Language as a Key Marker of National Identity in the Works of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (1892-1984)

Language as a Key Marker of National Identity in the Works of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (1892-1984)

In the contemporary world, language remains a focal point in postcolonial studies. For centuries, language has been used as a colonial tool, forcing the colonized people to speak a different language. Throughout history, many empires used language as a tool of colonization to assert control, promote assimilation, and suppress indigenous cultures. In the Russian Empire and later the Soviet Union, Russian was imposed as the lingua franca across vast territories with diverse ethnic groups. During the Soviet era, Russian was promoted in education, media, and government, often at the expense of local languages, to unify the empire and consolidate control over satellite states and ethnic minorities. Ukraine, being historically the object of Russian imperialism, is yet to recover from the centuries of linguicide imposed by Moscow.

“I will be as great as my people will be.” [1] With these words, Patriarch Josyf Slipyj addressed the clergy and laity of the Ukrainian Greek Catholic Church gathered at the Minor Seminary in Rome on February 28, 1965, upon his elevation to cardinal.

Josyf Slipyj was born in Zazdrist, western Ukraine in 1892. He was ordained a priest in 1917 and studied at Lviv, Innsbruck, and Rome. From 1925 to 1939, he served as the Lviv Theological Seminary (Academy from 1928) rector. Consecrated as a bishop in 1939, he became the Greek Catholic Metropolitan Archbishop of Lviv and Halych on the death of Andrey Sheptytsky in November 1944. In April 1945, the Soviet political police arrested him along with four other Greek Catholic bishops. He was tried for treason and sentenced by a military tribunal in May-June 1946, re-sentenced in 1953, and re-arrested and sentenced in 1958-1959, altogether spending close to eighteen years in prisons, forced labor camps, and administrative exile. After lengthy negotiations among US President John F. Kennedy, Pope John XXIII, and Soviet Premier Nikita Khrushchev, Metropolitan Josyf was released in late January 1963 but forbidden to return to his faithful in Ukraine. Exiled to Rome, he addressed the Second Vatican Council. He was elevated to Major Archbishop in 1963 and officially named a cardinal in 1965. Josyf Slipyj persistently defended the rights of his persecuted Church and called for its recognition as a patriarchate. He died in Rome on September 7, 1984. 

The theme of Cardinal Slipyj’s patriotism is multifaceted, with much yet to explore. The Patriarch’s dedication to the Ukrainian language is little known, but it serves as the bedrock of national consciousness, a bulwark against assimilation, and a unifying force for any nation. The historical practice of the Ukrainian Greek Catholic Church demonstrates the close connection between people, culture, language, faith, rite, Church, and God. It was within this context that Josyf Slipyj championed language, reminding participants at the Congress of Ukrainian Catholics in Canada on June 27, 1971: “…One language, one Christian faith, one prayer, one Service of God, one rite, one national Ukrainian consciousness, one great love for our princely and Cossack past, one culture, literature and art, one state tradition and customs, consolidated by centuries of history, form a solid foundation for our continued struggle!… one shepherd, one flock. In its unity lies an indomitable strength, assured by the Savior, an immovable force for it was, is, and always will be.” [2]

Patriarch Josyf Slipyj lived through some of the darkest times for the Ukrainian people, marked by brutal occupations under Polish nobles, German Nazis, and Russian Soviets, leaving indelible scars on his soul. His leadership drew from national history, culture, Christian humanism, and a broad philosophical and cultural foundation. Slipyj’s approach to linguistic patriotism and national identity within these realms should be understood.

  1. Family and School: The Cradle of Language Education

 Josyf Slipyj deeply understood the pivotal role of language in preserving the core of Ukrainian national identity, as evidenced by his words: “The native language is an imperishable treasure preserved by our ancestors despite countless prohibitions and persecutions, passed down to us as a legacy.” [5] Throughout Ukrainian history, there have been at least 134 attempts to ban or suppress the language, resulting in various detrimental and, in some cases, unavoidable consequences rooted in feelings of inferiority and national subjugation. Hence, the mechanisms of resistance that safeguarded the Ukrainian language from complete eradication within Ukraine and in diaspora communities are particularly noteworthy.

Josyf Slipyj identified these mechanisms primarily as the Church, the Christian family, and the native school. In his “Testament,” the Patriarch articulated a spiritual and intellectual imperative for Ukrainians worldwide: “The Christian family and the native Ukrainian school are prerequisites for the wholesome upbringing of future generations! Therefore, I command you: revive and preserve them in Ukraine and all settlements of our Ukrainian people! (…) Engrave in your hearts the pure and immaculate name of our Holy Church!” [6]

Thus, these three pillars—family, school, and Church—formed the cradle of national, Christian, and linguistic education for every Ukrainian. Their preservation, both in Ukraine and abroad, guaranteed the survival of the entire nation: “I am immensely pleased that those born in foreign lands cherish their Church, their nation, their native language, and our native rite, thanks to their relatives and teachers. Never forget all you have learned from your parents and spiritual mentors, for they impart to you the cherished treasures of our past, which we struggled to preserve for our people.” [9]

Despite the differing circumstances faced by Josyf Slipyj within Ukraine and in the diaspora, the specters of assimilation and linguistic homogenization threatened both. Therefore, in this triumvirate—family upbringing, education in native schools, and spiritual formation within the Church—the Patriarch saw safeguarding all facets of national identity, including the Ukrainian language.

  1. Historical and Ecclesiastical Discourse

The review published in the “Myrianyn” [Laity] magazine (XI-XII.1969) lauded Slipyj’s indisputable contributions to preserving crucial aspects of Ukrainian identity, placing him alongside Ivan Kotliarevsky, Markiyan Shashkevych, Taras Shevchenko, and Metropolitan Andrey Sheptytsky—individuals who “bravely defended their national cause, rousing it from its slumber and charting the course for national and religious revival.” [26]

It was also pertinent for the editorial board to acknowledge the undeniable contribution of Metropolitan Andrey Sheptytskyi (18956-1944) to the Ukrainian cause. He defined the nation’s genetic code: “What unites a group of people as a nation? Above all, language.”

  1. Tutorial and Educational Discourse in the Ukrainian Greek Catholic Church: A Historical Perspective

The Soviet regime’s imposition in Western Ukraine marked a pivotal juncture in the erosion of Ukrainian identity. Faced with emigration or clandestine adherence to their national and religious beliefs, many Ukrainians opted for the former, dispersing to the Western world. Meanwhile, Metropolitan Josyf Slipyj endured 18 years of imprisonment, during which educational institutions pivotal for Ukrainian intellectual life were systematically dismantled. The Soviet regime enforced atheism, denationalization, and Russification, prompting Slipyj to decry the deliberate assimilation efforts that scattered Ukrainian youth and intellectuals in exile and prisons.

Reflecting on these challenges, Jaroslav Pelikan noted parallels with other ethnic groups’ histories [32]. He cited Gerald Shaughnessy’s sociological study, “Did the Immigrant Keep His Faith?”, which revealed generational shifts among Roman Catholic immigrants in America. These insights underscored the dangers of cultural and religious assimilation faced by the Ukrainian diaspora, exacerbated by intermarriage and migration across different national communities.

Metropolitan Josyf Slipyj’s response was to establish Ukrainian education and culture centers, envisioning these as bulwarks against assimilation. His initiative culminated in the founding of the Ukrainian Catholic University in Rome in 1963, aimed at nurturing Ukrainian intellectualism and fostering national consciousness among students. Emphasizing the pivotal role of the clergy, Slipyj sought to cultivate a cadre of Ukrainian-speaking priests who would uphold the Ukrainian identity in diaspora communities. [33]

Beyond clergy formation, Slipyj championed the development of a nationally conscious secular intelligentsia, advocating for a blend of religious and patriotic education to counteract cultural erasure. The university’s faculty, comprising renowned linguists and scholars like Yaroslav Rudnytskyi, Oleksa Horbach, Mykhajlo Sonevytskyi, and Vasyl Lev, laid the linguistic groundwork for Ukrainian studies, publishing seminal works and dictionaries crucial for preserving the Ukrainian language and culture.

Despite geographical challenges, including political isolation and societal assimilation pressures, Slipyj expanded the university’s outreach, establishing branches in Argentina, North America, and Europe. These branches aimed to educate future leaders committed to Ukrainian heritage and Church traditions, countering the pervasive linguistic and cultural assimilation trend.

  1. Liturgical and Theological Discourse

The language issue became intensely critical for Patriarch Slipyj upon his return to the free world, particularly within liturgical and theological discussions. During his imprisonment, the hierarchy of the UGCC, without centralized leadership and dispersed across continents, gradually lost unity, consensus, and a clear purpose within the Church. This internal discord made it challenging to resist the pressures of assimilation from foreign environments. This trend was evident in various experiments with the church calendar, liturgical changes, and the use of different languages—innovations sometimes unilaterally adopted by individual UGCC eparchies.                                                                                                                             Slipyj staunchly opposed the introduction of foreign languages into religious services, viewing language as integral to preserving national and ecclesiastical identity.  In a letter to Dr. Romana Navrotska of St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., he expressed concern that English-language services could endanger Ukrainian traditions and weaken the Ukrainian Church’s distinct identity. [41] Similarly, in correspondence with Fr. Ivan Tataryn, Slipyj viewed translations into other languages as detrimental, reinforcing assimilation and undermining the Ukrainian Catholic Church’s Byzantine heritage. [42] Patriarch Josyf Slipyj urged measures to maintain the Ukrainian language in the liturgy to safeguard identity, particularly in multilingual communities in Canada, where the idea of maintaining diverse languages was promoted. His efforts culminated in adopting Ukrainian language liturgies and theological teachings, cementing the Ukrainian Catholic Church’s role as a bastion of Ukrainian cultural continuity.

CONCLUSION

Preserving linguistic identity was a national, moral, and spiritual imperative for Patriarch Josyf Slipyj and the global Ukrainian community. His words, delivered in 1975 in Rome, remain relevant today, especially amidst the current Russian war and genocide of the Ukrainian people.

He urged, “Ukrainian people, rediscover yourselves! Shed the ancient ailments of discord, servitude, flattery, and humiliation still afflict our national and Church leadership. Cast off the burdens of the past and stand strong in Ukraine and beyond its borders! Let the world marvel at your strength, profound faith, beauty, and rich culture! It is time to assert yourselves politically, scientifically, artistically, and culturally! (…) Be unified and steadfast and forsake foreign influences. You have already carved out your place through your Ukrainian Church, organizations, political maturity, culture, sciences, literature, and arts!” [43]

131 рік тому, 17 лютого 1892 року в с. Заздрість на Тернопільщині, народився Патріярх Йосиф Сліпий (1892-1984)

АКТУАЛЬНО, ПРОРОЧО, ПРАВДИВО: зі «ЗАПОВІТУ» Патріярха

Передчуваючи свій кінець, не можу не висловити гіркого душевного болю, що супроводжував мене впродовж мого перебування поза рідною Землею. Це біль через брак єдности в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній Землі.

Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу – це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!

Замислювався я над причинами цього невтішного явища: це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити… Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає вислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам!

Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати й упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народного життя! Всі мої переживання з того приводу – зневаги, душевні рани, словом, всі оці „стріли лукавого” – вам відомі. Вони не були легші, як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!

Прощаю їм усім, бо й вони тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать – бути в неволі і на волі в’язнем Христа ради!

Наш світлий попередник, Сл. Б. Йосиф Веніямин Рутський у його заповіті натякає на цей самий гріх, брак єдности в єпископаті, згадує про суперечки, гонитву за наживою, пастирську недбалість, унаслідок чого закликає всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: „Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть, щоби любов’ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що визнають його за отця…”

Висловивши отут свої гіркі жаль і біль, якими сповнене моє серце, не хотів би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирськи напоумити і закликати: в єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і натхненням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, чиїх батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх народила. Поможіть їм віднайти цю Матір!

МИТРОПОЛИТ НА ВИГНАННІ

МИТРОПОЛИТ НА ВИГНАННІ
9 лютого 1963 року Патріярх Йосиф Сліпий прибув у “вільний світ”.
У біографічній книзі “Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого” автор Ярослав Пелікан писав:
Звільнення з увязнення прийшло несподівано[1]. Щобільше, добився цього не Йосиф Сліпий, а вибороли його для (і за) Блаженнішого представники «неймовірного тріюмвірату»[2]: президент США [Джон Ф. Кеннеді], папа [Іван ХХІІ] та перший секретар ЦК КПРС [Микита Хрущов]. З цієї причини, найголовнішим аспектом для даного «портрету» Митрополита Йосифа є значення, яке вихід на волю мав у «покликанні» Сліпого.  Насамперед, його звільнення засвідчило те, що Блаженніший ніколи не переставав «думати про Церкву нашу»[3]. Адже як інакше пояснити той детальний план (починаючи від широкомасштабного проєкту Українського Католицького Університету до ідеї патріярхату), втілення якого в життя Митрополит розпочав одразу після повернення в вільний світ, коли не тим, що протягом ув’язнення він креслив і жив потребами своєї Церкви? Як зазначила редакційна колегія його «Творів» Блаженнішого, усі діла на волі «ілюструють його мислення, думки і пляни, які міг він леліяти в неволі»[4]. Протягом першого року на волі Йосиф Сліпий порушив кожне важливе питання, яке займало (а подекуди навіть переслідувало) його в увязненні. Часом здавалось, як зрештою спостеріг і сам Блаженніший, що усе його попереднє життя було приготуванням до цих завдань; щобільше, складається враження, що втрачених двадцять років неволі було немовби відшкодовано двадцятьма роками на свободі саме для того, щоб дати Митрополитові Йосифові можливість реалізувати своє покликання; принаймні таке було математичне співвідношення цих років.

 

Найцікавіша зустріч, яку Йосиф Сліпий запам’ятав з часів ув’язнення, було знайомство з генералом Жуковим, який «робив вражіння дуже інтеліґентної людини, визнавався на літературі, театрі, музиці» і попереджав Блаженнішого перед діями, які могли б його «скомпромітувати»[5]. Та найважливішою зустріччю у цьому покликанні Митрополита Йосифа були, мабуть, перемовини із КҐБ в Києві 1961 року, про що виразно свідчить його розповідь. 1961 року його перевезено пасажирським поїздом з Мордовії до Києва, де під час довгих переговорів КҐБ поставив Блаженнішому два питання:

  1. Яким було б його найбільше прохання до Радянського уряду? На це він відповів, що його найбільшим проханням було б привернення статусу, який було отримано до мого арешту.
  2. Друге питання було: яким було б його найменше прохання до Радянського уряду? На це Митрополит відповів:

А) зняти заборону щодо Східної Католицької Церкви в СССР;

Б) повернути Собор св. Юра та митрополичі палати, дати свободу духовенству[6].

 

В результаті, Йосиф Сліпий не отримав ані «максимуму», ані «мінімуму»: «Верховний Совєт»[7] звільний його з тією умовою, що Блаженніший не повернеться до Львова, але виїде до Риму[8]. Ще в ув’язненні він зазначив, що не мав заміру покидати Радянський Союз, «хіба під конвоєм»[9]; однак тепер, «під послухом» (тих слів він вжив під час прийняття призначення на ректора семінарії у Львові майже чотири десятиліття раніше) Блаженніший Йосиф «мусів приїхати до Риму»[10], де решту свого життя він провів як Митрополит на вигнанні.

 



[1] Це випливає із слів о. Івана Хоми (див. Хома (1984)) у вступі до ювілейного збірника «Intrepido Pastori», якому Пелікан завдячує доступ до усіх наявних на той час джерельних матеріялів.

[2] Під такою назвою Норман Казенс (див. Сousins (1972) та україномовний переклад у:  Сліпий, Спомини  (2014):509) подав деталі «з перших вуст. Див. рівно ж: Cousins (1972)  

[3] Сліпий, Спомини 192.

[4] Сліпий, Твори 12:12.

[5] Сліпий, Спомини 165-70.

[6] Сліпий до Анджело Дель’ Аква (Angelo DellAcqua), 30.vi.1963, ArchPat. 28:277-78.

[7] Сліпий, Спомини 199.

[8] Хома (1984).

[9] Сліпий, Твори 14:475.

[10] Сліпий, Твори 13:152.

25 СІЧНЯ 1965 РОКУ ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ СТАВ КАРДИНАЛОМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

В сучасному світі допустимі розмови про втрату мотивації, з наступним пошуком останньої. Але чи можна говорити про щось подібне, коли 18 років твого життя минули у таборах, а по тому — знову виклик і відповідальність: за себе та за інших. Сьогодні, 25 січня, є чергова річниця від дня, коли очільника Української Греко-Католицької Церкви єпископа Йосифа Сліпого іменували кардиналом. Сталося це у Ватикані, 25 січня 1965 року, зусиллями папи Павла VI. Користуючись нагодою, пригадуємо найцікавіші та найважливіші моменти з життя непересічного діяча.

Йосип Сліпий (1892–1984) — це одна із найцікавіших, але й найбільш трагічних постатей в історії України ХХ століття. За власні переконання та принципи він заплатив дуже високу ціну, але до кінця життя залишався відданий своїм ідеалам. Він був єпископом УГКЦ, Предстоятелем цієї Церкви, Галицьким митрополитом і Львівським архиєпископом, кардиналом Католицької Церкви. Водночас, провів довгих 18 років у радянських таборах. За цей час не зламався і продовжував свій шлях служіння, власну дорогу до Бога.

 

 

Архиєпископ Йосиф Сліпий відомий широкому загалу саме під таким іменем, але справжнє його прізвище подвійне і звучить як Йосип Іванович Коберницький-Дичковський. Сліпий — це радше прізвисько, яке, за легендою, сягає часів Івана Мазепи і вказує на боротьбу предків церковного діяча на стороні славного гетьмана — проти московського царя Петра І. Народився Йосип Сліпий на Тернопільщині, у селі Заздрість, Теребовлянського району. У молодості мріяв, що стане професором — саме тому завжди вчився з великим завзяттям та наполегливістю. Попри його мрії, на практиці виходило по-різному.

На навчання Йосип Сліпий переїхав до Львова і тут потрапив у орбіту людей митрополита Андрея Шептицького. Можливо, саме тому йому вдалося здобути таку хорошу освіту. Якось, вислухавши сумніви молодшого колеги, який не знав — науковий чи богословський шлях обрати, Владика Андрей пообіцяв, що зробить все можливе, аби Йосип Сліпий став і священником, і професором. Таким чином, після закінчення гімназії у Тернополі, юнак навчався у Львівській духовній семінарії. Врешті, перебрався до Інсбрука (Австрія) і вступив там до єзуїтської колегії «Канізіянум», яка славилась надзвичайно високим рівнем викладання теологічних дисциплін. Там Йосип Сліпий займався богословськими студіями, написав кваліфікаційні роботи. Також навчався у Римі. У часі навчання в колегії, митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священника.

 

 

Після повернення додому, Йосиф Сліпий якийсь час займався душпастирством, але тривало це не довго — він швидко перейшов на викладацькі практики, навчав догматики у Львівській духовній семінарії УГКЦ. Останнє вдавалося йому добре, адже він чудово опанував декілька мов і мав хороші знання з богослов’я. З 1925 року став ректором згаданого закладу. На цій посаді зумів організувати фахове й дієве середовище, розбудував і розвинув заклад, вкладаючи у нього всі свої знання та навики, редагував квартальник «Богословія». За дорученням митрополита Андрея, семінарію переформатували у академію. Йосиф Сліпий став її першим ректором. Приступив до виконання нових обов’язків у 1928 році.

 

 

Наприкінці 1939 року Митрополит Андрей висвятив Йосифа Сліпого на єпископа. Передбачалося, що саме він стане наступним очільником Церкви. На оголошення цієї новини, єпископ Йосиф Сліпий відповів, що страшно приймати таку відповідальність в такі важкі часи. Митрополит Андрей парирував тим, що буде ще страшніше, якщо він не прийме. На той час до Львова уже прийшли радянські війська. Рішення потрібно було приймати швидко і з поглядом у майбутнє. Саме завдяки подібній далекоглядності, у 1944 році, коли помер митрополит Андрей, Церква вже мала наступника. Інша справа, що ситуація була вкрай несприятливою.

Через відмову співпрацювати, представники радянської влади усунули практично всю верхівку УГКЦ. По тому, під політичним тиском, було проведено операцію «самоліквідації» Церкви. Владику Йосифа, як і інших церковнослужителів, було ув’язнено.

Пізніше, коли він пригадував той момент, то зазначав, що хоч звинувачення висували різні, враження було таким, наче засуджують саме за те, що він був «католицьким митрополитом». Не без того, що митрополиту Йосифу давали «шанси». Йому пропонували зайняти пост митрополита Київського РПЦ. Зрозуміло, що за умови переходу на православ’я. Не менш очевидно, що він не погоджувався і його несправедливе ув’язнення продовжувалося.

 

 

18 років таборів на Сибірі і в Мордовії. Він сам називав цей час втраченим. На даний період і дійсно припали найкращі роки, з точки зору продуктивності праці людини. Разом із тим, там він залишив і своє здоров’я. Часто хворів, декілька разів був у дуже важкому стані та в великій небезпеці. Мав багато серйозних захворювань, відмороження кінцівок тощо. Не зважаючи на власні проблеми та негаразди, завжди цікавився українцями і співпереживав їм. Писав, що в той час і їм також важко, адже багатьох насправді тоді було «вирвано» із рідної землі та відправлено у невідоме.

За Владику Йосифа часто просили і добивалися його звільнення. При цьому, люди різні і впливові. Зокрема, це папа Іоанн ХХІІІ. Також, очевидно, президент США Джон Кеннеді. Схоже саме це і мало чи не найбільший вплив. Врешті, його, неочікувано, але відпустили. Владика Йосиф поїхав до Риму і оселився в Ватикані, до Львова його тоді не впустили. Наприкінці 1963 року Ватикан визнав за Йосифом титул Верховного архієпископа, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом.

 

 

Кардинал Йосиф Сліпий докладав значних зусиль задля творення української самобутньої Церкви, відбув декілька візитів на різні континенти, спілкувався з вірними. У тому числі, у форматі міжнародних конгресів. За його сприяння, у Римі збудували Собор святої Софії. Також організував Український католицький університет святого Климентія. Активно займався видавничою діяльністю. У тому числі, відновив давні проекти — «Богословія», журнал «Дзвони» і ін. Попри все, не дозволяв цілувати йому руку — говорив, нехай замість цього краще працюють. Сам був працелюбним, відзначався працездатністю і не любив лінивих людей.

Безсумнівно, що кардинал Йосиф Сліпий — це, в першу чергу, діяч церковний. Тим не менше, його енергії та запалу вистачало і на інші ініціативи. Зокрема, він практично все життя продовжував займатися наукою, досліджував історію Церкви, також долучався до ініціатив в сфері культури, сприяв розвитку музейної сфери. За все перераховане, ще у далекому 1930 році, його обрали членом Наукового товариства імені Шевченка. Входив він і до інших наукових товариств. Не без того, що крім наукової та релігійної діяльності, практично все життя ієрарха — це рутинна, але не менш важлива, адміністративна робота.

У переліку матеріалів, з яких зроблено людське тіло, заліза немає. Саме тому люди потребують відпочину. Священників написане вище також стосується і кардинала Йосифа також. Зокрема, він любив подорожувати. Був у багатьох країнах Західної Європи, їздив до Святої Землі, був на різних континентах. Не без того, що більша частина його поїздок — це водночас і плідна робота та виконання важливих доручень, поставлених перед церквою завдань.

Кардинал Йосиф Сліпий прожив більше дев’яноста років і практично ніколи не переставав працювати. Поховали його в Соборі святої Софії в Римі. З проголошенням Україною незалежності, прах ієрарха перепоховали в Соборі святого Юрія у Львова. Його життям і пророчими словами можна захоплюватися та надихатися і в наші дні: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Інколи виникає враження, що кардинал Йосиф тоді знав нас сучасних краще за нас самих: «народе український, будь собою».

Більше інформації можна дізнатися з наступних джерел:

  1. Герасимова Г. Сліпий Йосип Іванович // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
  2. Левантович О. «Не цілуйте рук, а краще виконуйте свою роботу». Сім історій про Йосифа Сліпого // Твоє місто, 2017 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tvoemisto.tv/news/ne_tsiluyte_ruk_a_krashche_vykonuyte_svoyu_robotu_sim_istoriy_pro_yosyfa_slipogo_84008.html
  3. Липовецький С. Патріарх, визнаний народом, не визнаний Ватиканом // Історична правда, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/
  4. Мандзюк Д. Митрополит Йосип Сліпий 18 років відбув у радянський концтаборах // Gazeta.ua, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_mitropolit-josip-slipij-18-rokiv-vidbuv-u-radyanskih-konctaborah/421895

Джерело: Синод єпископів УГКЦ

ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Д-р Ірина Іванкович

Наукове Товариство ім. Шевченка в США

ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

 

У статті проаналізовано роль Патріярха Йосифа Сліпого в активізації життя української діаспори на базі послань, проповідей, споминів, наукових праць та листування із діячами діаспори.

Ключові слова: діяспора, патріотизм, Йосиф Сліпий, асиміляція, винародовлення, Український католицький університет ім. Климента Папи в Римі

130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984) українці відзначають в мега-складних політичних умовах війни в Україні, війни, яка закриває ґештальти історії надзвичайно дорогою ціною – ціною життя тисяч українців. У світлі цієї боротьби за незалежність держави слова, які Патріярх обрав для свого патріяршого гербу, набирають пророчого значення: Per Aspera ad Astra – Крізь терня до зірок.

«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ». Такими словами Патріярх Йосиф Сліпий звернувся до духовенства та мирян Української Греко-Католицької Церкви, зібраних на урочистості в Малій Семінарії в Римі 28 лютого 1965 року з нагоди підвищення його до кардинальської гідности.

В історії людства не раз траплялося, що увага світу зосереджувалася на одній людині, бо в її руках була доля мільйонів або вона символізувала прагнення мільйонів. Такими постатями у минулих століттях були: Олександр Македонський, Юлій Цезар, Жанна Д’Арк, Джордж Вашінґтон, Авраам Лінкольн, Махатма Ґанді та інші. Проте лише 1963 рік висунув на світову арену члена народу, що на той час не був історичною нацією, себто не був підметом, а тільки об’єктом історії. Своїм мучеництвом, нечуваною моральною міццю і глибоким патріотизмом цей син поневоленого народу привернув до себе увагу мільйонів і без найменшої допомоги свого суспільства виніс ім’я України на форум світу.

Тема патріотизму Блаженнішого Йосифа становить багатогранний обшар, а його опрацювання на даному етапі знаходиться у зародковому стані

Загалом довголітня практика в історії Української Греко-Католицької Церкви доводить, що поняття нарід, культура, мова, віра, обряд, Церква і Бог дуже тісно, майже нерозривно пов’язані між собою. Саме в такому контексті Блаженніший Йосиф розглядав мову, коли 27 червня 1971 року нагадував учасникам Конґресу Католиків Українців Канади: «….Одна мова, одна Христова віра, одна молитва, одна Служба Божа, один обряд, одна національна українська свідомість, одна велика любов свого княжого і козацького минулого, своєї культури, письменства і мистецтва, своєї державницької традиції і звичаїв, закріплення століттями історії, є твердою основою для дальших змагань!… один пастир, одно стадо. В її єдності є запевнена Спасителем непоборима могутність і для вона була, є і буде незрушимою силою» [6, 9:254].

Зауважмо, що життя Патріярха Йосифа Сліпого припадає чи в не найважчі для українського народу часи. Як зазначив Роман Лубківський, «три жорстокі окупаційні режими – польсько- шляхетський, німецько-фашистський, російсько-радянський – залишили криваві стигми на його душі»[3, c.19]. Державницьке мислення Блаженнішого випливало з декількох джерел: «національної історії й культури, християнського гуманізму, широчіні філософських і культурних засягів» [3, c.20]. Саме в цих ділянках людської думки слід розглядати підхід Патріярха до проблематики патріотизму і винародоволення.

У своєму «Заповіті» Патріярх чітко сформулював духовно-інтелектуальний імператив для українців в усіх куточках землі: «Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! (…) Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім’я своєї Святої Церкви!» [5, c. 17].

Відтак, три основи: родина, школа, Церква – були колискою національного, християнського і мовного виховання кожного українця. Тому то їх збереження, як в Україні, так і на поселеннях, було гарантом існування цілого народу: «Радію дуже, що Ви, роджені на чужині, любите свою Церкву, свій Нарід, рідну мову і рідний наш обряд, завдяки Вашим Родичам і Учителькам. Не забувайте ніколи того всього, що Ви навчились від своїх батьків, від своїх духовних Отців, бо вони передають Вам дорогі для нас всіх скарби з нашого минулого, щоб Ви здобули те, чого ми не могли здобути для нашого народу» [6, 14:431]. Ситуація, у якій довелося жити і діяти Йосифові Сліпому, була загалом відмінною для українців в Україні і «в розсіянні сущих», проте як тим, так і іншим загрожувала небезпека винародовлення та асиміляції. Тому в такому тріумвіраті – виховання в родині, освіта в рідній школі та духовна формація у Церкві – Патріярх вбачав запоруку збереження усіх елементів національної тотожности.

В першій половині ХІХ ст., Церква висунула на арену о. Маркіяна Шашкевича, якого Патріярх Йосиф назвав «будителем Галичини» [2, с. 38]. Поява на галицькому П’ємонті о. Маркіяна Шашкевича була, на думку Блаженнішого, доленосною: він прийшов розбудити зі сну і «прибите панщиною і кріпацтвом темне селянство, і малоосвічене духовенство, що мало рятувати його душу» [2, с. 38] , і «захоплену вищістю польської мови й перейняту чужими справами й гаслами нечисленну інтелігенцію, (яка) тратила своє національне обличчя і відчужувалася від свого рідного» [2, с. 40]. В другій половині ХХ ст. таким «будителем» української діаспори став і сам Патріярх Йосиф.

Встановлення совєтського режиму на Західній Україні відкрило нову сторінку знищення українства. Значна частина національно свідомого громадянства обрала еміґрацію у західний світ. Ті, що залишилися, були вимушені або прийняти нову ідеологію, або сповідувати свої погляди – релігійні та національні – у підпіллі. На довгих 18 років Митрополита Йосифа Сліпого було позбавлено можливости розвитку української науки: всі просвітницькі установи, засновані ним та його попередником Митрополитом Андреєм, було знищено. Новий режим ввів систему атеїзації, денаціоналізації та тотальної русифікації. Як писав про це Йосиф Сліпий, «постійне, цілеспрямоване вимішування людности, переселювання її поза межі України, як і пляново та послідовно здійснювана русифікація урядовими чинниками СССР, особливо в шкільництві, а також у всіх інших ділянках життя нашого народу в Україні, приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей [6, 14:339]. (…) Поховані в гробі модерних катакомб, привалені каменем забуття серед інших народів, десятки й сотки тисяч найкращих синів і дочок запроторені на засланя і в тюрми»[6, 9:234]. 18 років, що їх Йосиф Сліпий провів в ув’язненні, змінили рівно ж обличчя двомільйонної української еміґрації, яка в країнах свого поселення піддавалася процесам «деритуалізації та американізації» [4, c. 175] чи іншої етнічної асиміляції відповідно до місця проживання. «Денаціоналізація української молоді на поселеннях, яка починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження є також загрозливим явищем» [6, 14:339], – перестерігав Патріярх Йосиф.

Після звільнення з неволі та вигнання поза межі України для Йосифа Сліпого життєво важливим було «засвідчити єдність Українського Народу по всій землі» його вимушеного поселення [6, 9:241]. Тому коли Митрополита звинуватили у тому, що його турбувало тільки українське питання і ніщо інше, він одразу відповів: «Questo è giusto!» [4, c. 131].

Як людина науки Йосиф Сліпий бачив вирішення проблеми денаціоналізації та меншевартости у створенні осередків української науки: «Університет є на те, щоби запевнити національну свідомість! Скільки треба було пригадувати, що ти українець! Що ти маєш говорити по-українськи, що твоя кров і кість – українська! Слава Богу, що вже трохи забулося тієї меншевартости. Не хвались тим, що ти американець – ти маєш славнішу історію» [6, 14:154].

Тому його першим почином у вільному світі була організація у 1963 році Українського католицького університету ім. св. Климента Папи в Римі (УКУ), завданням якого було «головно доповнювати в наших слухачах те, чого не дають нам закордонні університети, зібрати наші наукові сили і водночас плекати по можливості всі галузі знання на українській мові, видавати відносну літературу та заповнювати прогалину в нашій науці» [6, 9:64].

Блаженніший швидко зрозумів, що українській діяспорі не вистачає національно свідомого, патріотично налаштованого духовенства, яке б відзначалося солідним рівнем українознавства. Отже, виховання і навчання українського священика було одним із пріоритетних місій УКУ: «Великі завдання перед Вами, майбутніми священиками нашої Помісної Церкви, на Вас ждуть з тривогою українські вірні на поселеннях і в Україні, бо важкі часи грядуть. Готуйтеся до них наполегливо і дбайливо, плекаючи рідного духа, щоб не були Ви чужинцями серед свого народу, щоб не помагали Ви йому котитись до латинізації і денаціоналізації, пам’ятаючи про слова Слуги Божого митрополита Андрея, які він сказав при нагоді ювілею М. Шашкевича: ви є з народу і для народу народу. З рідного народу Ви вийшли, для нього маєте в Христі жити» [6, 14:318].

Поряд із формацією духовенства в стінах УКУ Йосиф Сліпий передбачив плекання національно свідомої світської інтеліґенції, адже «при всіх звеличуваннях української завзятости і національної свідомости, багато-багато українців пропадає і гине в чужих морях, бо забуває себе і то, на загал, раз на завжди» [6, 7-8:143], – писав Патріярх. За основний принцип він взяв поєднання релігійного та патріотичного виховання, яке могло «забезпечити нашу молодь перед погубними впливами чужого, – мовою, обрядом і звичаями, – оточення» [1, с. 130].  Головним завданням УКУ було «з університетського і наукового становища зробити все, щоб це спинити і цьому протиставитись (асиміляції – прим. авт.). Маємо свою мову, свій обряд, що є таки могутнім чинником приналежности до своєї Церкви і української народности, свою історію і свою науку і це треба як найуважніше використати, щоб під цю пору в державах вільного світу перебути нашу недолю, коли на Україні немає свободи для нашої Церкви і не можна на полі науки робити те, що належало б. Тому за всяку ціну треба рушити цю стаґнацію в науці» [6, 7-8:143].

Географічні та політичні перешкоди залишалися неабиякою проблемою для розвитку УКУ в Римі. Відірвані від вільного світу

українці в Україні не мали доступу до християнської науки, отримуючи «викривлену науку на методах діялектичного матеріялізму, науку без Бога і без страху Божого» [6, T. ІХ, 1980. – c. 314]. Засимільовані молоді українці у вільному світі не вбачали вартости у підтримці українського університету: «значна частина цієї молоді занехує свою рідну матірну мову й свої прадідівні звичаї, зриває зв’язки зі своєю рідною українською Церквою і пропадає для свого рідного народу» [6, 9:86].

Вирішення цієї проблеми Патріярх Йосиф намагався знайти у створенні філій університету в різних країнах поселення українців.

«При такій Філії УКУ – писав Йосиф Сліпий – можна виховати ідейних і відданих свойому народові вчителів для початкових шкіл, можна згуртувати священиків, що віддали б себе вповні для праці рятунку свого поселення, можна згуртувати інтеліґентів, що могли б зайнятись молоддю, студентами і відживити в них бажання бути собою, щоб пізнати свій великий нарід і захопитись ідеєю жити для нього не тільки на своїм поселенню, але й для його долі в Україні, для його загальних потреб» [6, 9:316].

Тому 1 жовтня 1966 року в Буенос-Айресі засновано філію філософічно-гуманістичного факультету,  1973 року – філію в Чикаґо, 1976 р. – у Вашинґтоні, 1977 р. – у Філадельфії та Монреалі, 1979 р. – в Лондоні. Блаженніший прагнув, аби «основані Філії Українського  Католицького Університету [розвинулися] в самостійні університети. Свої доми, свої бібліотеки й музеї, виклади для молоді підготовлять і доповнять національне образування всіх фахівців» [6, 14:184].

На превеликий жаль, ця ініціятива не принесла бажаних результатів. У червні 1976 року Йосиф Сліпий писав: «Постало нині вже кілька Філій УКУ, хоч дуже тяжко стягати людей. Така мала свідомість наших студентів, які ходять всюди на американські чи канадійські університети, але до своєї філії вони не показуються!» [6, 14:110].

У 1970 році Йосиф Сліпий ініціює ще один проєкт, який мав на меті згуртувати у колисці християнського світу українську молодь з діяспори. Йдеться про літні курси УКУ в Римі, завданням яких було стати доповнювальними лекціями для української студентської молоді, яка у своїх Alma Mater не мала змоги набути знання, необхідні для національно свідомої української інтелігенції: «Насамперед, треба здобувати те знання з українознавчих предметів, яке не дають нашій молоді чужі університети – поглиблення рідної мови, історії, літератури, культури» » [6, 7-8:153].

Стратегічне мислення Блаженнішого, який єдиною мовою курсів визначив українську, сприяло тому, що молодь і представники монаших та чернечих спільнот мали «велику нагоду вивчити добре свою матірню мову, якої вони в обставинах свого життя і в країнах свого поселення чи народження, не могли добре опанувати» [6, 7-8:147]. Патріярх плекав надію, що літні курси в Українському католицькому університеті в Римі зможуть зупинити процес втрати української мови, однак, як ствердив Ярослав Пелікан, навіть за умови успіху вони допомагали лише невеликій групі українців. Тож іншим джерелом «українізації в розсіянні сущих» залишалися українські школи,  розвиток  яких  Йосиф  Сліпий  вважав  імперативом  доби: «Організація власного, рідного шкільництва, наука в школах рідної мови, своєї історії, культури, обряду і духа своєї Церкви, це одно з найважливіших і найпекучіших завдань» [6, 9:125.].

Питання збереження національної ідентичности було моральним та духовним імперативом для Патріярха Йосифа Сліпого та української спільноти в усіх куточках землі. Слова Блаженнішого, які прозвучали в ювілейному 1975 році у Римі, не лише не втратили своєї актуальности сьогодні, а навпаки, ще гостріше зринають перед нами у час війни в Україні: «Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здумиться перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою – і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! (…). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів». Своєю українською Церквою, організацією, своєю політичною зрілістю, своєю культурою, наукою, письменством і мистецтвом Ти вже зазначив своє становище!» [6, Том ХІV, 1981. – с. 238.]

 

Список використаних джерел

  1. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968- 1970 у світлі чужої преси. Праці Українського Богословського Наукового Товариства. Том ХХ. Рим-Париж, 1972.
  2. Іванкович І. «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Том Львів: Артос, 2016 – с. 38-46.
  3. Лубківський Р. Князь неуярмленої Церкви.//Лицар нескореної Церкви. До 120-річчя від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Статті і матеріали. – Інститут релігієзнавства. Львівське відділення Інституту української   археографії   та   джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. – Львів: Лоґос, 2012. – С. 19, 20.
  4. Пелікан Я. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Львів: Артос, 2015.
  5. Сліпий Й. Заповіт Блаженнішого патріярха Йосифа Сліпого. – АРТОС, 2022.
  6. Сліпий Й. Твори. Повне зібрання. Т. I-XVII. Рим, 1970-