prison on Lontsky Street in Lviv, Lukyanivska prison in Kyiv, and Lubyanka prison in Moscow. Behind closed doors, the military tribunal sentences Slipyj to eight years in Siblag (Siberian concentration camp).

He began in Novosibirsk. Slipyj wrote: “The journey to exile can take months. If the convict survives, he is so exhausted after various train changes, different guards, hunger, cold… He comes to the camp terribly thin, exhausted, and chained to the rough boards, cold as ice. In addition to the exile, that physical torment kills a person…” (homily on the exile of St. Clement, Pope).

Slipyj was then sent to Mariinsk, Kemerovo region, where he had pneumonia and dysentery. He was denied inpatient treatment and sent to the next camp.

In Boimy, Slipyj broke his arm (“others break their ribs, and you broke only your arm,” said the doctor).

In Kirov, Russia, Slipyj was in a group of up to 40 people, including three priests and two bishops (Slipyj and Charnetsky).

1947

At the camp in Pechora, Inta, “the Metropolitan was sitting tired on his backpack… Suddenly two young men burst into the room, sized up those present. Then, they jumped on to the Metropolitan and disappeared again. Together with them the bishop’s luggage disappeared. The Prince of the Church lay on the floor, blood dripped from his mouth and nose” (Memoirs of Prof. Grobauer, an Austrian citizen).

During the month-long travel to the camp in Kosya Komi, USSR, Potma: “His Beatitude was terribly sick, with a fever,” remembers Ferdinand Tsepihal.

August 1948-1949

Slipyj was an inmate in camp No. 23 in the Temyakov district of Mordovia.

1949

Slipyj was made cardinal in pectore.

1950

Slipyj was sent repeatedly to testify in court, then returned to Potma, and then to camp point No. 14.

May 15, 1953

Slipyj was summoned to the Commission, where he was pressured again to join Orthodoxy, with the promise that his titles would be restored and the possibility that he be granted the highest position in the Russian Orthodox Church. Slipyj absolutely refused, after which he was sent to a facility for the disabled.

June 1953

Slipyj was summoned to Moscow to establish contacts with the Vatican. He met with Marshal Georgy Zhukov. Slipyj wrote from memory a history of the Ukrainian Greek Catholic Church in the USSR.

1954-1956

After the execution of the Director of the Secret Police Lavrentiy Beria, Slipyj was sent to a settlement in the village of Maklakovo near Yeniseisk (Siberia) to a home for the disabled. He wrote from memory the history of the Ecumenical Church and Pastoral Epistles, which he transmitted through trusted people to Ukraine. The KGB intercepted the History manuscript.

1957                                                  

On the occasion of the 40th anniversary of Slipyj’s priesthood, Pope Pius XII sent greetings to the Metropolitan in prison. The letter did not reach him, but, along with the confiscated History manuscript, became a cause of a new arrest. He was taken to Yeniseisk, later to Krasnoyarsk, then to Kyiv.

June 1959

Slipyj was sentenced to another seven years in prison. He was sent first to Kamchatka, and later to the Taishet camps.

1960

Slipjy arrived at the Potma forced labor camp in Mordovia. Fellow prisoner Abraham Shifrin describes circumstances at Potma as follows: “Transportation is in a cattle car, packed with prisoners; [the camp is] furnished with watchtowers, machine guns, floodlights. Through a small, barred window measuring 10×10 cm one can see the vast expanses of Siberia.” Points of transit included Sverdlovsk, Chuni, and Novochunki.

December 1960

Slipyj was transferred to Kyiv. He was asked about his “maximum and minimum” demands to the government. Authorities tried to persuade him to issue a statement against the Pope and against nationalists abroad. He answered: “You persecute me and my Church, destroy everything that is, and still want me to oppose those who are with me and who defend themselves.”

October 1961

The Supreme Court of the Soviet Union determined Slipyj to be a particularly dangerous recidivist and sent him to Mordovia. He arrived in the village of Java with a case of pneumonia.

January 26, 1963

Slipyj was released by Nikita Khrushchev at the intercession of Pope John XXIII, United States President John F. Kennedy and emissary to Khrushchev Norman Cousins. In Moscow, before being deported to Rome, he demanded permission to say goodbye to his family. Posing as a member of the family, the hegumen of the Redemptorist monastery in Ternopil, Fr. Vasyl Vsevolod Velychkovsky, arrived. In a hotel room, Slipyj ordained him bishop of Lutsk and appointed him his vicar.

February 9, 1963

Slipyj arrived at the Basilian monastery of Grottaferrata in Italy. He met with Pope John XXIII and presented the Pontiff with a map of the USSR indicating the concentration camps in which he was held.

March 3, 1963

In his Easter epistle to all Ukrainians, Slipyj called upon the faithful “to preserve unity at all cost and though scattered everywhere, to remain united in the Eucharist and in the Easter faith, expressed in the words “’Christ is risen!’”

March 28, 1963

For the first time, Slipyj participated in the Conference (later Synod) of Ukrainian Bishops.

October 11, 1963

At the Second Vatican Council, in the presence of 2,500 delegates from around the world, Slipyj called for the elevation of the Ukrainian Greek Catholic Church to Patriarchal Dignity. The Council unanimously supported him.

November 25, 1963

Slipyj issued a document establishing the St. Clement Pope Ukrainian Catholic University in Rome. He renewed the Theological Scholarly Society and the publication of the journal Богословія (Theology),

December 23, 1963

Slipyj received the title of Archbishop Major, approved by Pope Paul VI.

February 22, 1965

Slipyj was formally made cardinal, becoming the fourth cardinal in the history of Ukraine. He became a member of the Congregation for the Eastern Churches.

October 1, 1965

Slipyj bestowed his blessing on the restoration of the Studite monastic charter.

1967

Slipyj purchased and restored the Church of Ss. Sergius and Bacchus, the oldest Ukrainian Greek Catholic parish in Italy.

September 27, 1969

Slipyj consecrated St. Sophia Cathedral in Rome. He later wrote: “With the sacrifices of the entire Ukrainian people of God, in particular its laity, and my humble work, there were built: the Ukrainian Catholic University – the center of scholarship; the Hagia Sophia – the sign and symbol of the indestructibility of God’s temple on Earth, the place of prayer; the Studite monastery – the eternal flame of Eastern Christian monasticism and piety!”

1968-1973

Slipyj visited Ukrainian communities in the diaspora in order to restore Eucharistic communion with them and revive church and religious life. He visited Canada, USA, Colombia, Venezuela, Peru, Argentina, Paraguay, Brazil, Australia, New Zealand, Germany, Spain, Portugal, England, France, Austria, India, and Malta (14 countries in total).

1969

Nineteen of the 21 bishops of the UGCC appealed to the Pope to confer the title of Patriarch on Josyf Slipyj.

1971

Pope Paul VI refused.

1971

Slipyj addressed Ukrainians in Canada: “You must remain unified by one language, one faith in Christ, one prayer, one system of worship, one rite, one national Ukrainian consciousness, one great love for our heritage of princes and warriors, for our culture, literature, art, for our traditions and customs of government, cemented by our history for many centuries. It is necessary to ‘manifest the unity of the Ukrainian nation in all countries of its settlement.’”

1971

At the parish of Sergius and Bacchus, Slipyj founded a museum of Ukrainian art and a hotel complex.

October 23, 1971

At the Pontifical Synod of Bishops, Slipyj presented a paper, “The Church of the Martyrs,” on the persecution of the Ukrainian Church and the Ukrainian people.

1975

Slipyj organized six branches of the Ukrainian Catholic University.

July 12, 1975

At the Divine Liturgy celebrated at St. Peter’s Basilica in Rome, Father Ivan Hryniokh, a former OUN-UPA chaplain, first proclaimed Josyf Slipyj as Patriarch in Greek. The title gradually came into common usage in Ukrainian parishes all over the world.

August 1978

Slipyj addressed all cardinals and prominent church figures from around the world accredited by the Apostolic See, informing them of the huge losses and persecution of the UGCC and asking them to resist the onslaught of communism.

March 24, 1980

Pope John Paul II convened an Extraordinary Synod of Ukrainian Bishops, which announced the election of Metropolitan Ivan Myroslav Lyubachivsky of Philadelphia as coadjutor to Patriarch Josyf Slipyj.

 

1970 -1981

Slipyj wrote his “Testament” in which he reflects on the future of the Church and various aspects of church and social life in Ukraine and the diaspora.

November 25 and December 2, 1980

The regular Synod of the UGCC adopted a declaration denouncing the Lviv Pseudo-Synod of 1946 which officially liquidated the UGCC.

September 7, 1984

The Patriarch of the Ukrainian Greek Catholic Church, Cardinal Josyf Slipyj died.

April 17, 1991

Slipyj was rehabilitated posthumously by the Soviet government.

August 27, 1992 (47 years after his first arrest)

Slipyj’s mortal remains were returned to his native land. He was laid to rest in the crypt of St. George’s Cathedral in Lviv.