«Нема пророка в своїй країні»: Патріярх Йосиф Сліпий і Тарас Шевченко
Ірина Іванкович
Перший Патріярх Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Йосиф Сліпий (1892-1984) в розумінні пересічного українця постає як Ісповідник Віри, Глава Катакомбної Церкви, богослов, науковець та патріот свого народу. Його інтелект, глибина думки та непохитність віри пронизують усі без винятку наукові праці, послання, проповіді, рецензії, а багатогранність зацікавлень охоплює історію Церкви, богослов’я, мартирологію та інші царини науки. Небагато однак знаємо про Патріярха Йосифа як шанувальника літератури, яка була і залишається невід’ємною частиною національної культури, заборолом перед винародовленням, об’єднуючим елементом кожного народу.
«Ґенієм українського народу»[1] та «одним із найвеличніших і непроминальних творчих духівників України»[2] вважав Йосиф Сліпий Тараса Шевченка (1814-1861).Патріярх достеменно знав його творчість; він цитував напам’ять не лише загально прийняті для українців «Заповіт» та «Думи мої», а й уривки з поем «Послання», «Сон» та «Неофіти». «Кобзар» він вважав «філософією в стихах, і книгою життєвої мудрости»[3]. Патріярхові особливо імпонувало християнське начало творчости Шевченка, адже «для успіхів тієї своєї праці він молить Божого благословення: […] «Благослови мої, Боже, Нетвердії руки»[4], – говорить Блаженніший. На думку Йосифа Сліпого, Шевченко тому став народним велетнем, що «своїм ґенієм він вникнув, як ніхто інший, у глибінь долі й недолі народу, обняв минуле і сучасне та бистрим оком глянув у майбутнє. У поезіях він звеличав правду і любов в усіх їх відмінах і відтінях, в дійсності і вижиданні. Тому то вони архітвір його духа і то уняті в не перевищене слово і мову»[5].
В уяві молодого хлопця Тарас Шевченко був символом українства, носієм націєтворчих тенденцій, як читаємо у «Спогадах»: «На весіллю у вуйка Миколи Дичковського я чув деклямації віршів Шевченка, які деклямував наш свояк Гарматій (…) , бо в тій родині була велика національна свідомість»[6]. Патріярх достеменно пам’ятав своє перше знайомство із творчістю Кобзаря «в четвертій народній клясі»[7], коли «учитель Іван Слободяник (…) дав мені Кобзаря Шевченка, якого я перший раз зобачив. Пригадую собі, що я зараз вивчив на пам’ять «Думи мої, думи мої», а опісля інші вірші»[8]. Уже в той час учень школи на підпольській Галичині[9] був ознайомлений із політичними, в тому числі анти-польськими поглядами Шевченка, як свідчать спогади Патріярха з шкільних часів: «Щороку давали концерт в честь Т. Шевченка, то була новість. (…) Треба було так укладати програму, щоб не вразити поляків»[10]. Згодом, як зріла людина, Блаженніший з деякою ноткою ностальгії аналізував минучість життя при нагоді «Подорожі до Анґлії» (1935)[11], підсумувавши свої роздуми рядками з вірша Шевченка за однойменною назвою «Минули літа молодії…» (1860).
Чимало паралелей можна провести між цими Велетнями Духа. Тут і віра в Бога, і любов до науки, і боротьба за правду, і щирий патріотизм, і ув’язнення, і вигнання поза межі України, і смерть на чужині, і врешті повернення на рідну землю по смерті. Слова, які Патріярх Йосиф свого часу сказав про Тараса Шевченка: «Любов до Бога, сплетена з любов’ю до України, оце його найвищий життєвий ідеал, життєве завдання і життєве змагання»[12], можна застосувати і до Блаженнішого. Подібно як через усі твори Тараса Шевченка червоною ниткою проходить мотив любови до України, так і проповіді Патріярха Йосифа на чужині – в той чи інший спосіб – віддзеркалюють його синівське вболівання за долю батьківщини і його Мовчазної Церкви-Страдниці. Для нього ці два поняття тотожні, і щоб довести слухача до апогею тієї болючої журби за терпіння поневоленої України та Катакомбної Церкви, Блаженніший сягає до цитат із поезії Кобзаря. Персоніфікація образу України у вірші Шевченка «До Основ’яненка» (1839), яка «обідрана сиротою понад Дніпром плаче», знаходить своє застосування у дещо зміненій формі у змалюванні образу Мовчазної Церкви у «Слові Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди Архиєрейських свячень Архиєпископа-Митрополита Стефана Сулика і єпископа Іннокентія Лотоцького»[13]. Патріярх вкотре наголошує на стражденній долі УГКЦ: «Цим дотиком і святим рукоположенням Ви одержали наче важний символ Вашої приналежности до тієї Святої Української Церкви, що «обідрана сиротою на своїй землі плаче»[14].
На оскарження КҐБ у тому, що «греко-католики – українці різали українських православних», у своїй скарзі першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному з дня 17 лютого 1961 року[15] Йосиф Сліпий наводить низку зворотніх фактів, користуючись знову словами Шевченка: «Ґонта і Залізняк вбивали своїх дітей, тому що вони католики, а вночі викрадали їх тіла і хоронили, це також, за Шевченком, загальна українська православна опінія, що закравує на політичну трагікомедію. Та при тому всьому, це найзворушливіший момент у Шевченкових «Гайдамаках», коли його, Ґонти, власні діти просяться в нього перед загином: «Тату, тату, ми – не ляхи… ми-католики» (Шевченко)». У примітці до цієї цитати редактори «Споминів» вказують на певну неточність тексту, яка однак несуттєво впливає на контекст думки Патріярха: «Тату, тату…ми не ляхи! Ми…» – та й замовчали», а вище: «Признавайтесь: Що, ви католики?» – «Католики…». Далі в цій скарзі Патріярх Йосиф зі зрозумінням ставиться до «незорієнтованості в католицькій справі», що нею відзначалися Гонта, Залізняк, козацтво загалом, «а навіть Шевченко». Однак Богданові Хмельницькому «як державному мужеві його вузькі, короткозорі політично-релігійні погляди» пробачити він не міг. Зрештою, підкреслює Патріярх, «Шевченко сам витикав Хмельницькому його політичні похибки, хоч в своїх поглядах на Унію і Католицьку Церкву недалеко відбіг від Хмельницького: «Ой Богдане, Богдане, нерозумний сину….!»[16]
У своєму «Посланні з нагоди завершення 90 літ життя» Йосиф Сліпий знову говорить про переслідування Церкви «в укритті», згадуючи слова Шевченка: «Душевно терпимо ми разом з Вами, бо не дано нам знати, коли скінчиться те врем’я люте. Але ми віримо, що лютому времені прийде кінець»[17]. В дусі цієї віри, Патріярх закликає усіх до молитви, бо вона – «найуспішніший засіб, це зброя Божа»[18]. Оця непохитна віра у кращі часи, в минучість «времені лютого» та заклик до молитви вперше зазвучали 145 років раніше, коли, також на чужині, «сидячи у фортеці перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книги, даної йому для читання, написав багато віршів» – згадував згодом В. М. Лазаревський[19]. Вони становлять окремий цикл «В казематі», датований 30 травня 1847 року, і в одному із них під назвою «Чи ми ще зійдемося знову?..» Шевченко з такою ж тугою, а водночас нескореністю та вірою писав:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
Чужина в дійсності зроджувала невимовну тугу за Україною як у Шевченка, так й у Патріярха Йосифа, проте жоден із них не покинув надії та віри в те, що повернення на рідну землю рано чи пізно відбудеться – якщо не їхнє особисте, то грядучих поколінь. Базуючись на вірші «Думи мої», у якому Кобзар закликає: «В Україну ідіть, діти! В нашу Україну», Блаженніший немовби складає обіцянку Шевченкові у своїй «Подяці учасникам його ювілею 85-ліття» говорячи: «За якийсь час ми піднесемося і навіть підемо в Україну!»[20], бо ж «в своїй хаті своя й правда, І сила, і воля»[21]. Цими словами завершив свою промову Патріярх Йосиф під час святочного концерту з нагоди 50-ліття Богословської Академії, що відбувся 22 вересня 1979 року в Римі. У ній Блаженніший заохочував йти з наукою в життя, «щоб в тій єдності і єдиномислії здобути при Божій помочі волю, право і справедливість. На сторожі цієї єдности і єдиномислія стоятиме наш патріярхат (…) – то історична наша правда (…) З тією правдою ідімо відважно вперед, пригадуючи слова Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»».[22] Воля та прагнення свободи для свого народу були одними із пріоритетів як для Шевченка, так і для Сліпого. Про це вимовно свідчить хоча б той факт, що під час своєї першої пастирської подорожі до Сполучених Штатів Америки 1968 року Патріярх сказав такі слова: «Яка велика радість для мене була поставити ноги на цю вільну землю Вашінґтона (підкреслення наше), якого так цінив наш поет Шевченко»[23]. Тут безперечно Патріярх мав на увазі поему Т. Шевченка «Юродивий» (1857), у якій поет згадує першого президента Америки як уособлення демократичних змін, що на них з нетерпінням чекає Україна:
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Знаємо із автобіографічних джерел Патріярха Йосифа, що після Бога й України наука була найважливішою в його житті. Він рано навчився читати: «Коли настав мені шостий рік, брат Роман купив український буквар і, зимовими вечорами, зачав вчити мене читати. А коли мене записали до школи, до якої я просто рвався, то для мене читання була вже відома річ»[24]. Починаючи із народної школи, Йосиф Сліпий був спочатку старанним учнем, потім – відмінним студентом, і врешті непересічним науковцем. Згадуючи про свої шкільні успіхи, він писав: «Українську мову вчив Старецький [7 клас народної школи-авт.](…) В нього мав я ноту завжди аж до матури: «відзначаючий з найвищим замилуванням»[25]. Патріярх був вимогливим в пляні науки до себе та – уже як Ректор Богословської Академії у Львові та Ректор Українського Католицького Університету в Римі (УКУ) – до студентів й професорів. Засновуючи Філії УКУ в Новому світі, Блаженніший був переконаний, що «висока школа – це святиня знання і науки, і сьогодні, як і в минулому, це є найбільший скарб, який нарід має на землі»[26]. Тема освіти та науки стала предметом численних послань, привітів, та звернень Йосифа Сліпого до студентів УКУ та його філій. У них він неодноразово цитує слова Т. Шевченка із його посланія «І мертвим, і живим…»:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте.
І чужому научайтесь,
Свого не цурайтесь.
Так, у своєму привіті з нагоди відкриття Філії УКУ в Монреалі, Канада, 23 листопада 1977 року Патріярх наголошував на необхідності плекання рідної науки як в Україні, так і на поселеннях: «Тому такою пекучою справою для українців на чужині є творити можливості «свого навчатись і чужого не цуратись», розвинути рідну науку, створити рідні наукові центри, в яких наше молоде покоління пізнало б себе, свою минувшину, свою духовність»[27]. Тільки рідна наука – в переконанні Й. Сліпого – давала «основу для християнського світогляду, науки про історію, культуру і духовність нашого народу (…) щоб знали «що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким і за що закуті? …нагадуючи нашого Шевченка»[28]. Поема Шевченка «Кавказ» (1845) стала лейтмотивом привіту Блаженнішого з нагоди 50-ліття Богословської Академії, виголошеного 7 травня 1980 року, у якому Патріярх говорить не лише про світлу згадку заснування цієї богословської школи, але наголошує на тому, що її ювілей є «неначе вислів про нашу живучість і живу творчість, якої не може нічого ні вбити, ні скувати, як і казав наш Шевченко, що ніхто –
І слова живого».[29]
Знову ж таки, звертаючись до студентської молоді 17 червня 1977 року в Римі словами Шевченка, Патріярх вкотре підкреслює значення освіти, стверджуючи, що «образовання треба шукати; треба хотіти й старатися, щоб знання набути. Шевченко говорив, що дурня всюди б’ють… бо бракує образовання! А коли є образовання, то є і характер! […] Де ти не будеш – знання придасться. Воно тебе піднесе. Нині числяться з образованням, а з необразованням ні»[30]. За основу цього твердження Й. Сліпий взяв вірш Шевченка «А.О. Козачковському» (1847), у якому поет описує свій шлях до науки і в якому знаходимо зокрема цитовані Патріярхом рядки:
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштровати.
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють.
Та чи не найдокладніший аналіз творчости Т. Шевченка знаходимо у двох «Словах» Патріярха Йосифа з нагоди відкриття пам’ятників Кобзареві в Буенос-Айресі 5 грудня 1971 року та в Римі при Українському Католицькому Університеті 18 червня 1972 року, на церемоніях яких Й. Сліпий був особисто присутній. Звертаючись до присутніх в Арґентині, Патріярх провів паралель між життям Кобзаря та історією Руси-України: «І перші щасливі дитячі літа, і гіркі хлоп’ячі, і служба в чужих, і освободження з кріпацтва, і розквіт творчости, і заслання, і поворот – все те символи історичних етапів українського минулого. А при цьому, як усе життя українського народу і його історії в будні і свята, в горю і щастю, в славі і поневірці, так також і пронизані релігійним духом Тарасові дні і літа».[31] Віра в Бога була невід’ємною частиною життя та творчости Шевченка, що довів Патріярх, цитуючи такі його поетичні твори, як «Мені тринадцятий минало», «Марина», «Заросли шляхи тернами», «Неофіти», «Мені здається, я не знаю», «Марку Вовчку», де поет звертається у своїй молитві до Всевишнього Бога та Божої Матері. Такий пієтизм Кобзаря, на думку Патріярха, є закономірний, адже «читав він залюбки «Наслідування Христа» і жив християнською, католицькою аскезою. Віра у всемогутність Божу піддержувала його, хоч часом серед болю і горя виривався крик одчаю, «немовби Бога вже не знав». Але це минало і віра в Бога брала верх в житті і творчості»[32]. Життя Шевченка – це неустанний пошук правди, за яку він боровся і загинув. Цю правду він намагався знайти «в свободі і волі, […] в надії на воскресення України, яку так щиро і ніжно любив»[33]. Оці дві основи – «туга за правдою і любов до України, які пробиваються з кожної його стрічки і підносять душу читача до піднебесних висот»[34] – міцно стоять на фундаменті віри в Бога. Тут, знову ж таки, зарисовується паралель між Шевченком та Патріярхом: в ім’я правди, з любові до України та з безмежною вірою у Всевишнього кожен із них – добровільно та смиренно – приймає хрест терпіння, лжесвідоцтва та гоніння.
Ця тематика продовжується й у поминальному слові Патріярха з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку перед Українським Католицьким Університетом св. Климента Папи в Римі 18 червня 1972 року. Владика Іван Хома згадує, що Йосиф Сліпий виголосив свою промову «пристрасно і схвильовано, мудро і проникливо… Воно (слово) не тільки лунало на подвір’ї Університету, а, здавалося, на крилах летіло в милу Йому, у вічно дорогу та зболену і стражденну совєтським режимом рідну Україну».[35] Патріярх був переконаний у необхідності такого монумента – «видного образу Шевченка, як ґенія українського народу, речника його християнських стремлінь, творчости і неустрашимої боротьби за найвищі і найблагородніші права людини і суспільного ладу, опертих на справедливості і Христових засадах моралі. […] Його маєстатичний заклик: «Учітеся, брати мої… Своєї не чужої мудрости …» нехай нагадує кожному студентові цей не лише особистий, але і всенародній обов’язок, коли він переступає оці університетські пороги».[36]
Цікавою є комунікативна семіотика цього постаменту авторства проф. Уґо Маццеї: Шевченко-трибун постає перед нами зодягнений у римську тоґу, тримаючи в лівій руці «Кобзаря»; права рука піднесена вгору як заклик поета до своїх дітей звернути увагу на важливість знання та освіти. Символіка римської тоґи вимовна не лише тим, що пам’ятник споруджено у Вічному Місті, а й тим, що Рим є місцем дії християнської поеми «Неофіти», що її Шевченко написав 1857 року в Новгороді. Тому, окрім інших складових монументу, які віддзеркалюють окремі епізоди життєвого шляху Т. Шевченка, на плиті, що лежить перед п’єдесталом, вибиті рядки з Шевченкових «Неофітів»[37]. Понадто, у своєму слові з нагоди відкриття пам’ятника Патріярх зосередив увагу на аналізі саме цього твору, у якому поет «оспівав мучеництво перших християн в Римі і то з ніжною любов’ю та співчуттям»[38]. Цитуючи уривки із поеми, Блаженніший передав зміст твору: «Ми бачимо перед собою і Колізей, і палати Неронів і Діоклеціянів, і статуї Пріяма і Фавна, муз і ґрацій, грізних леопардів в музеях, і оце чуємо його могутнє слово в обороні Божої правди, яку приносить Святий Петро до Риму».[39] Він також розкрив образи головних героїв: «Алкид зі своєю матір’ю – це персоніфікація чистої і повної жертви для Христа. […] мати Алкида прийняла слово Христа, живого істинного Бога та понесла це слово правди у світ»[40].
Патріярх використовував творчість Шевченка як дороговказ для українців в Україні й на поселеннях, закликаючи їх бачити у ньому знак «єдности твого великого Українського Народу» і спонуку «національної свідомости»[41].
[1] Слово Блаженнішого Йосифа на відкритті пам’ятника Тараса Шевченка в Буенос Айрес, 5 грудня 1971 року//Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 133.
[2] Єпископ Іван Хома. Кардинал Йосиф – Верховний Архиєпископ-Митрополит// Серця живе джерело». Антологія поезій, присвячених Блаженнішому Патріярху Йосифу Сліпому. Упорядники: Леонід Рудницький, Степан Хороб. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2013. – с. 174.
[3] Там само, с. 137.
[4] Там само, с. 134.
[5] Там само
[6] Спогади Патріярха Йосифа – с. 23.
[7] Благодарне слово Блаженнішого Йосифа 17 лютого 1972 р. у храмі Жировицької Матері Божої і свв. Мучеників Сергія і Вакха// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 150.
[8] Спогади, с. 27.
[9] Як згадує Патріярх, навчання він розпочав «найправдоподібніше 1898/99 року» (Спогади, с. 9). Хоч юридично Галичина знаходилась у складі Австро-Угорщини, контроль у провінції здійснювали поляки.
[10] Там само, с. 35.
[11] Подорож до Анґлії//Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том V. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1971. – с. 260.
[12] Поминальне слово Блаженнішого Йосифа при відкритті пам’ятника Тарасові Шевченкові, здвигненого Українським Католицьким Університетом в Римі, 18 червня 1972 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 167.
[13] Слово Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди Архиєрейських свячень Архиєпископа-Митрополита Стефана Сулика і єпископа Іннокентія Лотоцького 1 березня 1981 р. в Соборі Святої Софії в Римі// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 196.
[14] Там само
[15] Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному//Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим: 2014. – с. 419-420.
[16] Там само, с. 421. Тут рівно ж редактори вказують на неточність цитати з «Розритої могили», яка в оригіналі звучить: «Ой Богдане! Нерозумний сину!»
[17] Послання Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди завершення 90 літ життя. Рим 9/22 березня 1982 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 41.
[18] Там само, с. 41
[19]Ієремія Айзеншток. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка // Вітчизна. — 1961. — № 3. — С. 175.
[20] Подяка Блаженнішого Патріярха Йосифа учасникам його ювілею 85-ліття //Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 143.
[21]Тарас Шевченко. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє//http://litopys.org.ua/shevchenko/shev140.htm
[22] Промова Блаженнішого Патріярха Йосифа на святочнім концерті 22 вересня 1979 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 183.
[23] The Catholic Standard and Times, Філядельфія, 26 липня 1968 р.//Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968-1970 у світлі чужої преси. Ольга Вітошинська – Праці Українського Богословського Наукового Товариства, том ХХ, Рим-Париж 1972 – с. 22.
[24] Спогади, с. 9
[25] Там само, с. 41
[26] Привіт Блаженнішого Патріярха Йосифа до Філї УКУ в Лондоні, Велика Британія. 7 квітня 1979 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 369.
[27] Привіт Блаженнішого з нагоди відкриття Філії УКУ в Монтреалі, Канада, 23 листопада 1977 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 314.
[28] Привіт Блаженнішого Патріярха Йосифа до Філії УКУ в Лондоні, Велика Британія. 7 квітня 1979 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 369.
[29] Привіт Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди 50-ліття Львівської Богословської Академії, 7 травня 1980 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІV. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1985. – с. 388.
[30] Проповідь Блаженнішого Йосифа 17 червня 1977 року// Вісті з Риму, ч. 11-13 /318-320/, рік XV. – Рим, 19 липня 1977 року. – с.9.
[31] Слово Блаженнішого Йосифа на відкритті пам’ятника Тараса Шевченка в Буенос Айрес, 5 грудня 1971 року// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 133.
[32] Там само, с. 136.
[33] Там само, с. 136.
[34] Слово Блаженнішого Йосифа на відкритті пам’ятника Тараса Шевченка в Буенос Айрес, 5 грудня 1971 року// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 135
[35] Єпископ Іван Хома. Кардинал Йосиф – Верховний Архиєпископ-Митрополит// Серця живе джерело». Антологія поезій, присвячених Блаженнішому Патріярху Йосифу Сліпому. Упорядники: Леонід Рудницький, Степан Хороб. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2013. – с. 173.
[36] Поминальне слово Блаженнішого Йосифа при відкритті пам’ятника Тарасові Шевченкові, здвигненого Українським Католицьким Університетом в Римі, 18 червня 1972 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 167.
[37] Рукописний фрагмент із поеми, що його записав Йосиф Сліпий, знаходиться в Центрі студій спадщини Патріярха у Філадельфії.
[38] Поминальне слово Блаженнішого Йосифа при відкритті пам’ятника Тарасові Шевченкові, здвигненого Українським Католицьким Університетом в Римі, 18 червня 1972 р.// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 164.
[39] Там само, с. 167.
[40] Там само, с. 169.
[41] Слово Блаженнішого Йосифа на відкритті пам’ятника Тараса Шевченка в Буенос Айрес, 5 грудня 1971 року// Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. Зібрали о. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Музичка. Том ХІІІ. – Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи. Рим, 1983. – с. 137.
Ми в St Sophia Religious Assn of Ukrainian Catholics, USA розуміємо цю аксіому і в дусі заповіту нашого фундатора Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого плекаємо юнацтво як в США, так і в Україні.
ви наша гордість 
і сьогодні колекція наших майстринь поповнилася іще однією вишуканою красою з баламутів
дякуючи неймовірній Oksana Terleckyj 26-тий (важко повірити 
) благодійний майстер-клас «Магія намиста-6» в St Sophia Religious Assn of Ukrainian Catholics, USA подарував нам незабутні хвилини спілкування, позитиву, тепла, і поклав у скарбничку #зсунайкращі $475 
