Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
6 жовтня відбувся заключний виклад осіннього семестру Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» США у співпраці з Осередком праці НТШ у Філадельфії. З доповіддю “Гуртування довкола прапора”: суспільні зміни в Україні під час війни – що в них стале, а що тимчасове?” перед філадельфійською громадою виступив український письменник і публіцист, почесний президент Українського ПЕН-клубу та співзасновник і член редколеґії часопису “Критика” д-р Микола Рябчук.
За словами доповідача, упродовж багатьох років російські пропаґандисти та їхні зарубіжні симпатики малювали Україну як неспроможну державу (failed state) – безнадійно скорумповану і фатально поділену на так званий “проросійських Схід” і “націоналістичний Захід”. Схоже, що Путін і кремлівська верхівка самі стали жертвами владної пропаґанди, повіривши, що Україна під натиском їхнього війська за три дні розвалиться, вся еліта втече за кордон із накраденими статками або ж погодиться на колаборацію із Москвою, а “поділена” Україна остаточно розколеться і більша частина населення радо вітатиме на своїй землі путінських визволителів. Тим часом українське суспільство, попри свою справді значну фраґментованість, виявилося в умовах зовнішньої аґресії достатньо консолідованим, а інституції, які до війни не відзначалися великою ефективістю, виявилися досить функціональними, забезпечуючи майже-нормальне функціонування країни в абсолютно ненормальних обставинах. Микола Рябчук пояснив всю загадкову чи принаймні несподівану для багатьох українську стійкість трьома арґументами.
По-перше, суспільна фраґментованість в Україні не тотожна поділеності. Нерозрізнення цих двох понять спричиняє істотні непорозуміння. Фраґментованість означає істотну етнічну, мовно-культурну, конфесійну та регіональні різнорідність, яка статистично корелює з політичними настановами та орієнтаціями, проте не детермінує їх. Натомість поділеність передбачає саме такий каузальний, детерміністичний зв’язок, наявність між групами жорстких світоглядних перегородок і ціннісних бар’єрів, які фактично унеможливлюють між ними ідеологічну дифузію і практичну взаємодію (як це бачимо, напр., в Ізраїлі, Боснії чи Північній Ірландії).
По-друге, уявлення про “націоналістичний” Захід не відбиває, а радше зафальшовує ліберальний та інклюзивний характер українського націоналізму, що робить його насправді загальноукраїнським феноменом, прийнятним далеко з межами демонізованого “Заходу”. Так само й уявлення про “проросійський Схід” є істотно фальшивим, бо не враховує існування на міфологізованому “Сході” глибинного, “нутряного” українського патріотизму, що дозволяв українцям зберігати свою ідентичність навіть в умовах антиукраїнських репресій і жорсткого русифікаційного тиску. Саме він спонукав навіть русифікованих українців голосувати за незалежність у 1991 р. і ставати тепер на захист країни, яку вони небезпідставно вважають своєю. Єдина справді істотна відмінність між умовним “Сходом” і “Заходом” полягала в тому, що “Захід” кардинально порвав із російсько-совєтською колоніальною спадщиною й зробив однозначний європейський вибір, тимчасом як “Схід” зберіг певну амбівалентність, намагаючись дещо інфантильно поєднати непоєднуване – проукраїнськість і проєвропейськість із залишковою (ностальгійною?) прив’язаністю до російсько-совєтської спадщини. Російська агресія позбавила більшість населення Півдня і Сходу цих ілюзій спонукала зробити чіткіший та однозначніший крок у проукраїнський та проєвропейський бік. Варто зазначати, що такий вибір могло зробити лише амбівалентне населення, а не те, котре було справді “проросійським”. Справді проросійське населення, котрого в Україні виявилось, на щастя, порівняно небагато, зробило в умовах війни однозначний вибір на користь Росії – у бік колаборації.
І по-третє, уявлення про безнадійну корумпованість і дисфункціональність української держави було істотно перебільшене з двох причин. По-перше, тому, що показники корумпованості, які щороку публікує Transparency Interational на основі соціологічних опитувань, відбивають не так об’єктивну реальність, як уявлення респондентів про неї. Котре, своєю чергою, залежить від висвітлення проблеми в мас-медіях (а в Україні про корупцію на всіх рівнях пишуть часто й докладно – на відміну від авторитарних держав із жорсткою цензурою); залежить воно також і від загальних настанов та очікувань респондентів, котрі апріорі виставляють своїм урядовцям високі вимоги і висловлюють невдоволення їхньою невідповідністю бажаним “європейським” стандартам. А по-друге, експерти, схоже, переочили важливі інституційні зміни, що відбулися в Україні після 2014 р., зокрема в рамках централізації та зміцнення місцевого самоуправління, котре відповідно посилило в умовах війни здатність українців до самоорганізації.
Підсумовуючи, Микола Рябчук зазначив, що всі ці явища потребують докладнішого аналізу, але ще важливішим є переведення наявних суспільних тенденцій у сталий та необоротний розвитковий режим. Адже відомо, що після кожної суспільної мобілізації настає певна втома, а відтак і розчарування, як це великою мірою трапилося після двох останніх українських революцій, що не увінчалися радикальними реформами та переходом на новий рівень розвитку. Сьогодні шанси цивілізаційного прориву для України виглядають краще – як з огляду на винятковий, надзвичайний рівень теперішньої мобілізації, так і з огляду на підтримку міжнародного товариства, зокрема перспективу набуття членства в ЄС. Мілітарна перемога над ворогом є сьогодні безумовним пріоритетом, але реформування країни повинно тривати й за цих обставин, зокрема кардинальне перезавантаження судової системи, без перебудови якої всі інші зміни навряд чи будуть можливими.
На завершення доповідач відповів на запитання присутніх.
Пресслужба Товариства «Свята Софія» США
https://www.youtube.com/watch?v=HmJGdLqfIas
Світлини: Галина Василиця
