«Саме такі збірки є виявами братерської християнської любові та єднання, особливо у час скрути та лиха», — владика Андрій Рабій про допомогу постраждалим від паводків

Впродовж останніх кількох тижнів кожного із нас зворушують кадри із Західної України, де місцеві мешканці боряться із негодою паводків. Оскільки більшість цих мешканців займаються сільським господарством та живуть із присадибних ділянок, перед ними постав страшний виклик втрати свого прожитку. Звичайно, що Церква не може стояти осторонь, у той час коли її вірні потерпають від холоду, голоду чи спраги.

Саме тому багато церковних структур та єпархій відгукнулися на потреби співвітчизників у підтоплених регіонах. Зокрема, це Івано-Франківська архиєпархія УГКЦ, Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ, Коломийська, Сокальсько-Жовківська та Чернівецька єпархії, Благодійний фонд «Карітас-Україна» і багато інших. Серед цих добродіїв варто також згадати про Філадельфійську архиєпархію УГКЦ в Сполучених Штатах Америки, яка організувала збір добровільних пожертв через власну фейсбук-сторінку. Тому спробуємо сьогодні поспілкуватися із преосвященним владикою Андрієм Рабієм, єпископом-помічником Філадельфійської архиєпархії УГКЦ, про цю благодійну ініціативу та її розвиток.

Звернення Владики Андрія щодо допомоги потерпілим від повеней в Івано-Франківській та Чернівецькій областях

Звернення Владики Андрія щодо допомоги потерпілим від повеней в Івано-Франківській та Чернівецькій областяхДолучуйтеся до нашої збірки! https://www.facebook.com/donate/331783401165290/

Posted by Archeparchy of Philadelphia – Філадельфійська Архиєпархія УГКЦ on Monday, July 6, 2020

Ваше Преосвященство, яким чином зародилася ідея цієї фінансової збірки на теренах Вашої архиєпархії? Якими були перші кроки для її реалізації?

Головним поштовхом до практичної реалізації цього бажання було звернення Блаженнішого Патріарха Святослава до всієї нашої Церкви допомогти людям, які потерпають від найбільшої повені за останні десятиліття, написане 25 червня цього року. Особливо нам запали ці слова:

«Кожне нещастя, яке людина переживає у своєму житті, є нагодою до вияву християнської солідарності та соціального служіння, щоби якомога швидше допомогти постраждалим. Тому закликаю всі наші інституції: єпархії, спільноти богопосвяченого життя, а особливо мережу організацій благодійного фонду „Карітас“ — організувати порятунок тих, хто волає про допомогу. Звертаюся до всіх громад нашої Церкви — в Україні та світі у дусі євангельського самарянина підтримати тих, хто тепер позбавлений свого дому та опинився віч-на-віч із бідою».

Почувши цей заклик і прохання, ми хотіли зорганізувати найперше нашу українську громадськість і долучитися до надання допомоги. Треба діяти швидко і практично. Замість збирання одягу, їжі та речей першої необхідності, зосередилися на організації збірки коштів через усі можливі способи. Тому, отримавши повне схвалення, підтримку та благословення від митрополита Бориса Ґудзяка, уже 26 червня звернулися до духовенства та вірних долучитися до збірки. Того ж дня ми запустили збірку через сторінку Філадельфійської архиєпархії на «Facebook», що надає можливість звернутися до всіх у цілому світі. На даний час, ми зібрали близько $30,000 від 440 жертводавців з 21 штату у США та країн Європи — Англія, Швеція, Норвегія, Німеччина, Австрія, Італія, Франція, Швейцарія, Україна, Бельгія та Польща. Близько 90 % жертводавців є українського походження.

Крім цього, ми отримуємо пожертви поштою (вже є біля $4,000) від вірних архиєпархії та людей доброї волі. У суботи та неділі, 27–28 червня та 4–5 липня, проводяться збірки у парафіях, які передадуть негайно до канцелярії вже з понеділка, 6 липня.

Як вірні та духовенство Філадельфійської архиєпархії сприйняли тривожні новини про негоду та паводки у Західній Україні? Якими є настрої сьогодні серед нашої діаспори у Сполучених Штатах Америки?

Багато українців у США слідкують за усім, що відбувається в Україні. Ми з тривогою і пережиттям сприйняли новину про великі дощі та повені 23–24 червня у південній частині Західної України. Дивлячись на короткі відеосюжети з місць затоплень, шкоду і бідних людей, які змушені були покинуті рідні домівки, вони не можуть залишити нікого байдужим. І як завжди, з’являється думка і величезне бажання допомогти їм безпосередньо. Це показує високу християнську свідомість серед української громадськості, яка виявляється практично — у добрих ділах та участі, зокрема у складанні пожертви. Тут всі свідомо розуміють, що немає пожертви замалої чи завеликої, і вона дається не чужому, а братові і сестрі у Христі, які терплять. Як каже св. Павло у листі до Галатів: «Несіть тягарі один одного і в такий спосіб сповните закон Христовий» (6, 2), а саме — люби ближнього свого. Дуже приємно бачити, що люди українського походження, які переїхали сюди давно чи недавно, не забувають своєї Батьківщини і Церкви, а всіляко підтримують. Також наші священники активно не лише заохочують вірних до підтримки збірок, але й самі долучаються.

Мушу водночас зауважити, що ми відчуваємо брак новин та інформації про те, що відбувається у регіонах, постраждалих від повеней. Немає ніяких згадок в американських засобах інформації, та і важко знайти повну інформацію в українських мас-медіа. Це дуже шкода, що не привертається увага до такого стихійного лиха і людей, які постраждали. Можна лише уявити, наскільки покинутими і забутими вони почуваються.

Як ми знаємо, це вже не перша допомога українців у діаспорі для своїх співвітчизників в Україні. Доволі часто саме діаспора долучалася до багатьох благодійних проєктів, підтримуючи їх не лише матеріально, але й молитовно чи кадрово. Розкажіть, будь ласка, дещо із цієї спільної історії взаємодопомоги.

Історія взаємодопомоги, напевно, розпочалася з часу масового переїзду українців до Сполучених Штатів у кінці ХІХ століття. Існує багато історій про те, як наші люди, приїжджаючи до Америки, оселялися там, де була робота — у шахтах Пенсильванії, сталеварнях Детройту, заводах із суднобудування в Нью-Йорку та Балтімору, тощо. І їхня платня не була занадто великою. У шахтах платили 5 центів на годину, і можемо порахувати, скільки заробляли щодня і місяця. Але наші люди завжди вміли добре заощаджувати, і висилали допомогу рідним в Україні. У той сам час мусіли подбати про свій дім, будівництво шкіл та церков.

Із створенням різних організацій, наприклад, Українського Конгресового Комітету Америки та З’єднаного Українсько-Американського Допомогового Комітету, допомога Україні стала більш потужною та урізноманітненою. Саме за посередництвом цих організацій багато українців змогли переїхати під час Другої світової війни до Сполучених Штатів Америки. Пізніше, українці створили та лобіювали питання незалежності для України перед Сенатом та президентами США. Коли відбувся Акт проголошення незалежності України, усі радісно і завзято почали збирати допомогу. Наприклад, одяг та продукти для дітей у сиротинцях; медичне обладнання для лікарень; збірки коштів на будівництво церков і монастирів, тощо. Під впливом українського лоббі у м. Вашингтоні, Україні була і далі надається всебічна політична та економічна підтримка.

З сучасних прикладів можна назвати діяльність допомогової організації Revived Soldiers of Ukraine, заснованої пані Іриною Ващук з Ірпеня, котра тепер проживає в США і дуже активно займається реабілітацією поранених військових в Україні та в Сполучених Штатах, організацією складних операцій та фінансуванням протезів. Цей проект має величезну підтримку серед української громади.

Також Релігійне товариство св. Софії у Філадельфії під керівництвом пані Ірини Іванкович проводить вже п’ятий рік поспіль в Україні онлайн-курси, класи і табори з вивчення англійської мови для дітей, молоді, студентів та курсантів Одеського морського училища. Товариство постійно проводить лекції на українську тематику з літератури, релігієзнавства, історії, культури та активно підтримує діяльність Блаженнішого Патріарха.

З’єднаний Україно-Американський Допомоговий Комітет (Філадельфія), очолюваний пані Ларисою Кий, дуже активно допомогає усім в Україні. Щотижня вони отримують багато звернень від організацій та осіб з України про різні потреби. І члени комітету через мережу своїх помічників стараються задовільнити прохання усіх. Раз у тиждень або раз у два тижні вони висилають контейнери із зібраними речами в різні кутки України.

Парафії нашої архиєпархії, наприклад, проводять багато збірок одягу, грошей, речей і продуктів для сиротинців, шкіл, дітей, похилих віком людей. Відділи «Союзу Українок» також спонсорують багато проєктів в Україні. І подібних прикладів можна навести багато. З впевненістю можна сказати, що рівень допомоги не зменшується, а тільки розвивається та збільшується.

Доволі часто Церкві закидають різноманітні звинувачення, пов’язані із використанням грошей. Однак, у цьому випадку ми бачимо позитивний приклад використання коштів. Скажіть, будь ласка, чи повинна Церква займатися фандрейзингом, тобто залученням і збором коштів, коли існує стільки благодійних організацій навколо?

Доцільність чи недоцільність використання коштів є радше питанням доброго адміністрування або управління. Добрий та сумлінний управлінець завжди зважить величину потреби і визначить доцільність використання грошей чи певного ресурсу. Звичайно ж, повинна бути звітність, відкритість та прозорість. Кошти, зібрані у Церкві, не є чиєюсь особистою власністю, а надбанням Церкви для оплати потреб для служіння, утримання священослужителів та надання допомоги бідним, як записано в канонічному праві. І тому є дуже важливо давати перевірені звіти про доходи, витрати і пояснення доцільності витрат, які повинні бути доступні для ознайомлення кожного. Через брак звітності виникають запитання, докори та й звинувачення привласнення або нецільового використання.

Ідея фандрейзингу (збирання коштів) походить з апостольських часів, де вона головно стосується допомоги іншим. У Діяннях Апостолів читаємо: «Після того подався Варнава до Тарсу, щоб Савла шукати. А знайшовши, привів в Антіохію. І збирались у Церкві вони цілий рік, і навчали багато народу, і в Антіохії найперш християнами названо учнів. Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії. І встав один з них, на ймення Агав, і Духом прорік, що голод великий у цілому світі настане, як за Клавдія був. Тоді учні, усякий із своєї спроможності, постановили послати допомогу братам, що в Юдеї жили. Що й зробили, через руки Варнави та Савла, пославши до старших» (11, 25–30). Пізніше, цей же Савло, нам відомий як Павло, буде писати у листі до Коринтян: «А щодо складок на святих, то й ви робіть так, як я постановив для Церков галатійських. А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити тоді, аж коли я прийду. А коли я прийду, тоді тих, кого виберете, тих пошлю я з листами, щоб вони ваш дар любові віднесли до Єрусалиму» (1 Кор. 16, 1–3). Для св. Апостола Павла, збирання коштів — це найперше знак братерської любові (Рим. 12:13; 13:8; Гал. 6:10), а також вияв взаємозалежності та взаємодопомоги як члени Христового тіла» (1 Кор. 12, 25–26). Отож, ми є покликані подбати одні про одних не тільки духовно, але і матеріально, коли це потрібно (1 Кор. 11, 21; Яків 2, 16). Повінь у Західній Україні і є тією нагодою показати цю солідарність і підтримку, як пише про це Блаженніший Святослав.

Долучитися до збірки є також прекрасною можливістю для вірних поділитися з того всього, чим Господь благословив їх. Ділячись даром, який отримали, вірні отримують особливе благословення від Господа. Як кажуть в народі, «нехай не збідніє рука того, хто дає».

Тому фандрейзинг є частиною механізму, який уможливлює краще служіння у сповненні місії Христової Церкви. Головне, робити це правильно, відкрито, чітко визначивши ціль, і звітувати про результати. Саме завдяки збірці коштів утримуються безліч католицьких повноденних шкіл, садочків, лікарень, відділи соціальної допомоги, тощо, у Сполучених Штатах.

Які основні принципи Ви вкладаєте при здійсненні цієї акції? Адже ми вже мали нагоду ознайомитися із одним із них — прозорістю. Філадельфійська архиєпархія відразу відзвітувала про передачу коштів для потерпілих. Можливо, існують ще інші принципи?

Як показує досвід, успіх будь-якого фандрейзингу напряму залежить від чітко поставленої цілі і виразно описаних деталей. Оскільки ми живемо у світі інформації, який рухається з карколомною швидкістю, у людей немає часу читати багато. Треба подавати все стисло, цікаво, доступно і вказати величину потреби.

Не потрібно обмежувати збірку тільки до одного способу, наприклад, збірки у парафіях. Тепер є багато соціальних інтерактивних платформ, де можна розповсюдити інформацію про збірку (Facebook, Twitter, Instagram, повідомлення електронною поштою, вебсайти). Це дозволяє все робити дуже швидко і зручно, особливо для молодих людей.

Повинні бути постійні оновлення інформації про хід збірки — скільки зібрано, мати список жертводавців, згадати особливо великі пожертви, але і необхідно усім подякувати, належно від кожної пожертви, малої чи великої. Кожний дар має бути з вдячністю прийнятий від жертводавця, показуючи у такий спосіб, наскільки цінною є ця пожертва, яку зробила особа. Вдячність заохочує людину в подальшій участі в інших проєктах та збірках.

Ми завжди перевіряємо і запевнюємося, що наша допомога дійшла до тих, кому вона призначена. Просимо подати нам певні звіти та фото того, як наша збірка грошей, одягу чи продуктів практично допомогла людям. Звітність є критичним критерієм для подальшої співпраці з тими, кому допомагаємо та перед тими, хто складає пожертви. Ми є посередником під моральним контрактом дотримання всіх умов перед постраждалими або потребуючими та доброчинцями. Чесність є другим критичним принципом для нас, який дуже цінуємо. Тому ми обов’язково прозвітуємо вкінці про результати збірки і плоди, які принесла.

Наприкінці, Ваше Преосвященство, звернемося до більш глобального виміру. Останніми роками все частіше ми говоримо про глобальність Української Греко-Католицької Церкви та про її представництво у багатьох країнах світу. Зрештою, підтвердженням цього є сама Філадельфійська митрополія УГКЦ, яка включає у себе Філадельфійську архиєпархію та ще три єпархії у Сполучених Штатах Америки. Однак, як мені здається, глобальність без єдності нічого не додає. Саме тому, говорячи про глобальність тієї чи іншої Церкви насамперед потрібно дбати про її єдність, сопричастя. На Вашу думку, якими кроками можна принаймні намагатися будувати це сопричастя між настільки відмінними регіонами світу як США та Україна? Чи можуть стати такі кроки взаємопідтримки, як ця збірка Філадельфійської архиєпархії, промоуторами цього сопричастя?

Процес глобалізації, який ми тепер спостерігаємо, буде продовжуватися і надалі. Він приніс багато чого позитивного і створив можливості для пізнання, вивчення та обміну здобутками кожного народу та країни. Зустрівши інше середовище і культуру, це спонукає людину знати і могти розповісти про рідний край, культуру та історію. Багато хто, що виїхали у 1990-х, 2000-х та й тепер, можуть це підтвердити. Згодом виникає інша дилема — чи я хочу асимілюватися в новій країні чи пристосуватися. Перше вимагає повного зречення минулого і набуття нової ідентичності того, ким є особа. А пристосування зберігає людині її ідентичність, коріння, культуру, а ще й збагачує її світогляд через розуміння та підтримку історії, культури та звичаїв нової країни.

У Сполучених Штатах ми часто зустрічаємося з випадками першого і другого явища. І наші церкви тут відіграють таку певну роль «євшан-зілля», де відбуваються не тільки Святі Літургії, але й багато подій українського громадського життя та культурних заходів. Функцією наших парафій є також плекання єдності серед української спільноти через спільну молитву, участь у культурному та політичному житті. Це нагода далі продовжувати бути греко-католиками та українцями, перебуваючи далеко поза межами України. І те, що відбувається в Україні, добре та погане, дуже часто гуртує і робить сильнішою громаду тут, співпереживаючи та допомагаючи братам і сестрам у рідному краї.

Над цією єдністю потрібно постійно чувати і виховувати. Саме такі збірки, хоча є дуже незначними у великому масштабі подій, а все ж таки, є тими виявами братерської християнської любові та єднання, особливо у час скрути та лиха. Сподіваюся, що кожний хто отримає допомогу, скаже у серці: «Про мене не забули! Дякувати Богові! Все буде добре!». І щоби не сталося, ми завжди будемо пам’ятати, молитися за всіх і допомагати тим, хто цього потребує. Ми є всі діти однієї Церкви та Батьківщини.

Долучитися до благодійної збірки можна тут:

https://www.facebook.com/donate/331783401165290/

Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

https://synod.ugcc.ua/data/same-taki-zbirky-vyyavamy-braterskoy-hrystyyanskoy-lyubovi-ta-dnannya-osoblyvo-u-chas-skruty-ta-lyha-vladyka-andriy-rabiy-pro-dopomogu-postrazhdalym-vid-pavodkiv-3513/

(Українська) Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосифа Сліпого

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

о. Андрій Солецький

Перш ніж говорити про екуменічну думку та екуменічну діяльність двох визначних постатей української церкви митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, спробуємо відповісти на питання: що таке екуменізм? Найбільш загально це явище можна визначити так: екуменізм – це рух за зближення і порозуміння між християнами різних конфесій, кінцевою метою якого є відновлення єдності Христової Церкви при збереженні помістності й самобутності кожної християнської деномінації.

Екуменізм у такому визначенні – це явище ХХ століття, його початки виводять від 1910 року, коли  в англійському місті Единбурзі відбулася Світова місіонерська конференція, на якій чи не вперше прозвучали екуменічні ідеї. Позаяк ця конференція була організована Англіканською церквою, то загально вважається, що родоначальниками екуменізму були протестанти. І справді, впродовж першої половини ХХ століття речниками екуменізму, принаймні на Заході, виступали, як правило, протестантські теологи і проповідники. Що стосується Католицької церкви, то вона щойно з початком Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965) активно включилася в цей процес.

Однак, як переконливо показав кардинал Любомир Гузар, одна із східних гілок Католицької церкви, а саме Українська Греко-Католицька Церква, почала культивувати і розвивати ідеї екуменізму вже на самому початку ХХ століття, ще до Единбурзької Світової місіонерської конференції 1910 року, що яскраво проявилося в екуменічній діяльності її тогочасного глави – Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького[1].

 

Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького

Тема «Шептицький і екуменізм» складна та багатовекторна, вона заторкує широкий спектр не лише богословсько-догматичних, еклезіяльних, а й суспільно-політичних питань. Любомир Гузар, аналізуючи генезу поглядів Шептицького на церковну єдність, у своїй книзі “Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму” не боїться називати їх екуменічними, а Митрополита – провісником сучасного екуменізму, хоча деякі науковці, досліджуючи подібну діяльність Митрополитових сучасників, уживають на її означення поняття на кшталт «Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity»[2]. Проводячи паралелі між ученням Митрополита в першій половині ХХ ст. й рішеннями Другого Ватиканського собору, відображеними в документах про східні католицькі Церкви та про екуменізм, Гузар, однак, виявляє паростки ідей останніх у творах Галицького митрополита.

Відразу після свого вступу на митрополичий престіл греко-католицької церкви, митрополит Андрей взявся до унійної праці та всі свої сили докладав для єдності Церков. Свою екуменічну, або як її тоді називали унійну працю митрополит провадив на основі надзвичайних повноважень наданих йому папою Пієм Х. З цією метою він інкогніто їздив до Білорусії та Російської Імперії, де наводив контакти з прихильниками з’єднання і допомагав їм наводити контакти з Апостольською Столицею та висилав, наприклад, білоруських студентів на навчання до Львова, Рима чи Інсбрука[3].

Митрополит Андрей формував свої екуменічні плани, виходячи з реальної та історично необхідної потреби національної консолідації українського народу. Головною умовою єдності народу він вважав об’єднання Церков на Заході і Сході України, а вже саму ідею об’єднання поєднував із процесом вселенського об’єднання всіх Церков. Тут важливо також зазначити, що Митрополит не вживав терміну «екуменічний», а лише саме слово «рух»[4].

У 1905 р. та 1907 р.  Митрополит Андрей таємно перебував у Росії. Він відвідав Москву, Петербург та Київ та намагався з’ясувати перспективи унійної діяльності на території імперії, водночас встановлюючи зв’язки з православними українцями та росіянами, які схилялися до об’єднання Церков[5].

Варто зазаначити, що виступаючи за права українських громадян в різних країнах та імперіях, митрополит Андрей не робив різниці між західними та східними українцями, проте дуже добре розумів, що вони належать до різних церковних конфесій. Його праця в ділянці церковного об’єднання була спрямована як на православних, так і на католиків. Сам він дуже чітко виявив свою позицію щодо екуменічних процесів: «Сутність будь-якої праці для церковного об’єднання повинна полягати в наступному: зробити все, щоб загальна думка наших братів – східних християн – змінилася таким чином, аби вони самі прагнули і добровільно шукали возз’єднання з центром католицької Церкви»[6].

Ще далекого 1907 року у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький пророче писав: “Зближаються часи, в котрих, без сумніву, будемо покликані до преважливої, але й трудної праці над возз’єднанням східних Церков. Праця та єсть для нас правдивим ідеалом, вона відповідає найгарячішим нашим бажанням. На поширену у нас загальну думку, духовенство нашої провінції, відповідаючи покликові Божого провидіння, може і повинно в тій справі віддати Христовій Обручниці, Вселенській Церкві, многоважні услуги. Само наше положення поміж Заходом і Сходом того вимагає. Злучені із Заходом вірою, а обрядом із Сходом, більше, чим хто-небудь інший, можемо колись працювати над великим ділом відновлення церковної єдності…”[7].

Наведені слова Андрея Шептицького виразно свідчать про глибоке розуміння ним історичної місії Греко-Католицької Церкви в справі порозуміння і зближення між християнським Сходом і християнським Заходом. Цю місію УГКЦ, на думку Великого Митрополита, визначив геополітичний чинник. Від самих початків поширення і прийняття християнства Русь-Україна духовно розвивалася між двома центрами християнського світу – греко-візантійського і латино-римського. Прийнявши східний варіант християнства з Візантії, і водночас, розвиваючись під боком латинської Європи, Русь-Україна просто природно стала мостом між Сходом і Заходом. Заслугою Андрея Шептицького є те, що звернувши увагу на цей феномен, він висунув і обґрунтував ідею про історичне призначення Української Церкви, яке полягає не тільки в тому, щоб поєднувати в собі духовні багатства цих двох християнських цивілізацій і бути водночас пасивним об’єктом їхніх впливів та інтересів, але, насамперед, –  стати активним чинником в церковних відносинах між ними.

Але не тільки геополітичний фактор зумовлював характер українського греко-католицизму як природного посередника між православним Сходом і католицьким Заходом. Був ще один чинник, який націлював Андрея Шептицького на пошуки шляхів для примирення і зближення між католиками і православними, а саме – бездержавність українського народу і наростання національно-визвольного руху. Великий Митрополит прекрасно розумів, що в боротьбі за відновлення самостійної української держави необхідна передусім братня єдність греко-католиків і православних, інакше кажучи – подолання розколу історичної Київської Церкви. Він, зокрема, писав: “Справа з’єдинення церков має велике значення для українського народу. Єдність віросповідання є, може, конечною умовою і до національної солідарності, і може стати основою моральної злуки, глибокої єдності усіх, що почуваються українцями”.

Осягнення віросповідної єдності в “рідній хаті”, на переконання Андрея Шептицького, може стати дороговказом для реалізації великої екуменічної ідеї у вселенському масштабі. Торжеству цих двох великих ідей Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький присвятив свою теоретично-богословську і практичну діяльність.

Як екуменіст Андрей Шептицький прагнув підтримувати зв’язок із православними, вивчаючи їхні історію, богослов’я, канонічне право, обрядову

дисципліну, а також підтримуючи з ними особисті стосунки. З цього спілкування Митрополит виніс кілька цінних уроків щодо того, що православні можуть приймати Унію, тільки не у формі Берестейської. Першим уроком стало розуміння, що для того, щоб Унія була цінною для екуменічної діяльности, її потрібно реформувати так, аби вона відповідала своїм первинним намірам. Відтак Шептицький боровся з так званим «уніятизмом», який постулював: аби бути католиком, людина повинна бодай частково перейняти елементи латинського обряду. З плином часу погляди Шептицького розвивалися й удосконалювалися через діялог із православними, й він зробив висновок, що від ідеї Унії як уніятизму потрібно відмовитися на користь ліпшого – більш екуменічного – рішення. І саме це він учинив у випадку з Російською католицькою Церквою, не маючи таких обмежень, як у своїй власній Церкві. А в 1941–1942 рр., продовжуючи діялог із православними духовенством та інтеліґенцією, він із характерною для нього гнучкістю виразно говорив про можливість пошуку іншого – можливо, ліпшого – рішення[8].

Говорячи про екуменічну діяльність Великого Митрополита, не можна оминути увагою Велиградські Конгреси. Він став їх справжнім натхненником та першим предсідником. Перший такий Конгрес відбувся у 1907 році і відбувався кожних два роки аж до Першої Світової війни. Вони обгрунтували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдності, і поставили цей рух на твердих богословсько-догматичних основах.

Варто зазначити, що у дусі єдності митрополит завжди звертався до православної ієрархії та інтелігенції в справі об’єднання, наголошуючи на тому, що він не є кандидатом на Патріарха України, а ним повинен стати хтось зі Східної України, який визнає юрисдикцію Папи Римського[9]. А поєднання зовсім не означає, що потрібно підпорядковуватися Папі як Патріархові Заходу, а «означає визнання його найвищого авторитету як Отця і Пастиря Вселенської Церкви»[10].

Вже навіть в своєму першому посланні  1901 р. Митрополит закликає духовенство «бути готовими до жертви крови за святу віру». Саме це самопосвятне життя Митрополита для єдності Церков, готовність на самопожертву за Христа та свій нарід стали причинами, щоб розпочати його беатифікаційний процес.

Для того, щоб показати наскільки сильно Митрополит прагнув присвятити себе справі церковного єднання, процитуємо частину його листа до Кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 року:

Повторюю ще раз прохання, яке я представив Святішому Отцеві через доброзичливе посередництво Вашої Еміненції. Я просив і знову прошу, щоби Святіший Отець своїм апостольським і вітцівським благословенням зволив призначити, настановити й уповноважити мене померти заради віри і заради єдності Церкви[11]

 

Екуменічна діяльність патріарха Йосифа Сліпого

Великим учнем Великого учителя став Йосиф Сліпий.  Може скластися вреження, що Йосиф Сліпий наче стояв у тіні Шептицького в екуменічних питаннях, як це досліджував істрик Ярослав Пелікан. Одначе, коли він прибув до Риму у 1963 р. у його словах до Папи Івана ХХІІІ, сьогодні святого, відчувалося настанову примирення між Східною та Західною Церквами. Глибоке знання унійного питання привело його до висновку, що обидві сторони (Схід та Захід) мають взяти на свої плечі історичну відповідальність за поділ християнства. Не бракувало в цій настанові критичности до Римо-католицького екуменізму, “який хоче дійти до єдности, але не хоче вести діялогу”. Патріарх Йосиф покликувався на Папу Івана ХХІІІ як на мужа з “героїчною смиренністю”, що оскаржив Захід за розкол (схизму) між Сходом та Заходом. “Вина за роз’єднання спочиває на наших плечах”. Щоб змінити цю ситуацію, згідно з Папою Іваном ХХІІІ, “потрібно вести з ними діялог” замість засуджувати їх і відштовхувати їх від себе. Ось нове відношення і настанова Йосифа Сліпого після прибуття з неволі до Риму.

Екуменізм – праця для єдности Церков, як у його попередника Шептицького, стає рушійною силою його життя як священика та архиєрея. Хоча академічна формація Сліпого була схоластичною, проте екуменічне, чи як тоді звали, унійне питання його постійно цікавило. Навчаючись ще у Римі в Папському Григоріянському Університеті, у 1922 р. він їде до Велеграду і пише статтю в місячнику для духовенства Нива. Ця праця є важливою для нас, адже у ній, на основі вражень о. д-ра Йосифа можемо побачити як зароджувався екуменічний рух[12]. Він пише, що у Велеграді, – в цій, колишній столиці могутньої Моравської держави та на землі слов’янських апостолів Кирила й Методія панувала дружня атмосфера та  «мирне, ідеальне співжиття обох обрядів». У процесі роботи змінювалась психологія і мислення, а на питання церковної єдності проливався новий світ. Можна сміливо стверджувати, що Велеградські конгреси порушили ті проблеми, які потім розглядались на ІІ Ватиканському соборі[13]. Також у своїх статтях з приводу Конгресів о. Йосиф не замовчував конфронтаційних моментів на них[14].

У 1924 р. (31.07.-3.08.) о. Йосиф Сліпий бере участь в 4-тому Унійному Конгресі у Велеграді. Виступає з доповіддю «Значення святого Томи для справи зєднання». В цій праці він ставить питання богословсько-ідеологічних розходжень між Сходом і Заходом. Окрім цього Унійного Конгресу він ще взяв участь у Конгресах у Празі та Пинську[15].

Як і Митрополит Андрей, Йосиф Сліпий не займає позиції за будь-яку ціну досягти єдності Православної і Католицької Церков. Він обидві Церкви вважав рівноправними. Екуменічним проблемам Й. Сліпий присвятив фундаментальну працю «Византизм як форма культури», основні положення якої були апробовані на 4-ій Пинській конференції, що розглядала саме цю тематику. Й. Сліпий показував як сильні, так і слабкі сторони обох церковних конфесій і відповідно оцінював східний византизм та західну схоластику[16].

У висновках до цієї праці автор чітко формулює свій екуменічний принцип:

«Ніяка річ і загалом ніяка творчість не може вповні виявити силу, красу і всебічність Божого розуму та безмежної глибини Божого об’явлення. І чим більше форм і культур, тим кращий і повніший вияв ділань Церкви. З тої точки зору візантійська культура має право на існування, допомогу і розквіт у католицькій Церкві»[17].

У 1936 році, з нагоди 300-ліття смерти Митрополита Йосифа Рутського о. Йосиф, з доручення Митрополита Андрея, організовує у Львові Унійний З’їзд[18]. У ньому взяло участь понад 200 учасників та виголошено 12 доповідей. Блаженніший там виголосив доповідь на тему: «Погляд на зєдинені та незєдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними».

Крім цікавих думок, які стосуються екуменічного руху в цілій Церкві, автор доповіді дав проекцію унійної програми, яку повинна здійснювати Українська Церква, живий свідок змагань за єдність Христової Церкви впродовж століть своєї історії. Авторові йшлося про те, щоб Українська Церква, як твір унійних змагань в минулому перестала бути об’єктом чи експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виборола для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях і, що ця Церква повинна домогтися тих автономних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу[19].

Тут також подаємо назви доповідей Блаженнішого на різних Унійних З’їздах:

  • De valore S. Thomae Aquinatis eiusque influx in theologiam orientalem – 1924;
  • De septenario numero sacramentorum apud Orientales uti vincula Unionis et conservationis fidei – 1933;
  • De cultu SS. Cyrilli et Methodii in Ucraina – 1936.

Отець-доктор Іван Дацько, говорячи про Патріярха Йосифа зазначає, що його

богословське знання, сформоване у Львові, Інсбруці та Римі було неосхоластичним, домінуючим серед богословів перших десятиліть двадцятого століття. В такому дусі писані його богословські праці і підручник догматики про Святі Тайни, і так він сприймав науку про Церкву до свого ув’язнення у 1945 р. Вісімнадцятирічне ув’язнення і заслання, як це парадоксально не звучить, було для нього і часом глибокої застанови, переосмислення поглядів і вивчення духовости, богослов’я і розуміння Церкви на Сході, в якому він жив, страждав і яке він вивчав[20].

Після 18-річного заслання

11 жовтня 1963 р., на п’ятому засіданні ІІ Ватиканського Вселенського Собору, кардинал Агаджанян, який головував, надав слово митрополиту Йосифу, якого Отці Собору зустріли спонтанними оплесками, адже всім було цікаво: що ж зможе сказати Митрополит, який 18 років був ізольований від культурного світу, про сучасні проблеми церковного життя? На Соборі було визначено, щоб промовці виступали не більше 10 хвилин, проте, промова Митрополита-Ісповідника тривала 20 хв. і була вислухана з великою увагою. Вона відзначалася ясністю ідей, глибиною богословських аргументів та звучним голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але й глибокого богослова та великого пастиря, який відчуває всі проблеми Христової Церкви, осяюючи їх світлом Української мученицької Церкви та всіх тих, що страждають разом із нею. Наприкінці своєї промови Митрополит Йосиф передав Отцям Собору проект створення Києво-Галицького Патріярхату[21].

Другу промову Митрополит Йосиф виголосив на третій сесії Собору в обороні Східних Церков перед латинізацією. Він промовляв від імені всіх українських владик і в його промові відчувалось, що Ісповідник Віри  «говорить про щось надзвичайно важливе для всієї Церкви і водночас про щось болісне для Східніх Церков: «Йдеться про те, чи бути чи не бути Східним Церквам» – заявив Митрополит Йосиф, маючи на увазі латинізацію християнського Сходу»[22].

Українські владики з радістю відзначили те, що на ІІ Ватиканський собор прибули представники від православних українців зі США. Також, Владики Української Католицької Церкви надіслали з ІІ Ватиканського собору привіт єрархії Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоєрархів православної і католицької Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві»[23].

Блаженніший висловлює своє занепокоєння тим, що східні католики втрачають знамена й індивідуальні властивості обряду, дисципліни й богословської науки та механічно присвоюють собі латинські елементи, які порушують одноцільність їхнього обряду.

Як і великий Митрополит Андрей, Блаженніший Йосиф віддавав усі свої сили для наближення християнського Сходу, насамперед з нашими нез’єдиненими братами на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватися з Апостольським Престолом, зберегли свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан в Церкві, коли то обидві Церкви, визнавали ті самі догми віри і признавали рівність обрядів, з яких кожний самостійно і рівноправно розвивався[24].

У підході до обнови східної традиції Йосиф Сліпий ставить на перше місце не вишукування різниці та відчуження, а плекання взаємозв’язків, пошани та любові, адже не можна забувати й того, що вплив західної і східної Церкви був взаємний. Розмежування східної і західної теології завдавало би шкоди як першій, так і другій. Опора східних теологів на своїх традиціях має поєднуватися з засвоєнням досягнень західних теологів. Водночас він вважає за доконечну потребу літургічної однаковості. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність, хоч однаковості вимагає українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку та нез’єдинену). Утвердження обрядової однаковості тісно поєднується з прагненням до національної соборності і може мати на неї лише позитивний вплив. Прагнення до богослужбової однаковості схвалив Унійний з’їзд (1936 р.), і воно відповідає потребам широких верств людей. Але Йосиф Сліпий застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні. За основу такої обрядовості потрібно брати початок XVII століття, тобто перші часи Унії, і «відповідно до того приймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає за змістом або бодай за формою духові обряду». Такий підхід обгрунтовується вже тим, що українці прийняли Христову віру в Візантії і не втрачали з нею зв’язку. До перших десятиріч XVII століття український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменш чужим постороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», «був наскрізь нашим і природним життєвим твором Церкви»[25].

У науковій спадщині Йосифа Сліпого є низка праць присвячених славним іменам християнської Церкви. Серед них: продовжувач праці святого апостола Андрія патрон Українського Католицького Університету св. Климентій Папа, з яким християнство на українських землях пов’язує своє розповсюдження. Ще одним проповідником церковної єдності на землях наших предків став папа Мартин І, якого після вислання з Риму катували в Константинополі і засудили на кару смерті та згодом його заслали в Крим, де він помер як мученик 655 році. З тими папами Йосиф Сліпий пов’язує святого Максима Ісповідника, якого після Лятеранського синоду заслали на береги Чорного моря до Лазіки. Блаженніший підкреслив, що «та трійця піддержала церковну єдність, яка пізніше ще затіснилася і ще розвинулася за Володимира»[26].

Він також пише праці про св. Йосафата, Митрополита Йосифа (Рутського), свого Великого Попередника Праведного Митрополита Андрея, які все своє життя віддали на працю задля єдності Церков. «Праця про святого Йосафата закінчується словами «І як Унія творами св. Йосафата відразу засвідчила, що вона народові і нашій історії не чужа, що опирається на наших народних переданнях і культурі, так зазначила вона твердо, що їй також лежить на серці соборність України». Українці будуть завжди вдячні милосердному Богові за те, що вибрав з нашого народу такого великого і невтомного борця за здійснення Христового бажання: «Щоб усі були одно»[27].

Під час тризни в 30-і роковини смерті Митрополита Андрея Блаженніший Йосиф сказав: «Сьогодні ми звеличуємо пам’ять Великого Митрополита, ісповідника віри, аристократичної крови й динамічного духа. Величаємо того мужа молитви й глибокої мислі, якого також високо цінили православні як піонера діалогу з нашими православними й англіканськими братами. Він був генієм безмежної величі й проникливости. Його покірне святе життя, його відданість, повна змагань проти противників, стали причиною беатифікаційного процесу, який вже напівзавершений». Блаженніший написав окрему статтю про участь Митрополита Андрея в утвердженні католицької Церкви в Росії. Зразу після свого визволення в 1917 році Митрополит провів у Петрограді синод, який називався Єпархіальним Собором Греко-Католицької Церкви в Росії. Учасники синоду визнали першість папи римського при збереженні свого греко-східного обряду. Синод зобов’язав священиків «видвигати позитивну сторону католицької науки, а рідко запускатись в полеміку». Визнавались усі святі, яких канонізувала Католицька Церква, особливо «небесний покровитель святого Зєдинення» священомученик Йосафат, архиєпископ Полоцький»[28].

Блаженніший Йосиф як соратник Митрополита Андрея і продовжувач його справи пішов тим же шляхом. Він віддавав всі свої сили для зближення християнського Сходу з Католицькою Церквою. З цією метою проводить багато заходів: «реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці тощо»[29].

У своєму «Заповіті» Патріарх Йосиф, будучи пристрасним прихильником вселенського екуменізму, заповідав насамперед молитися, працювати і боротися за збереження «християнської душі кожної людини українського роду і за весь український рід» та просити Всемогутнього Бога, щоб «він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріархату Української Церкви»»[30].

[1] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. – 496 с.

[2] Tretjakewitsch L. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia. A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity // Das Östliche Christentum. – Bd. 39. – Würzburg, 1990.

[3] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 450.

[4] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 47.

[5] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 78; Я. Москалик, Ідея об’єднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[6] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 34; Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[7] Цит. за: Шептицький А. Пастирське послання до духовенства «Зближаються часи…» від 26. ХІ, 1907 р. // Шептицький А. Пастирські послання 1899 – 1914 рр. – Львів: АРТОС, 2007. – Т. 1. – С. 64.

[8] Див.: Гузар Л. Андрей Шептицький – Митрополит Галицький (1901 – 1944) провісник екуменізму. – Вид. друге. – Жовква: Місіонер, 2015. –  С. 481.

[9] В. Ленцик, Нарис історії Української Церкви, Львів 2003, с. 453.

[10] Я. Москалик, Ідея обєднання церкви за вченням митрополита Андрея Шептицького // Богословія. Том 67. Книги 1-2, Львів 2003, с. 92-93.

[11] Л. Гузар, Митрополит Андрей Шептицький та екуменізм // Богословія. Том 65. Книги 1-4, Львів 2001, с. 39.

[12] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 24.

[13] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 27.

[14] Там само, с. 27.

[15] О. Мишанич, Митрополит Йосиф Сліпий перед «судом» КГБ (За архівними джерелами), Київ 1993, с. 5.

[16] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 80.

[17] Там само, с. 81.

[18] Унійний З’їзд у Львові, Львів 1937; Унійний З’їзд у Львові // Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала (Opera Omnia Kyr Josephi Slipyj-Kobernyckyj-Dyčkovskyj Archiepiscopi Maioris et Cardinalis). Зібрали о. проф. д-р Іван Хома і о. д-р Юрій Федорів (Collegerunt Presb. Prof. Dr. Joannes Choma et Presb. Dr. Georgius Fedoriw). Том V Vol. Рим 1971 Romae, с. 95-106.

[19] Біографічний нарис Патріарха Йосифа Сліпого, підготовлений з нагоди 40-ліття (1.11.1944) його вступлення на Галицький митрополичий престіл у Львові єпископом Іваном Хомою та о. д-ром Іваном Музичкою // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 25.

[20] І. Дацько, Екуменічна й еклезіологічна мисль Патріярха Йосифа // http://www.ecumenicalstudies.org.ua/sites/default/files/docs/Ekklesiologia_Slipoho.pdf.

[21] W. Dushnyk, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council, 1962-1965. A collection of articles, book reviews, editorials, reports, and commentaries with special emphasis on Ukrainian-Rite and other Eastern Churches, New York-Winnipeg-Paris 1967, pp. 46-47; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 196-197; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 99; The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965). Translated by Jaroslav Z. Skira; annotated by Karim Schelkens, Leuven-Paris-Walpole, MA 2012, pp. 131-132.

[22] За Рідну Церкву. Офіційний Бюлетень Централі Комітетів оборони Обрядів, традицій і мови Української Католицької Церкви у США і Канаді. Рік ІІІ. 1968. Ч. 3-4 (21-22). Маємо Блаженнішого Верховного Архиєпископа. Частина третя. З нагоди приїзду їх Блаженства Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа до Канади в червні Р. Б. 1968, Торонто 1968, с. 5; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 195; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 98. Більше про Митрополита Йосифа та питання Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі див. у: Л. Геник, Митрополит Й. Сліпий і проблеми Східних Церков на ІІ Ватиканському Соборі // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції на пошанування 110-ї річниці від дня народження Глави Української Греко-Католицької Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого (11-12 жовтня 2002 р.), Івано-Франківськ 2002, сс. 72-76.

[23] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 64.

[24] Там само, с. 21.

[25] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 24.

[26] Там само, с. 35, 37.

[27] Там само, с. 48, 52.

[28] О. Гринів, Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог, Львів 1994, с. 60.

[29] Г. Гладка, Екуменічні пошуки патріарха Йосифа Сліпого в контексті релігійної і суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея Шептицького // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність, Івано-Франківськ 2002, с. 79.

[30] Заповіт для духовенства та вірних Патріарха Йосифа Сліпого // Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів 2003, с. 163-182.

(Українська) Уривок із спогадів про Патріярха

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Леонід Рудницький

 

Уривок із спогадів про Патріярха

Звичайно так буває в житті, що чим старший чоловік, тим більше він живе минулим, згадуючи часи, коли був молодим. Пам’ять про роки молодости наповнює життя старшого віку і дає нагоду втекти від немилого, а то й важкого сучасного в далекі, часто ідеалізовані дні молодости. У літературі є багато прикладів того роду ескапізму, себто втечі з сучасности. „А згадаймо, може серце хоч трохи спочине”, каже Тарас Шевченко і лине думкою у славну добу гетьманів, а Микола Зеров, пишучи про дванадцять Евангелій у вірші „Чистий четвер”, сприймає їх як алегорію „про наші підлі і скупі часи”.

Згадуючи минуле, ми часто ідеалізуємо тих людей, які тоді були з нами і які вже відійшли у вічність. „De mortuis nil nisi bene”, – каже старинна приповідка, і це мабуть головна причина цього нам притаманного наставлення до того, що було колись.

Боже Провидіння дало, що з сибірської тундри, по вісімнадцяти роках заслання та каторги, прийшов року Божого 1963 до столиці первоверховного апостола Петра, український ісповідник віри Йосиф Сліпий, і став совістю Ватикану та розпочав новий етап в історії нашої Церкви.

І так, як колись він із нетрів Казахстану, чи каторжних таборів Колими своїми посланнями закликав до бою свою Церкву й свій нарід проти червоного антихриста, та своїми словами навіть найбільш зневіреному давав нову силу і віру, так і після його звільнення (завдяки зусиллям Папи Івана XXIII і Президента США Джона Ф. Кеннеді), його виступи та промови на світовій арені, вказували цілому християнському світові на небезпеки угодовства з цим же червоним антихристом.

Твердий і незламний був його дух на засланні: „Бог з Вами” – писав він з нагоди Різдва Христового 1947-го року. „Бог є і буде всюди з Вами, дорогі Браття і Сестри. Бог є у Ваших хатах, в містах, у селах. Бог є з Вами на важкій колгоспній панщині. Бог є з Вами у Ваших землянках і підпільних сховищах. Бог є з Вами в тюрмах і засланнях. Бог є з Вами в час Ваших мук, тортур і розстрілів. Бог є і з нашими стрільцями-повстанцями. Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многостраждальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить Вашу боротьбу проти антихриста та винагородить щедро всі Ваші муки і кривди. Віруйте Йому одному. Тримайтесь своєї віри батьківської, своєї рідної землі батьківської, своїх хат, своєї мови і Божої правди. Не бійтеся гонення, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа й Бога-Отця нашого”. Ця жахлива дійсність, що виповнювала тоді щоденне життя нашого ісповідника віри і яка випробовувала його вірність Христові та Його Церкві, що гартувала до подільших випробувань, ще досі не досліджена як слідю

Тут, до певної міри, «завинив» сам  Патріярх Йосиф. Він не дуже охоче розповідав про тортури і насилля. У його автобіографії, написаній (подаємо за автографом) «під час ферій 1963 ш 1964 р. в Монастирі отців пасіоністів в Неттуно», дуже мало сказано про фізичне переслідування його. Ось один з нечисленних описів допиту:

«Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника, який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, в яких він тамм небагато довідавя. На однім з таких допитів, він розлючений казав, що кости мені поломить, якщо я не скажу всього і казав секретарці за братися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його, і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого ґабінету і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити».

В його автобіографії ці згадки про тортури дуже епізодичні, губляться серед іншого. Читаючи, мимоволі відчуваєш, що автор не хоче про них писати. Ці тортури слідчі часто намагалися замінити на спокуси. Знаємо, що Блаженнішого ще в 1960-му році завезлии із Сибіру в Київ, де йому зроблено ряд «пропозицій». Совєтський уряд дуже хотів, щоб глава УГКЦ відрікся Риму і Святішого Отця і за це обіцяли йому сан Патріярха Росії. Блаженніший рішуче відкинув ці пропозиції. Ось одна з його згадок про такий епізод його тюремного життя (ст. 192): «В Києві на стації чекало дві машини і завезли мене до тюрми на вулиці Короленка 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо вязнів возять «чорним вороном», а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився ю працювати в Академії Наук, як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познакомитимя з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною».

За такі відмови його карали. Ось як про це йдеться у статті Владики І. Хоми (ст. 34-35): «Там, у київській тюрмі, в ізоляторі, Блаж. Йосиф, маючи 70-тий рік життя, виснажений до краю 16-літньою каторгою та допитами, написав на самі свої уродини 17 лютого 1961 року два довгі письма-оскарження совєтської влади на україні. Одне було заадресоване до першого секретаря комуінстичної партії в Україні, а друге до українського уряду.

Мабуть за те кинули його на найтяжчий етап з Києва до Мордовії, куди приїхав в жовтні 1961 року. 12-ть жахливих пересилок, з найгіршими бандитами, в голоді і нічних холодах Десь над Волгою, думав, що згине, сів коло «параші» і тоді якісь незнайомі прийшли і взяли його ближче вікна. Дуже тяжко хворий доїхав д о Мордовії, дістав запалення легенів і лікар положив його до стаціонаря, але «опер» викинув його зі стаціонаря з гарячкою 39-40°Ц. Мусів лежати в бараку і литовський священик о. Сваринскас-фельчер врятував його піґулками пеніциліни, але ослабло серце. Найтяжче було йти в «уборною» поза табір на холоді, у пурґу, при 40°Ц морозу.

По місяці-півтора відіслали Блаженнішого назад до ляґру «вєрующих». Раз вигнали Блаженнішого вночі на якусь роботу і начальство думало, що він не вийде і впродовж 2 годин було 3-4 контролі, від найвищої до найнижчої влади, щоб провірити чи він вийшрв вночі на роботу».

Твердий і незламний був його дух і після вісімнадцятилітнього заслання. Дня 23 жовтня 1971 року на двадцять шостому засіданні третього Папського Синоду, в присутності Святішого Отця Папи Павла VI, тодішній наш Верховний Архиєпископ сказав такі незабутні потрясаючі слова: „Українці-Католики жертвували гори трупів та ріки крови за католицьку віру і за вірність Апостольській столиці. І тепер вони терплять жахливі переслідування, і що гірше, ніхто не стає в їх обороні. Тепер внаслідок дипльоматичних переговорів, українців католиків, які так багато страждали як мученики й віросповідники, усунено як незручних свідків минулих страхіть. Ватикан став в обороні католиків латинського обряду, але він забув 6 міліонів українських вірних, які страждали релігійні переслідування”.

Ці слова справді потрясли світом. Ісповідник віри Кир Йосиф Сліпий став тоді для українців, а особливо для моєї ґенерації, уособлення всіх тих християнських чеснот, які були вже дещо призабуті у часи добробуту і спокою. Він пригадував нам і цілій Вселенній, що сутність Христової Церкви не є зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитра дипломатична гра. Ми усі тоді зрозуміли, що правдива сила і велич Церкви – це гідна поведінка Божого люду – ієрархів, священнослужителів і мирян, оперта на мужнім зносенні страждань, непохитній вірі у Божу справедливість і невтомній боротьбі за Божу правду.

Вплив Патріярха Йосифа особливо на людей моєї ґенерації був величезним. У ці негеройські, можна навіть сказати, угодницькі часи т.зв. Ostpolitik  Ватикану, ми, члени УКЦ, об’єднані у Патріярхальному Русі, стали творити свого роду ecclesia militans – воюючу Церкву у найкращому розумінні цього слова. Завдяки нашому Патріярхові, ми почали почувати себе членами могутньої духової спільноти, яка під його проводом мобілізувала не тільки українських християн (для об’єктивности, мушу додати, що нажаль не всіх), але і також мала стати важливим чинником у лоні Вселенської Церкви і її дороговказом на шляху до правдивого екуменізму. Ми були наснажені духом величі нашого Патріярха. Ми захоплювалися його словами і ділами. Він був для нас будівничим духової держави, а ми – його лицарі-слуги. Нагадаю лиш коротко деякі його конкретні почини:

  1. Патріярх Йосиф відкупив і відновив найстаршу українську парохію поза етнічними межами України Храм Святих Сергія і Вакха у серці вічного міста;
  2. Він заснував Український Католицький Університет і велів зорганізувати його філії по цілому світі;
  3. Він збудував прекрасний храм Св. Софії у Римі;
  4. Він відновив студитський устав і закупив монастир Студіон на периферіях Риму;
  5. Він допоміг закупити будинок, де сьогодні міститься УВУ в Мюнхені;
  6. Він об’їхав усі українські поселення у світі, зміцнив нашу громадськість, надаючи їй почуття єдности і сукупности, а нам, його молодим воїнам, почуття причетности до великого діла і охоти до жертвенної праці. Він заохочував нас  до  неї ділом  і  словом,   інколи  дуже  простим  і  всім зрозумілим. Наприклад, у Римі, підчас торжественної літургії у день 80-річчя його народин, він сказав: „Кожний з нас мусить сповнити свій обов’язок. Історія наші діла оцінить, а Бог нас винагородить”. Які прості та легко зрозумілі ці слова, яка у них глибока істина.

Я особисто буду завжди вдячний Божому Провидінню, що я мав нагоду жити в той час, коли він був фізично тут між нами і служити йому. Я йому завдячую дуже багато щодо свого особистого розвитку, як людина і науковець. Через нього я глибше збагнув сутність життя і природу людини. Про це можна би говорити годинами. Але це було б не на місці. Сьогодні я хочу тільки поділитися з Вами трьома епізодами з мого життя, які дали мені змогу дещо вглибитися в особистість і характер Патріярха Йосифа, краще зрозуміти його, як людину, і бодай дещо збагнути це йому притаманне таїнство ісповідництва віри.

Перший епізод взятий із Евхаристійного конґресу, що відбувся у місяці лютому 1973 року у Мельбурні, Австралія. Блаженніший Патріярх Иосиф летів з Риму до Мельбурну 32 години. Зараз після приземлення літака обступили його журналісти і відбулася доволі імпромпту пресова конференція. Блаженніший виглядав свіжим і цілком невтомленим, він жваво і бистро відповідав на різні запити репортерів. Один із них спитав його, чи він читав тоді дуже популярний роман “The Shoes of the Fisherman” австралійського новеліста Морріса Веста, який свого героя, Папу Кирила Першого побудував на особі Патріярха Йосифа, і що він про цю книжку думає. Патріярх махнув рукою і відповів: «Та що я можу про це сказати, книжка Веста це є фантазія», – він ужив англійське слово fiction. Репортери сипали дальше питаннями й врешті впало це, що їх найбільше цікавило: „А чи Вас там, у Сибірі, дуже мучили?” Патріярх легко усміхнувся і відповів: „Читайте книжку пана Веста, там все написано”. Цей, німці кажуть schlagfertig, спосіб відповіді на неприємне питання викликав веселий і подивляючий сміх між журналістами і рівночасно продемонстрував почуття гумору Патріярха і його дотепність; а у нас, українців, знову ж, певну гордість, як легко і вміло, таким невимушеним простим способом наш Патріярх дає собі раду із запитаннями від міжнародної преси. Цю шляхетну простоту Патріярха мали особливу нагоду пізнати ці люди,  які з ним співпрацювали і які йому служили. Ще до сьогодні ходять про нього різні анекдоти – автентичні й фіктивні – у Римі і різних містах світу, де він бував.

Варта би їх зібрати, бо вони є також свідоцтвом його величі та гуманності. Саме ці його прикмети і його благородний вплив на нас, „малих” людей, схопила в одному із своїх віршів поетеса Зоя Когут, який дозволю собі тут навести в цілості:

 

Бредеш життям – байдуже і безкрило,

Десь в натовпі розтоптана пилина…

І раптом – відчуваєш дивну силу!

І раптом – розправляєш гордо спину,

І голову підносиш:

Ти – Людина!

 

Ти – частка вічности!                                                                                     Тобі дано любити,                                                                                               Тобі дано – дивитися на небо!

Тобі дано – твій клаптик твого світу

Світлішим залишити після себе!

 

Тобі дано боротись і горіти!

Тобі дано!.. А ти бродив безсило.

Хто ж міг в тобі надії воскресити?

Хто поглядом підніс твій зір від пилу?

 

Лиш сильний духом міг малу людину

Так сколихнути!..

Усміх Ваш… Обличчя…

Хто зрозумів, що в день той, в ту хвилину

Ходив між нами

Велетень сторіччя

І Син Великий – України?!

 

Цей вірш, заголовок якого „Хто зрозумів”, може найкраще схоплює ту людську велич нашого Патріярха і його вплив на таких людей, як ми, у яких він зумів запалити ту іскру любови до своєї Церкви і свого народу.

Другий епізод, який доволі чітко залишився мені у пам’яті, підкреслює інший вимір людськости нашого святця: Гаряче римське пообіддя. Навколо УКУ повна тиша. Всі відпочивають – панує глибока ненарушима своїм маєстатичним спокоєм santa siesta. Тільки я чогось не витримав у кімнаті, вийшов на двір і став при воротах університету між статуями Котляревського і Шашкевича та покурював цигарку. Раптом тишу порушив гуркіт мотору. На площу Св. Софії в’їхало елегантне авто, з якого висипались чотири монахині і, побачивши мене, відразу попрямували до входу університетського будинку. Вони мені представились: сестри з Голяндії, які на рекомендацію Кардинала Віллібрандса приїхали сюди запізнатися з російською Церквою і російською культурою. Я їх чемно, але, признаюся, без великого ентузіязму, привітав і зараз же поправив їх ляпсус; мовляв – це українська Церква, український університет і російську культуру тут годі шукати. Попровадив я їх у бібліотеку, де вони, оглядаючи фонди, почали дивуватися, як багато тут російських книг. Я знову доволі здержано звернув їм увагу, що це не russische, a ukrainische Bucher. Говорили ми, до речі, по-німецьки. Але коли вже одна з сестер защебетала мені щось про російського кардинала Сліпого, з яким вони хотіли б мати авдієнцію, то мені урвася терпець і я з коротким arrivederci залишив їх у бібліотеці і вийшов на двір, щоб з досади закурити. У дверях зустрів я Патріярха у камелявці із жезлом, у доброму настрою, він відразу побачив монахинь і зараз же дав мені вказівки: „Пане професоре [він дуже цінив професорів і любив вживати цей титул], маємо гостей, не лишайте їх самих, підіть до них, займіться ними, розкажіть їм про нас, про нашу культуру…” Я трохи зімнявся, адже як сказати Патріярхови, які то мудрі ці наші гості, але таки ляпнув так просто з моста: „Та я вже пробував, Ваше Блаженство, але вони Вас називають росіянином”. „Що Ви кажете”,- скрикнув Блаженніший, – „от дурні баби! Лишіть їх в спокою”. На мене ці слова зробили дуже велике вражіння. Перший раз у моєму житті, я відчув себе майже на такому самому рівні, як Патріярх і з великою насолодою пішов у бібліотечну салю і здивованим монахиням, які, побачивши постать кардинала вже були рушили до нього, сказав з великою насолодою слова: Seine Seeligkeit der ukrainische Patriarch Josyf Slipyj erteilt heute keine Audienz.

Третій епізод, яким кінчаю це коротке своє слово, відбувся також у Римі. Був це час дуже важкий для Патріярха Йосифа. Східна Конгрегація і деякі з наших владик спричинили йому тоді велику прикрість. Він нічого не говорив нам, але по нім було пізнати, що він дуже страждав. Ми усі професори і студенти, котрі були на курсах в Римі, відчували це. Нам жаль було нашого Патріярха, але ми не могли його потішити, ми ж не були йому рівними. Він був сам у своїй екзистенціяльній самотності. Ми його майже цілими днями не бачили  я також почувався погано, хотілося щось зробити, але не знав що. І от якось під вечір я пішов до сутеренної каплиці, (яка до речі вже не існує -перетворено її на склад книжок), щоб трохи знайти душевного спокою. У каплиці панували сутінки, блимало світло свічад, а перед престолом стояв Патріярх. Я перехрестився і став при дверях щоб змовити молитву, але мимоволі моя увага зосередилася на постаті Патріярха. Він стояв звернений обличчям до престола і молився, але це не була молитва у звичайному розумінню цього слова. Він підносив руки, здвигав раменами, він розмовляв з своїм Творцем. Мені стало якось ніяково. Я чув як він жалується Богови, як вибачаєтеся перед ним. Мабуть так колись у сибірських казематах він говорив із Всевишнім, коли доводилося зносити фізичні муки і тортури, а тепер духове терпіння. Я перехрестився ще раз і тихо відійшов, відчувши, що я є небажаним свідком інтимної розмови ісповідника віри з Богом. Образ цієї зворушливої молитви Патріярха залишиться у моїй пам’яті до кінця життя.

Святочна громадо, ми, що жили у 20 столітті помимо усіх трагедій і страждань, мали неабияку ласку Божу. Боже провидіння дало нам двох великих святих мужів, які зуміли зберегти нашу Церкву і наш нарід у часи жахливого лихоліття: слуг Божих Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Що більше: ми живемо у часах, коли сповняються їх візії. Наша Церква вільна в Україні і сильна на поселеннях, її главою є той муж, що його назначив Патріярх Йосиф – Блаженніший Любомир Гузар.

Сьогодні, у цей святочний день і у майбутньому, впродовж нашого цілого життя, дякуймо молитвою і ділами Всевишньому за цю велику ласку і жиймо згідно із словами „Заповіту Блаженнішого Патріярха Иосифа”, сказаних до нас усіх: „…Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!”

 

Ярослав Пелікан – людина Відродження ХХ віку.

Вступне слово до україномовного перекладу книги Ярослава Пелікана “Ісповідник віри між Сходом і Заходом: портрет українського кардинала Йосифа Сліпого”

Академік Леонід Рудницький

Моє знайомство з Ярославом Пеліканом я завдячую тогочасному парохові церкви Христа Царя у Філядельфії о. Мартинові Канаванові. Підготовляючи разом з проф. Мирославом Лабунькою симпозіюм «Українська Католицька Церква 1945-1975», який відбувся 19 квітня 1975 року в ЛаСаль Університеті , я звернувся до о. Канавана з проханням порекомендувати провідних іноземних науковців Церкви, які могли б зайнятися історією Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) і тим самим звернути увагу наукового світу на її трагічну долю. Це був початок довголітньої співпраці між ЛаСальським університетом та Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США, яка продовжується і сьогодні, про що яскраво свідчить міжнародна наукова конференція «Катакомбна Церква в ХХ столітті», що відбулася 3 травня 2014 року з нагоди 25-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. В тих часах Україна взагалі, а УГКЦ зокрема, були мало відомі в англомовному світі і того роду конференції мали в додатку до наукового збагачення також завдання популяризувати українську справу на міжнародній арені. Причина такого стану була в тому, що ціла історіографія Східної Европи базувалася головно на працях російської, царської еміґрації, в яких Україна як окрема держава не існувала взагалі, а згодом – комуністичного наукового світу, де вона існувала тільки марґінально як одна із 15 республік Совєтського Союзу. Додатковою причиною цього стану було упередження естаблішменту західного наукового світу до еміґраційних науковців, яким закидалося брак об’єктивности.

О. Канаван відразу запропонував цілу низку науковців, а між ними – прізвище Ярослава Пелікана, яке вже тоді було широко відоме в науковому світі. Його книжки рецензувалися не лише у наукових виданнях, але й отримували широкий відгук в американській пресі, особливо в New York Times . Уже в той час він, професор Єльського університету, користувався величезним авторитетом: стаття за його іменем мала велику вагу, на конференціях гуманітарного, а особливо історичного спрямування його цитували як одного з найвидатніших мислителів тогочасної доби. У своїх викладах і наставленні до науки був дуже об’єктивний, мав феноменальні знання, з пам’яти цитував різні погляди та різниці в доктринах поодиноких віроісповідань, контроверсійні моменти викладав безтенденційно і був дуже вдоволений, коли після викладів студенти запитували його: «А яку позицію в цій справі займаєте Ви?» Це було для нього найбільшою похвалою, яка засвідчувала його об’єктивність. Як згадано в його біографії, впродовж свого життя Ярослав Пелікан удостоївся численних відзначень, почесних докторатів, премій і нагород, престижних призначень, проте одній з його мрій не судилося здійснитися. Котрогось дня він зізнався мені, що його особа є серйозною кандидатурою на пост бібліотекаря Конґресової бібліотеки США. Як відомо, це найстарша федеральна культурна установа в Америці і найбільша бібліотека в світі. На жаль, Пелікан не був фаворитом тогочасної Першої Леді США Ненсі Рейґан, яка вплинула на призначення іншої особи.
Звернувшись до нього із запрошенням взяти участь у згаданому симпозіюмі, я був приємно здивований, що цей світової слави науковець відразу погодився виступити на форумі ЛаСальського університету за надзвичайно скромний, навіть можна сказати символічний гонорар. Це був початок нашої довголітньої дружби і співпраці, що увінчалася виданням книги Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. На цій конференції Пелікан вперше запізнався з елітою науковців, що займалися дослідженням української історії, богослов’я та канонічного права. Тут він мав нагоду особисто нав’язати контакт з таким світочем канонічного права, як о. Віктор Поспішіль, визначними активістами патріярхального руху політологом і знавцем сучасної української проблематики Василем Маркусем та професором історії Церкви о. Петром Біланюком, як і з іншими науковцями українського походження. Всі вони зробили на Пелікана позитивне враження. На наступних зустрічах і конференціях (між ними «Українське християнство напередодні свойого другого 1000-ліття», яка відбулася 6 жовтня 1984 р. знову ж в ЛаСаль університеті) він також пізнав інших представників українського наукового і церковного світу, серед яких Архієпископ Максим Германюк, Митрополит Вінніпезький, якого Пелікан дуже цінив за його науковий фундамент, та єромонах Любомир Гузар, про якого він згодом у приватній розмові зі мною сказав наступні слова: “This man has dignity!” (Ця людина має гідність). Коли Пелікан розпочав працю над книгою про Патріярха Йосифа, тогочасний Архімандрит Студитів о. Любомир Гузар запросив його до монастиря Студіон, щоб він мав можливість краще ознайомитися з українською духовністю, яку ми плекали в діяспорі. Тоді теж поглибилося це знайомство між ними і підтвердило перше враження про майбутнього Главу Церкви, що його Пелікан виніс із зустрічі в ЛаСаль університеті.
Наше багатогранне спілкування з Ярославом Пеліканом, що – окрім історії Східної Европи загалом та християнства на цих теренах зокрема – охоплювало такі пекучі теми, як екуменізм, анти-семітизм, апартеїд, діяльність мафії, вплив комунізму на людські душі, сутність і завдання університету тощо, відбувалося трьома шляхами: під час зустрічей з різних нагод, коли він перебував у Філядельфії; телефонним шляхом та епістоляріїв у формі коротких листівок. З огляду на його професійний стаж та різницю в віці між нами, я почувався завжди як учень перед своїм ментором. Будучи ґерманістом, мені було приємно спілкуватися з ним не тільки з огляду на його досконале знання німецької мови, але й німецькомовного світу та його культури. Я з молоду любив Ґете і у наших розмовах про його творчість, цитатами з якої ми часто перекидались, ми переходили з тематики поезії до метафізики, застановляючись над значенням життя та його змістом.
Цікаво, що такої великої слави науковець був глибоко віруючою людиною, адже на Заході люди науки як правило не виявляють активности в релігійному житті. В той час вияв релігійности у провідних секулярних, а навіть в католицьких університетах, міг зашкодити розвиткові наукової кар’єри. Перехід Пелікана в православ’я показує, між іншим, як наукове заняття може сприяти духовному росту людини: повне інтелектуальне охоплення традиції Сходу, про яку він так багато писав, розбудило в ньому східно-християнські ґени та дали поштовх до «повернення до православ’я» – крок, який, на мою думку, могла зробити тільки глибоко віруюча людина. Безумовно, до цього причинилися також його професори, особливо Іван Меєндорф та Александр Шмеман, яких він високо цінив. Виявом його гордости з приналежности до східно-християнського світу був рівно ж той факт, що він часто згадував свого відомого епоніма Ярослава Мудрого і не реагував позитивно на різні спроби колег американізувати його ім’я і звертатися до нього американським відповідником Jerry. Знаючи мою приналежність до Греко-Католицької Церкви, Пелікан зараз після свого «навернення» потелефонував мені і напівжартом сказав: «Як Ти вже напевне знаєш, я перейшов на православ’я. Чи ми залишаємося друзями?» Хоч цей факт був для мене несподіванкою, я очевидно побажав йому всього найкращого і це жодним чином не вплинуло на наше подальше спілкування.
Ідею написання книжки про Патріярха Йосифа Сліпого авторства міжнародного науковця висунув вперше о. Любомир Гузар і попросив мене знайти відповідного кандидата. Я спочатку звернувся до Нормана Казенса, який, як посол Президента США Джона Ф. Кеннеді та Папи Івана ХХІІІ, суттєво причинився до справи звільнення Кир Йосифа з ув’язнення. Казенс, очевидно, не був науковцем, а радше журналістом-публіцистом, але його ім’я було загально відоме в американському світі і книжка його авторства напевно була б користувалася великою популярністю. На жаль (або на щастя), він написав лист з відмовою, в якому пояснив, що мав інші пляни, а також що стан його здоров’я не був найкращий. Проаналізувавши і відкинувши з тих чи інших причин різні кандидатури та переговоривши справу з д-р Романою Навроцькою, тодішньою місто-головою Товариства «Свята Софія» США, я звернувся офіційно до Ярослава Пелікана з пропозицією написати і видати у престижному американському видавництві ґрунтовну наукову працю про Патріярха Йосифа. У його відповіді знову виявилося об’єктивне наукове наставлення Пелікана, адже він сказав: «Не сподівайся, що я напишу гаґіоґрафію». Вибором Пелікана для виконання цього завдання був вдоволений о. Любомир Гузар, який відразу сформулював плян, що після написання книжки про Сліпого Пелікан повинен написати працю про Шептицького. На жаль, в силу різних обставин Пеліканові вдалося завершити лише монографію про Патріярха Йосифа. Одна із причин знаходиться в його листі до мене з 22 грудня 1991 року: «Благословенного Різдва бажаю Тобі і Твоїм найближчим, яке напевно є тим яскравіше в світлі позитивних подій в Україні! Ці події несуть певну двозначність, тому що це означає, що величезний архівальний матеріял, до якого я не мав доступу, пишучи «Ісповідника», є тепер відкритий. Але я справді не можу приступити до вичерпного дослідження, що його вимагає будь-яка солідна книжка про Митрополита Андрея. З великим жалем, я повідомив о. Гузара, що не зможу написати заплянованої біографії, за що перепрошую. Ярослав».

Велику ролю в написанні книжки Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj відіграв Владика Іван Хома, якого Патріярх Йосиф в колі близьких співпрацівників називав «Владика Святий», а Ярослав Пелікан, пізнавши його особисто, «охрестив» його «Маленьким Єпископом». Було запляновано, що Пелікан приїде до Риму, попрацює в архівах, запізнається з довкіллям Патріярха, між іншим з о. д-ром Іваном Музичкою та о. д-ром Іваном Дацьком, і приступить до написання книжки. Моя скромна роля зводилася до функції ґіда і перекладача головно між Владикою Хомою (який не знав англійської) та Пеліканом (який не говорив українською, хоч читав без труднощів), але вже протягом першої зустрічі цих двох науковців виявилося, що я є властиво «третій зайвий»: Пелікан користувався знаннням словацької мови, а Владика мішав польську з українською і вони чудово порозумілися. Владика Хома настоював на зустрічі Пелікана з прем’єром Італії Джуліо Андреотті, який надзвичайно позитивно ставився до Блаженнішого Йосифа після його приїзду на Захід і дуже багато йому допомагав в розбудові українського Риму. Однієї неділі ми втьрох поїхали на зустріч з Андреотті, яка тривала понад годину. За словами Пелікана одразу після цієї розмови, він виніс небагато інформацій, потрібних йому для книжки, що мене особисто здивувало, позаяк я був під враженням, що погляд Андреотті на Кир Йосифа був дуже цікавий, особливо тому що був обумовлений свого роду особистим пієтетом до особи Блаженнішого. Я відчув, що Андреотті збагнув ісповідництво віри Патріярха Сліпого.

Зі свого боку я намагався надати Пеліканові всебічну джерельну підтримку, але з уваги на мій брак професійного вишколу в царині історії Церкви, великою домогою був мій вуйко, проф. Григор Лужницький, який мав в своєму розпорядженні величезну приватну бібліотеку, що з неї ми надсилали усі необхідні матеріяли. Коли цього було недостатньо, ми навіть їхали до Конґресової бібліотеки у Вашінґтоні в пошуках необхідних джерел, за що Пелікан завжди щиросердечно дякував у своєму листуванні. Він звертався до мене із специфічними питаннями, на які ми намагалися дати вичерпну відповідь. Можливо, саме ця поміч спонукала його попросити мене написати кілька слів на супер-обкладинку книжки, що я і зробив.

Відтак, 1990 року книжка Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj вийшла друком в відомому американському видавництві Еердман (штат Мічіґан). Товариство «Свята Софія» США старалося популяризувати її не тільки в українському, але також в американському світі. Оцінивши вартість книги, д-р Романа Навроцька звернулася до проф. Василя Ящуна з пропозицією перекладу цієї праці українською мовою, що він і зробив. В наших обставинах того роду клясик вимагає нового перекладу, виконаного згідно з сучасними науковими нормами та на відповідному академічному рівні. З цього завдання надзвичайно професійно вив’язалась д-р Ірина Іванкович. Цим виданням вона поставила гідний пам’ятник великому науковцеві Ярославові Пеліканові в українському світі, на який він собі вповні заслужив. Однак насамперед ця книга – це дарунок Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» усім братам і сестрам в Україні та «в розсіянні сущим» в річницю 70-ліття арешту Патріярха Йосифа Сліпого та початку репресій УГКЦ як пригадка про трагічний досвід неустанної боротьби українського народу за дар свободи рідного краю.

З огляду на впровадження у місті надзвичайної ситуації, спричиненої COVID-19, заплановані виклади ТСС А та НТШ А відкликано!

Шановні приятелі Товариства “Свята Софія” США!
Слава Ісусу Христу!
З огляду на впровадження у місті надзвичайної ситуації, спричиненої COVID-19, доводимо до відома, що усі заплановані виклади ТСС А та НТШ А на березень та квітень відкликано. Нові дати буде подано після завершення карантину.
Бажаємо усім Божого благословення, здоров’я та безпеки!

З повагою,
Екзекутива ТСС А

(Українська) The Josyf Slipyj Research Center at St. Sophia Religious Assn.,Inc. announces the Recitation Contest honoring Serhiy ZHADAN, a Ukrainian poet, novelist, political activist

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Where: St. Basil Academy
When: April 22, 2020

 

 

У Заздрості відбувся літературно-кінематографічний захід «Черевики рибалки»


10 березня в Музейно-меморіяльному комплексі «Рідна хата» ім. Патріярха Йосифа Сліпого відбувся літературно-кінематографічний захід «Черевики рибалки» з нагоди 55-ліття надання кардинальського титулу Патріярхові Йосифу Сліпому (1892-1984). Подію зорганізувало Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) за підтримки його Представництва в Україні.
Програму відкрила поетична прелюдія у виконанні учениці 7 класу Заздрістської школи І-ІІ ступенів Ольги Коляси та члена спілки журналістів України Петра Іванця. Молитву провів митрополичий суддя, відповідальний за Лицарів Колумба у Тернопільсько-Зборівської архиєпархії о. Роман Дутчак. Відтак, відбулася презентація роману презентацією україномовного видання роману австралійського письменника Мориса Ланґло Веста (1916-1999) «Черевики рибалки». Книгу представили перекладач Ірина Іванкович. Як повідомлялося раніше, роман побачив світ 2019 року у львівському видавництві «АРТОС» з нагоди трьох річниць: 35-ліття відходу у вічність Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984), 45-ліття ТСС А та 50-ліття собору св. Софії в Римі. Дотепер «Черевики рибалки» було перекладено італійською, еспанською, німецькою, польською та іншими мовами.
Фундаментом для головного героя книги – Кирила Лакоти – послужив життєвий подвиг Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого. Роман «Черевики Рибалки» – перша частина «Ватиканської трилогії» – вийшов друком у 1963 році і співпав зі звільненням Блаженнішого Йосифа після 18-літнього ув’язнення. Книжка стала бестселером року у США. Твір починається звісткою про смерть папи й описом приготування до конклаву, під час якого буде обрано нового понтифіка. У центрі подій – українець Кирило Лакота, католицький священник візантійського обряду в Совєтському Союзі під час Другої світової війни. Наприкінці війни його було висвячено на єпископа Львівського і незадовго після цього заарештовано та заслано до Сибіру на 17 років. Його головний слідчий, Каменєв, перебуваючи під тиском міжнародної спільноти, організував утечу Лакоти з СССР, і той, прибувши до Ватикану, довідався, що папа іменував його кардиналом. Під час конклаву саме Лакоту номіновано та обрано новим наступником св. Петра – завдяки сприянню двох впливових кардиналів: Ринальді та Лєоне, – переконаних у тому, що настав час вибору папи неіталійського походження.
Через п’ять років роман було екранізовано за однойменною назвою. З нагоди 55-ліття надання кардинальського титулу Патріярхові Йосифу Сліпому Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США підготувало україномовний переклад фільму, прем’єра якого відбулася саме в рамках події. Проєкт був фінансований анонімним жертводавцем та ТСС А. Роль Кирила Лакоти зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн. Також у фільми знялися такі світові зірки, як один з найвизначніших акторів ХХ ст. Лоуренс Олів’є та славнозвісний італійський режисер і актор Вітторіо де Сіка. Фільм номіновано на дві премії Оскар. Сьогодні україномовна аудиторія має нагоду переглянути його з українськими титрами. Проєкт реалізовано у співпраці з ЖИВИМ ТБ.
На завершення, Голова Представництва ТСС А в Україні Данута Іванкович висловила подяку присутнім за участь у заході.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США