Sorry, this entry is only available in Українська.

Друга частина візиту Йосифа Сліпого до Бредфорду, Англія – 15 травня 1970 року

Sorry, this entry is only available in Українська.

https://www.youtube.com/watch?v=2IslWtU4luU

Sorry, this entry is only available in Українська.

 Наталія Павлишин

В сучасному світі допустимі розмови про втрату мотивації, з наступним пошуком останньої. Але чи можна говорити про щось подібне, коли 18 років твого життя минули у таборах, а по тому — знову виклик і відповідальність: за себе та за інших. Сьогодні, 25 січня, є чергова річниця від дня, коли очільника Української Греко-Католицької Церкви єпископа Йосифа Сліпого іменували кардиналом. Сталося це у Ватикані, 25 січня 1965 року, зусиллями папи Павла VI. Користуючись нагодою, пригадуємо найцікавіші та найважливіші моменти з життя непересічного діяча.

Йосип Сліпий (1892–1984) — це одна із найцікавіших, але й найбільш трагічних постатей в історії України ХХ століття. За власні переконання та принципи він заплатив дуже високу ціну, але до кінця життя залишався відданий своїм ідеалам. Він був єпископом УГКЦ, Предстоятелем цієї Церкви, Галицьким митрополитом і Львівським архиєпископом, кардиналом Католицької Церкви. Водночас, провів довгих 18 років у радянських таборах. За цей час не зламався і продовжував свій шлях служіння, власну дорогу до Бога.

Архиєпископ Йосиф Сліпий відомий широкому загалу саме під таким іменем, але справжнє його прізвище подвійне і звучить як Йосип Іванович Коберницький-Дичковський. Сліпий — це радше прізвисько, яке, за легендою, сягає часів Івана Мазепи і вказує на боротьбу предків церковного діяча на стороні славного гетьмана — проти московського царя Петра І. Народився Йосип Сліпий на Тернопільщині, у селі Заздрість, Теребовлянського району. У молодості мріяв, що стане професором — саме тому завжди вчився з великим завзяттям та наполегливістю. Попри його мрії, на практиці виходило по-різному.

На навчання Йосип Сліпий переїхав до Львова і тут потрапив у орбіту людей митрополита Андрея Шептицького. Можливо, саме тому йому вдалося здобути таку хорошу освіту. Якось, вислухавши сумніви молодшого колеги, який не знав — науковий чи богословський шлях обрати, Владика Андрей пообіцяв, що зробить все можливе, аби Йосип Сліпий став і священником, і професором. Таким чином, після закінчення гімназії у Тернополі, юнак навчався у Львівській духовній семінарії. Врешті, перебрався до Інсбрука (Австрія) і вступив там до єзуїтської колегії «Канізіянум», яка славилась надзвичайно високим рівнем викладання теологічних дисциплін. Там Йосип Сліпий займався богословськими студіями, написав кваліфікаційні роботи. Також навчався у Римі. У часі навчання в колегії, митрополит Андрей Шептицький висвятив його на священника.

Після повернення додому, Йосиф Сліпий якийсь час займався душпастирством, але тривало це не довго — він швидко перейшов на викладацькі практики, навчав догматики у Львівській духовній семінарії УГКЦ. Останнє вдавалося йому добре, адже він чудово опанував декілька мов і мав хороші знання з богослов’я. З 1925 року став ректором згаданого закладу. На цій посаді зумів організувати фахове й дієве середовище, розбудував і розвинув заклад, вкладаючи у нього всі свої знання та навики, редагував квартальник «Богословія». За дорученням митрополита Андрея, семінарію переформатували у академію. Йосиф Сліпий став її першим ректором. Приступив до виконання нових обов’язків у 1928 році.

Наприкінці 1939 року Митрополит Андрей висвятив Йосифа Сліпого на єпископа. Передбачалося, що саме він стане наступним очільником Церкви. На оголошення цієї новини, єпископ Йосиф Сліпий відповів, що страшно приймати таку відповідальність в такі важкі часи. Митрополит Андрей парирував тим, що буде ще страшніше, якщо він не прийме. На той час до Львова уже прийшли радянські війська. Рішення потрібно було приймати швидко і з поглядом у майбутнє. Саме завдяки подібній далекоглядності, у 1944 році, коли помер митрополит Андрей, Церква вже мала наступника. Інша справа, що ситуація була вкрай несприятливою.

Через відмову співпрацювати, представники радянської влади усунули практично всю верхівку УГКЦ. По тому, під політичним тиском, було проведено операцію «самоліквідації» Церкви. Владику Йосифа, як і інших церковнослужителів, було ув’язнено.

Пізніше, коли він пригадував той момент, то зазначав, що хоч звинувачення висували різні, враження було таким, наче засуджують саме за те, що він був «католицьким митрополитом». Не без того, що митрополиту Йосифу давали «шанси». Йому пропонували зайняти пост митрополита Київського РПЦ. Зрозуміло, що за умови переходу на православ’я. Не менш очевидно, що він не погоджувався і його несправедливе ув’язнення продовжувалося.

18 років таборів на Сибірі і в Мордовії. Він сам називав цей час втраченим. На даний період і дійсно припали найкращі роки, з точки зору продуктивності праці людини. Разом із тим, там він залишив і своє здоров’я. Часто хворів, декілька разів був у дуже важкому стані та в великій небезпеці. Мав багато серйозних захворювань, відмороження кінцівок тощо. Не зважаючи на власні проблеми та негаразди, завжди цікавився українцями і співпереживав їм. Писав, що в той час і їм також важко, адже багатьох насправді тоді було «вирвано» із рідної землі та відправлено у невідоме.

За Владику Йосифа часто просили і добивалися його звільнення. При цьому, люди різні і впливові. Зокрема, це папа Іоанн ХХІІІ. Також, очевидно, президент США Джон Кеннеді. Схоже саме це і мало чи не найбільший вплив. Врешті, його, неочікувано, але відпустили. Владика Йосиф поїхав до Риму і оселився в Ватикані, до Львова його тоді не впустили. Наприкінці 1963 року Ватикан визнав за Йосифом титул Верховного архієпископа, а 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його кардиналом.

Кардинал Йосиф Сліпий докладав значних зусиль задля творення української самобутньої Церкви, відбув декілька візитів на різні континенти, спілкувався з вірними. У тому числі, у форматі міжнародних конгресів. За його сприяння, у Римі збудували Собор святої Софії. Також організував Український католицький університет святого Климентія. Активно займався видавничою діяльністю. У тому числі, відновив давні проекти — «Богословія», журнал «Дзвони» і ін. Попри все, не дозволяв цілувати йому руку — говорив, нехай замість цього краще працюють. Сам був працелюбним, відзначався працездатністю і не любив лінивих людей.

Безсумнівно, що кардинал Йосиф Сліпий — це, в першу чергу, діяч церковний. Тим не менше, його енергії та запалу вистачало і на інші ініціативи. Зокрема, він практично все життя продовжував займатися наукою, досліджував історію Церкви, також долучався до ініціатив в сфері культури, сприяв розвитку музейної сфери. За все перераховане, ще у далекому 1930 році, його обрали членом Наукового товариства імені Шевченка. Входив він і до інших наукових товариств. Не без того, що крім наукової та релігійної діяльності, практично все життя ієрарха — це рутинна, але не менш важлива, адміністративна робота.

У переліку матеріалів, з яких зроблено людське тіло, заліза немає. Саме тому люди потребують відпочину. Священників написане вище також стосується і кардинала Йосифа також. Зокрема, він любив подорожувати. Був у багатьох країнах Західної Європи, їздив до Святої Землі, був на різних континентах. Не без того, що більша частина його поїздок — це водночас і плідна робота та виконання важливих доручень, поставлених перед церквою завдань.

Кардинал Йосиф Сліпий прожив більше дев’яноста років і практично ніколи не переставав працювати. Поховали його в Соборі святої Софії в Римі. З проголошенням Україною незалежності, прах ієрарха перепоховали в Соборі святого Юрія у Львова. Його життям і пророчими словами можна захоплюватися та надихатися і в наші дні: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Інколи виникає враження, що кардинал Йосиф тоді знав нас сучасних краще за нас самих: «народе український, будь собою».

Більше інформації можна дізнатися з наступних джерел:

1. Герасимова Г. Сліпий Йосип Іванович // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
2. Левантович О. «Не цілуйте рук, а краще виконуйте свою роботу». Сім історій про Йосифа Сліпого // Твоє місто, 2017 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tvoemisto.tv/news/ne_tsiluyte_ruk_a_krashche_vykonuyte_svoyu_robotu_sim_istoriy_pro_yosyfa_slipogo_84008.html
3. Липовецький С. Патріарх, визнаний народом, не визнаний Ватиканом // Історична правда, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/
4. Мандзюк Д. Митрополит Йосип Сліпий 18 років відбув у радянський концтаборах // Gazeta.ua, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_mitropolit-josip-slipij-18-rokiv-vidbuv-u-radyanskih-konctaborah/421895

Джерело: Синод єпископів УГКЦ

Sorry, this entry is only available in Українська.

Унікальне історичне відео: 25/01/1965 — Папа Римський Павло VI іменує Йосифа Сліпого кардиналом

Sorry, this entry is only available in Українська.

Д-р Ірина Іванкович

Наукове Товариство ім. Шевченка в США

ПАТРІЯРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ – «БУДИТЕЛЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США – 1968 рік

У статті проаналізовано роль Патріярха Йосифа Сліпого в активізації життя української діаспори на базі послань, проповідей, споминів, наукових праць та листування із діячами діаспори.

Ключові слова: діяспора, патріотизм, Йосиф Сліпий, асиміляція, винародовлення, Український католицький університет ім. Климента Папи в Римі

130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984) українці відзначають в мега-складних політичних умовах війни в Україні, війни, яка закриває ґештальти історії надзвичайно дорогою ціною – ціною життя тисяч українців. У світлі цієї боротьби за незалежність держави слова, які Патріярх обрав для свого патріяршого гербу, набирають пророчого значення: Per Aspera ad Astra – Крізь терня до зірок.

«Я буду настільки великим, наскільки великим буде мій народ». Такими словами Патріярх Йосиф Сліпий звернувся до духовенства та мирян Української Греко-Католицької Церкви, зібраних на урочистості в Малій Семінарії в Римі 28 лютого 1965 року з нагоди підвищення його до кардинальської гідности.

В історії людства не раз траплялося, що увага світу зосереджувалася на одній людині, бо в її руках була доля мільйонів або вона символізувала прагнення мільйонів. Такими постатями у минулих століттях були: Олександр Македонський, Юлій Цезар, Жанна Д’Арк, Джордж Вашінґтон, Авраам Лінкольн, Махатма Ґанді та інші. Проте лише 1963 рік висунув на світову арену члена народу, що на той час не був історичною нацією, себто не був підметом, а тільки об’єктом історії. Своїм мучеництвом, нечуваною моральною міццю і глибоким патріотизмом цей син поневоленого народу привернув до себе увагу мільйонів і без найменшої допомоги свого суспільства виніс ім’я України на форум світу.

Тема патріотизму Блаженнішого Йосифа становить багатогранний обшар, а його опрацювання на даному етапі знаходиться у зародковому стані

Загалом довголітня практика в історії Української Греко-Католицької Церкви доводить, що поняття нарід, культура, мова, віра, обряд, Церква і Бог дуже тісно, майже нерозривно пов’язані між собою. Саме в такому контексті Блаженніший Йосиф розглядав мову, коли 27 червня 1971 року нагадував учасникам Конґресу Католиків Українців Канади: «….Одна мова, одна Христова віра, одна молитва, одна Служба Божа, один обряд, одна національна українська свідомість, одна велика любов свого княжого і козацького минулого, своєї культури, письменства і мистецтва, своєї державницької традиції і звичаїв, закріплення століттями історії, є твердою основою для дальших змагань!… один пастир, одно стадо. В її єдності є запевнена Спасителем непоборима могутність і для вона була, є і буде незрушимою силою» [6, 9:254].

Зауважмо, що життя Патріярха Йосифа Сліпого припадає чи в не найважчі для українського народу часи. Як зазначив Роман Лубківський, «три жорстокі окупаційні режими – польсько- шляхетський, німецько-фашистський, російсько-радянський – залишили криваві стигми на його душі»[3, c.19]. Державницьке мислення Блаженнішого випливало з декількох джерел: «національної історії й культури, християнського гуманізму, широчіні філософських і культурних засягів» [3, c.20]. Саме в цих ділянках людської думки слід розглядати підхід Патріярха до проблематики патріотизму і винародоволення.

У своєму «Заповіті» Патріярх чітко сформулював духовно-інтелектуальний імператив для українців в усіх куточках землі: «Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! (…) Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім’я своєї Святої Церкви!» [5, c. 17].

Відтак, три основи: родина, школа, Церква – були колискою національного, християнського і мовного виховання кожного українця. Тому то їх збереження, як в Україні, так і на поселеннях, було гарантом існування цілого народу: «Радію дуже, що Ви, роджені на чужині, любите свою Церкву, свій Нарід, рідну мову і рідний наш обряд, завдяки Вашим Родичам і Учителькам. Не забувайте ніколи того всього, що Ви навчились від своїх батьків, від своїх духовних Отців, бо вони передають Вам дорогі для нас всіх скарби з нашого минулого, щоб Ви здобули те, чого ми не могли здобути для нашого народу» [6, 14:431]. Ситуація, у якій довелося жити і діяти Йосифові Сліпому, була загалом відмінною для українців в Україні і «в розсіянні сущих», проте як тим, так і іншим загрожувала небезпека винародовлення та асиміляції. Тому в такому тріумвіраті – виховання в родині, освіта в рідній школі та духовна формація у Церкві – Патріярх вбачав запоруку збереження усіх елементів національної тотожности.

В першій половині ХІХ ст., Церква висунула на арену о. Маркіяна Шашкевича, якого Патріярх Йосиф назвав «будителем Галичини» [2, с. 38]. Поява на галицькому П’ємонті о. Маркіяна Шашкевича була, на думку Блаженнішого, доленосною: він прийшов розбудити зі сну і «прибите панщиною і кріпацтвом темне селянство, і малоосвічене духовенство, що мало рятувати його душу» [2, с. 38] , і «захоплену вищістю польської мови й перейняту чужими справами й гаслами нечисленну інтелігенцію, (яка) тратила своє національне обличчя і відчужувалася від свого рідного» [2, с. 40]. В другій половині ХХ ст. таким «будителем» української діаспори став і сам Патріярх Йосиф.

Встановлення совєтського режиму на Західній Україні відкрило нову сторінку знищення українства. Значна частина національно свідомого громадянства обрала еміґрацію у західний світ. Ті, що залишилися, були вимушені або прийняти нову ідеологію, або сповідувати свої погляди – релігійні та національні – у підпіллі. На довгих 18 років Митрополита Йосифа Сліпого було позбавлено можливости розвитку української науки: всі просвітницькі установи, засновані ним та його попередником Митрополитом Андреєм, було знищено. Новий режим ввів систему атеїзації, денаціоналізації та тотальної русифікації. Як писав про це Йосиф Сліпий, «постійне, цілеспрямоване вимішування людности, переселювання її поза межі України, як і пляново та послідовно здійснювана русифікація урядовими чинниками СССР, особливо в шкільництві, а також у всіх інших ділянках життя нашого народу в Україні, приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей [6, 14:339]. (…) Поховані в гробі модерних катакомб, привалені каменем забуття серед інших народів, десятки й сотки тисяч найкращих синів і дочок запроторені на засланя і в тюрми»[6, 9:234]. 18 років, що їх Йосиф Сліпий провів в ув’язненні, змінили рівно ж обличчя двомільйонної української еміґрації, яка в країнах свого поселення піддавалася процесам «деритуалізації та американізації» [4, c. 175] чи іншої етнічної асиміляції відповідно до місця проживання. «Денаціоналізація української молоді на поселеннях, яка починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження є також загрозливим явищем» [6, 14:339], – перестерігав Патріярх Йосиф.

Після звільнення з неволі та вигнання поза межі України для Йосифа Сліпого життєво важливим було «засвідчити єдність Українського Народу по всій землі» його вимушеного поселення [6, 9:241]. Тому коли Митрополита звинуватили у тому, що його турбувало тільки українське питання і ніщо інше, він одразу відповів: «Questo è giusto!» [4, c. 131].

Як людина науки Йосиф Сліпий бачив вирішення проблеми денаціоналізації та меншевартости у створенні осередків української науки: «Університет є на те, щоби запевнити національну свідомість! Скільки треба було пригадувати, що ти українець! Що ти маєш говорити по-українськи, що твоя кров і кість – українська! Слава Богу, що вже трохи забулося тієї меншевартости. Не хвались тим, що ти американець – ти маєш славнішу історію» [6, 14:154].

Тому його першим почином у вільному світі була організація у 1963 році Українського католицького університету ім. св. Климента Папи в Римі (УКУ), завданням якого було «головно доповнювати в наших слухачах те, чого не дають нам закордонні університети, зібрати наші наукові сили і водночас плекати по можливості всі галузі знання на українській мові, видавати відносну літературу та заповнювати прогалину в нашій науці» [6, 9:64].

Блаженніший швидко зрозумів, що українській діяспорі не вистачає національно свідомого, патріотично налаштованого духовенства, яке б відзначалося солідним рівнем українознавства. Отже, виховання і навчання українського священика було одним із пріоритетних місій УКУ: «Великі завдання перед Вами, майбутніми священиками нашої Помісної Церкви, на Вас ждуть з тривогою українські вірні на поселеннях і в Україні, бо важкі часи грядуть. Готуйтеся до них наполегливо і дбайливо, плекаючи рідного духа, щоб не були Ви чужинцями серед свого народу, щоб не помагали Ви йому котитись до латинізації і денаціоналізації, пам’ятаючи про слова Слуги Божого митрополита Андрея, які він сказав при нагоді ювілею М. Шашкевича: ви є з народу і для народу народу. З рідного народу Ви вийшли, для нього маєте в Христі жити» [6, 14:318].

Поряд із формацією духовенства в стінах УКУ Йосиф Сліпий передбачив плекання національно свідомої світської інтеліґенції, адже «при всіх звеличуваннях української завзятости і національної свідомости, багато-багато українців пропадає і гине в чужих морях, бо забуває себе і то, на загал, раз на завжди» [6, 7-8:143], – писав Патріярх. За основний принцип він взяв поєднання релігійного та патріотичного виховання, яке могло «забезпечити нашу молодь перед погубними впливами чужого, – мовою, обрядом і звичаями, – оточення» [1, с. 130].  Головним завданням УКУ було «з університетського і наукового становища зробити все, щоб це спинити і цьому протиставитись (асиміляції – прим. авт.). Маємо свою мову, свій обряд, що є таки могутнім чинником приналежности до своєї Церкви і української народности, свою історію і свою науку і це треба як найуважніше використати, щоб під цю пору в державах вільного світу перебути нашу недолю, коли на Україні немає свободи для нашої Церкви і не можна на полі науки робити те, що належало б. Тому за всяку ціну треба рушити цю стаґнацію в науці» [6, 7-8:143].

Географічні та політичні перешкоди залишалися неабиякою проблемою для розвитку УКУ в Римі. Відірвані від вільного світу

українці в Україні не мали доступу до християнської науки, отримуючи «викривлену науку на методах діялектичного матеріялізму, науку без Бога і без страху Божого» [6, T. ІХ, 1980. – c. 314]. Засимільовані молоді українці у вільному світі не вбачали вартости у підтримці українського університету: «значна частина цієї молоді занехує свою рідну матірну мову й свої прадідівні звичаї, зриває зв’язки зі своєю рідною українською Церквою і пропадає для свого рідного народу» [6, 9:86].

Вирішення цієї проблеми Патріярх Йосиф намагався знайти у створенні філій університету в різних країнах поселення українців.

«При такій Філії УКУ – писав Йосиф Сліпий – можна виховати ідейних і відданих свойому народові вчителів для початкових шкіл, можна згуртувати священиків, що віддали б себе вповні для праці рятунку свого поселення, можна згуртувати інтеліґентів, що могли б зайнятись молоддю, студентами і відживити в них бажання бути собою, щоб пізнати свій великий нарід і захопитись ідеєю жити для нього не тільки на своїм поселенню, але й для його долі в Україні, для його загальних потреб» [6, 9:316].

Тому 1 жовтня 1966 року в Буенос-Айресі засновано філію філософічно-гуманістичного факультету,  1973 року – філію в Чикаґо, 1976 р. – у Вашинґтоні, 1977 р. – у Філадельфії та Монреалі, 1979 р. – в Лондоні. Блаженніший прагнув, аби «основані Філії Українського  Католицького Університету [розвинулися] в самостійні університети. Свої доми, свої бібліотеки й музеї, виклади для молоді підготовлять і доповнять національне образування всіх фахівців» [6, 14:184].

На превеликий жаль, ця ініціятива не принесла бажаних результатів. У червні 1976 року Йосиф Сліпий писав: «Постало нині вже кілька Філій УКУ, хоч дуже тяжко стягати людей. Така мала свідомість наших студентів, які ходять всюди на американські чи канадійські університети, але до своєї філії вони не показуються!» [6, 14:110].

У 1970 році Йосиф Сліпий ініціює ще один проєкт, який мав на меті згуртувати у колисці християнського світу українську молодь з діяспори. Йдеться про літні курси УКУ в Римі, завданням яких було стати доповнювальними лекціями для української студентської молоді, яка у своїх Alma Mater не мала змоги набути знання, необхідні для національно свідомої української інтелігенції: «Насамперед, треба здобувати те знання з українознавчих предметів, яке не дають нашій молоді чужі університети – поглиблення рідної мови, історії, літератури, культури» » [6, 7-8:153].

Стратегічне мислення Блаженнішого, який єдиною мовою курсів визначив українську, сприяло тому, що молодь і представники монаших та чернечих спільнот мали «велику нагоду вивчити добре свою матірню мову, якої вони в обставинах свого життя і в країнах свого поселення чи народження, не могли добре опанувати» [6, 7-8:147]. Патріярх плекав надію, що літні курси в Українському католицькому університеті в Римі зможуть зупинити процес втрати української мови, однак, як ствердив Ярослав Пелікан, навіть за умови успіху вони допомагали лише невеликій групі українців. Тож іншим джерелом «українізації в розсіянні сущих» залишалися українські школи,  розвиток  яких  Йосиф  Сліпий  вважав  імперативом  доби: «Організація власного, рідного шкільництва, наука в школах рідної мови, своєї історії, культури, обряду і духа своєї Церкви, це одно з найважливіших і найпекучіших завдань» [6, 9:125.].

Питання збереження національної ідентичности було моральним та духовним імперативом для Патріярха Йосифа Сліпого та української спільноти в усіх куточках землі. Слова Блаженнішого, які прозвучали в ювілейному 1975 році у Римі, не лише не втратили своєї актуальности сьогодні, а навпаки, ще гостріше зринають перед нами у час війни в Україні: «Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здумиться перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою – і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! (…). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів». Своєю українською Церквою, організацією, своєю політичною зрілістю, своєю культурою, наукою, письменством і мистецтвом Ти вже зазначив своє становище!» [6, Том ХІV, 1981. – с. 238.]

Список використаних джерел

1. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968- 1970 у світлі чужої преси. Праці Українського Богословського Наукового Товариства. Том ХХ. Рим-Париж, 1972.
2. Іванкович І. «Патріярх Йосиф Сліпий і красне письменство». Том Львів: Артос, 2016 – с. 38-46.
3. Лубківський Р. Князь неуярмленої Церкви.//Лицар нескореної Церкви. До 120-річчя від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Статті і матеріали. – Інститут релігієзнавства. Львівське відділення Інституту української   археографії   та   джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. – Львів: Лоґос, 2012. – С. 19, 20.
4. Пелікан Я. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. – Львів: Артос, 2015.
5. Сліпий Й. Заповіт Блаженнішого патріярха Йосифа Сліпого. – АРТОС, 2022.
6. Сліпий Й. Твори. Повне зібрання. Т. I-XVII. Рим, 1970-

Sorry, this entry is only available in Українська.

Леонід Рудницький

Дні 26 до 30 серпня 1992 року творять важливу епізоду в новітній історії України, а особливо в історії Української Церкви. Є це час перепоховання тліннних останків св. п. Патріярха Йосифа Сліпого, що їх перенесено з крипти Собору св. Софії в Римі до Собору св. Юра у Львові.

У своєму «Заповіті»[1] зафіксовано його знаменні слова: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».

Учасники тих святочних днів, які зі всіх сторін світу тоді прибули до княжого города  Львова, ніколи не забудуть ті хвилини святості, поєднання у Христі, у дусі любові тієї маси народу, яка витала повернення Патріярха до його туземної батьківщини. Разом із тогочасною Головою Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А)  д-р Романою Навроцькою та іншими членами Патріярхального Товариства[2]  я мав цей великий привілей і честь брати участь у цих знаменних подіях. Наводжу тут два абзаци з репортажу Миколи Галева, тодішнього редактора журналу «Патріярхат»[3]:

26 серпня 1992 року в соборі Св. Софії у Римі, де у його підвалі спочивало тіло св.п. Патріярха Йосифа, Владика Мирослав Марусин відправив архиєрейську Службу Божу і Панахиду за спокій душі Патріярха Йосифа [у відправах я брав участь разом з д-р Романою Навроцькою-прим.авт.]. 27 серпня, в ранніх годинах, з усіма церковними приписами і почестями домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа зложено до українського військового літака, який на доручення міністерства військових справ України прилетів до Риму.

27 серпня 1992 р. о другій годині дня, львівського часу, на летовищі у Львові зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа Глава Української Католицької Церкви Патріярх Мирослав-Іван, Патріярх Мстислав УАПЦеркви, Архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви московського Патріархату, Архиєпископ Мар’ян Яворскі Римо-католицької Церкви у Львові, Архиєпископ Антоніо Франко — папський нунцій України, римо-католицький єпископ Маркіян Трофим’як, українські владики в Україні і Митрополит Максим Германюк і Владика Ісидор Борецький з Канади та Владика Михайло Гринчишин з Франції і разом з ними були сотні тисяч вірних[4].

Важко, а то й неможливо описати вражіння і думки, коли ми з Ромою Навроцькою вийшли з літака і побачили ту безкрайну масу народу, що з’явилася на летовищі привітати труну Патріярха. Виглядало, наче Львів залило безмежне море народу, на яке усміхалося блакитне небо України у радіснім сяйві сонця. В хвилину цього потрясаючого відчуття прийшли мені на думку слова одного високопоставленого ватиканського урядовця, який, зустрівшись з Патріярхом коротко після відмови Ватикану визнати Патріярхат, сказав до нього: «Ви самотні». Вістка про ці слова рознеслися в українській громаді, особливо у Північній Америці, і вони стали поштовхом до різних поїздок-паломництв до українського Риму та демонстрацій проти Ostpolitik Ватикану. Не знаю, чи той чиновник усвідомив собі, який ефект його слова матимуть на українських мирян. Але після них Блаженніший ніколи не був самотній, навіть після його відходу у вічність.

Жалібна процесія з домовиною урочисто вирушила з летовища до Преображенської церкви. Слід згадати, що маршрут співпадав до певної міри з похоронною процесією Митрополита Андрея Шептицького в листопаді 1944 року. На кожному етапі ходи до собору, яка зупинялася біля Ратуші, університету, Дзвіниці св. Духа, на площі Маркіяна Шашкевича звучали співи, молитви і пропам’ятні виступи між іншим ректора університету ім. Івана Франка проф. Івана Вакарчука та Василя Колодчина, Голови УПСО.

Я був приємно здивований організацією події, яку підготував Почесний комітет на чолі з Патріярхом Мирославом Іваном Любачівським, Митрополитом Максимимо Германюком, Митрополитом Стефаном Суликом і Архиєпископом Володимиром Стернюком. Останній з них був людиною великої відваги, адже завдяки йому Українська Греко-Католицька Церква повернула собор св. Юра. Про цю святиню українського народу згадав у своєму глибоко вдумливому і зворушливому слові[5] наслідник Патріярха Мирослав-Іван кардинал Любачівський, кажучи:

Нехай цей Собор Святого Юра і його крипта стане місцем паломничання українців з рідного краю і поселень, а головно нехай стане джерелом молитви, снаги і сили для майбутніх поколінь. Бо ми – нащадки наших предків, не сміємо і не можемо інакше поступати, як це передали нам у спадщині батьки наші. А те, що нам передають Йосиф Сліпий і Андрей Шептицький, – це ідеали вірности Богу, любов до волі і свободи, пошани до людини, створеної на образ і подобу Божу, любов до науки і знання, бажання єдности нашої Церкви і народу, оце «бути собою» і завершення патріярхатом Церкви Руси-України.

У п’ятницю, 28 серпня, в Дзеркальній залі Львівського політехнічного інституту відбулася Наукова конференція, у програмі якої були передбачені доповіді Владики Павла Василика; о. Д-ра Івана Хоми; проф. Василя Ленцика; п. Люби Дволіт, родички Блаженнішого; проф. Дмитра Крвавича; відомого дисидента Івана Геля; д-р Романи Навроцької; проф. Мирослава Лабуньки та ін.

29 серпня в Театрі Опери і Балету відбулася урочиста академія, на якій виголосив слово перший Президент вільної України Леонід Макарович Кравчук[6]. Того ж 1992 року в травні він відвідав Філадельфію, де його вшановано почесним докторатом ЛаСальського університету і бенкетом. У цій промові Кравчук підкреслив, що в Україні почався час духовного відродження. Він також звернув увагу на відношення Церкви до держави, підкресливши конечність невтручання останньої в церковне життя та забезпечення свободи совісти. Президент закінчив свій виступ такими словами: «Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися у світ сини і доньки України. А сьогодні у цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їх пам’ять, їх мудрість назавжди повертається в Україну і більш ніколи їм не доведеться поневірятися на чужині.

Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!»

Повернення на рідну землю, до Вільної України, було логічним завершенням туземної мандрівки Патріярха Йосифа Сліпого. Присутність на перепохованні представників різних конфесій та народів ще раз показала, що Блаженніший був не лише патріярхом, але свого роду етнархом без державного народу, якого – в дусі Шевченка – він завждт повчав: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!..»

[1] З нагоди 130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого побачив світ унікальний збірник «Заповіту» у дев’яти мовах. Заходами Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А), заснованого Блаженнішим Йосифом в 1974 р., ця книга сьогодні потрапила до читачів в різних куточках планети.

[2] Серед членів делегації зі США були між іншим: Василь Колодчин, Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО); Мирослав Лабунька, заступник Голови УПСО; Тетяна Цісик, членкиня ТССА, яку Блаженніший тепло називав «Мати Тетяна». Наймолодшою учасницею була Леся Головчак, донька завзятих патріярхальників Галини і Юліяна Головчаків, якій Патріярх Йосиф Сліпий уділив Таїнство Хрещення в церкві Христа Царя у Філадельфії під час візиту 1973 року, яку ми називали «візитацією». З Риму до Львова прибули також: не визнаний на той час Ватиканом  Преосвященний Іван Хома, якого Патріярх називав «Владика Святий»; колишній особистий секретар Блаженнішого о.д-р Іван Дацько; о.д-р Іван Музичка, ректор УКУ в Римі.

[3] «Патріярхат», ч.   1992.

[4] Слід зазначити, що більшість тогочасних українських єпископів не підтримували відкрито змагу за Патріярхат.

[5] Слово, виголошене 29 серпня 1992 року на Академії в пам’ять св. П. Патріярха Йосифа у Львівському оперному театрі.

[6] Повний текст промови видрукувано у журналі «Нові дні»//число 512-513, листопад-грудень 1992, та у журналі «Патріярхат» ч. 1992.

Sorry, this entry is only available in Українська.

Еклезіологія «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа»

о. Мирон Бендик, ректор

З падінням комунізму в Україні багато життєво важливих тем, що заторкували буття народу, перестали бути забороненими. Предметом відвертих суспільних дискусій стала низка національно-культурних і суспільно-політичних питань. Особливе місце зайняла справа духовно-релігійного відродження, зокрема, Української Церкви як запоруки християнського оновлення й оцерковлення народу. Без перебільшення можна сказати, що після десятиліть духовної спраги цілий народ потягнувся до релігії і Церкви. Шукаючи своєї Церкви, тобто Церкви дідів і прадідів, широкі верстви народу з подивом відкривали розмаїття Церков, культів і релігійних течій, що ними сповнилась Україна в умовах релігійної свободи. Це розмаїття було настільки вражаючим, що людина без духовного досвіду відчувала себе дезорієнтованою й безсилою самотужки розшукати своє рідне, корінне.

Така ситуація зберігається й досі. З одного боку, відродилися Церкви, які декларують свій зв’язок із тисячолітньою християнською історією народу. Однак, посилаючись на спільну київську традицію, вони все ж не є однією Церквою. Часто відносини між Церквами київської традиції, м’яко кажучи, залишають бажати кращого. Взаємна нехіть, амбіційність лідерів, політизація, пошуки конфесійних привілеїв і державної підтримки тільки компрометують ідею єдиної Церкви і важким тягарем відповідальності перед Богом лягають на історичні Церкви України.

З другого боку, Україну наповнили представники нетрадиційних для неї релігій Заходу і Сходу – займатися серед українського народу місіонерською діяльністю. їхнє ставлення до традиційних Церков осцилює між пасивним і активним неприйняттям. Подібним є й їхнє ставлення до національної культури: місіонери, як правило, нічого про неї не знають, а їхні поняття про Україну навіть не наближаються до елементарних. Однак для обґрунтування необхідності цих новітніх течій і рухів в Україні їхні лідери апелюють до міжнародних правових норм щодо свободи совісті і прав людини. У підсумку, для народу, який шукає Церкви предків, власних культурно-історичних підстав, виникає неймовірно складна ситуація конфесії, що на них будуються, компрометують ці підстави, а новітні рухи ігнорують і народ, і древню культуру, приносячи зовсім іншу систему вартостей. А коли український народ унаслідок цього ще більше ділиться, витлумачують таке явище позитивно – як вияв плюралізму багатокультурності тощо.

На тлі таких неоднозначних релігійних процесів в українському суспільстві тим більшої ваги набирає презентація позитивного образу Української Церкви – історичної Матері духовного обличчя народу, могутнього інтеграційного чинника у творенні сучасної української нації. Таким образом Церкви, на наш погляд, сповнене «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа» (далі – Завіщання), геніального церковного діяча XX ст. Ідеї, висловлені в Завіщанні, заслуговують найпильнішої уваги. Ознайомлення з ними, очевидно, допоможе багатьом із тих, хто шукає Бога, Його правда й волі, знову віднайти рідну Церкву, відчути власне коріння серед розмаїття химерних та екзотичних релігійних «рослин», що своїм корінням намагаються обплести й заглушити рідне, Яка ж вона, ця Церква Христова, котра від понад тисячі років стала й нашою, українською?

Говорячи про місце української землі, в якому воплотилася Христова Церква, патріарх Йосиф без вагання називає Київ. Він не заглиблюється в різні теорії християнізації (апостольську – від Андрія Первозванного, тмутороканську – з Криму, кирило-методіївську – з Центральної Європи). Лише принагідно згадуючи про «двотисячолітню християнську культуру»1 України, Сліпий дає зрозуміти, що вважає присутність християнства на землях України набагато давнішою від офіційно вказаної дати масового охрещення киян 988 р. Підкреслення центрального місця Києва має для патріарха еклезіологічне значення, Адже «Київська митрополія» – це те «ім’я», яким стали називати Церкву в Україні. Саме її він називає «Матір’ю» всіх українців.2 Цей вираз надзвичайно вагомий у контексті пошуків народом свого духовного і церковного коріння. Застосовувався він до Церкви з давніх часів. Церква була і є Матір’ю християн у тому сенсі, що «народжувала і народжує» їх до вічного життя у водах хрещення. Про потребу Церкви для спасіння один із Святих Отців, Кипріян Картагенський, каже: «Не може мати Бога за Батька той, хто не має Церкви за Матір». Мислення про Церкву як Матір Йосиф Сліпий застосовує до Київської Церкви. Матір не вибирають. Ситуацію, в якій діти Церкви-Матері відійшли від неї чи пов’язали себе з іншими Церквами, патріарх називає «розгубленістю» під впливом обставин: «На історичному шляху вони розгубилися в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!»3 Звідси й завдання сучасного моменту – допомогти дітям, що погубилися, віднайти матір. Адже вони, як діти Матері, генетично й історично несуть на собі риси «спадкової» схожості з Церквою-Матір’ю і тим духовної спорідненості між собою.

З особливим пієтетом Сліпий ставиться до Києва як своєрідного серця Матері-Митрополії. Для українського християнина Київ – це «наш Єрусалим».4 Він є свідком як хрещення 1000 років тому, так і Голгофи й воскресіння українського Народу Божого в XX ст. Водночас Київ – це «колиска християнства на Європейському Сході»5. Папа Іван Павло II розвинув цю думку під час паломництва в Україну, назвавши Київ «предтечею» охрещення інших народів.6 За еклезіологічним окресленням, Київська митрополія – Мати всіх українців – «народила» через євангелізацію митрополії інших народів східного слов’янства. Через те церковна роль Києва виходить поза суто національні межі і сягає всіх, хто завдячує своє охрещення Київській Церкві. До Києва Йосиф Сліпий має глибокий особистий сентимент: у підвалах київської в’язниці він карався, у підземеллях Софії Київської заповідав скласти свої тлінні останки у вільній Україні.7

Зростання і розвиток Київської митрополії з часом були нею усвідомлені, вираженням чого стала назва «Митрополія Києво-Галицька і всієї Руси». Саме так уперше було названо Церкву на Віленському Синоді 1509 р., і її згадує в Завіщанні Йосиф Сліпий.8 Київ і Галич протягом історії оберігали й примножували «Русь». Коли падав Київ, його роль – «серця» митрополії «всієї Руси» – продовжував княжий Галич. Так було в XIV ст., після спустошень монголо-татарської навали, так було і в XIX ст., коли Російська імперія знищила Київську митрополію. Йосиф Сліпий сим-волічно говорить про києво-галицький характер Церкви, згадуючи про два катедральні собори – Святої Софії в Києві і св. Юрія у Львові.9 Ці два собори у єдності – це вираз помісності Церкви і соборності єдиного народу. Від себе додамо, що Галицька митрополія з XIX ст. прийняла від-повідальність за збереження київської традиції й відіграла величезну роль у її відродженні в 90-х роках XX ст. Адже і греко-католики, і православні українці розпочали церковне відродження саме з Галичини, яку люблять називати П’ємонтом України.

Окресливши значення Києва й Галича як осідків Київської Церкви, патріарх Йосиф багато уваги присвячує такому виявові помісності, як форма правління. Главою і батьком Церкви від початків був київський митрополит. Очолював він митрополію, як пише в Завіщанні патріарх, «по взору інших Східних Церков».10 Глави помісних Церков Сходу мали різні єрархічні титули – патріархи, католикоси, митрополити, архиєпископи. Незалежно від титулу, всі вони в очолюванні своїх Церков мали рівні права. Йосиф Сліпий уточнює, що права київських митрополитів були «на зразок патріарших»11, тобто повноваження митрополитів у митрополії були рівнозначні повноваженням патріархів у патріархаті. Ще й нині глави Східних Церков мають різні титули: патріарх (Константинополя – Нового Риму), католикос (Грузії), митрополит (Еллади – Греції), архиєпископ (Кіпру). Проте як глави Церков усі вони патріархорівні.

Починаючи від середньовіччя, і на Сході, і на Заході чинилися спроби ввести дещо іншу еклезіологію, згідно з якою окремим Церквам належить більша влада у Вселенській Церкві (монархічна еклезіологія). Особливо багато зусиль у цьому напрямку приклали Константинопольська та Римська Церкви. їхні тези були дуже схожі: нема Церков у множині, а є одна Церква на чолі з одним Главою. Тому всі «глави» Церков на місцях є, по суті, вікаріями одного Глави, яким він уділяє частину своїх повноважень, а кожен титул (митрополит, архиєпископ) вказує на більшу чи меншу частину повноважень, що ними ділиться Глава Церкви. На християнському Заході митрополит чи єпископ вершили своє служіння «іменем Апостоль-ського престолу» (тобто Римського). На Сході було інакше. Київські митрополити не були «вікаріями Царгородських патріархів» і тому звершували свою владу як глави незалежно від Царгорода. Обрані з-поміж єпископів, свою владу вони черпали від Собору єпископів. Практиковане в митрополії благословення Царгородського патріарха новообраному митрополитові еклезіологічно було формою визнання вибору. Звичайно, Царгородський патріархат, змагаючись за «особливі права», намагався, як уже згадувалося, надати церковному благословенню характеру юридичного затвердження. Однак підставою таких намагань була не еклезіологія, а політичні претензії. І хоч би як там було з процедурою обрання, визнаний Київський митрополит реалізовував свою владу через творення нових єпархій, поставлення нових єпископів. Саме ці права були «на зразок патріарших».

Йосиф Сліпий був свідомий спадщини Київських митрополитів. Апостольське за суттю, служіння Київських митрополитів мало за собою тисячолітню традицію. Через історичні обставини, з XIX ст. це служіння перейшло до митрополитів Галицьких, котрі продовжували бути місцеблюстителями Київських. У цьому сенсі попередником Йосифа Сліпого був митрополит Шептицький, а себе патріарх Йосиф називає в Завіщанні «переємцем його заповітів»12. Ці «заповіти» щодо помісних прав Київських митрополитів становлять давнє право Київської Церкви. Кодекс канонів Східних Церков 1991 р. стверджує, що канони Кодексу треба оцінювати (інтерпретувати) «головним чином на підставі цього права» (ККСЦ, кан. 2).13 Це знаменне твердження. Згідно з ним, не канони Кодексу визначають право, а давнє право визначає канони. Це дозволяє стверджувати, що права київських митрополитів, які існують «з незапам’ятних часів»14, не можна усунути чи обмежити канонами Кодексу. Ці права Йосиф Сліпий реалізовував як у тодішньому Радянському Союзі (хіротонія о. Василя Величковського в Москві 1963 р. на місцеблюстителя Глави Церкви в Україні «для забезпечення апостольського наступства»), так і за його межами (хіротонії оо. І. Хоми, Л. Гузара і С. Чміля в Римі). Ці хіротонії були визнані Римським Апостольським Престолом.

Коли внаслідок переслідувань із боку радянського режиму очолювана Сліпим Церква стала гнаною, підпільною і через те «мовчазною», патріарх розглядав це лихоліття як нагоду свідчити віру Церкви перед «родом цим»15. І ця віра виявилася напрочуд зрілою, а репресії послужили очищенню й згуртуванню Церкви в Україні. Опиняючись у XX ст. під різними окупаційними режимами й потрапляючи в ситуацію «небажаних» і «другорядних» на власній землі, багато українців емігрувало і створювало поселення на різних континентах. Рідна Церква приходила до нових місць проживання українців і розвивалася там. На час вимушеної еміграції Йосифа Сліпого УГКЦ на поселеннях організаційно структурувалася в єпархії і митрополії, чому сприяла позитивна позиція Римського Апостольського Престолу. Разом із тим, українські єпархії в різних країнах поселень існували наче самі по собі, не було задовільної еклезіологічної моделі зв’язку між ними. Країни поселень українців уважалися територією Латинської Церкви, а єпархії УГКЦ – залежними від латинської юрисдикції обрядовими видозмінами. Такий стан мислення зберігся й досі: єпископів для єпархій УГКЦ в діаспорі призначає патріарх Заходу, а не Глава УГКЦ. Подібні проблеми, до речі, виникають зараз у східній діаспорі (в Росії, Казахстані) з відродженням там парафій УГКЦ: єпископ УГКЦ в Казахстані має статус «апостольського візитатора», тобто уповноваженого представника патріарха Заходу. Влучну характеристику такого стану дав нині покійний Максим Германюк, митрополит Канади:

Згідно з рішенням цього Собору (II Ватиканського), Східні Католицькі Церкви… повинні мати ту саму гідність і користуватись тими самими правами, що їх має латинський обряд. Але в дійсності… католицька Церква латинського обряду далі панує над усіма Східними Католицькими Церквами й не виявляє найменшого бажання змінити це своє панування над ними… Поза своїми територіями… вірні різних східних обрядів є сьогодні підчинені або прямо місцевим єпископам латинського обряду, або через своїх Апостольських екзархів чи єпархів – Священній Конгрегації для Східних Церков, що… так своєю структурою, як і проводом є частиною правління латинського обряду.16

Безперечно, такий устрій УГКЦ, коли вона існує як сукупність окремо взятих єпархій, не мав під собою еклезіологічних підстав. На цьому спекулювали неприхильні до Церкви кола, які заперечували еклезіологічну обґрунтованість існування УГКЦ. Ці ж заперечення лежали в основі згадуваних у Завіщанні переговорів між Римським Апостольським Престолом і Російською Православною Церквою.17 Успіх Цих переговорів мав стати «присудом смерті» для Української Церкви.

Перед обличчям небезпек, які нависли над УГКЦ як в Україні, так ї на поселеннях, Йосиф Сліпий висунув і здійснив позитивну програму розбудови й зміцнення УГКЦ, тобто – висловлюючись еклезіологічною термінологією – розбудови її помісності. Як перший елемент цієї програми, еклезіологічна модель УГКЦ покликана виразити тогочасний стан її розвитку. Основними складовими є поняття Церкви-Матері, що нею в Київська митрополія, і Церков-Доньок, тобто митрополій і єпархій УГКЦ на поселеннях.18 Така модель не є новим винаходом. Старовинна еклезіологія сопричастя саме так розуміла процес євангелізації народів. Місіонери готували ґрунт для охрещення, і коли воно ставалося, то еклезіологічно Церква-Мати, від якої прийшли місіонери, народжувала Церкву-Доньку – зародок майбутньої помісної (дорослої) Церкви. У такому сенсі Константинопольська Церква 988 р. стала Церквою-Матір’ю Київської. Своєю чергою, Київська Церква стала Матір’ю Московської.

Метафора «мати – донька», вжита в еклезіології, добре відображає динаміку розвитку церковного сопричастя: «донька» ще є під проводом «матері», причому материнська опіка не тотожна юридичній владі й пануванню. Разом із тим, «донька» ростиме й ставатиме дедалі самостійнішою, що викликатиме з боку «матері» законну радість. Застосовуючи цю модель динамічного сопричастя до відносин в УГКЦ, Йосиф Сліпий чітко називає Матерню Церкву: нею об’єктивно є не Римська чи Царгородська, а Київська. Церкви-Доньки, розсіяні у світі, спілкуючись із Матір’ю, розвиваються кожна у власному контексті. Це спілкування завжди наснажуватиме почуття ідентичності, а власний розвиток надаватиме кожній Церкві-Доньці її неповторного обличчя й можливості включення та інтегрування в культуру корінного народу. Церква-Донька не замикається в собі й не асимілюється, а свідомо дарує скарби київської традиції, водночас приймаючи вартості місцевої традиції. Вона стає чинником місцевого культурного життя, збагачуючи його. У перспективі Церква-Донька може дуже відрізнятися від Церкви-Матері, однак це зовсім не є підставою переривати спілкування.

Крім окреслення еклезіологічних підвалин УГКЦ в Україні та діаспорі, Сліпий уводить практичний інструмент реалізації такої церковної моделі – інституцію Синоду єпископів. Під його проводом у 60-70-х роках XX ст. проводилися регулярні Синоди, які послужили координації зусиль і спільним діям на благо цілої Церкви. При цьому Йосиф Сліпий, як Глава Церкви, був водночас голосом «мовчазної» Церкви в Україні, визнаним репрезентантом Києво-Галицької митрополії. Завдяки його особистій присутності Синод, єпископів, хоча й відбувався на поселеннях, мав усецерковний статус.

До праці над структуруванням Церкви Сліпий додає невтомні зусилля щодо все більшого розвитку в Церкві її київської ідентичності. У Завіщанні він називає декілька напрямків реалізації цих зусиль: побудова в Римі храму Святої Софії – Премудрості Божої, відкриття Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи, відновлення монастиря Студійського уставу – або розвиток літургійного, богословського і духовного аспектів помісності УГКЦ.19

Київський характер цих аспектів очевидний. Храм Святої Софії будувався як копія Софії Київської. Він мав символічно вказувати на місце осідку Глави Церкви. Адже титул Глави Церкви мав не суто географічний, а й літургійний сенс. Він окреслював, у якому місці знаходився престол, на якому Предстоятель звершував Літургію помісної Церкви. Звершуючи Євхаристію, він разом із Божим Людом творив і являв Церкву Христову в даному місці. Римська Софія в ситуації гоніння, безперечно, символічно виражала Софію Київську. Монашество Студійського уставу притягнуло увагу Сліпого тому, що воно, як він пише в Завіщанні, відображало духовність Києво-Печерської лаври.20 Тут патріарх знову прагне наблизити Церкву до її київських духовних джерел. І, врешті, присвячуючи УКУ папі св. Клименту, Сліпий скеровує богослов’я Церкви до джерел нерозділеного християнства І тисячоліття, до часів, коли зв’язок Церкви на українських землях із Римським Апостольським Престолом існував на рівні свідчення віри й вірності в переслідуваннях. Служіння папи Климента як ісповідництво віри в Христа стало служінням УГКЦ в Україні. На цьому найглибшому рівні, «аж до пролиття крові», існував зв’язок Київської Церкви з Церквою Римською, звідси мало б черпати сили богослов’я сопричастя Церков – один із найголовніших пріоритетів київського богослов’я.

Згадані дії Сліпого в еміграції – символічні й водночас профетичні. Вони мали характер пророчих знаків, повний сенс яких починає відкриватися щойно зараз. Ці знаки творилися в діаспорі, проте їх справжнє значення розкрилось у вільній Україні. Найвиразнішим із них було проголошення патріаршого статусу Київської Церкви, вчинене під час Літургії в соборі св. Петра в Римі 1975 р.21 Відтоді Сліпий прийняв титул патріарха.

Питанню патріаршого статусу Церкви в Завіщанні присвячено багато уваги. Автор посилається на історію, показуючи, що вже в XVII ст. це питання стояло на порядку дня життя Церкви.22 Отже, піднімаючи його на Другому Ватиканському Соборі, Й. Сліпий діяв цілком у дусі київської традиції. За оцінкою патріарха, питання про патріархат природно постає в помісній Церкві з досягненням нею еклезіальної зрілості.23 Ознаками такої зрілості Сліпий називає наявність у Церкві власної традиції, яка проявляється в духовності, богослов’ї, літургії. Свідченням зрілості Церкви є також її мученики та ісповідники віри. Крім того, безперечним виявом церковної зрілості є здатність Церкви бути Матір’ю Церков-Доньок. Адже духовне «материнство» не відбулося б у незрілій, внутрішньо закритій Церквіі. Тому, з точки зору об’єктивних фактів, готовність Церкви бути патріархатом ні в кого не викликає сумнівів. Разом із тим, осмислення цього статусу самою Церквою, як і готовність інших Церков сприймати цей новий статус, є динамічним процесом, що потребує часу. Помісна еклезіологія розглядає розвиток якоїсь Церкви зсередини неї самої: помісна Церква, в міру внутрішньої готовності, ініціює певні процеси та розвиває їх, а тоді інші помісні Церкви-Сестри з радістю визнають зростання своєї Сестри. Ці міркування справедливі також щодо розвитку канонічного статусу – наприклад, від митрополичого до патріаршого. Уживемо порівняння: дитина стає дорослою через свій вік, а не тому, що її назвали чи проголосили дорослою батьки або вчителі. Подібно було з проголошенням патріархату 1975 р., вчиненим літургійно – через поминання патріарха. У Завіщанні патріарх наголошує на важливості такого поминання, яке має стати «правилом молитви» Київської Церкви.24 Спільна літургійна молитва розвиває й поглиблює церковну свідомість Божого Люду. Літургія являє в знаках дійсність, повнота якої відкривається в майбутньому. Патріарша свідомість Церкви, як і особа патріарха, є профетичними знаками для дозрівання Божого Люду до повної дійсності – не тільки називатись, але й бути патріаршою Церквою. Тепер, коли минуло вже понад чверть століття від проголошення, ми бачимо реальний розвиток патріаршої ідентичності Церкви; зроблене в символі-знакові дедалі більше стає реальністю.

Труднощі розвитку помісної свідомості всередині нашої Церкви помножилися на труднощі сприймання цього розвитку іншими Церквами-Сестрами. Найбільшою об’єктивною перешкодою на шляху сприймання (визнання) нашої Церкви патріаршою було і є те, що вони [Церкви-Сестри] практикують іншу, згадувану вже монархічну еклезіологію. Для її прихильників основна риса міжцерковних відносин – не партнерське сопричастя, а домінування одних і підпорядкування інших. Часом в еклезіології такий тип відносин називають уніатизмом. Природно, що ті Церкви-Сестри, котрі застосовували до Київської Церкви монархічну еклезіологію, зводили Київську Церкву до ролі підпорядкованої. Звідси випливала й позиція, що питання патріархату можуть вирішити тільки вони й у той час, який вважатимуть сприятливим. Патріарх Йосиф ніколи не погоджувався з таким трактуванням Київської Церкви:

Доводив я бл. п. папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні папи, и навіть Вселенські Собори не встановляли Патріархатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді… Тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, ще входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для патріархату.25

Можна сказати, що й у наш час ставлення до проголошення патриархату 1975 p. залежить від прийнятої еклезіології. Для монархічної еклезіології це клопіт: чому не запитали дозволу в старших? Для еклезіології сопричастя – радість: ще одна помісна Церква стала дорослою. Коли Й. Сліпий називає в Завіщанні Церкву «Вселенською християнською родиною»26, то ця чудова еклезіологічна метафора відкриває Церкву як родину Церков-Сестер, сопричасних у єдиній родинній любові. Повноліттю якоїсь Сестри є родинною радістю. Заслуга патріарха Йосифа в тому, ЩО він не побоявся сказати про повноліття Київської Церкви.

«Буття патріархатом» як вираз помісного «буття собою», а також сопричасне визнання цього «буття» Церквами-Сестрами не є завершенням шляху і здійсненням цілей. Розвиток помісності продовжуватиметься. Згідно з думкою Сліпого, патріархат, започаткований УГКЦ, за своєю еклезіальною суттю виводить її поза межі дотеперішньої конфесійної свідомості. Він створює ширші рамки для досягнення єдності цілої Київської Церкви як Ті основа. Ще раз підкреслимо: основою об’єднання є не УГКЦ, а «патріархат Києво-Галицький і всієї Руси» 27 Тут думка Сліпого розходиться з підходом до об’єднання Церков київської традиції в сучасній Україні, згідно з яким кожна Церква усвідомлює себе конфесійно й об’єднання всіх розуміє як приєднання до своєї конфесії. Знову оживає монархічна еклезіологія: наша конфесія – домінуюча, інші – підпорядковані. Про нереальність такого «об’єднання» годі й говорити. Згідно зі Сліпим, об’єднання можливе на підставі партнерського сопричастя всіх Церков київської традиції через їхнє спільне стремління до церковної Повноти. Підставами для такого стремління є спільне минуле єдиної Київської Церкви, а також розвиток помісної свідомості в конфесійно поділених Церквах – від конфесійної до еклезіальної: «Ми, Церкви: греко-католицька, православна, – є одночасно Церквою». Свідомість єдиної Київської Церкви базуватиметься на еклезіології сопричастя Церков. Це створить передумови для соборної реалізації сопричастя через Собор Українського Божого Люду, про який Сліпий згадує в Завіщанні.28 Цей Собор духовенства і мирян обере єдиного патріарха Київської Церкви. Себе Йосиф Сліпий бачить лише профетичним символом такого патріарха, зднак твердить, що прийде час і Бог дасть його Церкві – ту особистість, навколо якої об’єднається Церква й увесь віруючий Божий Люд.29

У цьому місці Завіщання Сліпий знову подає «видіння» майбутнього Церкви.30 Реальна картина, котру бачимо ми, дуже далека від того, що іобачив Сліпий. Однак можемо припустити, що патріарх Йосиф, подібно до старця Йоана Богослова з Патмосу, на якого покликається, бачив далі від нас. Тим більше, що багато елементів його «апокаліпсису» вже стали дійсністю. Підійнявся з рабства народ, стала вільною держава… Зараз цей акт, але 1981 р., коли Сліпий закінчив писати Завіщання, ніхто так не думав. Зараз уже говоримо про нього не «мрійник, відірвався від життя», а «звідки він про це знав?»

Як видно з цього еклезіологічного аналізу, Й. Сліпий у Завіщанні зробив велику справу для українського народу. Наче передчуваючи наш час, – час великого духовного голоду, пошуків Бога і власного церковно-національного коріння, патріарх показав могутнє дерево Христової Церкви, що зиросло на Українській землі, в тіні якого знайшов своє місце наш народ: у цього дерева візантійсько-київське коріння і могутній стовбур Київської митрополії. Іноді дерево хворіло і тоді втрачало у своїй величі й красі, інколи його намагалися зрубати чи посадити на його місце якесь інше. Дехто, як ми згадували на початку, чинить спроби висадити в український ґрунт поруч із деревом Київської Церкви екзотичні рослини різних релігійних духів, котрі, по суті, паразитують на цьому 1000-літньому дереві. Йосиф Сліпий натхненно говорить про чудові перспективи зростання Христової Церкви в Україні, бачачи їх у єдиному патріархаті Києво-Галицькому і всієї Руси. Він стверджує, що дерево Церкви давно вже доросло до цього. Гілками його стали Церкви-Доньки по всьому світу. Христос, як садівник дерева-Церкви, подбає про формування крони, даючи Церкві патріарха. Київська Церква стала деревом життя народу, в його тіні народ просвітився. подібно як патріарх Авраам під дубом Мамре. І зараз, долаючи труднощі та перешкоди, це древнє дерево з юною силою притягає у свою тінь нові покоління українців. Завіщання патріарха є дороговказом до Церкви, з якої народ уже понад 1000 років черпає сили до життя, тривання в історії й розвитку. Ми вдячні Богові і патріархові Йосифу за такий дороговказ.

1. Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого // В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. – Львів, 2001. (Далі – Завіщання). – С. 593.

2 Там само. – С. 595.

3 Там само.

4 Там само. – С. 596.

5 Там само. – С. 591.

6 Пор.: Бюлетень АРІ. – 2001. -№ 6 (307). – С. 23.

7 Завіщання, див. прим. 1. – С. 597.

8 Пор.: Там само. – С. 590.

9 Пор.: Там само. – С. 589.

10 Завіщання, див. прим. 1. – С. 590.

11 Там само.

12 Там само. – С. 586.

13 Кодекс Канонів Східних Церков. – Мукачево, 1993. – С. 1.

14 Там само.

15 Завіщання, див. прим. 1. – С. 586.

16 М. Германюк. Слово на Синоді Єпископів у Римі 01.10.1974 // Благовісник Верховного Архиепископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) Обряду. – Рік. X. – Кастельґандольфо, 1974. – С. 18нн.

17 Завіщання, див. прим. 1. – С. 592.

18 Див.: Там само. – С. 595

19 Див.: Завіщання, див. прим. 1. – С. 589.

20 Див.: Там само. – С. 590.

21 Див.: Там само. – С. 593. –

22 Див.: Там само. – С. 590.

23 Див.: Там само. – С. 591.

24 Там само. – С. 593.

25 Завіщання, див. прим. 1. – С. 591.

26 Там само. – С. 584.

27 Там само. – С. 590.

28 Там само. С. 589.

29 Там само. С. 593.

30 Там само. С. 595.