Про суспільні зміни в Україні під час війни говорили у Філадельфії

6 жовтня відбувся заключний виклад осіннього семестру Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США у співпраці з Осередком праці НТШ у Філадельфії. З доповіддю “Гуртування довкола прапора”: суспільні зміни в Україні під час війни – що в них стале, а що тимчасове?” перед філадельфійською громадою виступив український письменник і публіцист, почесний президент Українського ПЕН-клубу та співзасновник і член редколеґії часопису “Критика” д-р Микола Рябчук.

 

За словами доповідача, упродовж багатьох років російські пропаґандисти та їхні зарубіжні симпатики малювали Україну як неспроможну державу (failed state) – безнадійно скорумповану і фатально поділену на так званий “проросійських Схід” і “націоналістичний Захід”. Схоже, що Путін і кремлівська верхівка самі стали жертвами владної пропаґанди, повіривши, що Україна під натиском їхнього війська за три дні розвалиться, вся еліта втече за кордон із накраденими статками або ж погодиться на колаборацію із Москвою, а “поділена” Україна остаточно розколеться і більша частина населення радо вітатиме на своїй землі путінських визволителів. Тим часом українське суспільство, попри свою справді значну фраґментованість, виявилося в умовах зовнішньої аґресії достатньо консолідованим, а інституції, які до війни не відзначалися великою ефективістю, виявилися досить функціональними, забезпечуючи майже-нормальне функціонування країни в абсолютно ненормальних обставинах. Микола Рябчук пояснив всю загадкову чи принаймні несподівану для багатьох українську стійкість трьома арґументами.

 

По-перше, суспільна фраґментованість в Україні не тотожна поділеності. Нерозрізнення цих двох понять спричиняє істотні непорозуміння. Фраґментованість означає істотну етнічну, мовно-культурну, конфесійну та регіональні різнорідність, яка статистично корелює з політичними настановами та орієнтаціями, проте не детермінує їх. Натомість поділеність передбачає саме такий каузальний, детерміністичний зв’язок, наявність між групами жорстких світоглядних перегородок і ціннісних бар’єрів, які фактично унеможливлюють між ними ідеологічну дифузію і практичну взаємодію (як це бачимо, напр., в Ізраїлі, Боснії чи Північній Ірландії).

 

По-друге, уявлення про “націоналістичний” Захід не відбиває, а радше зафальшовує ліберальний та інклюзивний характер українського націоналізму, що робить його насправді загальноукраїнським феноменом, прийнятним далеко з межами демонізованого “Заходу”. Так само й уявлення про “проросійський Схід” є істотно фальшивим, бо не враховує існування на міфологізованому “Сході” глибинного, “нутряного” українського патріотизму, що дозволяв українцям зберігати свою ідентичність навіть в умовах антиукраїнських репресій і жорсткого русифікаційного тиску. Саме він спонукав навіть русифікованих українців голосувати за незалежність у 1991 р. і ставати тепер на захист країни, яку вони небезпідставно вважають своєю. Єдина справді істотна відмінність між умовним “Сходом” і “Заходом” полягала в тому, що “Захід” кардинально порвав із російсько-совєтською колоніальною спадщиною й зробив однозначний європейський вибір, тимчасом як “Схід” зберіг певну амбівалентність, намагаючись дещо інфантильно поєднати непоєднуване – проукраїнськість і проєвропейськість із залишковою (ностальгійною?) прив’язаністю до російсько-совєтської спадщини. Російська агресія позбавила більшість населення Півдня і Сходу цих ілюзій  спонукала зробити чіткіший та однозначніший крок у проукраїнський та проєвропейський бік. Варто зазначати, що такий вибір могло зробити лише амбівалентне населення, а не те, котре було справді “проросійським”. Справді проросійське населення, котрого в Україні виявилось, на щастя, порівняно небагато, зробило в умовах війни однозначний вибір на користь Росії – у бік колаборації.

 

І по-третє, уявлення про безнадійну корумпованість і дисфункціональність української держави було істотно перебільшене з двох причин. По-перше, тому, що показники корумпованості, які щороку публікує Transparency Interational на основі соціологічних опитувань, відбивають не так об’єктивну реальність, як уявлення респондентів про неї. Котре, своєю чергою, залежить від висвітлення проблеми в мас-медіях (а в Україні про корупцію на всіх рівнях пишуть часто й докладно – на відміну від авторитарних держав із жорсткою цензурою); залежить воно також і від загальних настанов та очікувань респондентів, котрі апріорі виставляють своїм урядовцям високі вимоги і висловлюють невдоволення їхньою невідповідністю бажаним “європейським” стандартам. А по-друге, експерти, схоже, переочили важливі інституційні зміни, що відбулися в Україні після 2014 р., зокрема в рамках централізації та зміцнення місцевого самоуправління, котре відповідно посилило в умовах війни здатність українців до самоорганізації.

 

Підсумовуючи, Микола Рябчук зазначив, що всі ці явища потребують докладнішого аналізу, але ще важливішим є переведення наявних суспільних тенденцій у сталий та необоротний розвитковий режим. Адже відомо, що після кожної суспільної мобілізації настає певна втома, а відтак і розчарування, як це великою мірою трапилося після двох останніх українських революцій, що не увінчалися радикальними реформами та переходом на новий рівень розвитку. Сьогодні шанси цивілізаційного прориву для України виглядають краще – як з огляду на винятковий, надзвичайний рівень теперішньої мобілізації, так і з огляду на підтримку міжнародного товариства, зокрема перспективу набуття членства в ЄС. Мілітарна перемога над ворогом є сьогодні безумовним пріоритетом, але реформування країни повинно тривати й за цих обставин, зокрема кардинальне перезавантаження судової системи, без перебудови якої всі інші зміни навряд чи будуть можливими.

 

На завершення доповідач відповів на запитання присутніх.

 

Пресслужба Товариства «Свята Софія» США

https://www.youtube.com/watch?v=HmJGdLqfIas

 

Світлини: Галина Василиця