Леонід Рудницький

Дні 26 до 30 серпня 1992 року творять важливу епізоду в новітній історії України, а особливо в історії Української Церкви. Є це час перепоховання тліннних останків св. п. Патріярха Йосифа Сліпого, що їх перенесено з крипти Собору св. Софії в Римі до Собору св. Юра у Львові.

У своєму «Заповіті»[1] зафіксовано його знаменні слова: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».

Учасники тих святочних днів, які зі всіх сторін світу тоді прибули до княжого города  Львова, ніколи не забудуть ті хвилини святості, поєднання у Христі, у дусі любові тієї маси народу, яка витала повернення Патріярха до його туземної батьківщини. Разом із тогочасною Головою Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А)  д-р Романою Навроцькою та іншими членами Патріярхального Товариства[2]  я мав цей великий привілей і честь брати участь у цих знаменних подіях. Наводжу тут два абзаци з репортажу Миколи Галева, тодішнього редактора журналу «Патріярхат»[3]:

26 серпня 1992 року в соборі Св. Софії у Римі, де у його підвалі спочивало тіло св.п. Патріярха Йосифа, Владика Мирослав Марусин відправив архиєрейську Службу Божу і Панахиду за спокій душі Патріярха Йосифа [у відправах я брав участь разом з д-р Романою Навроцькою-прим.авт.]. 27 серпня, в ранніх годинах, з усіма церковними приписами і почестями домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа зложено до українського військового літака, який на доручення міністерства військових справ України прилетів до Риму.

27 серпня 1992 р. о другій годині дня, львівського часу, на летовищі у Львові зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа Глава Української Католицької Церкви Патріярх Мирослав-Іван, Патріярх Мстислав УАПЦеркви, Архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви московського Патріархату, Архиєпископ Мар’ян Яворскі Римо-католицької Церкви у Львові, Архиєпископ Антоніо Франко — папський нунцій України, римо-католицький єпископ Маркіян Трофим’як, українські владики в Україні і Митрополит Максим Германюк і Владика Ісидор Борецький з Канади та Владика Михайло Гринчишин з Франції і разом з ними були сотні тисяч вірних[4].

Важко, а то й неможливо описати вражіння і думки, коли ми з Ромою Навроцькою вийшли з літака і побачили ту безкрайну масу народу, що з’явилася на летовищі привітати труну Патріярха. Виглядало, наче Львів залило безмежне море народу, на яке усміхалося блакитне небо України у радіснім сяйві сонця. В хвилину цього потрясаючого відчуття прийшли мені на думку слова одного високопоставленого ватиканського урядовця, який, зустрівшись з Патріярхом коротко після відмови Ватикану визнати Патріярхат, сказав до нього: «Ви самотні». Вістка про ці слова рознеслися в українській громаді, особливо у Північній Америці, і вони стали поштовхом до різних поїздок-паломництв до українського Риму та демонстрацій проти Ostpolitik Ватикану. Не знаю, чи той чиновник усвідомив собі, який ефект його слова матимуть на українських мирян. Але після них Блаженніший ніколи не був самотній, навіть після його відходу у вічність.

Жалібна процесія з домовиною урочисто вирушила з летовища до Преображенської церкви. Слід згадати, що маршрут співпадав до певної міри з похоронною процесією Митрополита Андрея Шептицького в листопаді 1944 року. На кожному етапі ходи до собору, яка зупинялася біля Ратуші, університету, Дзвіниці св. Духа, на площі Маркіяна Шашкевича звучали співи, молитви і пропам’ятні виступи між іншим ректора університету ім. Івана Франка проф. Івана Вакарчука та Василя Колодчина, Голови УПСО.

Я був приємно здивований організацією події, яку підготував Почесний комітет на чолі з Патріярхом Мирославом Іваном Любачівським, Митрополитом Максимимо Германюком, Митрополитом Стефаном Суликом і Архиєпископом Володимиром Стернюком. Останній з них був людиною великої відваги, адже завдяки йому Українська Греко-Католицька Церква повернула собор св. Юра. Про цю святиню українського народу згадав у своєму глибоко вдумливому і зворушливому слові[5] наслідник Патріярха Мирослав-Іван кардинал Любачівський, кажучи:

Нехай цей Собор Святого Юра і його крипта стане місцем паломничання українців з рідного краю і поселень, а головно нехай стане джерелом молитви, снаги і сили для майбутніх поколінь. Бо ми – нащадки наших предків, не сміємо і не можемо інакше поступати, як це передали нам у спадщині батьки наші. А те, що нам передають Йосиф Сліпий і Андрей Шептицький, – це ідеали вірности Богу, любов до волі і свободи, пошани до людини, створеної на образ і подобу Божу, любов до науки і знання, бажання єдности нашої Церкви і народу, оце «бути собою» і завершення патріярхатом Церкви Руси-України.

У п’ятницю, 28 серпня, в Дзеркальній залі Львівського політехнічного інституту відбулася Наукова конференція, у програмі якої були передбачені доповіді Владики Павла Василика; о. Д-ра Івана Хоми; проф. Василя Ленцика; п. Люби Дволіт, родички Блаженнішого; проф. Дмитра Крвавича; відомого дисидента Івана Геля; д-р Романи Навроцької; проф. Мирослава Лабуньки та ін.

29 серпня в Театрі Опери і Балету відбулася урочиста академія, на якій виголосив слово перший Президент вільної України Леонід Макарович Кравчук[6]. Того ж 1992 року в травні він відвідав Філадельфію, де його вшановано почесним докторатом ЛаСальського університету і бенкетом. У цій промові Кравчук підкреслив, що в Україні почався час духовного відродження. Він також звернув увагу на відношення Церкви до держави, підкресливши конечність невтручання останньої в церковне життя та забезпечення свободи совісти. Президент закінчив свій виступ такими словами: «Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися у світ сини і доньки України. А сьогодні у цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їх пам’ять, їх мудрість назавжди повертається в Україну і більш ніколи їм не доведеться поневірятися на чужині.

Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!»

Повернення на рідну землю, до Вільної України, було логічним завершенням туземної мандрівки Патріярха Йосифа Сліпого. Присутність на перепохованні представників різних конфесій та народів ще раз показала, що Блаженніший був не лише патріярхом, але свого роду етнархом без державного народу, якого – в дусі Шевченка – він завждт повчав: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!..»

[1] З нагоди 130-ліття від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого побачив світ унікальний збірник «Заповіту» у дев’яти мовах. Заходами Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А), заснованого Блаженнішим Йосифом в 1974 р., ця книга сьогодні потрапила до читачів в різних куточках планети.

[2] Серед членів делегації зі США були між іншим: Василь Колодчин, Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО); Мирослав Лабунька, заступник Голови УПСО; Тетяна Цісик, членкиня ТССА, яку Блаженніший тепло називав «Мати Тетяна». Наймолодшою учасницею була Леся Головчак, донька завзятих патріярхальників Галини і Юліяна Головчаків, якій Патріярх Йосиф Сліпий уділив Таїнство Хрещення в церкві Христа Царя у Філадельфії під час візиту 1973 року, яку ми називали «візитацією». З Риму до Львова прибули також: не визнаний на той час Ватиканом  Преосвященний Іван Хома, якого Патріярх називав «Владика Святий»; колишній особистий секретар Блаженнішого о.д-р Іван Дацько; о.д-р Іван Музичка, ректор УКУ в Римі.

[3] «Патріярхат», ч.   1992.

[4] Слід зазначити, що більшість тогочасних українських єпископів не підтримували відкрито змагу за Патріярхат.

[5] Слово, виголошене 29 серпня 1992 року на Академії в пам’ять св. П. Патріярха Йосифа у Львівському оперному театрі.

[6] Повний текст промови видрукувано у журналі «Нові дні»//число 512-513, листопад-грудень 1992, та у журналі «Патріярхат» ч. 1992.