В’язень та вигнанець

В’язень та вигнанець (Ісая 53:3-4, LXX)

Д-р Андрій Томас КАНЯ, Директор духовності у Aquinas College, Маннінґ (Австралія).

Правда про «пророцтва» Морриса Веста щодо Папи східного (візантійського) обряду. Часом правда більше бентежить, аніж фікція.

Морриса Веста часто возвеличують як свого роду пророка, який імовірно передбачив вибір Кардинала Кароля Войтили на Папський престіл. Насправді ж, книга австралійського письменника  побудована на життєвих історіях людей з іншої частини Східної Европи. Коментар д-ра Андрія Кані подає докази цьому твердженню, а також висвітлює тиск, якого зазнала Католицька Церква у Східній Европі, особливо в Україні за часів Сталінського режиму.

Замість вступного слова: Декілька цитат із фільму «Черевики рибалки» за мотивами однойменної  книги Морриса Веста (сценарій 1968 року)

Лакота: Ми повинні підготувати справжню християнську революцію: праця для всіх, хліб для всіх, гідність для кожної людини.

Кардинал Леоне: Однак без насильства!

Лакота:  Пробачте, але насильство – це відповідь на ситуацію, яка стала нестерпною, хіба ж ні?

Кардинал Леоне: Справді?

Лакота: У сибірських лаграх нас морили голодом  і поводилися з нами брутально. Я крав. Я крав хліб, крихтами якого годував чоловіка, якому охоронець поламав щелепи. Рятуючи мого товариша, я бився із конвоїром, міг його вбити. Це було жахливе пережиття: я, єпископ, міг вбити людину.

Кардинал Рінальді: Отже, Ви, як єпископ, схвалили б громадські заворушення?

Лакота: Можливо, мені б довелось прийняти це як ціну за соціяльні зміни.

Кардинал Рінальді: Ви ходите по моральному канату!

Лакота: Нам усім доводиться по ньому йти – це ціна, яку ми платимо за привілей бути людиною.

Кардинал Рінальді: А що, коли б Ви дійсно вбили охоронця?

Лакота: Не знаю, не знаю, Еміненціє. Знаю, що ми живемо в брутальному світі; діти Божі віддані під нашу опіку, і якщо нам доведеться боротися – боротимемося.

Вечір, 9-го лютого 1963 року. Холодна війна сягає апогею. Джон Ф. Кеннеді – Президент США; Микита Хрущов – лідер СССР; Іван ХХІІІ – Глава Вселенської Церкви.

Альпійський експрес мчить з Північної Італії до Риму. Завіса таємничости огортає цю подорож з огляду на одного пасажира. На станції Орте потяг зупиняється, двоє високопосадових духовних входять до вагону. Це Ватиканська агентура у своєму найкращому вигляді. Таємничого мандрівника щойно випустили із совєтського лагру в Сибірі. Хрущов особисто брав участь у звільненні пасажира, якого було засуджено та ув’язнено як «ворога радянського народу». Потяг прибуває до Риму з тридцятихвилинним запізненням. З вокзалу таємничий пасажир в товаристві одного із високопоставлених духовних, який всів до вагону на станції Орте, прибуває до монастиря у Гроттаферрата. Другий урядовець їде до Ватикану, прибуваючи до місця свого призначення рівно опівночі. Тут, обабіч кімнати Святішого Отця Івана ХХІІІ, Архієпископ Лоріс Каповілла нашвидкоруч пише повідомлення і просуває його під двері палати Понтифіка. У записці говориться:

«Святіший Отче! Я повернувся опівночі. Митрополит Сліпий прибув безпечно. Він глибоко вдячний Його Святості. Він подивляв Ваші дари і сказав: «Коли б Папа Іван у своїй великодушності не причинився до цього, я б, мабуть, уже не жив»… Він створює враження мудрої людини, сильної і водночас доброї» (Hebblethwaite,    1984, с. 476) [1].

За іронією долі, саме «опікун» Папа був не тільки ініціятором скликання Другого Ватиканського собору, але й тим, хто стримав початок нарад до приїзду Кардинала Йосифа Сліпого, вживши усіх можливих політичних засобів, яких вимагала така рішучість. Як відомо, навіть Президент Кеннеді був залучений до переговорів в справі звільнення Митрополита Сліпого з 18-літнього ув’язнення. [2]

Остаточне рішення в цій справі прийняла Верховна Рада СССР 12 січня 1963 року із умовою про те, що Кардинал ніколи не повернеться в Україну.

Наступного дня, себто 10 лютого, Папа Іван посвячує наріжний камінь коледжу Ломбарді. Він звертається до присутніх такими словами: «Учора ввечері зі Східної Европи надійшла зворушлива та втішаючи благодать, за яку я покірно дякую Богові» (Hebblethwaite,    1984, с. 477). Лише ввечері того дня зустрілися врешті Святіший Отець та Митрополит.

Коридором Апостольських Палат Ватикану крокує високий, сивобородий чоловік. Його очі віддзеркалюють роки глибоко вкоріненого страждання та мук. В кінці вестибюлю він зауважує невисокого зросту постать, зодягнену в біле вбрання, і пришвидшує хід. Не зважаючи на біль, який пронизує його кінцівки, він клякає. Архієпископ Каповілла, секретар Папи Івана ХХІІІ, згодом писав:

«То Катакомбна Церква стояла навколішках перед Намісником Христа: Церква свідчення, не слів; Церква історії, не скороминущих новин. Все ще на колінах, Митрополит Сліпий промовив слова, які закарбувались в моїй пам’яті, висловивши ревну віру, нерозривну злуку з Апостольським Престолом, рішучість жити і зробити усе можливе для свого народу» (Giampaolo Mattei, LOsservatore Romano, січень 2001).

Каповілла продовжує:

«Коли Папа Іван побачив, що Сліпий пав ниць і цілував його ноги, він поспішив підняти його з колін, цитуючи фразу з Наслідування Христа: “O feliz hora quando Iesus vocat de lacrymis ad gaudium spiritus” (Щаслива година, коли Ісус кличе нас зі сліз до радости духа). Митрополит відповів цитатою з Ісаї: “Які гарні на горах ноги благовісника, що спасіння звіщає”. І додав: “Ваша Святосте, я вдячний Вам за те, що визволили мене із темниці. За мить знову промовив, цитуючи Давида: “Мій Бог послав Свого Ангола, і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені”» (Giampaolo Mattei, LOsservatore Romano, січень 2001).

Після цього Папа Іван ХХІІІ веде Митрополита Сліпого у приватну папську каплицю. Тут Митрополит Сліпий передає Понтифікові мапу Совєтського Союзу із позначеннями місцезнаходжень численних ҐУЛАҐів. З цього моменту Папа Іван ХХІІІ тримає цю мапу біля свого ліжка, молячись щовечора за незчисленні невинні жертви, які перебувають в ув’язненні. Іван ХХІІІ написав на ній: «Серцю найближчі ті, які географічно найбільш віддалені; молитва спішить до тих, хто найбільше потребує зрозуміння і любови» (Hebblethwaite, 1984, с. 477).

Після смерти Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий став Главою Української Греко-Католицької Церкви. Його заарештовано 11 квітня 1945 року в Катедрі св. Юра у Львові та засуджено 3 червня 1946 року до восьми років каторжних робіт у совєтських ҐУЛАҐах. Згодом, коли стало відомим, що Митрополит намагався переслати пастирські листи до священиків та мирян в Україні, термін ув’язнення продовжено на наступних сім років [3]. Очевидно, ніхто із церковних ієрархів, яких, подібно як Йосифа Сліпого, було заарештовано, не дочекався 1963 року. Совєти цілковито «вичистили» УГКЦ: список усіх вбитих вказує на систематичність способу, у який комуністичний режим намагався нанести смертельний удар по осердю українського католицизму [4].

«Черевики рибака»

З часу вибору польського Кардинала Кароля Войтили, Краківського архієпископа, на Вселенський Престіл, головного героя повісти Мориса Веста «Черевики рибака», яка побачила світ 1963 року, помилково ототожнювали із особою нині бл. Івана Павла ІІ. Однак таке порівняння втрачає усю гостроту життєвої історії Верховного Архієпископа Львова, який стає керманичем Вселенської Церкви, а також дилему, яку цей вибір міг би створити в лоні Католицької Церкви.

Митрополит Кирило Лакота в дійсності ніколи не існував, принаймні як єдина особа; натомість історія Вестівського героя побудована на житті двох реальних постатей: Кардинала Йосифа Сліпого, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та Григoрія Лакоти, єпископа-помічника Перемишльської єпархії, одного із ієрархів УГКЦ, яких страчено в совєтських тюрмах.

Як керманич Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал Йосифа Сліпий майже дочекався падіння комунізму, відійшовши у вічність на декілька років перед проголошенням Незалежности України. На момент своєї смерти, він відслужив сорок літ як Патріярх своєї Церкви, з яких лише 6 місяців – на терені свого власного Львівського Престолу.

У своєму жалібному слові з приводу смерти Патріярха Йосифа у 1984 році, Президент США Рональд Рейґан зазначив: «Відданість Патріярха Сліпого Богові та свободі людей була непохитною навіть за умов покарання та вигнання за його переконання. Завдяки свідченню його життя, він став символом сили Всевишнього та людського духа. Ним він залишиться не лише у памяті українців, а й людей доброї волі усіх народів».

Йосиф Сліпий, людина, яка віддала своє життя збереженню та захистові найбільшої катакомбної Церкви, безперечно радів би сучасній свободі свого народу та зростаючій потужності Церкви в Україні. Хоча Патріярх ніколи не сягнув вершин Понтифікату, як його герой у повісті Морриса Веста, він сягнув вершин духовної витривалости, яка забезпечить йому місце серед святих Вселенської Церкви. Особисті спогади Блаженнішого свідчать про цю велич його духа:

«Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, „німий свідок Церкви”, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі” кінчався приреченням на смерть!

Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!» (Заповіт Патріярха Йосифа, с. 3 – прим. перекладача).

Беатифікаційний процес Кардинала Йосифа Сліпого триває.

 

ПРИМІТКИ:

[1]. Міністер Джуліо Андреотті так описав приїзд до Риму Митрополита Сліпого, який прибув майже інкогніто: «Коли Ви прибули до цього міста, ми, католики Риму, привітали Вас особливою тишею. Дивен наш світ, світ, в якому кожного огортає страх перед тим, що гонитель посунеться до ще більшого зла, аніж він спричинив дотепер. Нам хотілося б вітати Вас із тією ж непогамованою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра».

[2]. Сліпий сказав Папі Іванові ХХІІІ, що в часі свого ув’язнення в Сибірі він служив як, католикам, так і православним, не лише як їх «єпископ», але як їхній спів-в’язень. Митрополит перебував у вагоні в’язнів, який був причеплений до потягу, котрим подорожував Росією віце-президент США Никсон 1953 року. Сліпий чудом витримав цю подорож тільки завдяки тому, що інші в’язні примостили його біля вікна. Таким чином, представник найпотужнішої світової демократії несвідомо супроводжував Митрополита до місця його наступного ув’язнення.

[3]. Див.: Пій ХІІ, Orientales Omnes – Звернення Папи до Української Католицької Церкви: «Возлюблені у Христі, ми вважаємо, що немає для нас кращого способу, аби поновити нашу батьківську настанову, аніж підсумувати її словами Апостола Павла із його послань: «Пильнуйте! Будьте непохитні у вірі своїй! Будьте мужні й міцні!» (Кор.16,13), «Слухайтесь ваших наставників і коріться» (Євр. 13,17), ваших епископів та священиків, коли вони дають Вам вказівки для Вашого спасіння та згідно з вченням Церкви. Чиніть опір усьому, що будь-яким чином шкодить Вашій вірі. Будьте готові пильно «зберігати єдність духа в союзі миру. Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання» (Єф. 4,3). У кожному стражданні та труднощах пам’ятайте, «що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим.8,18). «Господь же вірний і він вас зміцнить, і збереже від злого» (2 Сол. 3, 3).

[4]. *Монсеньйор Петро Вергун, Апостольський Візитатор українців католиків у Німеччині та Західній Европі. Заарештований 1945 року, вивезений на Сибір, де помер 7 лютого 1957 року.

* Никита Будка, епископ-помічник Львівської архієпархії, помер на заслання в Сибірі 6 жовтня 1949 року.

* Григорій Хомищин, єпарх Станіславівський, помер в тюрмі 17 січня 1947 року.

* Миколай Чарнецький, Апостольський Візитатор на Волині, помер 2 квітня 1959 року після 12-літнього ув’язнення в Сибірі.

* Григорій Лакота, епископ-помічник Перемишльський, помер у Воркуті на Сибірі 1951 року.

* Павло Ґойдич, єпископ Пряшівський, ув’язнений 1950 року, помер в чеському концтаборі 19 липня 1960 року.

* Йосафат Коциловський, епарх Перемишльський, Саноцький та Самбірський, помер в тюрмі 21 серпня 1947 року.

* Августин Волошин, Президент Незалежної Карпато-Української Республіки 1938 року. Страчений совєтами 1945 року.

* Теодор Ромжа, епископ Мукачівський та Ужгородський, помер внаслідок дорожньо-транспортної «аварії» з совєтським військовим автом 1 листопада 1947 року.

*Іван Лятишевський, епископ-помічник Станіславівський, помер як Ісповідник Віри після десяти років совєтських тюрем 1957 року.

Про автора.

Андрій Тома Каня є Директором духовности у Aquinas College, Маннінґ (Австралія). До цього викладав у Школі Релігійної освіти при Університеті Нотр Дамм (Австралія), та в Католицькому Інституті Західної Австралії при Університеті Едіт Кован та Куртис. Окрім дописування до журналу Catholica, д-р Каня співпрацює із часописами: The London Tablet, The Journal of Religious Education, The Australasian Catholic Record, New Blackfriars, AD 2000, Church and Life (український журнал), The Record Newspaper. Він належить до Української Католицької Церкви і цікавиться питаннями екуменізму та сучасних проблем вчителів релігії.

 

Переклад з англійської: Ірини Іванкович

Ярослав Пелікан – людина Відродження ХХ віку.

Вступне слово до україномовного перекладу книги Ярослава Пелікана “Ісповідник віри між Сходом і Заходом: портрет українського кардинала Йосифа Сліпого”

Академік Леонід Рудницький

Моє знайомство з Ярославом Пеліканом я завдячую тогочасному парохові церкви Христа Царя у Філядельфії о. Мартинові Канаванові. Підготовляючи разом з проф. Мирославом Лабунькою симпозіюм «Українська Католицька Церква 1945-1975», який відбувся 19 квітня 1975 року в ЛаСаль Університеті , я звернувся до о. Канавана з проханням порекомендувати провідних іноземних науковців Церкви, які могли б зайнятися історією Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) і тим самим звернути увагу наукового світу на її трагічну долю. Це був початок довголітньої співпраці між ЛаСальським університетом та Релігійним Товариством українців католиків «Свята Софія» США, яка продовжується і сьогодні, про що яскраво свідчить міжнародна наукова конференція «Катакомбна Церква в ХХ столітті», що відбулася 3 травня 2014 року з нагоди 25-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. В тих часах Україна взагалі, а УГКЦ зокрема, були мало відомі в англомовному світі і того роду конференції мали в додатку до наукового збагачення також завдання популяризувати українську справу на міжнародній арені. Причина такого стану була в тому, що ціла історіографія Східної Европи базувалася головно на працях російської, царської еміґрації, в яких Україна як окрема держава не існувала взагалі, а згодом – комуністичного наукового світу, де вона існувала тільки марґінально як одна із 15 республік Совєтського Союзу. Додатковою причиною цього стану було упередження естаблішменту західного наукового світу до еміґраційних науковців, яким закидалося брак об’єктивности.

О. Канаван відразу запропонував цілу низку науковців, а між ними – прізвище Ярослава Пелікана, яке вже тоді було широко відоме в науковому світі. Його книжки рецензувалися не лише у наукових виданнях, але й отримували широкий відгук в американській пресі, особливо в New York Times . Уже в той час він, професор Єльського університету, користувався величезним авторитетом: стаття за його іменем мала велику вагу, на конференціях гуманітарного, а особливо історичного спрямування його цитували як одного з найвидатніших мислителів тогочасної доби. У своїх викладах і наставленні до науки був дуже об’єктивний, мав феноменальні знання, з пам’яти цитував різні погляди та різниці в доктринах поодиноких віроісповідань, контроверсійні моменти викладав безтенденційно і був дуже вдоволений, коли після викладів студенти запитували його: «А яку позицію в цій справі займаєте Ви?» Це було для нього найбільшою похвалою, яка засвідчувала його об’єктивність. Як згадано в його біографії, впродовж свого життя Ярослав Пелікан удостоївся численних відзначень, почесних докторатів, премій і нагород, престижних призначень, проте одній з його мрій не судилося здійснитися. Котрогось дня він зізнався мені, що його особа є серйозною кандидатурою на пост бібліотекаря Конґресової бібліотеки США. Як відомо, це найстарша федеральна культурна установа в Америці і найбільша бібліотека в світі. На жаль, Пелікан не був фаворитом тогочасної Першої Леді США Ненсі Рейґан, яка вплинула на призначення іншої особи.
Звернувшись до нього із запрошенням взяти участь у згаданому симпозіюмі, я був приємно здивований, що цей світової слави науковець відразу погодився виступити на форумі ЛаСальського університету за надзвичайно скромний, навіть можна сказати символічний гонорар. Це був початок нашої довголітньої дружби і співпраці, що увінчалася виданням книги Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. На цій конференції Пелікан вперше запізнався з елітою науковців, що займалися дослідженням української історії, богослов’я та канонічного права. Тут він мав нагоду особисто нав’язати контакт з таким світочем канонічного права, як о. Віктор Поспішіль, визначними активістами патріярхального руху політологом і знавцем сучасної української проблематики Василем Маркусем та професором історії Церкви о. Петром Біланюком, як і з іншими науковцями українського походження. Всі вони зробили на Пелікана позитивне враження. На наступних зустрічах і конференціях (між ними «Українське християнство напередодні свойого другого 1000-ліття», яка відбулася 6 жовтня 1984 р. знову ж в ЛаСаль університеті) він також пізнав інших представників українського наукового і церковного світу, серед яких Архієпископ Максим Германюк, Митрополит Вінніпезький, якого Пелікан дуже цінив за його науковий фундамент, та єромонах Любомир Гузар, про якого він згодом у приватній розмові зі мною сказав наступні слова: “This man has dignity!” (Ця людина має гідність). Коли Пелікан розпочав працю над книгою про Патріярха Йосифа, тогочасний Архімандрит Студитів о. Любомир Гузар запросив його до монастиря Студіон, щоб він мав можливість краще ознайомитися з українською духовністю, яку ми плекали в діяспорі. Тоді теж поглибилося це знайомство між ними і підтвердило перше враження про майбутнього Главу Церкви, що його Пелікан виніс із зустрічі в ЛаСаль університеті.
Наше багатогранне спілкування з Ярославом Пеліканом, що – окрім історії Східної Европи загалом та християнства на цих теренах зокрема – охоплювало такі пекучі теми, як екуменізм, анти-семітизм, апартеїд, діяльність мафії, вплив комунізму на людські душі, сутність і завдання університету тощо, відбувалося трьома шляхами: під час зустрічей з різних нагод, коли він перебував у Філядельфії; телефонним шляхом та епістоляріїв у формі коротких листівок. З огляду на його професійний стаж та різницю в віці між нами, я почувався завжди як учень перед своїм ментором. Будучи ґерманістом, мені було приємно спілкуватися з ним не тільки з огляду на його досконале знання німецької мови, але й німецькомовного світу та його культури. Я з молоду любив Ґете і у наших розмовах про його творчість, цитатами з якої ми часто перекидались, ми переходили з тематики поезії до метафізики, застановляючись над значенням життя та його змістом.
Цікаво, що такої великої слави науковець був глибоко віруючою людиною, адже на Заході люди науки як правило не виявляють активности в релігійному житті. В той час вияв релігійности у провідних секулярних, а навіть в католицьких університетах, міг зашкодити розвиткові наукової кар’єри. Перехід Пелікана в православ’я показує, між іншим, як наукове заняття може сприяти духовному росту людини: повне інтелектуальне охоплення традиції Сходу, про яку він так багато писав, розбудило в ньому східно-християнські ґени та дали поштовх до «повернення до православ’я» – крок, який, на мою думку, могла зробити тільки глибоко віруюча людина. Безумовно, до цього причинилися також його професори, особливо Іван Меєндорф та Александр Шмеман, яких він високо цінив. Виявом його гордости з приналежности до східно-християнського світу був рівно ж той факт, що він часто згадував свого відомого епоніма Ярослава Мудрого і не реагував позитивно на різні спроби колег американізувати його ім’я і звертатися до нього американським відповідником Jerry. Знаючи мою приналежність до Греко-Католицької Церкви, Пелікан зараз після свого «навернення» потелефонував мені і напівжартом сказав: «Як Ти вже напевне знаєш, я перейшов на православ’я. Чи ми залишаємося друзями?» Хоч цей факт був для мене несподіванкою, я очевидно побажав йому всього найкращого і це жодним чином не вплинуло на наше подальше спілкування.
Ідею написання книжки про Патріярха Йосифа Сліпого авторства міжнародного науковця висунув вперше о. Любомир Гузар і попросив мене знайти відповідного кандидата. Я спочатку звернувся до Нормана Казенса, який, як посол Президента США Джона Ф. Кеннеді та Папи Івана ХХІІІ, суттєво причинився до справи звільнення Кир Йосифа з ув’язнення. Казенс, очевидно, не був науковцем, а радше журналістом-публіцистом, але його ім’я було загально відоме в американському світі і книжка його авторства напевно була б користувалася великою популярністю. На жаль (або на щастя), він написав лист з відмовою, в якому пояснив, що мав інші пляни, а також що стан його здоров’я не був найкращий. Проаналізувавши і відкинувши з тих чи інших причин різні кандидатури та переговоривши справу з д-р Романою Навроцькою, тодішньою місто-головою Товариства «Свята Софія» США, я звернувся офіційно до Ярослава Пелікана з пропозицією написати і видати у престижному американському видавництві ґрунтовну наукову працю про Патріярха Йосифа. У його відповіді знову виявилося об’єктивне наукове наставлення Пелікана, адже він сказав: «Не сподівайся, що я напишу гаґіоґрафію». Вибором Пелікана для виконання цього завдання був вдоволений о. Любомир Гузар, який відразу сформулював плян, що після написання книжки про Сліпого Пелікан повинен написати працю про Шептицького. На жаль, в силу різних обставин Пеліканові вдалося завершити лише монографію про Патріярха Йосифа. Одна із причин знаходиться в його листі до мене з 22 грудня 1991 року: «Благословенного Різдва бажаю Тобі і Твоїм найближчим, яке напевно є тим яскравіше в світлі позитивних подій в Україні! Ці події несуть певну двозначність, тому що це означає, що величезний архівальний матеріял, до якого я не мав доступу, пишучи «Ісповідника», є тепер відкритий. Але я справді не можу приступити до вичерпного дослідження, що його вимагає будь-яка солідна книжка про Митрополита Андрея. З великим жалем, я повідомив о. Гузара, що не зможу написати заплянованої біографії, за що перепрошую. Ярослав».

Велику ролю в написанні книжки Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj відіграв Владика Іван Хома, якого Патріярх Йосиф в колі близьких співпрацівників називав «Владика Святий», а Ярослав Пелікан, пізнавши його особисто, «охрестив» його «Маленьким Єпископом». Було запляновано, що Пелікан приїде до Риму, попрацює в архівах, запізнається з довкіллям Патріярха, між іншим з о. д-ром Іваном Музичкою та о. д-ром Іваном Дацьком, і приступить до написання книжки. Моя скромна роля зводилася до функції ґіда і перекладача головно між Владикою Хомою (який не знав англійської) та Пеліканом (який не говорив українською, хоч читав без труднощів), але вже протягом першої зустрічі цих двох науковців виявилося, що я є властиво «третій зайвий»: Пелікан користувався знаннням словацької мови, а Владика мішав польську з українською і вони чудово порозумілися. Владика Хома настоював на зустрічі Пелікана з прем’єром Італії Джуліо Андреотті, який надзвичайно позитивно ставився до Блаженнішого Йосифа після його приїзду на Захід і дуже багато йому допомагав в розбудові українського Риму. Однієї неділі ми втьрох поїхали на зустріч з Андреотті, яка тривала понад годину. За словами Пелікана одразу після цієї розмови, він виніс небагато інформацій, потрібних йому для книжки, що мене особисто здивувало, позаяк я був під враженням, що погляд Андреотті на Кир Йосифа був дуже цікавий, особливо тому що був обумовлений свого роду особистим пієтетом до особи Блаженнішого. Я відчув, що Андреотті збагнув ісповідництво віри Патріярха Сліпого.

Зі свого боку я намагався надати Пеліканові всебічну джерельну підтримку, але з уваги на мій брак професійного вишколу в царині історії Церкви, великою домогою був мій вуйко, проф. Григор Лужницький, який мав в своєму розпорядженні величезну приватну бібліотеку, що з неї ми надсилали усі необхідні матеріяли. Коли цього було недостатньо, ми навіть їхали до Конґресової бібліотеки у Вашінґтоні в пошуках необхідних джерел, за що Пелікан завжди щиросердечно дякував у своєму листуванні. Він звертався до мене із специфічними питаннями, на які ми намагалися дати вичерпну відповідь. Можливо, саме ця поміч спонукала його попросити мене написати кілька слів на супер-обкладинку книжки, що я і зробив.

Відтак, 1990 року книжка Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj вийшла друком в відомому американському видавництві Еердман (штат Мічіґан). Товариство «Свята Софія» США старалося популяризувати її не тільки в українському, але також в американському світі. Оцінивши вартість книги, д-р Романа Навроцька звернулася до проф. Василя Ящуна з пропозицією перекладу цієї праці українською мовою, що він і зробив. В наших обставинах того роду клясик вимагає нового перекладу, виконаного згідно з сучасними науковими нормами та на відповідному академічному рівні. З цього завдання надзвичайно професійно вив’язалась д-р Ірина Іванкович. Цим виданням вона поставила гідний пам’ятник великому науковцеві Ярославові Пеліканові в українському світі, на який він собі вповні заслужив. Однак насамперед ця книга – це дарунок Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» усім братам і сестрам в Україні та «в розсіянні сущим» в річницю 70-ліття арешту Патріярха Йосифа Сліпого та початку репресій УГКЦ як пригадка про трагічний досвід неустанної боротьби українського народу за дар свободи рідного краю.

З огляду на впровадження у місті надзвичайної ситуації, спричиненої COVID-19, заплановані виклади ТСС А та НТШ А відкликано!

Шановні приятелі Товариства “Свята Софія” США!
Слава Ісусу Христу!
З огляду на впровадження у місті надзвичайної ситуації, спричиненої COVID-19, доводимо до відома, що усі заплановані виклади ТСС А та НТШ А на березень та квітень відкликано. Нові дати буде подано після завершення карантину.
Бажаємо усім Божого благословення, здоров’я та безпеки!

З повагою,
Екзекутива ТСС А

(Українська) The Josyf Slipyj Research Center at St. Sophia Religious Assn.,Inc. announces the Recitation Contest honoring Serhiy ZHADAN, a Ukrainian poet, novelist, political activist

Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Where: St. Basil Academy
When: April 22, 2020

 

 

У Заздрості відбувся літературно-кінематографічний захід «Черевики рибалки»


10 березня в Музейно-меморіяльному комплексі «Рідна хата» ім. Патріярха Йосифа Сліпого відбувся літературно-кінематографічний захід «Черевики рибалки» з нагоди 55-ліття надання кардинальського титулу Патріярхові Йосифу Сліпому (1892-1984). Подію зорганізувало Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) за підтримки його Представництва в Україні.
Програму відкрила поетична прелюдія у виконанні учениці 7 класу Заздрістської школи І-ІІ ступенів Ольги Коляси та члена спілки журналістів України Петра Іванця. Молитву провів митрополичий суддя, відповідальний за Лицарів Колумба у Тернопільсько-Зборівської архиєпархії о. Роман Дутчак. Відтак, відбулася презентація роману презентацією україномовного видання роману австралійського письменника Мориса Ланґло Веста (1916-1999) «Черевики рибалки». Книгу представили перекладач Ірина Іванкович. Як повідомлялося раніше, роман побачив світ 2019 року у львівському видавництві «АРТОС» з нагоди трьох річниць: 35-ліття відходу у вічність Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984), 45-ліття ТСС А та 50-ліття собору св. Софії в Римі. Дотепер «Черевики рибалки» було перекладено італійською, еспанською, німецькою, польською та іншими мовами.
Фундаментом для головного героя книги – Кирила Лакоти – послужив життєвий подвиг Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого. Роман «Черевики Рибалки» – перша частина «Ватиканської трилогії» – вийшов друком у 1963 році і співпав зі звільненням Блаженнішого Йосифа після 18-літнього ув’язнення. Книжка стала бестселером року у США. Твір починається звісткою про смерть папи й описом приготування до конклаву, під час якого буде обрано нового понтифіка. У центрі подій – українець Кирило Лакота, католицький священник візантійського обряду в Совєтському Союзі під час Другої світової війни. Наприкінці війни його було висвячено на єпископа Львівського і незадовго після цього заарештовано та заслано до Сибіру на 17 років. Його головний слідчий, Каменєв, перебуваючи під тиском міжнародної спільноти, організував утечу Лакоти з СССР, і той, прибувши до Ватикану, довідався, що папа іменував його кардиналом. Під час конклаву саме Лакоту номіновано та обрано новим наступником св. Петра – завдяки сприянню двох впливових кардиналів: Ринальді та Лєоне, – переконаних у тому, що настав час вибору папи неіталійського походження.
Через п’ять років роман було екранізовано за однойменною назвою. З нагоди 55-ліття надання кардинальського титулу Патріярхові Йосифу Сліпому Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США підготувало україномовний переклад фільму, прем’єра якого відбулася саме в рамках події. Проєкт був фінансований анонімним жертводавцем та ТСС А. Роль Кирила Лакоти зіграв всесвітньо відомий голлівудський актор Ентоні Квінн. Також у фільми знялися такі світові зірки, як один з найвизначніших акторів ХХ ст. Лоуренс Олів’є та славнозвісний італійський режисер і актор Вітторіо де Сіка. Фільм номіновано на дві премії Оскар. Сьогодні україномовна аудиторія має нагоду переглянути його з українськими титрами. Проєкт реалізовано у співпраці з ЖИВИМ ТБ.
На завершення, Голова Представництва ТСС А в Україні Данута Іванкович висловила подяку присутнім за участь у заході.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США

У Заздрості завершився курс підготовки до ЗНО з англійської мови для кадетів з Одеси

8 березня 2020 року, в музейно-меморіальному комплексі «Рідна хата» патріарха Йосифа Сліпого в селі Заздрість, що на Тернопільщині завершився майстер-клас із підготовки до ЗНО з англійської мови для кадетів Військово-морського ліцею ім. віцеадмірала Володимира Безкоровайного з м. Одеси.

https://www.youtube.com/watch?v=Hz-IRXf_dfc&feature=youtu.be&fbclid=IwAR0TxKqrR8ph-YUUXrybTFRyq5MgxiOCcMhklUPm3p8YRdK_GQVzeQ5KXG4